Практикум Київ 2010 (076. 5) Ббк щ 14я7 Т381 Рецензенти



Сторінка1/3
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.55 Mb.
  1   2   3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ


Національний авіаційний університет

Г. О. КУЗЬМІНОВА
ТЕХНІКА

АКВАРЕЛЬНОГО ЖИВОПИСУ
Практикум

Київ 2010
УДК 75.02(076.5)

ББК Щ 14я7

Т381

Рецензенти:



В.А. Бокань — к.і.н., доцент, завідувач кафедри рисунка, живопису та скульптури Національного авіаційного університету.

О.В. Ольховська — кандидат архітектури, доцент, Київський Національний університет будівництва і архітектури. А.Г. Кириченко — доцент Національної Академії Образотворчого мистецтва і архітектури
Затверджено методично-редакційною радою Національного авіаційного університету (протокол № від 2010р.)

Кузьмінова Г.О.


Т381 Техніка акварельного живопису: Практикум.-К.: НАУ. 2010.- 64 с.
Викладено рекомендації та основні вимоги до виконання практичних робіт на базі основних положень теорії живопису.

Для студентів спеціальності 6.020207«Дизайн».


ББК Щ 14я7

Кузьмінова Г.О. 2010




ЗМІСТ

Вступ..................................................................................................4

Розділ 1. Специфіка живопису, кольору, колориту..................7

1.1. Живопис......................................................................................7

1.2. Матеріали та інструменти для акварельного живопису........14

1.3. Методи роботи акварельними фарбами..................................18



Розділ 2. Акварельний живопис натюрморту...........................20

2.1. Особливості предметно-фігуративних постановок................20

2.2. Стадії виконання академічного завдання «Натюрморт».......24

2.3. Варіанти предметних постановок............................................26

2.4. Приклади методик майстрів натюрморту................................32

Розділ 3. Портретний живопис.....................................................35

3.1. Натурні постановки...................................................................35

3.2. Стадії виконання академічного завдання

«Портрет людини»............................................................................36

3.3. Варіанти портретних постановок.............................................38

3.4. Приклади методик майстрів портретного живопису.............40



Розділ 4. Фігура людини................................................................48

4.1. Живопис фігури людини. Торс.................................................48

4.2. Стадії виконання академічного завдання «Фігура людини».50

4.3. Варіанти постановок живої натури..........................................52



Розділ 5. Півфігура натурника напівоголена.............................54

5.1. Живопис оголеної натури..........................................................54

5.2. Стадії виконання академічного завдання

«Півфігура натурника напівоголена»..............................................56

5.3. Варіанти постановок оголеної натури......................................58

Розділ 6. Живопис інтер’єра..........................................................60

6.1. Зображення інтер’єра.................................................................60



Розділ 7. Контрольні роботи .........................................................64

7.1. Завдання для самостійної роботи.............................................64

7.2. Варіанти контрольних (домашніх) робіт.................................65

Список використаної літератури.................................................78

ВСТУП
З розвитком комп’ютерних технологій у людей творчих спеціальностей з’явилось багато можливостей у реалізації своїх ідей. Виходячи з цього, певна категорія студентів творчих факультетів вважає програму класичної художньої освіти необов’язковою і навіть зайвою. У молодих людей виникає питання — навіщо довго вивчати фахові дисципліни такі як рисунок і живопис, якщо графічні комп’ютерні програми можна опанувати за більш короткий термін. Ці твердження є хибними. Яким чином досягається високий професіоналізм художника- дизайнера? Яка необхідність мати класичну художню освіту сучасним людям, чий фах пов’язаний з дизайн-діяльністю? Чи прогресує мистецтво взагалі? Ці важливі питання повинна ставити перед собою молода людина, майбутня професія якої називається — ХУДОЖНИК. Саме вища школа повинна дати незаперечні відповіді студентам, оскільки викладачеві фахових дисциплін надається можливість, з перших днів навчання студентів, аргументовано пояснити їм ціль та практичну користь вивчення композиції, рисунка та живопису. Це дає фундаментальну базу для подальшого професіонального росту художника-дизайнера і є обов’язковим для засвоєння фахових дисциплін. Тому майбутні художники-дизайнери повинні розуміти, що навчальний процес є важливим етапом у житті кожної людини. А потреба мати класичну художню освіту студентам, професія яких у майбутньому пов’язана із художнім дизайном, є необхідністю. Талановитий, креативний дизайнер, який до того ж професійно володіє живописом та рисунком, як працівник цінується набагато вище.

Один з відомих американських дизайнерів Чарльз Імз на питання «Чи є дизайн проявом мистецтва або однією із його форм?» відповів: «Дизайн — це прояв задуму. Згодом (при відповідному високому рівні) він може оцінюватися як мистецтво».

Отже, можемо впевнено стверджувати, що дизайн — це мистецтво, і досить прогресуюче, оскільки рівень художника-дизайнера постійно зростає завдяки вимогам часу і кон'юнктури ринку. Людство прогресує прямо пропорційно технологічним новаторствам, а це в свою чергу дає поштовх до креативного мислення.

Передумовами дизайнерського мистецтва можна назвати:



  • природнє прагнення людини до прекрасного, бажання втілити нові ідеї в реальному житті;

  • практичну та економічну користь, які виступають як сильний позитивний мотив для розвитку дизайну.

На сьогодні практично не залишилося жодної області в діяльності людини, яка не була б підвладна дизайну — від домашньо-побутових предметів першої необхідності до космічних кораблів, від концептуальних розробок до конвеєрного виробництва. Але в основі всіх різновидів дизайну лежать ті самі принципи: краса, функціональність та якість. Серед різновидів дизайну можна назвати такі, як:

1) дизайн інтер'єрів;

2) дизайн одягу;

3) дизайн книги;

4) дизайн корпоративного стилю;

5) ландшафтний дизайн;

6) промисловий дизайн;

7) виставковий дизайн;

8) Web дизайн

та ін.


Специфіка навчального процесу в художніх ВНЗ має на меті підготувати високопрофесійних художників-дизайнерів з високим культурним рівнем та академічною підготовкою — школою.

У даному практикумі викладено базові вимоги щодо виконання практичних робіт з дисципліни «Живопис» які базуються на основі академічної школи, враховуючи специфіку спеціальності «Дизайн». Охоплений обсяг навчального матеріалу в практикумі відповідає робочій та навчальній програмам і має професійне спрямування.


Рис. 1. «Натюрморт зі скрипкою»


РОЗДІЛ 1

СПЕЦИФІКА ЖИВОПИСУ, КОЛЬОРУ, КОЛОРИТУ
1.1. Живопис
Живопис — один з головних видів образотворчого мистецтва, це створення художнього образу за допомогою кольору. Крім естетичної насолоди від кольорового змішування фарб, глядач спроможний бачити форму та образ, що створив художник, бо людина має здатність сприймати навколишнє середовище в кольорі. Живопис — це диво. Задоволення викликає саме пізнання того, що зображено. Мистецький образ — будь то реалістичне зображення чи авангардне, перш за все, приваблює глядача кольором, якщо це живописний твір. Потім сприймається внутрішній образ, тобто іде момент конкретизації та осмислення суті самого твору. Перед живописною картиною ми знову переживаємо те, що нас примусило запам'ятати: вигляд якоїсь людини, образ природи, життєву ситуацію або просто знов відчути певний настрій, який вже колись відчували. У кожному зображенні кожен неодмінно знаходить частку чогось свого. Те саме можна сказати і про певне дизайн-середовище. Художник бачить колір у навколишньому середовищі, аналізує його, і спроможний у своїх творах показати глядачеві найточніші його властивості і характеристики. Саме це викликає захоплення у глядача, адже живописна краса і гармонія форм здатна заспокоїти, підняти настрій. Шедеври образотворчого мистецтва приваблюють також своєю технікою виконання.

Живопис поділяють на монументальний та станковий.



Монументальний живопис — це кольорове рішення великих, як правило, ідей, розрахованих на масове сприйняття, а також обов’язково поєднаних з архітектурою: фреска, мозаїка, вітраж тощо.

Станковий живопис — це вид образотворчого мистецтва, живопису, що має самостійне значення — тобто живопис, який робили на станках — мольбертах.

За технічними ознаками живопис поділяють також за харектером речовин, що з’єднують пігменти: олійні фарби, акварельні фарби, різновиди темпери, фреска, енкаустика (холодна та гаряча), гуаш, акріл, кейм. Окремі види творів, виконаних у техніці пастелі, можуть належати як до живопису, так і до графіки. Також з живописом пов’язують мозаїку та вітраж.

Навчання живопису, зокрема акварельному, який є основним на практичних заняттях з дисципліни «Живопис» , нерозривно пов’язане з практичними заняттями з рисунку і теоретичними заняттями з дисципліни «Кольорознавство». Студент повинен знати основну програму з академічного навчання. Академізм — оцінювальний термін, його відносять до напрямків у мистецтві, які орієнтуються на загальноприйняті художні авторитети. Історично академізм пов’язують з діяльністю Академій, що виховували майбутніх художників на основі засад мистецтва античності та італійської епохи Відродження. Перші основи академізму — це програми навчання у Болонській академії мистецтв ХVI ст., дана тенденція широко розвивалася і в Російській академії мистецтв ХІХ ст.

Важливу роль у живописі відіграють кольори та їх поєднання, що у свою чергу створює колорит. Колорит — це характер взаємозв’язку всіх кольорових елементів зображення, його кольорова побудова. Головна перевага — багатство та узгодженість кольорів відповідно до натури. Аналіз колористичної побудови картин приводить до певних висновків. Перш за все, що колір є найголовнішим у живописі, саме він та гармонійне поєднання одного кольору з іншим спроможні створити емоційні образи, навіть у безпредметному мистецтві. В. Кандінський говорив, що його картини або імпровізації виражають настрої, у полоні яких перебуває художник. Але сам по собі колір у чистому вигляді, як правило, нічого не вартий, окрім його символічного значення. Отже не можна розглядати колір у живописі незалежно від живописного зображення в цілому. Тут буде не зайвим зробити порівняння з музикою — сам по собі один звук нічого не виражає, він поєднується з іншими компонентами: ритмом, темпом, гармонією тощо.

Тональність колориту залежить від того, яких кольорів у картині більше — світлих чи темних.

Колорит, як складова художньої форми, бере активну участь у розкритті суті самої картини — створення образу, має сильний емоційний, психологічний вплив на глядача. Обов’язково підкреслюємо, що колорит створюється художником, який ставить перед собою конкретні задачі щодо майбутнього твору. На одну й ту саму тематику різні художники можуть зробити твори в зовсім різному колориті, залежно від суб’єктивного розуміння задач.

Одним з головних засобів гармонії та загального колориту — є рефлекс. Рефлекс — це кольорове відображення предметів один в одному, чи яскравих частин навколишнього середовища в предметі. Найкраще це явище можемо спостерігати у відображенні предмета на глянцевих площинах. Але на матових — колір сусіднього предмета відображається у більш локальному, чистому вигляді.

Кольори поділяють на ахроматичні та хроматичні.



Ахроматичні — білий, сірий, чорний; вони різняться за світлотінню та не мають кольорових ознак.

Хроматичні — мають кольорові ознаки, відтінки, різняться за світлотінню та насиченістю.

Існує таке поняття, як локальний колір. Це колір, характерний для конкретного предмета (його забарвленість), тобто : трава — зелена; небо — голубе і т. ін.

Крім того, кольори поділяють на теплі (червоні, жовтогарячі, жовті...) та холодні (сині, блакитні, блакитно-зелені, бузкові...). Помічено, що теплі тони збуджують, а холодні заспокоюють. Емоційний вплив кольору залежить від його насиченості та світлості. Анрі Матісс стверджував, що яскравість не має важливого значення. На його думку, інтенсивність кольору (а інтенсивність залежить від яскравості та насиченості) — це «ніщо, одне підвищення голосу». Він надавав великого значення цільності кольору, його фактурній характеристиці. Категоричність такого твердження пов’язана з живописною концепцією самого Матісса — він писав олійними фарбами, які дають змогу художнику використовувати технічні особливості даних фарб, зокрема — пастозність (олійна фарба накладається у великій кількості, іноді навіть не пензлем, а мастихіном).

У мистецтвознавчій літературі об’єктивного розподілу кольорів на теплі та холодні поки ще не існує. Тобто, будь-який колір може бути і теплим, і холодним, все залежить від конкретного середовища, оточення. Ці терміни підходять лише тоді, коли колір має сильне відхилення від основного в напрямку до іншого. Тоді з’являються відтінки, наприклад: голубувато-жовтий — здається холодним; червоно-жовтий — здається теплим і т. ін. (за теорією Р. Арнхейма).



Відтінок (нюанс) майже непомітна різниця у певному кольорі або в поєднанні декількох.

Потреба розуміння кольору для фахівців напрямку «Дизайн» надзвичайно важлива складова професійної діяльності. Характеристики кольору відносять до фізики, вони мають цілком визначені світлові ознаки. Кольори можуть впливати на організм людини, викликаючи фізіологічні процеси — психічні та емоційні реакції, конкретні зорові відчуття відповідно до спектрального складу.

Найпростішою систематикою було розташування кольорів у тому порядку, в якому вони знаходяться у веселці. І. Ньютон отримав спектр, розклавши білий колір. Кольори спектру він розділяв на однорідні, первинні, або прості, які означені променями однакової заломлюваності, а також неоднорідні, або похідні, викликані променями різної заломлюваності. Спектр послужив основою для систематики кольорів у вигляді кола і трикутника.

До системи кольорів у вигляді кола прийшов і Гете. Розглядаючи світло через призму, він помітив кольорові смуги на кордоні чорного і білого. «Все живе прагне до кольору», писав Гете у своєму «Вченні про кольори».

У 1772 р. німецьким вченим Ламбертом була запропонована систематизація кольорів у вигляді піраміди.

У тому ж 1810 р., що і Гете, опублікував свою теорію кольорів, німецький живописець Філіп Отто Рунге, який на відміну від Гете та інших своїх попередників, сформулював власні висновки на дослідах з пігментами, що наблизило його теорію до живописної практики.

Пізніше, на початку ХХ ст. німецький хімік Вільгельм Оствальд у своїй науковій діяльності багато часу присвятив вивченню теорії кольору. Він задумав розглянути вчення про колір у 5 томах:

1) математичне вчення про колір;

2) фізичне вчення про колір;

3) хімічне вчення про колір;

4) фізіологічне вчення про колір;

5) психологічне вчення про колір.

Однак встиг написати і видати лише перших три тома. Найціннішим у його теорії, саме для живопису, було те, що Оствальд перший в основу своєї систематики хроматичних кольорів поклав шкалу сірих кольорів, тобто систему відтінків, які утворювалися шляхом з’єднання з білим або чорним. Крім того, він уперше науково довів можливість створення вальорності кольору. Свою систематику кольорів Оствальд адресував художникам. Він створив атлас, що складався з 2500 кольорів, із вказівками про спосіб утворення кожного — які пігменти треба змішувати. Він також наочно показав модифікації кольору і взаємозв’язок в одному тоні між хроматичним і ахроматичним початками.

Таким чином, упродовж багатьох років формувалась наукова колористика, яку художники взяли на озброєння. Були сформовані колористичні школи. У декоративно-прикладному мистецтві, а також у народному малярстві, колір передавався не в усьому розмаїтті, а локально: червоний — червоним, зелений — зеленим, синій — синім, жовтий — жовтим і т. ін.



Контрастність — тенденція сприймати предмет або окремо колір у порівнянні з навколишнім середовищем, тобто — помітна різниця за світлістю, насиченістю, розміром, формою тощо.

Контрастність розділяють на два види: ахроматичну (світлу) та хроматичну (кольорову), а ті, у свою чергу — на підвиди. Наведемо приклади контрастів, які найчастіше застосовують в академічних постановках.

У практиці образотворчого мистецтва найбільш поширеним є ахроматичний або світловий контраст, суть якого добре відома кожному — світла пляма на темному тлі здається ще світлішою, і навпаки — темна пляма на світлому тлі буде здаватися значно темнішою, ніж є насправді. Явище світлового контрасту найточніше передається у приказці: «Чим темніша ніч, тим яскравіші зірки».

Контраст за насиченістю. Щоб мати змогу спостерігати його, треба взяти дві кольорові плями, однакові за світлістю та кольоровим тоном, та різні за насиченістю. Контраст за насиченістю також помітний при співвідношенні ахроматичних кольорів з хроматичними кольорами. Причому на чорному або темно-сірому тлі будь-який колір знижує свою насиченість, і навпаки — на білому або світлосірому тлі насиченість цього ж кольору зростає.

Цей вид контрасту дуже широко використовується на практиці, він дає змогу художнику досягти ефектного інтенсивного звучання того чи іншого кольору, або зробити сильний кольоровий акцент. Простим прикладом контрасту за насиченістю є підбір рами для оформлення художнього твору (картини). Біла рама — зробить тони живописного твору більш густими та насиченими, тоді як темний багет — навпаки, зробить їх вибіленими, малонасиченими.



Контраст прикордонний. Цей вид контрасту виникає на кордоні двох суміжних смуг, різних за світлістю — прикордонний світловий контраст, або різних за кольором — прикордонний кольоровий контраст.

Іноді зустрічаємо декілька прикордонних контрастів або закономірне повторення упорядкованих одиниць — це називається ритмом. Ритмічними можуть бути і звуки, і рухи, і нерухомі предмети та форми. До речі, абсолютно всі фізіологічні процеси в організмі людини відбуваються ритмічно. Порушення чи зміна ритму роботи того чи іншого органа позначається на емоціях людини, загострює чи приглушує почуття, викликає позитивну чи негативну реакцію. Так само і в мистецтві. Ритмічність може бути в кожній постановці — як в натюрмортах, так і при постановці живої натури.

Ритм, як засіб емоційного впливу, використовують в усіх видах мистецтва. Ритм, звичайно, не художній образ, а лише один з компонентів, що утворюють його. І чим більшу вагу має в художньому творі ритм, тим цікавішим є твір.

Дуже важливою для живописного твору є вальорність. Вальор — термін художньої практики, що означає багатогранну кольоровість предмета при конкретному освітленні, в конкретному середовищі, а також тонку грань переходу одного кольору в інший. Чим більше градацій кольорових або світлотіньових, тим живопис стає багатшим. У відомих майстрів XVII — XIX ст., таких як Д. Веласкес, Ф. Хальс, Рембрандт,

І. Рєпін, В. Суріков, І. Левітан — живопис завжди був збагачений вальорами. Взагалі слово вальор перекладається з французької мови як — ціна або цінність, отже, головним у вальорному живописі є цінність самої суті кольору. Не зайвим буде нагадати і про кольоровий тон, саме слово тон (з грецької — напруга) означає кількість світла у даному конкретному кольорі. Кольоровий тон є однією з основних складових кольору поряд із яскравістю та насиченістю. Дуже часто студенти плутають значення термінів тон і колір. Наприклад, у реченні «Картина була написана в теплому зеленому тоні», слово тон використано помилково, в даному випадку доречним було б слово колір або гама. Вірніше було б сказати «Картина була написана в теплій зеленій гамі». Тон не буває ні теплим, ні холодним. Він може бути світлим або темним. У живописі, як і в рисунку поєднання світлих та темних тонів називають світлотінню. У творах мистецтва світлотінь грає важливу роль. У них є і яскраве світло і глибокі тіні, і напівтони — де світло поступово переходить у тінь. Найсвітлішою точкою є блік. Світлотінь передає об'єм і простір. Наприклад, у художника А. Брюллова в акварелі «Рим» майстерно відображено повітряну перспективу архітектурних будівель з різною градацією світлотіньових контрастів. А український художник А. Куїнджі майстерно відтворював будь-які ефекти світла у своїх творах. Коли художник розмістив на виставці свою картину «Місячна ніч на Дніпрі», деякі глядачі звинуватили його в тому, що він заховав за полотном ліхтар. Ефекти світла Куїнджі створював звичайними фарбами, майстерно володіючи технікою передачі світлотіні. Заради того, щоб «місячна доріжка» сяяла на картині, як у природі, художник свідомо розтягнув шкалу світлових і кольорових відтінків.

1.2. Матеріали та інструменти для акварельного живопису
Акварельний живопис (натюрмортний, пейзажний, портретний) виник порівняно не давно, наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття. До цього часу акварельними фарбами, вірніше їх прототипом користувалися ще у Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, Європі та Азії. Цими фарбами з додаванням білил малювали на пергаменті, слоновій кістці, шовку, а пізніше— на пепері. Першими творами мініатюри були — ілюстрації до старовинних текстів. До нашого часу дійшли прекрасні кольорові мініатюри ІІІ ст. до н. е. персидських майстрів (нині Іран), які черпали свої сюжети з прекрасної персидської поезії того часу. Особливе місце в мистецтві займає вірменський книжковий живопис, що зберігся до сьогодні. Неперевершеним є індійський мініатюрний живопис. У ХV — ХVІІ ст. акварель використовували як допоміжний засіб — нею розфарбовували гравюри, креслення, ескізи. У другій половині ХVІІ ст. найвідоміші майстри акварелі працювали в Англії: У. Тернер,

Р. Бонінгтон, Дж. Констебл та інші. У Франції аквареллю писали О. Фрагонар, Ю. Робер, О. Домьє, Т. Жеріко та Е. Делакруа.

В Росії — Ф. Алексєєв, М. Іванов, К. Брюллов. На Україні —

К. Трохименко, Л. Жемчужніков, С. Васильківський,

Т. Шевченко та ін. І тільки в ХІХ ст. в Англії живописці (А. Іст та ін.) почали відокремлювати акварель у самостійну техніку. Далі акварельна техніка починає свій розвиток у мистецтві.

Акварельні фарби. Назва акварельних фарб прийшла від латинського слова «aqva» — вода. Їх іноді так і називають — водні фарби. Практично вода є тільки розчинником. Самі ж фарби готують із світлостійких пігментів (фарбників) і сполучника (рослинні клеї, цукор, мед, гліцерин тощо). Усі фарби більш-менш прозорі, коли їх накладати тоненьким шаром. Виникає можливість використовувати ефект просвічування крізь них світлої основи паперу. Техніка акварелі цілком грунтується на цьому ефекті. Розчинну у воді фарбу накладають безпосередньо на папір шаром, товщину якого неможливо сприйняти оком. Це дає можливість висвітлювати та затемнювати фарбу без додавання білої, яка знижує інтенсивність, яскравість кольору, робить його непрозорим. Білила ж у класичному акварельному живописі не використовують взагалі. Складність акварелі полягає в тому, що фарби швидко висихають. Отже, коли потрібна м'якість, розпливчастість обрисів, плавні переходи від світлого до темного, їх доводиться відтворювати досить швидко.

Пігменти — фарбники, з яких готують акварельні фарби, їх поділяють на органічні та неорганічні. Пігменти органічного походження мають здатність розчинятися у воді, винному спирті та інших розчинниках. Вони прозорі, мають добру покривну властивість, і використовуються в основному для фарбування тканин, а більш світлостійкі — для виготовлення акварельних та гуашевих фарб. А неорганічні — мають необхідні якості для живопису. Це група пігментів, що не розчиняються у воді, спирті, олії, скипидарі. Вони світлостійкі та добре поводять себе у сумішах. Ці пігменти використовують для виготовлення олійних та темперних фарб. Найвідомішою фабрикою з виготовлення акварельних фарб прийнято вважати фірму Лефранк, а також фарби Вінздора і Ньютона (В. А. Фельдман «Мистецтво акварельного живопису»). Фарби, що вироблялися за часів Радянського Союзу в м. Ленінграді (нині м. Санкт-Петербург) на заводі художніх фарб, були двох видів: «Ленинград» в кюветах з пластмаси і «Нева» в тубах. Саме ці фарби отримали визнаня не тільки в нашій країні, а також і в інших. Сьогодні у художніх салонах найчастіше можемо зустріти фарби російського виробництва, які по праву завоювали прихільність у художників. Фарби «Белые ночи», «Ленинград» та «Сонет» — (виробництва Росії, м. Санкт-Петербург) продаються в наборах по 12, 24, 36, 48 кольорів, можна також придбати кожну фарбу окремо, у пластикових формочках. Фарби «Гамма» (виробницта Росії, м. Москва) у наборах по 12, 18, 24 кольорів.

Високоякісні фарби виготовляють за сучасною технологією з урахуванням класичних традицій старих майстрів. Художня акварель виготовляється з тонко-тертих пігментів і спеціальної рідини, з додаванням гуміарабіку, визнаного найкращим рослинним клеєм для виготовлення художніх водних фарб.

Фарби обов'язково маркують відповідно до їх властивостей: покривні (корпусні), півпрозорі чи прозорі.

Крім того, зазначають за світлостійкість — світлостійка, середньосвітлостійка, малосвітлостійка.



Акварельні фарби виготовляють трьох видів:

1) тверді в пластинах, виготовлені на гуміарабіку, їх для роботи натирають на площину або палітру;

2) м'які медові— у вигляді гумки, розфасовані в чотирикутні пластикові формочки;

3) рідкі, що зберігаються у металевих тубах, які за потреби видавлюють на палітру.



Назви акварельних фарб називаємо у такому порядку, як вони розфасовані у наборах з 24 кольорів, що продаються в художніх салонах та найчастіше використовуються у роботі художників:

1) кадмій лимонний; 13) краплак фіолетовий;

2) кадмій жовтий; 14) ультрамарин;

3) охра світла; 15) кобальт синій;

4) сієна натуральна; 16) голуба ФЦ;

5) золотисто-жовта; 17) ізумрудна зелена;

6) кадмій оранжевий; 18) трав'яна зелена;

7) охра червона; 19) веридонова зелена;

8) сієна палена; 20) умбра натуральна;

9) англійська червона; 21) марс коричневий;

10) кадмій червоний; 22) умбра палена;

11) краплак червоний; 23) сепія;

12) кармін; 24) сажа газова.

Крім цього, фарби прийнято поділяти на корпусні та лесирувальні. Корпусні фарби дають найчастіше густоту кольору і не сприймають накладання декількох шарів. Лесирувальні — навпаки, мають здатність накладатися декілька разів, не утворюючи при цьому бруду у відтінку, при цьому «читається» фактура паперу.



Рекомендовані пензлі. Найбільш придатними є пензлі з ворсу хвоста білки (білячі). Вони м’які, добре вбирають воду, дозволяють наносити мазки, а за потреби — проробляти найменші деталі. Використовують також колонкові пензлі та пензлі з штучного матеріалу. Пензлі також поділяють за формою і розміром. Для деталізації беруть круглі пензлі найменшого розміру. Якщо потрібно рівномірно і швидко покрити велику поверхню, то в цьому разі підійдуть широкі плоскі пензлі. Пензлі обов'язково миють у чистій воді. Не можна залишати пензлі у банці з водою ворсом донизу — це їх деформує.

Рекомендований папір. Однією з найважливіших вимог в роботі аквареллю є вибір паперу. Папір є певною основою для фарб. Цей білий «грунт» у свою чергу виконує і роль білил, коли є необхідність в деяких місцях зберегти білизну паперу, наприклад, для передачі світлих частин та бліків. Маючи досвід у роботі з аквареллю, художник може використувати принципи контрастів: просвічування білого паперу в цьому разі виступає кольором, а в контрасті з навколишнім середовищем, відповідно, має теплий чи холодний відтінок (нюанс).

Класичним у роботі з акварельними фарбами завжди був ватман. Він має приємну зернистість, фарби накладаються рівномірно та добре тримаються, він ідеально білий і з часом не жовтіє, а також витримує багаторазове змивання губкою, що, правда, небажано для акварелі. Ватман виготовляється декількох сортів:

1) гладкий, який використовують тільки для креслення, для живопису він непридатний;

2) demi-torchon, з легкою шорсткуватістю;

3) торшон, з грубою поверхнею, більш придатний до роботи

a la prima;

4) whatman Imperial, більш плотний папір з чудовою тонко-зернистою поверхнею.

Є інші види паперу, наприклад — harding (названий на честь англійського аквареліста), та багато іншіх. Кращим для акварелі завжди вважався цупкий папір із зернистою поверхнею. Сьогодні в художніх салонах можна придбати такі види паперу:


1) акварельний, виробник — Росія, 72х102, 200г;

2) «watercolor», виробник — Італія, 75х105, 200г;

3) «Rustikus», виробник — Італія, 75х105, 280г;

4) «Rustikus», виробник — Італія, 75х105, 240г;

5) «Fabriana», виробник — Італія, 70х100, 210г.

Всі вони придатні для навчальних та творчих робіт.

Єдине, що треба зробити перед початком творчого процесу, це обов'язково підготувати папір. Щоб папір не деформувався під час роботи, його наклеюють на планшет (тверду основу). Перед наклеюванням паперу треба з кожного боку загнути краї (приблизно по 2 см від краю) наверх, таким чином утворюючи «коробку», і внутрішнє дно цієї «коробки» сильно змочити водою так, щоб підняті вгору краї залишилися сухими. Залишки води обов'язково злити. Далі підняти вгору краї із задньої сторони змазуються клеєм (ПВА, ПВХ) і приклеюють на планшет. У горизонтальному положенні папір сохне і натягується. Починати працювати можна тільки після повного висихання паперу.

Робоче місце. Для акварельного живопису, крім планшета з натягнутим папером, фарб, пензлів та палітри, потрібен мольберт (станок — звідси термін — станковий живопис). За його допомогою художник встановлює потрібний нахил планшета або картини під час роботи. Він обов'язково повинен мати і зручну для художника висоту, яка корегується. Головною вимогою для мольберта є його стійкість. Для етюдів, на пленері, зручним буде етюдник.

1.3. Методи роботи акварельними фарбами
Аквареллю можна писати по сухому або вологому паперу зразу, в повну силу кольору; а можна працювати поступово — поетапно накладаючи шар за шаром (лесируванням). Отже, існують певні методи роботи акварельними фарбами:








  1. Метод «а ля прима»

технічний прийом акварельного живопису, суть якого полягає в

написанні постановки за один сеанс, іноді без підмальовка (легкий малюнок олівцем), а також допускається використання вологого паперу.








  1. Метод «лесирувань» —

поетапне, пошарове накладання фарб — починаючи від найсвітлішого тону та закінчуючи темними тонами. Цей спосіб розрахований на багатогодинне виконання завдання.







  1. Метод «пуантелізму»

(від франц. pointiller — писати крапками), у живописі — манера написання окремими мазками — крапками або квадратиками. Така методика дає можливість використовувати чисті кольори без змішування між собою.


РОЗДІЛ 2

АКВАРЕЛЬНИЙ ЖИВОПИС НАТЮРМОРТУ
2.1. Особливості предметно-фігуративних постановок

Натюрморт у перекладі з французької означає «мертва натура». Таку назву він отримав завдяки тому, що зображуються речі — предмети побуту, їжа, квіти і т. ін. Натюрморт як жанр виникає у ХVІІІ ст. в Голандії та Іспанії. До цього часу він розвивався як частина або елемент картини (наприклад, у творах венеціанських художників ХV — ХVІ ст.).

Натюрморт як окремий жанр в живописі посідає важливе місце в поетапному навчанні в художніх ВНЗ, він є першою сходинкою для ознайомлення з натурою. Працювати з натурою обов'язково та корисно.

Саме на прикладі натюрморту найлегше ознайомитися з чарівною силою живопису. Так, неживі предмети, іноді малоцікаві в реальному житті, стають цікавими в мистецтві. Натюрморт дає змогу переконатися, що в живописі не тільки важливим предмет зображення, а й те, як він виконаний на папері, тобто, яким чином художник досяг подібного ефекту досконалості, що примушує нас захоплюватися саме цим твором мистецтва. Академічне завдання — «Натюрморт» виконують безпосередньо з натури. Речі для натюрморту приваблюють красою форм і кольорів. Їх можна розмістити на столі саме так, як буває у житті — це тематичний натюрморт. Але можна і навпаки — поєднати речі, які ніколи в житті не стоять поруч. Це натюрморт на контрастність форм. Має бути певний задум, ідея, заради чого поставлено даний натюрморт. Відповідно до цього, він може бути поставлений на конкретну задачу — літературно-тематичний, орнаментальний, на різницю фактур, декоративний, на великі та малі плями, наприклад, світлі і темні. Крім того, натюрморт може бути побудований на принципах контрасту або вальорному живописі. Він може бути динамічний, побудований на ритмах, а може, навпаки, бути— спокійним, на близьких відтінках. В аудиторіях, як правило, ставиться викладачем щонайменше два абсолютно різних натюрморти. У студента є право вибору.

Композиція натюрморту. Слово композиція походить від лат. compositio — складання, зв'язування, єднання. Ідея композиції постановки натюрморту може бути різною. Можливі такі варіанти.
1. Фризовий — предмети поставлені в певний ряд, що утворює розтягнуту горизонтальну композицію (рис. 2).

Рис. 2. Ж. Б. С. Шарден. Натюрморт. «Атрибути мистецтва»


2. Класичний — предмети компонуються у трикутник або прямокутник (рис. 3).

Рис. 3. В. Ф. Стожаров.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка