Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка13/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26

Погляд

Почалося це ще тоді – чотири роки тому, в той дивний, жахаюче дивний полудень серпневого дня, коли Ядвіга востаннє вийшла з його дому…

Була тоді якоюсь иньшою, ніж звичайно, якоюсь більш знервованою, і ніби в очікуванні чогось. І пригорталася до нього так пристрасно, як ніколи раніше…

Потім раптом швидко вдягнулася, закинула на голову свою незрівнянну венеційську шалю і, палко поцілувавши його в уста, пішла. Ще раз майнув там біля виходу край її сукні і тонкий контур черевичка, і все закінчилося назавжди…

Через годину після цього загинула під колесами потяга. Одонич так і не довідався, чи смерть була результатом нещасного випадку, чи Ядвіга сама кинулася під розшалілу від швидкости машину. Адже була істотою непередбаченою, ота смаглява, темноока жінка…

Але не в тому суть, не в тому. Той біль, той розпач, той непогамовний жаль – це все було в тому випадку таким природним, таким звичайним. Але не в тому суть.

Спонукало до роздумів щось зовсім иньше – щось до смішного незначне, щось другорядне… Ядвіга, виходячи від нього востаннє, не зачинила за собою двері.

Пам'ятає, як, випроводжаючи її до передпокою, перечепився і нетерпляче нахилився, аби випростати загнутий край килимка, коли ж через хвилю звів очі, то Ядвіги вже не було. Пішла, залишивши двері відчиненими.

Чому не зачинила їх за собою? Вона завжди така зібрана, так педантично зібрана жінка?..

Пам'ятає те прикре, те надзвичайно прикре враження, яке справили тоді на нього ті навстіж розчахнуті двері, які погойдувалися, ніби жалобна хоругва на вітрі, своїм чорним блискучим крилом. Дратував його їхній хиткий, неспокійний рух, який щохвилі то відрізав йому з-перед очей, то знову відслонював зяючу жаром післяполудневого сонця частину скверу перед будинком.

Тоді раптово спало на думку, що Ядвіга покинула його назавжди, залишаючи йому для розв'язання заплутану проблему, змістом якої є ті відхилені двері…

Пройнятий зловісним передчуттям, підбіг до дверей і виглянув із-за чорного крила вдалину, направо, куди найімовірніше пішла. Ані сліду… Перед ним широко розпростерся золотою піщаною рівниною пустий, розпалений літньою спекою пляц, ген аж до залізничного насипу, що виднівся на краю горизонту. Пусто – тільки та золотиста, наповнена сонцем площина… Потім довгий, протягом кількох місяців, тупий біль і глухий, такий, що розриває на кавалки, розпач втрати… Потім… все пройшло – розвіялось, відсунулось кудись в кут…

І тоді прийшло те. Ніби закрадаючись, як щось несуттєве, ні з того, ні з сього, ніби ненароком. Проблема розчинених дверей… Ха, ха, ха! Проблема! Смішно комусь розказати, – справді! Проблема незачинених дверей. Важко в це повірити, слово честі, важко повірити. Однак…

Цілими ночами вони снували в його мозку упертою, сонною примарою – удень виникали під прикритою на мить повікою, вимальовувалися серед ясної тверезої дійсности десь далеко в перспективі манливим фантомом…

Але зараз не тріпотіли вже під напором вітру, як тоді, в ту фатальну годину, тільки легко, дуже легко відхилялися від уявного одвірка. Точнісінько так, якби хтось із зовні, з тамтого другого, невидимого для його ока боку, схопив за клямку і обережно, дуже обережно відхиляв їх.

Власне та обережність, та особлива продуманість руху проймала до кісток морозом. Так ніби хтось боявся, щоб кут відхилення не був завеликий, щоб двері не відчинилися занадто широко. Скидалось на те, що з ним бавляться, не хочуть повністю показувати те, що приховує прокляте крило. Відхилялося перед ним тільки частину таємниці, давалося йому зрозуміти, що там, по той бік, за дверима існує таємниця, але важливіші її деталі ревниво приховані…

Одонич оборонявся перед тим маніякальним рефреном з усіх сил. Тисячу разів на день переконував себе, що за вхідними дверима немає нічого такого, що могло б непокоїти, що взагалі за будь-якими дверима ніщо не може ховатися, підстерігати. Щохвилини відривався від праці, за яку взявся на мус, і спішним кроком, хижим кроком леопарда, який чатує на свою здобич, припадав по черзі до всіх дверей у квартирі, відчиняв їх, мало не зриваючи із завіс, і кидав голодний погляд у простір, що ховався за ними. Результат, звичайно, завжди був один: жодного разу не бачив нічого підозрілого; перед очима, які спостерігали з хворобливою цікавістю, доказ таємниці розкладався по-старому, як за «давніх, добрих часів»: хай то буде пустий, вихолощений сквер, чи банальний фрагмент коридору або тихий, усталений раз і назавжди інтер'єр сусідньої спальні чи лазнички.

Вертався ніби й заспокоєний до кабінету, щоб через кілька хвилин знову підкоритися думкам, які його переслідують… Врешті пішов до одного з найвидатніших неврологів і почав лікуватися. Кілька разів виїжджав до моря, на зимові купелі, почав вести гуляще життя.

За якийсь час здалося, що все пройшло. Впертий образ відхилених у перспективі дверей поволі затерся, побляк, ніби пригас, зрештою розвіявся.

І був би Одонич собою задоволений, якби не певні об'яви, які виповзли через кілька місяців після того, як відійшли тамті жахи.

А сталося це дуже раптово, несподівано, у людяному місці, на вулиці. Якраз був у кінці Святоянської і наближався до місця її перетину з Польовою, коли там на самому розі, майже біля кута останньої кам'яниці охопив його зненацька смертельний страх. Страх той вигулькнув звідкись із завулку і залізними кігтями вхопив його за горлянку.

– Не підеш далі, любий! Ані кроку далі!

Одонич спочатку намірився звернути зразу ж на Польову там, де закінчувалася згадувана кам'яниця з вікнами на обидві вулиці – коли почув у собі той спротив. Невідомо чому раптом цей кут пересікання вулиць видався йому засильним як на його «нерви»: просто появився шалений страх, що там «за поворотом» можна зустрітися з «несподіванкою».

Будинок на розі, котрий потрібно було обігнути майже під прямим кутом, щоб повернути на Польову, оберігав його зараз перед тією немилою обов'язковістю, затуляючи своєю величною спорудою вид «з тамтого боку». Та врешті решт стіна мусила колись обірватися, відслонюючи несподівано, вражаюче несподівано те, що чаїлося за рогом зліва. Та нагальність, та ґвалтовність переходу з однієї вулиці на другу, яка досі майже повністю була закрита для його очей, переймала безмежною тривогою: Одонич не відважувався вийти назустріч «невідомому». Тому пішов на компроміс і тут-таки перед самим поворотом, заплющивши очі, тримаючись рукою за кам'яний мур, аби не впасти, помалу почав збочувати на Польову.

У такий спосіб зробив пару кроків уперед, торкнувши пальцями ребро стіни і обігнувши виступаючий кант будинку, відчув, що щасливо перебув поворот і попав на безпечну територію иньшої вулиці. Але попри те не смів ще розплющувати очі і, все ще мацаючи рукою будинки, спускався Польовою вниз.

Аж через кілька хвилин такої мандрівки, коли вже певним чином здобув «право перебування» в новій безпечній зоні, коли нарешті відчув, що тут «відають» про його присутність – відважився і розмружив ледь-ледь повіки. Глянув перед себе і з відчуттям полегкости переконався, що нема нічого підозрілого. Все було звичайне і нормальне, таке, яким би й мало воно бути на вулиці великого міста: стрімко проїжджали візники, пролітали, як блискавки, автобуси, обминали один одного перехожі. Одонич зауважив тільки якогось роззяву, який стояв за кілька кроків від нього, засунувши руки в кишені, з цигаркою в губах, і з цікавістю протягом певного часу приглядався до Одонича, зловтішно посміхаючись.

Одонича раптом охопила лють і ніби якийсь сором. Червоний від почуттів, які клекотали в ньому, він приступив до нахаби і грубо запитав:

– Чого ти вивалив на мене свої дурнуваті очиська, гімнюху?

– Ге, ге, ге! – процідив лобуряка, не виймаючи з писка цигарки. – Спочатку я си подумав, жи пан сліпий, а тепер си думаю, жи пан тілько ся бавив сам зі собов у цюцюбабки. Теж мені… ади-во. Ну і фантазія в пана!

І, незважаючи вже на розлютованого відповіддю джентльмена, перейшов, посвистуючи якусь арійку, на иньший бік вулиці.

Таким чином на горизонті вималювалася нова проблема: «на повороті».

Відтоді Одонич втратив упевненість в собі і свободу рухів у місцях публічних. Не міг перейти без почуття таємного страху з однієї вулиці на другу, застосовував метод обходу кутів широкими колами; було це направду дуже невигідно, оскільки «накладав» завжди значно більше дороги, але уникав таким чином ґвалтовних поворотів, значно згладжував кут заломлювання вулиць. Тепер уже не мусів заплющувати очей біля кам'яниць на розі.

Усі несподіванки, які ймовірно могли ховатися «за кутом», мали тепер досить часу, щоб замаскуватися перед ним; оте зблизька небачене, абсолютно гетерогенне і дико чуже для нього «щось», існування якого відчував шкірою по той бік повороту, могло тепер спокійно, не заскочене його наглою появою на розі нової вулиці, зачаїтися на певний час, висловлюючись ясним стилем Одонича, «зробити нору під поверхнею». Бо у тому, що там «за поворотом» було щось абсолютно «иньше» – не сумнівався вже анітрохи.

У кожному разі принаймні в тому проміжку часу Одонич зовсім не бажав собі зустрічі з «тим» око в око; навпаки, прагнув сходити йому з дороги, вчасно забезпечуючи «його маскування». Несамовита тривога, яка проймала його при самій думці, що могли настати перед ним якісь такого роду «відкриття», якісь небажані об'явлення і несподіванки – тільки зміцнювала його переконання, що небезпека справді значна.

Попри те думка иньших людей щодо цієї справи не хвилювала його зовсім. Вважав, що кожен повинен собі з «тим» дати раду сам, оскільки хтозна, чи в кого-небудь, крім нього, виникала подібна проблема.

Одонич добре усвідомлював, що, можливо, на цілому світі, за винятком його самого, ніхто не звернув на «те» жодної уваги. Припускав навіть, що більшість з коханих ближніх пирснула б йому в обличчя характерним сміхом, якби наважився комусь з них довірити свої сумніви. Тому вперто мовчав і сам боровся з «невідомим».

Аж через певний проміжок часу зауважив, що джерелом його загальної тривоги був страх перед «таємницею» – тим дивним демоном, який споконвіків ходить поміж людьми, натягнувши на обличчя маску. Одонича зовсім не приваблювала його загадковість, не відчував у собі на даний час поклику Едіпа. Навпаки! Хотів жити, жити і ще раз жити! Тому уникав зустрічі і забезпечував взаємне уникання…

Від часу того внутрішнього спротиву, який так несподівано атакував його на розі Польової, у нього появилася тотальна відраза до всіх стін, перегородок, загалом до будь-яких «заслон» короткотривалих і тимчасових, які тільки на певну мить закривали те, що за ними. Загалом вважав, що будь-які так звані екрани є вигадкою пагубною, навіть неетичною, оскільки підтакують небезпечній грі «в хованки», розбурхуючи при цьому недовіру і тривогу там, де напевне немає жодного сліду чогось надзвичайного. Для чого затуляти речі, які на приховування не заслуговують? Для чого зайвий раз будити підозру, ніби «там» є щось таке, що справді варте приховування?..

А якщо те «щось» існує насправді – для чого надавати йому можливість «ховатися»?

Одонич став переконаним прихильником далеких ясних перспектив, широких пляців, розлогих і відкритих, ген, ген далеко, доки сягнеш оком, просторів. Не терпів тому двозначности завулків, прихованих зрадливо в напівмороці піддашків, облуди поперечних доріг і крутих «вуличок без виходу» великого міста, які, здається, вічно чигають на самотнього перехожого. Якби це залежало від нього, то будував би міста за абсолютно новим планом, основою якого були б простота і щирість; було б там багато, дуже багато сонця і широко розкиненого простору.

Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної далі.

І помешкання Одонича за цей час піддалося радикальним змінам.

Виходячи з засад простоти і щирости повикидав усе, що в будь-який спосіб могло володіти манерою «прикривань і заслон».

Отож зникли старі перські килими, пухнаста «бухара» і «волохачi», які приглушували луну кроків, безповоротно зійшли зі стін фалдисті портьєри і драпування. Звільнив вікна з дискретних фіранок, повикидав шовкові екрани. Навіть ширма з зеленої китайки, яку колись так любила Ядвіга, перестала затуляти потрійним крилом інтер'єр спальні. Навіть шафи виявилися предметами, яких запідозрили у приналежності до категорії «сховків». Тому наказав винести їх на стрих, задовольняючись звичайними вішаками і плечиками.

Отак горі дном перекинуте помешкання набуло характеру дивної, межуючої з убогістю простоти. Знайомі, яких у нього було дуже мало, почали звертати йому увагу на надмірну примітивність умеблювання, закидаючи щось про шпитально-казармовий стиль, але Одонич приймав ці зауваги з поблажливою посмішкою і не давав себе переконати. Навпаки, з кожним днем йому все більше подобався інтер'єр його житла, яке покидав усе рідше і рідше, уникаючи таким чином «несподіванок», які чигали зовні. Любив це своє тихе простолінійне помешкання, де не мусів лякатися задніх думок, де все було ясне і відкрите «як на долоні».

Тут нічого не ховалося за шторами, нічого не чаїлося під тінню зайвих предметів умеблювання. Не було тут жодних настроєвих напівмороків і напівсвітел, жодних недомовок і проблематичних замовчувань. Все було очам видне, як «окраєць хліба на тарілці або кухарська книжка, розгорнена на столі».

Удень помешкання заливали струмені здорового пружного сонця, від перших променів до вечірніх сутінок розбризкували яскраве світло жарівки. Очі господаря дому могли вільно і безкарно мандрувати гладкими стінами, не позавішуваними драпуванням, оздобленими подекуди лише парою англійських спокійних за змістом гравюр. Нічого тут не могло застати зненацька, нічого не сиділо непомітно навпочіпки за котримсь кутом.

«Як у чистому полі, - думав собі не раз Одонич, милуючись справжністю оточення, – безперечно, мій дім не є тереном придатним для ховання».

Саме тому здавалося, що залучені попереджувальні засоби досягнули бажаного результату. Одонич відчутно заспокоївся і почувався в той час навіть щасливим. І ніщо б не порушувало святої тиші, якби не певні деталі, зрештою досить невинні за своєю натурою, якби не певні такі собі смішні детальки…

Одного вечора Одонич кілька годин без перерви сліпав над доволі значною науковою працею, яку планував видрукувати в найближчому майбутньому. Праця, яка належала до природничих наук, спростовувала деякі найновіші біологічні гіпотези, показуючи їхню безпомічність щодо феноменів, які були спостережені в житті створінь на межі між світом рослин і тварин.

Зануджений тривалим ґвалтом думок, відклав на хвилю перо, схилив голову на фотель, поклавши праву руку на письмовий стіл і випрямивши затерплі від писанини пальці…

Але – здригнувся, відчувши під ними щось м'яке і піддатливе. Мимоволі відсмикнув руку і подивився уважно на праву частину стола, де завжди лежало тяжке масивне прес-пап'є з порфіру. Але із здивуванням побачив, що замість каменя лежить кавалок сухої пористої губки.

Протер очі і доторкнувся рукою до предмета. То була губка! Типова, ясно-жовта губка – spongia vulgaris…

«Що за чорт? – подумав упівголоса, обертаючи її в пальцях на всі сторони. – Звідки вона у мене взялася? Я ж ніколи не миюся губкою. Зрештою, замала для такого використання. Гм… особливо… Але де ж, до дідька, поділося прес-пап'є? Завжди роками лежало на цьому самому місці».

І почав шукати по столі, заглядав у шухляди, під стіл: намарно; камінь зник без сліду. На його місці лежала губка, звичайна, буденна губка… Мана чи що?

Встав з-за столу і почав нервово ходити по кімнаті.

– Чому губка? – роздумував занепокоєний. – Чому саме губка? Так само доречно могла б бути праска чи кавалок кілка з плоту.

– З твого дозволу, любий, – обізвався в ньому несподівано якийсь непрошений голос, – це не те саме. Навіть такі з'яви є відповідно впорядковані. Забуваєш про те, що вже кілька годин перебуваєш виключно в світі гідр, актиній, губок і їм подібних кишковопорожнинних.

Одонич зупинився в центрі кімнати, вражений таким висновком.

– Гм, – муркнув, – справді мене діймають думки вже кілька годин. Але що з того, до біса?! – крикнув раптом на повен голос. – Це ще не пояснення!

І знову скосив очі на стіл. Але з величезним здивуванням побачив тут замість губки зникле прес-пап'є. Лежало собі тихо і спокійно, дуже вже невинно на визначеному для нього раз і назавжди місці. Одонич провів рукою по чолі, протер ще раз очі і переконався, що не марить: на столі лежало прес-пап'є, порфірове прес-пап'є з гладкою, точеною кулькою посередині. Від губки ані сліду – так ніби ніколи її тут і не було.

– Примара! – підсумував. – Галюцинація під впливом перепрацювання.

І повернувся за стіл. Але якось не вдалося йому вже склеїти жодної думки тієї ночі; «примара» не давала йому спокою і, незважаючи на зусилля, не міг зосередитись на праці…

Історія з губкою була ніби вступом до иньших подібних з'яв, які відтоді щораз частіше почали його переслідувати. Незабаром зауважив, що й иньші предмети у кімнаті «щезають» на якийсь час йому з очей, щоб через хвилю появитися знову на своєму місці. Крім цього, неодноразово виявляв на письмовому столі найрізноманітніші речі, яких там ніколи перед тим не було.

Однак найцікавішою в цьому всьому була та особливість, що феномени виникали одночасно з цікавістю, яку викликали предмети, перед моментом їх зникнення, в уяві Одонича: справді він перед тим думав про них надінтенсивно.

Досить було йому з певною дозою внутрішнього переконання подумати, скажімо, що, якась книжка загубилася – як через хвилю справді підтверджувалася її відсутність у книжковій шафі. Так само, як тільки уявляв собі шляхом можливої пластичної екзистенції якийсь предмет на столі, то відразу ж і переконувався наочно, що той предмет насправді з'являвся там, як на замовлення.

Ці феномени дуже його занепокоїли, будячи поважні підозри. Хто знає, чи то не нова загадка? Деколи виникало враження, що то новий наступ «незнаного», тільки впущений з иньшого боку і в иньшій формі. Повільно вимальовувалися певні висновки, з невблаганною проникливістю формувався певний світогляд.

– Чи світ, який мене оточує існує насправді? А якщо таки існує, то чи не є він витвором думки, яка його формує? А може, все є тільки фікцією якогось глибоко замисленого єства. Там десь, у засвітах, хтось постійно, хтось від правіків мислить – а світ увесь, і разом з ним бідний людський народик є тільки продуктом тої вікової задуми!..

Бувало, що Одонич попадав в егоцентричний шал і сумнівався в існуванні будь-чого поза собою. То він тільки постійно мислить, він, доктор Томаш Одонич, а все, на що дивиться і за чим спостерігає, то тільки витвір його роздумів. Ха, ха, ха! Чудесно! Світ як завмерлий продукт індивідуальної думки, світ як кристалізація мислячого розуму якоїсь божевільної істоти!..

Момент, коли вперше дійшов до цієї остаточности, запанував над ним фатально. Нагло тремтячи від шаленого страху відчув себе жахливо самотнім.

– А якщо справді, там за кутом немає нічого? Хто гарантує, що поза так званою дійсністю загалом щось ще існує? Поза тою дійсністю, творець якої найвірогідніше я сам? Доки в ній знаходжуся занурений по шию, доки її мені вистачає – все ще так-сяк. Але якби одного дня захотів вийти з безпечного середовища і глянути поза його межі?

І тут відчув гострий, такий, що пробирає до кісток холод, ніби морозну, полярну атмосферу вічної ночі. Перед розширеною зіницею з'явилося видиво, від якого крижаніла кров, видиво пустки без дна і без країв…

Сам, абсолютно сам з думкою своєю вдвох…

………………………………………………………………………………………………………

Якогось дня, голячись перед дзеркалом, Одонич відчув щось дивне: несподівано йому здалося, що та частина покою, котра знаходилась за ним, побачена зараз в дзеркалі, виглядала «якось инакше».

Відклав бритву і почав пильно вивчати відображення тильної частини спальні. І справді, якусь хвилю все там позад нього виглядало не так, як завжди. Але в чому полягала та зміна, не зміг би точно пояснити. Якась специфічна модифікація, якесь чудернацьке зміщення пропорцій – щось у тому роді.

Зацікавлений поклав дзеркало на стіл і повернувся, щоб проконтролювати дійсність. Але не побачив нічого підозрілого: все було по-давньому.

Заспокоєний заглянув знову в дзеркало. Але тепер знову покій виглядав нормально; незвична модифікація зникла без сліду.

– Гіперестезія [1] зорових центрів – нічого більше, – заспокоївся нашвидкуруч зліпленим терміном.

Але з'явилися наслідки. Одонич почав тепер відчувати страх перед тим, що знаходилося позад нього. Тому перестав озиратися. Якби хтось покликав його на вулиці по імені, не оглянувся би ні за які гроші. Відтоді також завелося, що всі повороти обходив колом і ніколи не повертався додому тією самою вулицею, якою вийшов. Коли ж все-таки мусів оглянутися, то робив це надзвичайно обережно і дуже повільно, боячись, щоби внаслідок різкої зміни фронту, не зіткнутись око в око з «тим». Хотів своїм повільним і спокійним рухом залишити йому досить часу для зникнення і повернення до своєї давньої «невинної» постави.

Свою обережність довів до такої міри, що коли надумував оглядатися, то перед тим «попереджував». Кожен раз, коли йому доводилось відходити від письмового столу вглиб кімнати, вставав, нарочито голосно відсуваючи крісло, після чого голосно гукав, щоб його там добре «ззаду» почули:

– Тепер повертаюся.

Аж після цієї заповіді, почекавши ще хвильку, повертався в потрібному керунку.

Життя в таких умовах скоро перетворилося на каторгу. Одонич, скований на кожному кроці тисячею пересторог, щохвилі винюхуючи чигаючі на нього небезпеки, вів жалюгідне існування.

Але, однак, і до того призвичаївся. Загалом, через деякий час оте вічне перебування в стані нервової напруги стало його другою натурою. Відчуття постійної таємничості, хоч і грізної та небезпечної, кинуло якусь похмуру привабливість на сірий шлях його життя. Мало-помалу навіть полюбив ту гру в хованки; у кожному разі вона йому видавалася цікавішою, ніж банальність звичайних людських переживань. Захопився навіть вистежуванням моторошних доказів, і важко було б йому обійтися без світу загадок.

Нарешті звів усі сумніви, які його мучили, до дилеми: або є там щось позад мене «иньше», щось направду відмінне від дійсности, яку я знаю як людина – або ж нема нічого – абсолютна пустка.

Якби його хтось запитав, з якою з тих двох можливостей волів би зустрітися на тамтому боці – Одонич не зумів би дати впевненої відповіді.

Абсолютне небуття, безпощадна, безмежна пустка була би чимось жахливим; однак з иньшого боку, небуття, можливо, навіть краще, ніж жахаюча дійсність иньшого ряду? Бо хто ж може знати, яким є те «щось» у дійсності? А якщо ним є щось потворне – чи не кращою буде повна втрата небуття?

Оте висіння між крайнощами стало початком боротьби двох суперечливих тенденцій: з одного боку душив його сталевими мацаками страх перед незнаним, з другого – штовхала в обійми таємничости наростаюча з кожним днем трагічна цікавість. Якийсь обережний, досвідчений голос застерігав, правду кажучи, перед небезпечним рішенням, але Одонич відкараскувався поблажливою усмішкою. Пропоноване демоном манило його щораз ближче чаром обіцянок, наче спів сирен…

І нарешті піддався йому…

Одного осіннього вечора, сидячи над розгорнутою книжкою, раптово відчув за плечима «те». Щось там, за ним, відбувалося: розсувалися куліси таємниці, піднімалися вгору портьєри, розхилялися фалди драпувань…

Тоді несподівано з'явилося шалене бажання: обернутися і подивитися позад себе, тільки цього разу, тільки цього одного, єдиного разу. Потрібно було повернути швидко голову без звичного попередження, аби не «сполохати» – вистачало одного погляду, одного короткого, миттєвого погляду…

Одонич відважився на цей погляд. Рухом швидким, мов думка, мов блискавка, повернувся і глянув. І тоді з його уст злетів нелюдський крик жаху і безмежного страху; конвульсивно схопився рукою за серце і, ніби вражений перуном, упав на підлогу.

Переклала Мирослава Баліцька

Чад

З ярів помчали нові табуни вітрових посвистів і, гайнувши засніженими полями, вдарили чолом у білі замети. Зігнаний з м'якої постелі сніг, скручувався в химерні рури, бездонні лійки, шмагливі канчуки і в якомусь шаленому вирі розсипався білою сипкою курявою.

Надходив ранній зимовий вечір.

Сліпуча білина заметілі набирала синюватого забарвлення, перламутрове сяйво обрію западало в похмуру сутінь. Сніг сипав без перерви. Великі патлаті косми спадали звідкілясь згори зовсім безшелесно і стелилися пластами по землі. Виростали на очах копиці сіна, множачи на собі велетенські крислаті шапки, і всюди, де оком кинь, їжилися вишкірені снігові заспи.

Поволі вітер заспокоївся і, склавши свої натомлені крила, подався скиглити десь у хащі. Краєвид поволі набирав чіткіших обрисів, вирізьблюючись на вечірнім морозі.

Ожарський уперто брів гостинцем. Зодягнений у тяжкий кожух, у грубих до колін чоботах, обвішаний вимірювальними приладами, долав молодий інженер снігові завали, що заступали йому шлях. Дві години тому, відбившись від гурту товаришів, засліплений віхолою, заблукав він у полі і по даремних блуканнях манівцями врешті пішов простовіч, аж поки трапив на якусь дорогу. Тепер, побачивши, з якою швидкістю западає присмерк, напружив усі свої сили, щоб добратися до людських осель, доки настане суцільний морок.

Але обабіч гостинця тягнулася безконечна пустеля, серед якої око не мало на чому спинитись, ані хижі чи кузні покинутої загледіти. Охопило його прикре відчуття самотности. На хвилю він скинув зволожену потом хутряну шапку і, витерши її спід хустиною, вдихнув повітря у втомлені груди.

Рушив далі. Шлях звільна міняв напрямок і, вигнувшись широким луком, почав збігати вділ на захід. Інженер подолав вигин і, обминувши урвище, приспішеним кроком сходив у долину. Раптом, пильно озирнувши обшир, не стримався від мимовільного окрику. По правій стороні заблисло імлаве світло, неподалік було житло. Наддав ходи і за чверть години опинився перед старою завіяною снігом хатою, побіч якої не було жодних прибудов.

Довкруж на весь окосяг ані сліду якогось села або хутора, тільки пара вихорів, наче пси спущені зі смичі, завивали й скавуліли.

Інженер затарабанив п'ястуком у темні двері. Вони відчинилися тої ж миті. На порозі ледь освітлених сіней стояв сивий здоровань, вітаючи його чудним усміхом. На прохання про нічліг кивнув приязно головою і, міряючи очима міцно збиту постать молодої людини, промовив голосом лагідним, сливе пестливим:

– Буде, аякже, буде де покласти ясну голівку. Ще й на вечерю не поскуплюся, аякже, нагодую ясного пана і напою, аякже – напою. Заходьте в хату, осюди, еге, до тепла.

І м'яким батьківським рухом обняв гостя за пояс й повів до дверей кімнати. Ожарському рух цей видався зухвалим, і він охоче б скинув руку старого, але тримала вона його міцно і, коли вже він, долаючи внутрішній опір, переступав високий поріг, то спіткнувся і мало не впав, якби не поквапна поміч господаря, що підхопив його, мов дитину, на руки і достоту вніс без найменшого зусилля в хату. Тут, опустивши інженера на підлогу, сказав якимсь иньшим голосом:

– Ну, і як же вам мандрувалося на вітрі? Легусінькі ж бо ви, як пірко…

Ожарський остовпіло зиркнув на чоловіка, для якого він видався пір'їною, і разом з подивом відчув ще й відразу до цієї настирливої ввічливости, до улесливої усмішки, що наче б навіки запечатала вуста господаря. Тепер у світлі закоптілої лампи, що звисала на шнурі з брудної стелі, міг детально його роздивитися. Чолов'яга мав літ сімдесят, але худа, рівна постава і щойно задемонстрована міць, суперечили такому похилому віку. Обличчя велике, вкрите бородавками, буйні обвислі підковою сиві вуса і таке ж сиве довге волосся. Очі були особливі – чорні, з демонічним полиском дикого жагучого вогню, що справляв на Ожарського магнетичний вплив.

Господар тим часом заходився біля вечері. Зняв з полиці шинку, буханець хліба, добув з креденсу карафку з горілкою і поставив на столі перед гостем.

– Прошу їсти. Почувайтеся як удома, зараз принесу борщу.

Поляскавши по-панібратськи гостя по коліні, вийшов до комори.

Ожарський за вечерею роззирався по хаті. Вона була низька, квадратова, з курною стелею. В одному куті біля вікна стояла лава, а навпроти щось на зразок шинквасу з барильцем пива. Всюди висіло густе зі срібними полисками павутиння.

– Душогубка, – процідив він крізь зуби.

У печі клекотіло полум'я, а в челюстях під чотирикутною заслонкою дотлівало вугілля, і це тихе дотлівання жару зливалося з бурчанням закипілої на плиті страви в якусь таємничу напівсонну бесіду, в притлумлені пошепти душної оселі на тлі гучної сніговиці надворі.

Скрипнули двері комори, і, всупереч очікуванням Ожарського, підбігла до печі низька міцно збита дівка. Відставила набік великого баняка і, перехиливши, налила в глибоку глиняну миску густого наваристого борщу.

Дівка мовчки поставила перед Ожарським пахучу страву, другою рукою подаючи йому видобуту з шухляди цинову ложку. Нахилилася при цьому так близько над ним, що черкнула його щоку, мовби нехотячи, вихиленими з простої сорочки персами. По інженерові пробігли мурашки. Перса були молоді та повні.

Дівка сіла на лаві поруч і втупила в гостя погляд великих блакитних, ледь засльозених очей. Виглядала на двадцятилітню. Золотаво-руде буйне волосся спадало на плечі двома грубими косами. Повновиде обличчя псував довгий рубець від середини чола через ліву брову. Пухкі перса мали барву ясно-жовтого мармуру і були порослі легеньким золотавим пухом. На правому персові виднілася родимка у формі малої підківки.

Дівчина йому подобалася. Сягнув рукою до її грудей і погладив. Не боронилася.

– Як звешся?

– Мокрина.

– Гарне ім'я. Чи той там – твій батько? – вказав рукою на комору, де зник недавно старий.

Дівка всміхнулася загадково.

– Що за «той там»? Там зараз нема нікого.

– Ет, не викручуйся. Ти його донька чи коханка?

– Ні те, ні друге, – розсміялася широким простим сміхом.

– А хто ж ти – служниця?

Нахмурилася з погордою.

– Ще що вигадав. Я тут сама собі господиня.

Ожарський здивувався.

– То він твій чоловік?

Мокрина знову розсміялася.

– Не вгадав, нічия я не жінка.

– Але ж спиш із ним, так? Старий, а ціпкий? Трьом таким, як я, дав би раду. А в очах іскри шугають.

– Занадто ти вже цікавий. Ні, лягати з ним не лягаю. Як же би то? Адже ж я походжу з нього… – затялася при цих словах, підбираючи потрібні.

Раптом, наче намагаючись уникнути його сміливих рук, вивернулася і пропала в коморі.

– Дивна дівчина.

Ожарський випив п'ятий келишок горілки і, розсівшись вигідно на лаві, розморився. Тепло розігрітої хати, втома по довгій мандрівці і гарячий напій – навіяли сонливість. Був би вже заснув, якби не повторна з'ява старого. Господар приніс під пахвою дві пляшки і наповнив келишки для гостя й для себе.

– То є добрий вишняк. Дуже старий.

Ожарський хильнув і почув, як у голові закрутилося. Старий стежив за ним спідлоба.

– Але ж бо ясний пан зовсім мало з'їв. А придалося б на ніч.

Інженер не второпав.

– На ніч? Що ви маєте на увазі?

– Нічого, нічого… Але стегенця маєте не найгірші!

І ущипнув його за ногу.

Ожарський відсунувся, водночас намацуючи револьвера.

– Ей, чого ви так ся кидаєте? Звичайний жарт і тільки. Бо ви мені до вподоби. Часу в нас багацько.

І, мовби для того, щоб заспокоїти, відсунувся до стіни.

Інженер охолонув, а щоб змінити тему, спитав:

– Де та ваша дівка? Чого то вона за дверима ховається? От замість тих дурних жартів, пришліть мені її на ніч. Я й заплачу незле.

Господар, здавалося, нічого не второпав.

– Вибачайте, ясний пане, але не маю жодної дівки, а там за дверима нема тепер нікого.

Ожарський, добре вже захмелівши, скипів.

– Що ти мені, старий бугаю, плетеш дурниці в живі очі? Де дівка, яка щойно мені борщ подавала? Заклич Мокрину, а сам забирайся.

Дядько ані з місця не зрушив, тільки зиркнув на гостя насмішливо.

– Ага, Мокриною, Мокриною нас нині кличуть.

І, не звертаючи уваги на розлюченого молодика, важким кроком подався в комору. Ожарський кинувся за ним, щоб увірватися й собі всередину, але у тую ж мить звідки з'явилася Мокрина.

Була в самій сорочці. Золото-червоне її волосся розсипалося миготливими хвилями по плечах і грало на світлі.

У руках тримала три коші, наповнені свіжовчиненими хлібинами.

Поставивши їх на лаві коло печі, взяла коцюбу і заходилася вигортати розпечене вугілля. Нахилена вперед до чорного отвору її постать вигнулася пружним луком, напинаючи пишні дівочі форми.

Ожарський нестямно ухопив її в обійми і, задерши сорочку, почав розціловувати розпашіле від вогню тіло.

Мокрина сміялася і не опиралась. Вигорнувши тим часом дотлілі головешки, решту жару покинула недбало по краях, після чого дбайливо вимела весь попіл. Одначе гарячі обійми гостя заважали їй в роботі, бо врешті, вивільнившись із його рук, жартівливо замахнулася на нього лопаткою. Ожарський на хвилю відступив, чекаючи, поки вона скінчить із хлібами. Нарешті вона виклала всі буханці з кошів і, притрусивши їх ще раз борошном, всадила до печі.

Інженер тремтів від нетерплячки. Схопив її знову і, тягнучи до ліжка, спробував задерти сорочку. Однак дівка не далася:

– Тепер ні. Зарано. Потім, за якусь годину, коло півночі, прийду виймати хліб. Тоді мене матимеш. Але пусти вже, пусти! Як сказала, що прийду, то прийду. Силою все одно не дамся.

І, спритним котячим рухом вислизнувши йому з обіймів, знову щезла в коморі. Спробував ускочити за нею, але наткнувся на замкнені двері.

– Ото шельма! – процідив крізь зуби. – Але опівночі так легко не викрутишся. Мусиш прийти по хліб. На цілу ніч у печі його не покинеш.

Трохи заспокоївшись, розібрався, погасив світло і ліг у ліжко, не маючи наміру засинати.

Постіль була навдивовижу вигідна. Витягся з насолодою, підклав руки під голову і поринув у той особливий стан перед сном, коли мозок, утомлений денною працею, ніби спить, а ніби марить – мов човен, пущений на волю хвиль.

Надворі завивав вітер, осліплюючи вікна сніговою заметіллю, здалека – з лісів і піль – долинало притлумлене вихором завивання вовків. А тут було тепло і темно. Тільки жар недогарків по боках челюстів мерехтів і кидав сполохи на стіни. Крізь шпари просвічували рубінові очі приску, приковуючи погляд… Інженер вдивлявся в догасаючу червінь і дрімав. Час минав дуже поволі. Щохвилі розплющував обважнілі повіки і, перемагаючи сонливість, зиркав на блимаючі вогники. В думці безладно мінялися постаті хитрого дядька і Мокрини, невідомо чому зливаючись в якусь дивну єдність, несусвітню химеру, що була виплоджена їхньою хтивістю. Випірнали різні запитання, на які не було відповіді, снувалися безладно якісь слова і ліниво перекочувалися в голові, наче жменя камінців…

Якась важезна духота осідлала мозок, заповнювала горло, груди, дивна змора вкрадалася в усе тіло, зневолюючи його і пеленаючи. Випростана рука спробувала відштовхнути невидимого ворога, але враз обважніла і опала.

Десь серед ночі Ожарський мовби очуняв. Протер ліниво очі, підвів важку голову і прислухався. Здалося йому, що чує шурхіт в печі. Так, ніби осипалася в комині сажа. Напружив зір, але через суцільну темряву годі було щось побачити.

Раптом крізь замерзлі шиби ринуло в хату місячне сяйво і, перетнувши її ясною смугою, вляглося зеленою плямою під піччю.

Інженер підвів очі й побачив угорі пару голих литок, що стирчали з отвору в димарі просто над плитою. Дивився, затамувавши подих. Тим часом поволі, під шурхіт сажі, що продовжувала осипатися, висунулися по черзі з комина товсті круглі коліна, сильні широкі стегна і нарешті жилавий могутній жіночий живіт. Врешті одним скоком ціла постать вигулькнула з отвору і стала на підлозі. Перед Ожарським об'явилася в сяйві місяця велетенська потворна бабера…

Була зовсім гола з розпущеними сивими кудлами, що спадали їй на плечі. І хоча за барвою волосся скидалася на стару жінку, тіло її зберегло дивну соковитість і гнучкість. Інженер, мов прикутий, блудив очима по налитих і випнутих, як у дівчини, персах, по стегнах крутих і круглих. Відьма, наче прагнучи, щоби її краще роздивився, стояла якийсь час непорушно. Аж от без слова підступила на пару кроків ближче до ліжка. Тепер міг роздивитися і її обличчя, досі затулене мороком ночі. Зустрівся з полум'яним поглядом дужих чорних очей, що відсвічували з-під поморщених повік. Однак найбільше його здивував вигляд обличчя. Було воно старе, пооране мереживом складок та заглибин і наче б двоїлося. Напруживши пам'ять, він розв'язав загадку: чарівниця дивилася на нього подвійним обличчям – господаря і Мокрини. Гидкі бородавки, розкидані по всій поверхні, ніс-кривуля, демонічні очі і вік – належали старому. Одначе стать її була безперечно жіночою, білий рубець на чолі і родимка підківкою на персі – зраджувала Мокрину.

Збентежений своїм відкриттям, не зводив очей з магнетичного обличчя відьми.

Тим часом вона підійшла ще ближче і вистрибнула на ліжко, наступивши великим пальцем лівої ноги на вуста інженерові. Сталося це так несподівано, що не мав навіть часу, щоби ухилитися з-під тієї важкої стопи. Охопило його почуття дивного страху. В грудях товклося неспокійне серце, а придушені вуста не мали змоги навіть зойкнути. Так проминула в мовчанні довга хвилина.

Повільно відсунула ковдру другою ногою і почала здирати з нього білизну. Ожарський спробував боронитися, але сили його підупали, і всеньке тіло охопила млявість. А відьма, побачивши, що він уже скорений, сіла на постелі коло нього й почала дикі сороміцькі пестощі. За кілька хвилин опанувала його волю так, що він уже тремтів від пожадання. Розпутне твариняче ненаситне злягання розколисало їхні тіла і сплело в титанічних обіймах. Хтива самиця кинулася під нього і, вхопивши його прутня, мов молода дівка, заштовхала собі межи стегна.

Здалося, що вона ошаліла до краю, охопила його нервовими руками, оплела його міцними своїми ножиськами і почала стискати в потворних обіймах.

Відчув біль у крижах і в грудях:

– Пусти! Задушиш!

Жахливий тиск не ослаб. Здавалося, вона поламає йому ребра, розчавить грудну клітку. Напівпритомний, лівою вільною рукою схопив зі столу вилискуючого ножа, підсунув їй під пахву і з цілої сили встромив.

Пекельний двокрик роздер нічну тишу: дике звірине гарчання мужчини – і гострий, пронизливий вереск жінки. А потім мовчання, повне мовчання…

Відчув полегкість, коли гадючі обійми відьми ослабли, а далі з-під його тіла мовби вислизнула гладка товста змія й упала на підлогу.

Місяць сховався за хмарами, і в хаті настала суцільна темрява. Лише голова була неймовірно тяжка, а в скронях пульсували жили…

Гарячково зірвався з постелі й почав шукати сірників. Знайшов, черкнув, запалив одразу цілий пучок. Світло зблисло і осяяло хату, в якій не побачив ані живої душі.

Схилився над ліжком, постіль була вся в сажі, а на подушці червоніла кров. Тоді спостеріг, що стискає ножа.

Відчув нудоту. Спотикаючись, підбіг до вікна і відчинив: до хати влетіла морозяна свіжість зимового ранку і вдарила йому в обличчя.

Горішньою частиною вікна витікав з хати вузькою пасмугою вбивчий газ…

Протверезівши від свіжого повітря, побіг до комори і, зазирнувши досередини, жахнувся. На старому тапчані лежали два голі трупи: велетенського стариганя і Мокрини. Обоє були скривавлені і мали одну і ту саму смертельну рану коло лівої пахви над серцем…



Переклав Юрій Винничук
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка