Поняття світогляду та його суспільно-історичний характер



Сторінка5/10
Дата конвертації09.09.2017
Розмір1.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Взаємозв'язок співвідносних категорій "явище" й "сутність". Категорія "видимість" (позірність).

В числі категорій матеріалістичної діалектики "сутність" і "явище" займають особливе місце. Це обумовлюється тим, що процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона виступає як внутрішній, повторюваний і відносно тривкий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності. Таким чином, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі і між предметами, внутрішня суперечність — тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою виразу сутності.

Сутність і явище виступають як взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність становить основу, а явище -його конкретну реалізацію через перерви поступовості. В цьому плані сфера сутності — це сфера загального, а сфера явища - прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку. Сутність і явище мають об'єктивний характер. Вони являють собою нерозривну єдність, але мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін

дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.

Протиріччя між сутністю і явищем має вигляд суперечностей між загальним і одиничним. Воно набирає різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, що фіксується поняттям "видимість". Будучи формою явища, вона не являє собою примари, породженої фантазією суб'єкта. Це реальне явище, яке має свою об'єктивну основу. Цією основою є протиріччя самої сутності пронесу, а також суперечливий взаємозв'язок сутносте й різних систем. Поняття "видимість" може виражати й суб'єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між "емпіричним явищем" і абстрактною суттю. В.І.Ленін підкреслював, що "позірне є сутність в одному її визначенні, водній з її сторін, в одному з її моментів". Він звергав увагу на внутрішній зв'язок видимості й сутності.

Абсолютизація видимості як сутності "в одному з її моментів" є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього "моменту" призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення. Пояснити видимість — значить розкрити її об'єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепокладаючу діяльність певних соціальних сил.

Виявлення сутності у формі видимості має свою основу в природі самої сутності. Як форма явища видимість об'єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб'єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що грунтується на наукових методологічних принципах, розкриває дійсну суть явищ, в якій би формі вони не виступали.

Знання законів розвитку світу, розуміння сутності явищ природи й суспільства сприятимуть зменшенню залежності людини від природи, становленню її дійсної свободи.


  1. Взаємозв'язок співвідносних категорій "причина" і "наслідок". Детермінізм та індетермінізм.

Категорії "причина" і "наслідок" узагальнюють і виділяють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка вказує на те, що кожне явище чи група взаємодіючих явищ породжує інші явища. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. В свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому слід відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ в часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок.

Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не всяка послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна віднести лише ту, при якій існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою при-чинно-наслідкових зв'язків.

Суттєвим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й поля гає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах. Проте необхідний характер причинно-наслідкового

Характеристика причинно-наслідкового зв'язку включає в себе визнання її об'єктивного характеру, що органічно витікає із посилки про єдність матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Значить, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності.

Матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д.Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням як ролі практики, як моменту причинності. І.Кант же вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок в хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності та ін.

Заперечення причинності відбувається у формі теології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети.

В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому слід вияснити, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).

Діалектика причини і наслідку передбачає їх взаємо перехід, оскільки вході загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок виступає причиною, яка породжує певні дії.

У свою чергу, наслідок не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, а активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.

Із сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.




  1. Взаємозв'язок співвідносних категорій "форма" і "зміст". Єдність зовнішньої та внутрішньої форм в процесі розвитку предметів і явищ.

Категорії "зміст" і "форма" відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.

Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Ця визначеність майже ідентична поняттю "сутність", оскільки категорія "зміст" тісно пов'язана з поняттям "сутність". Проте сутність абстрактніша, ширша, ніж категорія "зміст". Нею визначають головний, вирішальний, внутрішній зв'язок предметів, що становить його основу. Поняття "зміст" дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок. Проте не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, в певних умовах. Наприклад, сутністю життя у найзагальнішому вигляді є процес обміну речовин у білковому тілі. Конкретний прояв цього зв'язку в будь-якій клітині чи організмі буде різним. Уданому випадку змісте проявом сутності вданій специфіці, внутрішнім зв'язком в окремому. Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.

Форма нерозривно пов'язана зі змістом, а через нього — з сутністю. Підкреслюючи це, В.І.Леніну свій час писав: "форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше в залежності і від сутності...".

Як вчить діалектика, "зміст" і "форма" знаходяться в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві нерозривно пов'язані взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу. Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом деяку кількість елементарних частинок, що взаємодіють одна з одною і розташовані в певному порядку. Внаслідок цього формується структура -форма атома, характерна для певного хімічного елемента.

В живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції і органа. В суспільних явищах всюди теж маємо справу з єдністю змісту і форми. Всезагальний характер цих категорій обумовлюється й тим, що вони є важливими формами мислення в будь-якій галузі науки.

Основою діалектики змісту і форми є положення про визначальну роль змісту. Саме він є ведучою, вирішальною стороною в єдності форми й змісту. Зміна й розвиток предмета чи процесу зачіпає перш за все зміст. Зі зміною змісту змінюється й форма. Сама ж зміна змісту є, звичайно, результатом внутрішніх протиріч. Про домінуючу роль змісту стосовно форми свідчить увесь розвиток суспільного життя.

Одним словом, зміст і форма є невід'ємними сторонами речей, процесів, явищ об'єктивного світу. При цьому зміст відіграє визначальну, ведучу роль стосовно форми. Самій же формі притаманна певна самостійність і вона впливає на розвиток змісту. Будь-який зміст може проявлятися в різноманітних формах.


  1. Взаємозв'язок співвідносних категорій "можливість" і "дійсність". Відмінність між реальними й формальними можливостями. Роль імовірності в реалізації можливостей.

Причинно-наслідковий зв'язок не вичерпує всього багатства зв'язків і відносин. Він не є єдиним усе зумовлюючим зв'язком. Не всі умови перетворюються в причину. Умови створюють передумови, при яких рух, зміна може здійснюватися в різних напрямках, породжувати різний результат, тобто містить в собі можливість.

Можливість — це система зв'язків і відносин, що зумовлюють виникнення тенденцій, передумов змін, розвитку у певному напрямку, з певними передбачуваними результатами. Це майбутнє в сьогоденні, що при певному збігу обставин може сіпати реальним фактом.

Дійсність — це реалізована можливість, передумови, втілені в реально існуючі предмети, процеси, зв'язки в їх якісній визначеності. Те. що можливість виступає як передумова, потенція, у дійсності виявляється як наявне буття. Можливість формується до дійсності, її перетворення в дійсність характеризується появою нових можливостей.

Щоб можливість перетворилася в дійсність, необхідна наявність певних тенденцій, спрямованості розвитку і наявність відповідних умов (внутрішніх і зовнішніх). Висіяне в землю зерно містить в собі можливість появи нової рослини. Але якщо немає відповідних зовнішніх умов (достатня кількість вологи, відповідної температури) ця можливість може не перетворитися в дійсність, залишиться нездійсненою.

Можливості бувають реальні і формальні чи абстрактні. Реальні можливості характеризуються тим, що для їх перетворення в дійсність існують чи складаються необхідні умови. Формальна чи абстрактна можливість — це можливість, реалізація якої практично виключається. Наприклад, людина має можливість полетіти в космічний простір. Для цього вже є космічні кораблі. Ця можливість уже перетворюється в дійсність у навколоземному просторі. Складається реальна можливість польоту людини на Марс, а згодом і далі. Але вона не може зробити політ за межі Галактики, тому що для цього немає відповідних засобів і для його здійснення потрібні мільйони років. Ця можливість залишається абстрактною. Проблема співвідношення реальних і абстрактних можливостей дуже важлива в практичному житті. У політиці, економіці, техніці необхідно керуватися реальними можливостями, а не надуманими, нездійсненними проектами.

У процесі розвитку може з'явитися одночасно кілька альтернативних можливостей. Звичайно, у дійсність перетворюється та, для якої склалися найбільш сприятливі внутрішні і зовнішні умови. Крім того, у великій кількості схожих між собою ситуацій однотипні можливості здійснюються по-різному. А багато взагалі не здійснюються. Заздалегідь неможливо визначити скільки і які конкретно можливості перетворяться в дійсність. Ступінь здійснення можливостей при наявності великої кількості однотипних ситуацій знаходить свій вираз в імовірності. Тільки велика кількість подібних умов, у яких є передумови появи певної події, може дозволити визначити ступінь реалізації такої можливості. Наприклад, тільки проаналізувавши велику кількість фактів народження дитини у певних часових і просторових рамках можна визначити імовірність народження дитини певної статі. Імовірність дає тільки наближену оцінку можливостей досягнення бажаного результату, перетворення можливості в дійсність, тому що вона зв'язана обов'язково з великою кількістю подій і безліччю умов.




  1. Взаємозв’язок співвідносних категорії "необхідність" і "випадковість", "свобода" й "необхідність".

Люди творять свою історію, про що йшла мова раніше; суспільні відносини є таким же продуктом людей, як і вся культура, техніка тощо. Історія є діяльністю людей, їх спільнот, які переслідують свої цілі. Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об’єктивними, як і закони природи, тобто це об’єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв’язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства.

Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове.

Отже, в історичному процесі діє необхідність у формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також «його величність випадок», адже діяльність людей визначається не лише їх ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому випадковості відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є більш-менш відповідною формою прояву необхідності, сприяють виявленню певної закономірності (адже випадковість – це форма вияву і доповнення необхідності, а необхідність проявляється через випадковості), а, з другого, – коли випадковості є чимось стороннім для суспільного процесу, вторгаються в нього немов би «з боку», і вносять інколи у цей процес серйозні і навіть фатальні корективи, адже навіть найнезначніші випадковості можуть мати наслідки, і навіть значущі.

Таке розуміння співвідношення необхідності і випадковості нічого спільного не має ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Фаталізм (від фатум – «наперед визначений долею») має різні відтінки, між якими існують навіть суттєві розбіжності: наприклад, релігійний фаталізм, географічний детермінізм, технократичні концепції, філософія історії Гегеля тощо. Але він завжди акцентує увагу на повній визначеності чи передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об’єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність, свободу, не може бути й мови, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично втіляться в дійсність.

Протилежність фаталізму є волюнтаризм (від латин. волюнтарис – залежний від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Абсолютизуючи волю суб’єкта історичної дії, свободу цього суб’єкта й відкидаючи роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність людської діяльності та її результатів від об’єктивних умов, Ф.Ніцше, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Вебер, А.Тойнбі та інші мислителі знаходились на позиціях волюнтаризму.

Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як імовірнісний процес, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб’єктів тощо.

Вже не раз говорилося про те, що в історії активно діють люди, наділені свідомістю, волею, пристрастями й які керуються своїми інтересами, переконаннями, вірою тощо. Отже, розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій – свідомого і стихійного. Тобто, мається на увазі відносно свідоме використання закономірностей розвитку суспільства та їх стихійна реалізація.




  1. Взаємозв’язок співвідносних категорій «ціле» й «частина»; «система», «структура» та «елемент».

Завжди вважалося, що для того, аби пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, потрібно дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії використовувалися поняття "частина - ціле". Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.

На певному історичному етапі було встановлено, що ціле — це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта — це ще не сам об'єкт. Властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено, що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках.

Дослідження цих категорій сприяло розвиткові системного підходу до пізнання різних об'єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв'язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об'єктів.

Ідеї системності виникають з середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства К. Марксом та Ч. Дарвіном.

Теорії Маркса і Дарвіна сильно вплинули на розвиток системного підходу, сприяли його поширенню на пізнання та практику. У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Ґрунтовно досліджуються й принципи системного підходу. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістична концепція системності. В ній насамперед осмислюються категорії системи, елементу і структури.

Система — це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.

Елемент — це нерозчленований (в наявній системі, за наявних можливостей) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як свідчать сучасні наука і практика, просте й складне має відносний характер.

Нині в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, згруповані з іншими об'єктами в складний комплекс. Поняття "елемент" має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.

Структура — відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона являє собою впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, які сприяють її стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.

Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані й взаємодіючі елементи. У свою чергу ці елементи можуть мати власну структуру й бути представлені як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть бути поділені на інші підсистеми і між ними можуть існувати різні відношення, зв'язки та взаємодії. Однотипні відношення становлять структуру. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв'язків і відношень, то в ній можна вирізнити ряд структур. Такі системи називаються багатоструктурними (багаторівневими).




  1. "Буття" як філософська категорія. Форми буття та їх єдність.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Термін "онтологія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Зокрема, в курсах метафізики, що читалися в Україні в Києво-Могилянській академії починаючи з XVII-ст., висвітлювалися такі питання онтології, як відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді, вважалося, що буття має три основні визначення — єдине, істинне і добре. Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуча цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості.

Всезагальні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1. буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

2. буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3. буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4. буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою. Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка