Полтава 2012 ббк 74. 58л0 удк



Сторінка4/7
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

3. Чугунова С.А. Происхождение времени (выборочный обзор книги В. Эванса The Structure of Time: Language, meaning and temporal cognition, 2004) / С.А. Чугунова // Вестник Тверского государственного университета. – Серия Филология. – 2006. – №3 (20). – Вып. 6. Лингвистика и межкультурная коммуникация. – С. 121132.


4. Evans V. How Words Mean: Lexical concepts, cognitive models and meaning construction. – Oxford University Press. – 2009. – 371 p.
Котух Н.В.

Полтавський національний педагогічний уверситет імені В.Г. Короленка
Фразеологічна евфемізація як лінгвокультурне явище
Більшість сучасних досліджень фразеології здійснюється у руслі когнітивної лінгвістики, для якої характерна низка методологічних принципів. Провідну роль у мовознавчих студіях відіграє антропоцентричний підхід, згідно з яким у центрі мовотворчості перебуває людина, відбір і оцінка нею найрізноманітніших ситуацій і самої людини. Антропоцентризм сприймають як суб’єктивність розуміння семантичного змісту, в якому мовне значення – це інтерпретація світу людиною. Вважається, що 95 % фразеологізмів тісно пов’язані з життям та діяльністю людини.

Основою формування фразеологічного значення є етимологічний (первинний) образ, виникнення якого зумовлене: 1) відображенням у національно-мовній свідомості типової предметно-понятійної ситуації; 2) смисловими асоціаціями, що спричинюються взаємодією лексичних компонентів фразем. Образне вираження позамовної реальності – результат суспільно значущого багатовікового її пізнання, синтезу розумового і чуттєвого світосприйняття. Значення фразеологізму поєднує в собі відображення позначуваного фрагмента дійсності й ставлення до нього певного колективу.

З огляду на мотивацію фразеологізмів можна реконструювати картину життя народу. В.Мокієнко пропонує для цього “сім ідеографічних рубрик: 1) природа, тваринний і рослинний світ; 2) анатомія людини і жести; 3) побутові уявлення; 4) історія; 5) соціальні відносини; 6) духовна культура – обряди, забобони, вірування; 7) фольклор, народне мовлення, гумор” [ 9, с. 55]. Наприклад, на позначення виокремлених сфер дійсності з-поміж фразеологізмів, що яскраво ілюструють лінгвокультурну специфіку України, такі:

1) Божа худоба / бджоли; зелена Олена / кропива; ні за цапову душу / даремно, марно; крапля в краплю / абсолютно точно; птахи ніч розкльовують / світає; сороки й ворони / абсолютно всі; старе луб’я / стара людина; те, що моркву риє / свиня; чортове насіння / коза;

2) твердої кості / рішучий, незламний, непохитний духом; Бог (кравець) міру загубив / дуже високий; бородатий рід / вусатий рід / чоловік; лепетливий на язик / балакучий; бити чолом / схилятися перед кимсь;

3) грішна вода / горілка; гусяче пиво / вода; довгий карбованець / легкий і великий заробіток; занюхати ковбасу в борщі / зміркувати, в чому діло, здогадатися; Іванова хата / в’язниця; твердий хліб / нелегке життя; правити теревені / балакати; три мішки гречаної вовни та чотири копи гречки / говорити дурниці, нісенітниці; і хліб і до хліба / абсолютно все; довбнею не доб’єш / жеребця загнуздає / здоровий, дужий; лизати халяви / підлещуватися;

4) вольний козак; мов підступа орда; заголити в солдати; брати під аршин; прикувати до ганебного стовпа; заливати за шкуру сала;

5) бабина дочка (дівка) / лінива дівчина; бита голова / старша досвідчена людина; біла кість /знатна людина; біла челядь / жінка; давати джосу / драла / добру порцію / з причинком / ляпаса / перцю / повен міх / халадію / хлости / хльору / чосу – бити, карати биттям; добре як голому в терні / про незручне, некомфортне, складне становище; добрий кожух / багатий селянин; латана свитина / бідна людина; сіра свита / проста людина; старший куди пошлють / людина, яка виконує незначні доручення; з піску мотузки сукає / надзвичайно практична людина; світ замакітрився / хтось втратив здатність логічно мислити, адекватно сприймати дійсність, комусь погано;

6) Божа подоба / людина; Божий дім / церква; копита задерти / померти; пучка духу / як з хреста знятий / кволий, немічний; топтати ряст / жити;

7) комарика придавити / поспати; ні складу ні ладу / невродливий; лис Микита / хитрун; Михайло-незгадайло / забудькуватий; чотири милі за піч / близько, поруч; як світ світом / споконвіків; як стій / моментально; яка фузія? / хто? що?; якась мара / хтось; який кат? / хто? що?

Фразеологізми відображають національну картині світу або своїм словокомплексом (топтати ряст, пошити в дурні, на руку ковінька, передати куті меду, знизав плечима, зажмурив очі, закопилила губи), або виразно маркованими складовими (як дурень з писанкою, барвінок рвати, скупаний у любистку / м’яті, баба Палажка і баба Параска, поїхати за Дунай, Січ розводити, пирятинська верства, вареники з нєтом, чай з таком. Семантика багатьох українських фразеологізмів пов’язана з рослинними назвами: калина, явір, тополя, дуб, верба, вишня, лобода та ін. При цьому назви реалій відбивають не флору саму по собі, а зацікавленість людей у символічних властивостях елементів свого культурного середовища.

Як бачимо, фразеологічні одиниці широко вживаються в усному і писемному мовленні, у літературній мові й діалектах і охоплюють різні сфери матеріальної і духовної культури. Мова є засобом відображення культури, але тоді як мова є автономною (може розглядатися як незалежна семіотична система, окремо від культури), культура, хоч і знакова система, не може самоорганізуватися без мови. Мова – компонент і знаряддя культури, знаючи мову, людина може долучитися до досягнень науки, літератури, традицій. Мова – специфічний спосіб існування культури, фактор формування культурних кодів, хоча коди мови і культури можуть бути різними, кожна мовна особистість є культурною особистістю. Отже, культура формує й організовує мовну особистість.

На основі урахування взаємозв’язку і взаємодії мови і культури на сучасному етапі актуальними є культурологічні підходи до вивчення мови (лінгвокраїнознавчий, лінгвокультурологічний, етнографічний, соціокультурний, міжкультурний). Необхідність у використанні цих підходів зумовлена вимогами часу: входженням України в єдиний світній простір. За переваги таких підходів до мови домінують ідеї культурної трансляції і трансформації. Формою інтерпретації змісту є не тлумачення, а культурний коментар, який не збігається з етимологічним. Реалізація культуроорієнтованих підходів надає можливість формування особистості, що засвоює цінності рідної культури, а також сприймає діалог культур й відчуває готовність до міжкультурної комунікації.

Увага до української лінгвокультурної самобутності виявляється насамперед на рівні лексики і фразеології, проте словникової інформації недостатньо, необхідні відомості з основ національної культури, що виявляють особливості сприйняття і національного бачення світу, втілені в засобах мовного коду. Словникова дефініція тільки частково відображає культурно-національну конотацію фразеологізму, оскільки його значення включає додаткові семантичні, емоційно-оцінні, стилістичні елементи, які доповнюють предметно-понятійний зміст мовної одиниці й надають їй експресивної функції на основі відомостей, співвідносних з емпіричним, культурно-історичним, світоглядним знанням мовців.

До специфічних мовний явищ належить евфемізація, що “виявляє органічний зв’язок узусного й локального, лінгвістичного й екстралінгвістичного” [12, с. 207]. Сьогодні на часі дослідження науковців про причини появи евфемізмів, сфери їх функціонування, цілі, мотиви та способи евфемізації мови. Проблемам пристойного мовлення присвятили свої роботи: Л.Булаховській, Н.Босчаєва, Ж.Варбот, В.Великорода, А.Кацев, Т.Кияк, М.Ковшова, В.Кодухов, Л.Крисін, Б.Ларін, Т.Лебедєва, І.Мілєва, В.Москвін, Л.Скрипник, К.Серажим, О.Тараненко, В.Ужченко, Л.Щербачук, Т.Світлична та ін.

У власне лінгвістичному аспекті зазвичай розрізняють два етапи становлення евфемізмів. Перший полягає у виділенні негативного денотата (предмета чи явища), унаслідок чого пряме найменування не може бути використане і підлягає табуюванню. Другий етап – опосередкованість номінації меліоративного (покращеного) характеру. Щоб стати евфемізмом, “пряме найменування має створювати асоціації у свідомості мовця й слухача з предметом чи явищем більш позитивної оцінки, ніж денотат” [7, с. 5].

Незважаючи на те, що виділити ці етапи нескладно, загальноприйнятої дефініції терміна “евфемізм” не існує, хоча сутність всіх визначень полягає у прагненні завуалювати грубу назву, пом’якшити її. Так, Л. Крисін визначає евфемізм як “спосіб непрямого, перифрастичного й при цьому пом’якшувального позначення предметів, властивостей чи дій” [7, с. 32]. Ж.Варбот трактує евфемізми як “замінники різких, вульгарних, грубих слів і виразів” [2, с. 105]. Визначення В.Кодухова враховує соціокультурний і психологічний аспекти: “Синоніми-евфемізми як протилежність лайливим словам є словами, що облагороджують мовлення” [ 6, с. 12]. В.Великорода звертає увагу на те, що “евфемізми – це одиниці вторинної номінації з відносно позитивною конотацією, що використовуються для заміни прямих найменувань, вживання яких з соціально чи психологічно зумовлених причин вважається небажаним” [3, с. 18]. Т. Кияк наголошує на тому, що “евфемізми є видом експресивно-забарвленої лексики й мають складнішу смислову структуру, ніж лексика нейтральна; їм властива конототивна семантика, яку створює той додатковий макрокомпонент семантичної структури (конотація), що є зв’язком між номінацією та денотатом і вбирає в себе всю інформацію, яка репрезентує оцінну й емоційну функції, що разом створюють зміст, традиційно співвідносний з поняттям експресивності: конотація – додатковий зміст слова чи виразу, його супутні семантичні або стилістичні відтінки, які накладаються на його основне значення й слугують для вираження різноманітних експресивно-оцінних обертонів” [4, с. 101]. До комунікативних аспектів евфемізації апелює В. Москвін, констатуючи “крім прагнення замаскувати неприємну правду, бажання показати пошану до співрозмовника” [10, с. 59]. У дефініції Л. Булаховського відчутні мотиви давнього табу, “небезпеки викликати лихі сили, що стоять за словом” [ 1, с. 45], проте, на думку вченого, процес евфемізації не обмежується лише забобонами.

Отже, ефемізація – явище заміни точної однослівної назви певного поняття, пряме вираження якого було б певною мірою небажаним. В основі мотивації евфемізмів – пом’якшення вислову, пристойність, ввічливість, а також заміна табуйованих назв. У лінгвістичному аспекті евфемізми розглядають як різновиди перифраз. Разом з тим евфемізмам властива соціальна конотація, тому вони сприймаються певним чином як “перехідні одиниці від етнокультурного до лінгвістичного порядку або як їх синтез” [12, с. 196].

Головною метою вживання евфемізмів є прагматичний намір нівелювати загострені проблеми, пом’якшити категоричність висловлювань, показати дійсність у більш привабливому світі.

Наприклад: “… серед матеріалів характерний запис, як попервах українці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно … А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати … Полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече … Тоді повставали й стогнуть:


  • Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би!”

(Остап Вишня) [14].

Найчастіше евфемізми вводяться до тексту з метою створення комічного вираження, іноді з цензурних – етичних та ідеологічних міркувань. Цікавим прикладом, що поєднує в собі всі ці моменти, є епіграма О.С. Пушкіна [14], присвячена евфемізму:



Иная брань, конечно, неприличность.

Нельзя сказать: какой-то де старик.

Козёл в очках, плюгавый клеветник,

И зол, и подл: всё это будет личность.

Но можете печатать, например,

Что господин парнасский старовер,

В своих статьях бессмыслицы оратор,

Отменно вял, отменно скучноват,

Тяжеловат и даже глуповат,

Тут не лицо, а только литератор.

У лінгвістичній літературі виділяють кілька сфер евфемізації. Класифікація слів-табу запропонована М. Маковським: “імена богів і духів, імена людей, найменування тварин, рослин, явищ природи, найменування хвороб і смерті, назви частин тіла” [ 8, с. 29]. Л. Скрипник окреслює такі сфери суспільного життя, що евфемізуються в культурному світосприйнятті та мовній картині світу українців: “наближення смерті, смерть, зрада в подружньому житті, порушення вірності” [ 11, с. 218-219]. Енциклопедія української мови констатує “магічно-забобонну, криптологічно-маскувальну, політико-ідеологічну, пом’якшувально-меліоративну, жартівливо-іронічну функції евфемізмів” [ 13, с. 154-155]. А. Крисін вважає, що існує дві сфери евфемізації: особисте і соціальне життя. На широкому спектрі призначення евфемізмів наголошує М. Ковшова. Евфемізми, на її думку, виконують “етико-етикетну, емоційно-психологічну, естетичну, загальнокультурну функції, мають важливе значення у створенні емоційно-позитивного, доброзичливого, культурного, успішного спілкуван­ня” [ 5 , с. 11].

Розглядаючи евфемізацію як семантичнй і культурологічний фактор формування фразеологічних універсалій, В. Ужченко детально аналізує сфери “бути близьким до смерті”, “померти”, “дурний”, “інтимне (сімейне й фізіологічне) життя жінки”, “бути п’яним”, “красти”, “обманювати”, “заборони в мисливській сфері” [ 12 , с. 182 - 207].

Унаслідок соціокультурних змін останнього десятиліття, що спричинили демократизацію мовлення, можна говорити про часткове, а в деяких випадках і повне зняття обмежень на використання ненормативної лексики, а також про значне послаблення нормативного контролю у певних мовних колективах. Усе частіше спостерігаємо тенденцію до уживання евфемізмів у політичному дискурсі, публіцистичному мовленні, ЗМІ. Хоча, за нашими спостереженнями, не всі обтяжують себе вживанням евфемізмів. У такому випадку виникає психологічний дискомфорт, спричинений розумінням неприйняття соціумом подібних висловів, оскільки вони можуть образити почуття співрозмовника або аудиторії.

Сучасні евфемізми зумовлені настановами національної культури, зокрема бажанням: дотримуватися морально-етичних норм: влізти на грушку і рвати петрушку / говорити дурниці, нісенітниці; завуалювати людські вади: жвавий як рак на греблі / надзвичайно повільний; кисла Оришка / плаксива жінка, дівчина; братися молоком / голова борошном припала / сивіти; замаскувати прямі назви, пов’язані з темою смерті: вибратися до Закопаного / віддатися за Муравського / померти; кирпата свашка / смерть; приховати те, що належить до сфери фізіології, а також поняття, дотичні до сім’ї, шлюбу, інтимної сфери: бабин смик / парубок, що жениться на старшій за нього жінці заради статків; жіночій дядько / гульвіса; уникнути грубої лайки.

Отже, лінгвокультурна специфіка фразеологічних одиниць української мови визначається співвіднесеністю її з елементами матеріальної і духовної культури суспільства. Фразеологічні евфемізми не тільки ілюструють особливості національної фразеологічної картини світу, а й свідчать про типологічні зв’язки споріднених мов. Фразеологічна евфемізація як лінгвокультурне явище охоплює різноманітні сфери не лише матеріального, а й духовного життя народу й потребує детального опрацювання. Подальший розвиток когнітивного напряму в лінгвістиці сприятиме ґрунтовній розробці проблеми.


Література
1. Булаховський Л.А. Вибрані праці: у 5 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1975. – 495 с.

2. Варбот Ж.Ж. Табу // Русский язык: энциклопедия / [гл. ред Ф.П. Филин] – М.: Советская энциклопедия, 1979. – С. 345-346.

3. Великорода В.Б. Семантичні та функціонально-прагматичні характеристики евфемізмів в англійській мові: дис. … канд. філол.. наук: 10.02.04 / Великорода Віра Богданівна. – Л., 2007. – 232 с.

4. Кияк Т.Р. Лингвистические аспекты терминоведения / Т.Р. Кияк. – К.: УМК ВО, 1989. – 104 с.

5. Ковшовая М.Л. Семантика и прагматика евфемизмов. Краткий тематический словарь современных русских эвфемизмов / М.Л. Ковшовая. – М.: Гносис, 2007. – 320 с.

6. Кодухов В.И. Лексико-семантические группы слов: лекция / В.И. Кодухов. – Л., 1955. – 35 с.

7. Крысин Л.П. Эвфемизмы в современной русской речи / Л.П. Крысин // Русистика. – 1994. – № 1-2. – С. 28-49.

8. Маковский М.М. Феномен табу в традициях и в языке индоевропейцев. Сущность – формы – развитие / М.М. Маковский. – М.: Ком Книга, 2006. – 152 с.

9. Мокиенко В.М. Образы русской речи: Историко-этимологические и этнолингвистические очерки фразеологии / В.М. Мокиенко. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1986. – 280 с.

10. Москвин В.П. Эвфемизмы: системные связи, функции и способы образования / В.П. Москвин // Вопросы языкознания. – 2001. – №3. – С. 58-69.

11. Скрипник Л.Г. Фразеологія української мови / Л.Г. Скрипник. – К.: Наукова думка, 1973. – 280 с.

12. Ужченко В.Д., Ужченко Д.В. Фразеологія сучасної української мови / В.Д Ужченко, Д.В. Ужченко. – К.: Знання, 2007. – 494 с.

13. Українська мова: Енциклопедія / за ред. В.М. Русанівського. – К.: Вид-во імені М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

14. Евфемізми // www. ukrlit.vn.ua/info/criticism/euphemism.html




Кравченко В.Л.

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка


Базові метафоричні моделі у репрезентації лінгвоконцептів
Метафора є універсальним семантичним засобом, що використовується в усіх функціональних стилях і типах дискурсу. Крім цього, вона має також і специфічні характеристики, зумовлені семантичними, позалінгвальними, соціолінгвістичними та комунікативно-прагматичними особливостями функціонального стилю й типу дискурсу, у якому вона вживається [1, с. 8-9]. Роль метафори в політичній комунікації не обмежується завданням створення додаткової експресивності. ЗМК активно використовують метафору для побудови тих або інших моделей світу.

Метафора пронизує все наше повсякденне життя та проявляється не тільки в мові, але й у мисленні та дії. Наша звичайна понятійна система, у межах якої ми думаємо та діємо, є метафоричною за природою [216, с. 28].

Метафора є універсальним засобом пізнання об’єктів дійсності, їх найменування, створення образів та породження нових значень. Метафора “спрямована на створення образу суб’єкта, що виявив би його латентну сутність”, крім того, вона “посилює розуміння реальності” [5, с. 339] і визначає спосіб та стиль мислення про неї. Дослідники вважають, що при вмілому використанні метафори можна створити будь-який образ будь-якого об’єкта (окремої людини, партії або всієї країни) [77].

Дослідження метафор у мові політики за останні роки переживає “справжній бум” [123, с. 414]. Роль метафори в мові політики зумовлена тим, що метафоричні процеси беруть активну участь у формуванні світосприйняття, яке пов’язує свідомість людини із зовнішнім світом. Дж.Лакофф і М.Джонсон виявили в структурі англійської мови – у її найзвичніших уживаннях – низку політично значущих метафор.

На думку вчених, політичні ідеології будуються за допомогою метафоричних термінів. Подібно до решти метафор, політичні метафори можуть приховувати аспекти реальності, проте вони є більш значущими в політичній сфері, оскільки “стримують наше життя” та іноді можуть призвести до керування людською свідомістю [216, c. 236]. Наприклад, у метафорі ТРУД Є РЕСУРС (LABOUR IS A RESOURCE) прихована сама сутність поняття “труд”, “работа”, який сприймають як певний ресурс або продукт для продажу [215, c. 237].

Метафора є важливим чинником, що конституює дискурс. Це підтверджують сучасні дослідження дискурсу, які присвячені аналізу його різновидів – рекламного [1], публіцистичного [27], військового [55; 214], медичного [104], юридичного [54] тощо. Для політичного дискурсу вивчення метафоричних моделей має також практичне значення, оскільки метафори, на думку дослідників, є важливим фактором у процесі прийняття політичних рішень і, крім того, розглядаються як засіб аналізу стану суспільної свідомості [19, с. 188-189; 158, с. 5; 170, с. 39; 183, с. 66].

У когнітивній лінгвістиці значного резонансу набула проблема метафоричних моделей як засобів концептуалізації різного роду нематеріальних об’єктів (ідей), типів культурної поведінки та взаємодії [99, с. 204]. У своєму дослідженні ми спираємося на досягнення російських науковців А.М.Баранова та Ю.М.Караулова, які досить повно репрезентують і ґрунтовно аналізують сучасні політичні метафори. Слід особливо відзначити “Словарь русских политических метафор” [19], у якому зібрано 9295 метафор, що характеризують специфіку політичної метафорики часів “перебудови”, яка передувала розпадові СРСР (1985-1991). На окрему увагу заслуговує методика цього дослідження, побудована на основі дещо модифікованої теорії концептуальної метафори. Оскільки метафора створюється в результаті взаємодії двох найменувань – сигніфікативного й денотативного дескрипторів – автори описують політичні метафори у двох напрямках: з одного боку, на основі слів, що використовуються в метафорах на позначення певних об’єктів (“метафоричні моделі політичної реальності”), з іншого – на основі понять, які отримують метафоричне позначення (“ідеї політики в дзеркалі метафор”). Ієрархії сигніфікативних дескрипторів А.М.Баранов та Ю.М.Караулов називають метафоричними моделями [12, с. 12-14].

Автори спираються на теорію концептуальної метафори, у межах якої метафора розглядається як єдина структура, що складається з концептосфери “джерело”, з якого переносяться певні знання й уявлення, та концептосфери “мета”, на яку вони переносяться. Тому, у словникових статтях описуються, з одного боку, типові засоби метафоричного осмислення різних сфер “мети” (скажімо, політика або політична діяльність може осмислюватися як війна, битва, вибух, спортивна гра, біг, перегони, сцена, драматична дія, арена, атракціон), а з другого – подано характерні типи концептосфери “джерело” (метафоричних моделей), знання про які використовуються для осмислення різних концептуальних сфер “мети”. Багатими “джерелами” метафоричних перенесень є, наприклад, знання про бойові дії, подорожі, механізми, театральні виступи; звідси прийнято говорити про метафоричні моделі ВІЙНА, МЕХАНІЗМ, ГРА й т.д.

Політичну метафору досліджують не тільки з погляду структури, але й з погляду прагматики. Шлях політичної метафори до широкої аудиторії пролягає через ЗМК. Якщо ми уявимо собі поле ЗМК як ринок інформації, то метафора в політичній сфері комунікації в кожному окремому випадку буде засобом для захоплення якмога більшої кількості споживачів. Її функції щодо прагматичної ситуації є такими: характеризація, концептуалізація, оцінка, креативність (по відношенню до фігур політиків), актуалізація [77].

Уживання метафори авторами політичних текстів має на меті досягти таких прагматичних цілей:

1) привернення уваги аудиторії;

2) надання нового емотивного забарвлення темі;

3) побудова авторського бачення;

4) підсилення сенсаційності повідомлення;

5) “прикрашання” мовлення.

Проте головна мета політичної метафори, як уважають дослідники, – це вплив на свідомість і навіть маніпулювання нею [там само].

Політичну метафору розглядають серед технологій мовленнєвого впливу, тобто як засіб керування. На думку лінгвістів, метафори політичного дискурсу не лише формують недискретний фрагмент реального або уявного світу, але й одночасно “руйнують стару категоризацію”, що фіксується в лексичній системі мови [12, с. 188]. За словами А.М.Баранова, “політична метафора посідає значне місце в політичному діалозі при пошуку альтернатив розвитку суспільства” і проблемних ситуацій та обмежує поле прийняття рішень [там само, с. 189-190]. Метафору вважають найоптимальнішою формою актуалізації, адаптації будь-якої політичної ідеї. Таким чином, метафора є могутнім засобом ідеологічного впливу, за допомогою якого формуються уявлення про різні сфери нашого життя, що накладає відбиток на бачення світу в цілому (картину світу) [77].

Підвищена метафоричність досліджуваного нами дискурсу цілковито природна, бо в цьому дискурсі описується та створюється новий фрагмент політичної дійсності. А метафора сама по собі – це пошук, спроба вийти за межі відомого досвіду взаємодії зі світом, спираючись на відомі знання, проекція відомого на невідоме або, у термінах теорії концептуальної метафори, експансія концептів сфери джерела, у результаті чого відбувається освоєння нової


сфери – сфери-мети. Саме ця обставина забезпечує головні функції метафори в політичному дискурсі: евристичну (конструктивну) – функцію осмислення нових політичних реалій – і деструктивну – функцію руйнації сформованих стереотипів свідомості.

Це дослідження є спробою виявити шляхом когнітивного аналізу те, як концептуально репрезентується ідея нової, об’єднаної Європи в новій ідеології Європейського Союзу, яка формується за допомогою політичного дискурсу. Зважаючи на особливу роль, яку в цій репрезентації відіграють політичні метафори, ми розглядаємо саме цей аспект.

Політична метафора є одним із поширених та дієвих інструментів політики. Для досліджуваного матеріалу притаманним є вживання метафор, що належать до таких основних типів, які пов’язані з такими референтними сферами, як соціоморфна сфера, антропоморфна сфера, сфера артефактів і сфера природи. Концептуальні метафори євроінтеграційного дискурсу використовують у своїх кодах концептуальні поля “простір”, “подорож”, “рух”, “будівництво”, “результати труда”, “родинні стосунки”, “природа”, “спорт”, “мистецтво” тощо.

За мету ми поставили виявлення семантичних особливостей базових метафоричних моделей політичного євроінтеграційного дискурсу та їхню інтерпретацію.

Функції метафоричних моделей – образне втілення основних думок політичного тексту та ознайомлення адресата з напрямками євроінтеграційної політики. У цьому дослідженні була поставлена мета розглянути метафоричні моделі, виділені на основі загальної сфери-мети метафоричної експансії. Обраний напрям аналізу базується на конкретних текстових
реалізаціях метафор, які розглядалися як вихідні для визначення структури метафоричної моделі.

При дослідженні концептуальних сфер-джерел метафоричної експансії у політичному євроінтеграційному дискурсі було виявлено, що типовими для досліджуваного дискурсу є такі базові метафоричні моделі, а також відповідні сфери-джерела, що входять до складу цих метамоделей: ОСОБА (сфера ТІЛЕСНИЙ СУБ’ЄКТ, сфера МЕНТАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ, сфера СОЦІАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ), МИСТЕЦТВО (сфера МУЗИКА, сфера ТАНЕЦЬ, сфера ТЕАТР), СПОРТ, ПОДОРОЖ (сфера ПЕРЕМІЩЕННЯ, сфера ЗАСІБ ПЕРЕСУВАННЯ, сфера ПРОСТІР), ПРОЦЕС, БУДІВНИЦТВО (сфера ДІМ, сфера МЕХАНІЗМ), ЗВ’ЯЗОК, ПРИРОДОМОРФНА та ЗООМОРФНА метамоделі (сфера СВІТ ТВАРИН, сфера СВІТ ПТАХІВ, сфера РОСЛИНА-ДЕРЕВО) тощо.

Вивчення набору метафоричних моделей, у термінах яких концепт ЄВРОПА описується в дискурсі європейської інтеграції, дозволяє виявити імпліцитні загальні характеристики ставлення авторів досліджуваного дискурсу до дійсності, до соціальних та культурних феноменів.

Розглянемо типові метафоричні моделі політичного євроінтеграційного дискурсу. У цьому дослідженні вирізняємо, слідом за І.О.Філатенко [158, с. 6-7], такі метамоделі, сигніфікативні дескриптори яких складають такі сфери: ОСОБА, ПОДОРОЖ, МИСТЕЦТВО, ПРОЦЕС, БУДІВНИЦТВО, ПРИРОДОМОРФНА та ЗООМОРФНА сфери, також сфери-джерела, що входять до складу цих метамоделей: сфера ТІЛЕСНИЙ СУБ’ЄКТ, сфера МЕНТАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ, сфера СОЦІАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ, сфера МУЗИКА, сфера ТАНЕЦЬ, сфера ТЕАТР, сфера ПЕРЕМІЩЕННЯ, сфера ЗАСІБ ПЕРЕСУВАННЯ, сфера ПРОСТІР, сфера ДІМ, сфера МЕХАНІЗМ, сфера СВІТ ТВАРИН, сфера СВІТ ПТАХІВ, сфера РОСЛИНА-ДЕРЕВО, сфера СПОРТ.


1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка