Полтава 2005 академія педагогічних наук україни



Сторінка7/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Тема : Історія розвитку педагогічної науки


План:

  1. Предмет, принципи і функції історії педагогіки.

  2. Підходи світової науки до розуміння факторів виникнення виховання.

  3. Виховання у стародавні часи.

  4. Освіта і виховання в епоху Середньовіччя.

  5. Школа й педагогіка епохи Відродження.

  6. Педагогіка епохи Просвітництва.

  7. Реформаторська педагогіка ХІХ – ХХ століть.

  8. Вальдорфська педагогіка у розвитку творчої індивідуальності особистості.


Література:

Основна:


  1. Історія педагогіки /За ред. М.В. Левківського, О.А. Дубасенюк. –Житомир: ЖДПУ, 1999. – 336 с.

  2. Константинов Н.А., Медынский Е.Н., Шабаева М.Ф. История педагогики: Учебник для педвузов. – М.: Просвещение, 1982.

  3. Кравець В. Історія зарубіжної класичної педагогіки. - Тернопіль, 1996.

Додаткова:


  1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

  2. Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж.Э Песталоцци И.Г.: Педагогическое наследие / Сост. В.М. Кларин, А.Н. Джуринский. - М.: Педагогика, 1988. – 416 с.

  3. Коменский Я.А. Великая дидактика // Избр. пед. соч.: В 2-х т. – М.: Педагогика, 1982. – Т.1. – С. 272 – 477.

  4. Коменский Я.А. Законы хорошо организованной школы // Педагогическое наследие. – М., 1987. – С. 118 – 290.

  5. Коменский Я.А. Пансофическая школа // Избр. пед. соч.: В 2-х т. – М.: Педагогика, 1982. – Т.2. – С. 44 – 92.




  1. Предмет, принципи і функції історії педагогіки

Історія педагогіки – це наука, яка вивчає становлення та розвиток освітніх і виховних систем.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання»; педагогічниї систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої і виховної практики.

Історико-педагогічні знання базуються на принципах історизму, логічного взаємозв’язку та об’єктивності (науковості).



Принцип історизму полягає у точності виявлення часу і місця виникнення певного педагогічного явища, концепції чи системи.

Принцип логічного взаємозв’язку передбачає розгляд виникнення і розвитку освіти і виховання не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку.

Принцип об’єктивності виявляється у розумінні історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності, а не класовості, як це здійснювалося у недалекому минулому.

Функції історії педагогіки полягають у формуванні в майбутніх педагогів здатності до аналізу, співставлення, порівняння певних педагогічних явищ у їх історичній ретроспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем.




  1. Підходи світової науки до розуміння факторів виникнення виховання

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та етапів його становлення не є новою у науці. Дослідження у цій галузі розпочались досить давно, а у другій половині ХІХ століття вони вже об’єднались в основні наукові підходи: біологізаторський, психологічний, релігійний, соціологічний та соціокультурний.

Прибічники біологізаторського підходу (Г. Спенсер, Ш.Летурно – ХІХ ст.) вважають, що виховання виникло у тваринному світі ще до появи людини, а отже воно не є специфічною особливістю людського суспільства.

Послідовники психологічного підходу (П. Монро) визнають основою виховання наслідування дітьми дорослих.

Представники релігійного виховання (К.Шмідт- кінець ХІХ ст.) відстоюють походження виховання від творчої дії Духа Святого: вигнавши з раю Адама і Єву Бог надав їм здатності до виховання дітей через Духа Святого.

Соціологічний підхід (К.Маркс, Ф.Енгельс) проголошує причиною виникнення виховання трудову діяльність первісних людей, тобто потребу у передачі умінь виготовлення знарядь праці і керування ними своїм дітям.

В останні роки в українській історико-педагогічній науці утвердився соціокультурний підхід до виникнення виховання (Л.Г.Коваль, О.В. Сухомлинська), за якого воно розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особистістю з тим, щоби забезпечити оптимальну її соціалізацію у суспільстві.




  1. Виховання у стародавні часи

У первісні часи виховання ще не виокремлювалося в особливу соціальну діяльність, а зводилося до передачі молодому поколінню накопичених знань і вмінь в процесі добування засобів для виживання (іжі, одягу, вогню тощо).

Більш сильні фізично займалися мисливством та ін. промислами, немічні – доглядали дітей та навчали їх виконанню законів первісного суспільства – табу і толіону (заборони і кривавої помсти).

У доісторичний період виникли перші школи. Найдревнішими з них вважаються піктографічні – 7 тис.р. до н.е. Це школи племені майя. Пізніше такі школи з’явилися у Древньому Шумері, Ассирії, Вавілоні.

У рабовласницьких державах (Єгипті, Китаї, Індії) з’являються нові типи шкіл: школи жреців, школи писців, перші філософські школи.

У Стародавній Греції сформувалися перші системи виховання: Спартанська та Афінська.

Спартанців виховували у жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчат – воїтельок-амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам.

Афінська система залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури та провідник ідеї калокагатії – гармонійного розвитку людини. Основним засобом досягнення калокагатії визнавалося музичне мистецтво та хорея (театральне дійство, у якому поєднуються декламація, спів і танці).

Перший «штатний» педагог, який за свою працю отримував гроші з державної казни, з’яввився у Стародавньому Римі. Це - Марк Фабій Квінтіліан, який виступав за врахування у навчанні й вихованні індивідуальних особливостей дітей, а також за застосування під час занять ігор та змагання. М.Квінтіліан виступав проти тілесних покарань.

Від своєї появи у праісторичні часи до епохи Середньовіччя педагогіка здійснила небувалий злет, який зафіксувався у головних її поняттях: «навчання» та «виховання».


  1. Освіта і виховання в епоху Середньовіччя

Розвиток освіти і культури Середньовіччя відбувався у світлі релігійної думки. Існуючі у ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Вона визначала програми навчання й обирала склад учнів. Усі школи поділялися на три типи:

  • Монастирські, що відкривалися при монастирях, і включали «внутрішні» – для майбутніх священників і «зовнішні» – для майбутніх феодалів.

  • Єпископські, чи кафедральні – при єпископських резиденціях і включали також «внутрішні» і «зовнішні».

  • Церковно-приходські, які утримувалися повітовим священником.

Навчання здійснювалося катехізичним способом (запитань – відповідей), тобто учні зазубрювали відповіді на запитання, не розуміючи їх змісту. Звідси й пішла назва «схоластика» (від «схола» – школа), що розуміється як «втовкмачування», «мертве знання».

В своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, яку середньовічне суспільство успадкувало від Давнього Світу. Пристосувавши ці елементи до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою хранителькою.

Античні дисципліни, що викладалися у церковних школах, називалися «сім вільних мистецтв». Вони поділялися на «тривіум» - три шляхи знань, чи перший ступінь навчання (граматика, риторика, діалектика) та «квадриліум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

Для епохи Середньовіччя характерним є феномен лицарського виховання. Лицарі – «пани землі і селян» – створили для своїх дітей військово-фізичну систему світського виховання, у якій «семи вільним мистецтвам» шкільної освіти протиставлялося «сім лицарських доброчинностей»: верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати вірші, співати й грати на музичних інструментах. Граматика й математика не вважались обов’язковими науками, тому не кожний вельможа умів поставити під документом свій підпис.

Метою лицарського виховання була підготовка досвідчених воїнів, які б вміли владно й жорстоко поводитися з поневоленими кріпаками і відзначалися б спритністю й принадністю, перебуваючи у великосвітському товаристві.

Незважаючи на те, що Середньовіччя вважається епохою культурного регресу, саме в цей час (у ХІІ – ХІІІ ст.) почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів – університети. Ці заклади традиційно мали 4 факультети: “молодший” або “артистичний” – 5-7 років, протягом яких вивчались “7 вільних мистецтв” і три старших факультети: медичний, юридичний, богословський – 5–6 років, на які приймали лише по закінченні молодшого факультету.

Середньовічні університети були автономними установами, які мали власне самоврядування. Вони підготували грунт для подальшого розвитку освіти і науки в епоху Відродження.


  1. Школа й педагогіка епохи Відродження.

Основною характеристикою епохи Відродження (ХІУ – ХУІ ст.) є заперечення середньовічного аскетизму, відродження античного ідеалу гармонійно розвиненої особистості і утвердження ідеї гуманізму.

Гуманістична педагогіка Відродження характеризувалася відмовою від схоластики й тілесних покарань, повагою до дітей і прагненням до вдосконалення їх здібностей.

У школах значну увагу приділяли естетичному вихованню, вивченню латинської і грецької мов як мов культури, а крім того - математики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури і мистецтва.

Характерні риси гуманістичногосвітогляду епохи Відродження знайшли відображення в поглядах педагогів-гуманістів Вітторіно да Фельтре (1378-1446) – «Будинок радості», Франсуа Рабле (1494-1553) – «Гаргантюа і Пантагрюель», Еразма Роттердамського (1466-1536) – «Похвала глупості», Мішеля Монтеня – «Досліди». Представники утопічного соціалізму – Томас Мор і Томазо Кампанелла у своїх творах «Утопія» та «Місто Сонця» описали ідеальний суспільний лад, за якого усі люди стають рівними, а завдяки цьому - добрими і чесними.

Незважаючи на наївність ідей соціалістів-утопістів, вони мали позитивний вплив на розвиток педагогічної думки багатьох народів світу.

В епоху Відродження у навчанні та вихованні молоді активно використовувалося мистецтво. Шкільна освіта того часу будувалася за принципом синтезу науки і мистецтва. За таких умов компетентність учителя значною мірою визначалася знаннями та вміннями у галузі ораторського і театрального мистецтв.

Ідеї Відродження справили значний вплив на педагогічну діяльність видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського. Класно-урочна система, обгрунтована ним у творі «Велика дидактика» (1632), склала перші теоретичні основи науки про навчання. З невеликими змінами вона дійшла до цього часу. У праці великого педагога визначено мету й завдання виховання і навчання дитини, здійснено вікову періодизацію її розвитку, розроблено оптимальну структуру навчально-виховного процесу, обгрунтовано доцільний кількісний склад учнів у класі, перелік і змістове наповнення дисциплін, що вивчаються, тривалість і кількість канікул тощо.

У педагогічних працях Я.А. Коменського велика увага надається питанням естетичного виховання. У творі «Материнська школа» вчений-педагог відзначає, що віршики і пісеньки розвивають у дітей пам’ять, а «дякуючи ритмам і мелодії, дитина сприймає більше, легше і приємніше». Він вважав неможливим гармонійний розвиток дітей без викладання співів і музики, пропонував навчати їх цих предметів з материнської школи.

Я.А. Коменський вперше в історії педагогічної думки науково обгрунтував роль самодіяльного шкільного театру, присвятивши цій формі навчально-виховної роботи цілу главу “Великої дидактики”. Педагог вважав, що театр у школі має поєднувати декілька функцій: освітню – «… щоб розподілене по різних ролях було представлене все, що вивчено протягом триместру»; етичну – «… щоб вміти тримати себе пристойно»; загальнорозвиваючу – «… щоб театр вчив юнака шляхом прикладу та наслідування». Серед 25 «Законів добре організованої школи», створених ученим, був «Закон про театральні вистави». На думку видатного педагога, використання театрального мистецтва необхідне «для розвитку спостережливості, швидкої реакції, вмінь робити привабливі рухи, тримати обличчя, руки, як і все тіло, відповідно до обставин, змінювати і пристосовувати голос словом, виконувати будь-яку роль належним чином і за будь-яких обставин триматись благопристойно, будучи далеким від усякої дерев’яної сором’язливості». Я.А. Коменський зауважував, що дітям корисно відвідувати театральні видовища, самим створювати п’єси і брати участь у їх постановках. «Цими публічними виступами на сцені перед глядачами можна розвивати гостроту людського розуму більш потужно, ніж будь-якими настановами або всією силою дисципліни».


  1. Педагогіка епохи Просвітництва

Перемога буржуазної революції й утвердження капіталізму в Європі середини ХУІІ ст. вимагали розроблення принципово нового підходу до розв’язання фундаментальних проблем педагогіки та зміни системи поглядів на: фактори формування особистості; роль, мету й завдання виховання; зміст освіти і методи навчання.

Педагогічні ідеї цього часу найбільш яскраве своє висвітлення знайшли у творах Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці та А. Дістервега, які обстоювали ідеали демократичної педагогіки.

Йоган-Генріх Песталоцці, якого К.Д. Ушинський назвав першим народним учителем, виступив як теоретик трудової народної школи, засновник теорії елементарної освіти й продовжувач ідеї гармонійного виховання, яке розумів, як гармонію розвитку «руки і розуму».

Поширювач і продовжувач дидактичних ідей Песталоцці – Адольф Дістервег, своїми працями у галузі дидактики та практичною діяльністю з підготовки народних учителів у Німеччині заслужив ім’я «Учителя німецьких вчителів».

Основними педагогічними ідеями англійця Джона Локка були ідеї «табула расса» та сімейного (а не шкільного) виховання джентельмена, який уміє розумно й вигідно вести справи, має здоровий дух у здоровому тілі й уміє гідно поводити себе у товаристві.

Французький вольнодумець і просвітитель Жан-Жак Руссо у праці «Еміль, або Про виховання» обстоює думку вільного виховання і розвитку особистості дитини і здійснює вікову періодизацію життя вихованця:



  • Від народження до 2 років – період, коли особливу увагу слід приділити фізичному вихованню;

  • 2 – 12 років – період «сну розуму», коли потрібно розвивати «зовнішні відчуття»;

  • 12 – 15 років – період розумового виховання;

  • від 15 – до повноліття – період морального і статевого виховання.

Праці видатних педагогів епохи Просвітництва заклали основи для розвитку педагогічної науки межі ХІХ-ХХ століть.


  1. Західноєвропейська педагогіка ХІХ – ХХ століть

На межі ХІХ – ХХ століть з’являється цілий ряд нових концепцій освіти і виховання, що склали у своїй сукупності якісно нову теоретичну базу для розвитку шкільництва у Західній Європі та США і отримали назву реформаторської педагогіки або нового виховання.

Провідними детермінантами розвитку педагогічної думки у цей час стали такі чинники:



  • Розвиток виробництва та НТП, що потребувало отримання учнями значно більшого обсягу знань, умінь і навичок.

  • Невідповідність школи вимогам часу.

  • Накопичення педагогікою та психологією достатньої кількості знань для побудови нових теорій.

Ідеї реформаторської педагогіки втілились у цілому ряді концепцій, зокрема, теорії вільного виховання, експериментальній педагогіці, педагогічному прагматизмі, функціональній педагогіці, педагогіці особистості, вальдорфській педагогіці тощо.

Провідною ознакою цих концепцій стала центрація уваги на особистості дитини, тому їх називають дитиноцентричними.

Ідеологом теорії вільного виховання була шведська письменниця Елен Кей. Гаслом цієї теорії – «Йдучи від дитини».

Експериментальна педагогіка (В.Лай, Є.Мейман, О.Декролі, Є.Торндайк) намагалася на основі лабораторних експериментів над природою дитини та її поведінкою здобути точні наукові факти, щоб, виходячи з них, з математичною точністю визначити характер виховного впливу на дитину.

Концепція педагогічного прагматизму (Дж. Дьюї) виходить з того, що будь-яка педагогічна теорія є засобом пристосування, «інструментом для дії» і виправдовується практичною корисністю.

Творцем функціональної педагогіки став швейцарський психолог Едуард Клапаред. У його концепції акцентується роль інтересу, мотивів, потреб у поведінці дитини та виробленні якостей її особистості.



Педагогіка особистості (Е.Вебер, Е.Лінде) пропагувала новий ідеал школи як трудового товариства дітей, які за допомогою вчителя висувають перед собою конкретні цілі і шукають шляхів їх досягнення. Провідне гасло – «Допоможи мені це зробити самому».


  1. Вальдорфська педагогіка у розвитку творчої індивідуальності особистості

Основою вальдорфської педагогіки, засновником якої є Рудольф Штайнер, є виховання і розвиток творчої індивідуальності особистості засобами мистецтва.

Перша вальдорфська школа відкрита у Німеччині у 1919 році у м. Штутгарті для дітей робітників і службовців тютюнової фабрики Вальдорф-Асторія. В основу педагогічної концепції цієї школи покладено окультно-містичне вчення – антропософія.

Принципи діяльності вальдорфської школи:


  • виховання у дусі свободи - виявляється у тому, що вчитель вільний у своїх діях і його діяльність не залежить від навчальної документації. Тому відсутніми є навчальні плани, програми, єдині методики навчання тощо;

  • цілісність формування особистості: тілесної, душевної і духовної її сторін. Головне у вальдорфській школі – розвинути здатність вільно і оригінально мислити, відчувати, творити. Тому поряд із навчанням велика увага надається розвитку культури почуттів, художньо-музичних навичок, ремісничій майстерності, фізичному розвитку учнів. Для цього застосовуються ритмічні вправи, враховуються добові біоритми, вікові 7-річні цикли розвитку особистості тощо.

Організація навчального процесу у вальдорфських школах має ряд специфічних особливостей. По-перше, у них відсутня абсолютизація предметних уроків як основної форми навчального процесу. 45-хвилинні уроки поєднуються із заняттями методом епох.

Сутність даного методу полягає у тому, що викладання предмета проводиться кожного навчального дня протягом 3-4 тижнів на 1,5-годинних заняттях. За цей навчальний час, що складає близько 50 годин, засвоюється більша частина навчального матеріалу відповідного року, або навіть весь матеріал з предмету за рік.

Однією з провідних навчальних дисциплін у вальдорфських школах є історія мистецтва та праця.

Після інтелектуально насичених занять першої половини дня йдуть два інші компоненти, що складають разом потрійний ритм життя вальдорфської школи.

Другий компонент – заняття художньо-естетичного циклу – музика, живопис, скульптура, архітектура, театр, евритмія (особливий вид мистецтва, синтезуючий думку і слово, колір і музику, рухи тіла і душі).

Третій компонент – заняття ручною працею – «рукотворчістю».

Випускниуи вальдорфських шкіл грають на кількох музичних інструментах, володіють кількома іноземними мовами, займаються театром, співом, живописом, танцями, уміють шити, пекти хліб, обробляти землю, працювати з глиною, металом, деревом.

Заслуговує на увагу ритмічний початок кожного робочого дня у вальдорфській школі. На нього відводиться до 20 хвилин.

У молодших класах змістом ритмічного початку є повторення хором вірша, пісеньки, що супроводжується грою на сопілці із дзвіночками, приплескуванням і притупуванням.

У середніх і старших класах змістом ритмічної частини є декламація вірша хором. Вона може повторюватися декілька разів як з метою поліпшення вимови, дотримання чіткості артикуляції звуків, мелодики вірша, так і з метою пробудження і стимулювання уяви, фантазії. В цей час активізуються усі органи почуттів. Важливими, на думку вальдорфських педагогів, є і спільні вольові зусилля, які докладаються учнями. Їх наслідком є трудова активність, готовність до продуктивної праці, зумовлена активізацією інтелектуальної та емоційно-вольової сфер. Тому вальдорфці вважають, що усе, пов’язане з ритмом, позитивно впливає на здоров’я людини.

Така побудова навчального процесу грунтується на ідеї гармонійного розвитку трьох сфер внутрішньої діяльності людини – мислення, почуття і волі.

Навчання у вальдорфській школі становить собою процес результативної дії, тобто учитель не дає готових визначень і алгоритмів дій, а сам здійснює разом із дітьми всі операції, необхідні для умовиводів.

Один з головних методів вальдорфської педагогіки – образний виклад матеріалу, вчить дітей образно мислити, співпереживати, співчувати, включає у процес пізнання уявлення, фантазію та почуття дитини.

Гетеаністичний метод пізнання, що зводиться до пізнання світу через себе і себе через світ, розвиває в дитини здатність дивуватися й бачити чудо. Тому у 1 – 5 класах у змісті навчання багато казок, легенд, міфів, у яких перемагають добро й краса. І тому загальним правилом у вальдорфських школах є те, що заключні 15 хвилин заняття відводяться розповіді на морально-етичні теми.

У 1990 році у ФРН нараховувалося близько 180 вальдорфських шкіл, у яких навчалось понад 50 тис. дітей, а всього у світі на той час було 512 таких альтернативних навчальних закладів.



Тема: Історія розвитку української педагогічної думки

План:


  1. Виховання прадавніх слов’ян.

  2. Школа, освіта й виховання у Київській Русі.

  3. Освіта й виховання в епоху українського Відродження (ХУІ – ХУІІ ст.).

  4. Козацька педагогіка.

  5. Школа і педагогіка України періоду Руїни (ХУІІІ).

  6. Становлення школи та педагогіки в Україні у ХІХ ст.

  7. Школа і педагогіка України у ХХ ст.

  8. Освіта України на сучасному етапі духовного та національного відродження.


Література:

Основна:


  1. Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, О.А. Дубасенюк. –Житомир: ЖДПУ, 1999. – 336 с.

  2. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. – К.: ІЗМН, 1998. – 356 с.


Додаткова:


  1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

  2. Нариси до історії українського народного танцю / Укл. В.К. Купленик. – К.: ІЗМН, 1997. – 64 с.




  1. Виховання прадавніх слов’ян

Традиції національного виховання зароджувались одночасно з формуванням слов’янської народності.

Характер виховання, його зміст, форми і методи були зумовлені географічним положенням, природними та соціальними умовами становлення української народності. Соціально-економічні умови визначали тип виховання, що реалізовувався слов’янськими племенами на кожному етапі їх розвитку:



Період матріархату: діти до 5-6 років виховувалися матір’ю, після цього хлопчики передавалися до спільних чоловічих помешкань, дівчатка – до жіночих, де ними опікувалися брати і сестри матері.

Період патріархату: виникають будинки для молоді, куди батьки за традицією віддавали дітей на виховання.

Велика патріархальна сім’я: виховання дітей грунтується на принципі разового колективізму.

З появою соціального інституту сім’ї основні завдання щодо виховання молоді виконуються батьками.



Метою виховання була підготовка хлопця до праці землероба, мисливця, воїна-захисника, а дівчини – до виконання обов’язків господині і матері сімейства.

Виховання молоді здійснювалося також у язичницьких школах, у яких вже існувала власна архаїчна писемність.




  1. Школа, освіта й виховання у Київській Русі

За часів Київської Русі була запроваджена азбука Кирила і Мефодія і вимогою часу стало відкриття спеціальних шкіл для навчання грамоті.

Крім простого навчання грамоті, існувала й більш висока ступінь освіти – школи книжного вчення, у яких викладалися діалектика, риторика, граматика, арифметика. У школах книжного вчення вихованців готували до діяльності в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

За князювання Ярослава Мудрого освіта набула небаченого розвитку, засновувалися нові школи, була відкрита перша на Русі бібліотека, набула розвитку жіноча освіта.

Згодом питаннями освіти починають займатися монастирі. У Києво-Печерському монастирі була відкрита перша школа для ченців.

З кінця ХІ – початку ХІІ ст. з’явилося поняття “навчання грамоті”, яке тлумачилося як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним початковій елементарній освіті.

Першу державну концепцію виховання у Київській Русі сформульовано в “Ізборніку” князя Святослава. До педагогічної літератури тих часів належить і “Повчання дітям” Володимира Мономаха (1117 р.).

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі полягає у тому, що було створено основу для розвитку школи й педагогіки українського, російського та білоруського народів.


  1. Освіта й виховання в в епоху українського Відродження (ХУІ – ХУІІ ст.)

В епоху Відродження відбулося формування української народності й утвердження національної системи виховання. Але, оскільки провідні культурні центри знаходилися у Західній Європі, зокрема, у Польщі, то молодь, прагнучи здобути освіту, від’їздила за кордон і там зазнавала полонізації, покатоличення, тобто, відривалася від своїх національних коренів.

Єдиним засобом врятувати від цього молодих людей було заснування власних національних шкіл, які б могли забезпечити високий рівень освіти на національних традиціях.

Такими освітніми закладами стали братські школи (Львівська – 1585, Луцька, Кременецька, Київська та ін.).

Братські школи були народними, у них навчалися діти усіх соціальних верств, а також сироти. Утримувалися школи на кошти братства. Головна увага приділялася вивченню слов’янської, української книжної та грецької мов, а також граматики, риторики, діалектики, математики, астрономії, церковного співу.

Восени 1631 р. виникла Лаврська школа. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Ця школа проіснувала недовго і об’єдналася з Київською братською школою у 1632 р. Об’єднана школа отримала назву колегії. Так було зроблено перший крок на шляху до вищої освіти в Україні.

Згодом, у 1702 р. Петро Могила заснував на Подолі першу в Україні академію, яка отримала його ім’я. У 1817 році вона була закрита, а з утвердженням в Україні незалежності відкрита знову.

В епоху українського Ренессану стала вищим навчальним закладом – академією і Острозька школа – один з перших і найвизначніших осередків освіти в Україні.

Соціально-економічні процеси і політичні події ХУІ-ХУІІ ст. викликали великі зрушення в духовному житті України. В умовах боротьби, що розгорталася проти насильницької політики покатоличення і російської колонізації, культурно-освітній рух в Україні набуває характеру культурно- національного відродження. Ідеї поширення освіти й знань серед народних мас, відродження національної мови і традицій, захисту православної віри, незалежного і вільного існування держави набувають широкого розвою. На Україні утворюються значні культурні осередки, виникають братства, високого рівня розвитку досягає мережа закладів освіти, серед яких провідне місце посідають Острозька та Києво-Могилянська академії, братські та козацькі школи.

На межі ХУІ-ХУІІ ст. виникає українська шкільна драма. “Шкільні театри”, що функціонували при навчальних закладах упродовж ХУІ-ХУІІІ століть, відігравали велику навчальну, виховну і просвітницьку роль: допомагали учням у формі гри опановувати латинську мову, біблійні сюжети, поетику класичної драматургії. Авторами шкільних драм, здебільшого, були вчителі риторики та поетики. Театральні постанови відбувалися з дидактичною метою, а також задля розваги присутніх на них педагогів, учнів, громадян міста.

Основними видами вистав шкільного театру були: містерія, міракль, мораліте. Набули поширення декламації, діалоги, панегірики; віршовані драми на біблійні, історичні та побутові сюжети; інтермедії – невеличкі комічні сценки з народного життя; трагікомедії, вертепи тощо.

У ХІХ ст. шкільний театр втратив статус обов’язкової складової навчального процесу у земських та церковно-приходських школах. Однак у гімназіях, ліцеях, інститутах шляхетних дівчат він займав чільне місце.


  1. Козацька педагогіка

У другій половині ХУ-ХУІ ст. на Україні виникло і сформувалося козацтво як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов’янської, але й світової культури – козацьку педагогіку.



Козацька педагогіка – це частина української народної педагогіки у вершинному вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка увібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний та психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.), а також козацькі й січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщині.

Перша школа на Січі, відкрита у 1576 році, послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Зокрема, там заборонялося перебування жінок. Навіть отамани залишали свої сім’ї за межами Січі. За порушення порядку загрожувала смертна кара.

Батьки прибували на Січ із синами, щоб ті навчалися грамоти і військової справи. Траплялося, що, шукаючи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Козацька педагогіка дає самобутнє трактування статусу і ролі батька в навчанні і вихованні дітей. Батько – це захисник сім’ї, роду, творець історії, державності. У козацькому фольклорі і педагогіці він символізує для дитини високий і незаперечний взірець стійкості, мужності і відваги, непорушний авторитет у ставленні до родини, громадських справ, потреб народу.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з 2 відділів: в одному навчалися ті юнаки, що готувалися на паламарів і дияконів – у цьому відділі було завжди 30 учнів. У другому відділі вчилися усі інші діти, серед яких були як еліта – хрещеники козацької старшини, так і сироти. Цих учнів було 50. Іх учили грамоті, співу та військовому ремеслу.

У січовій школі було реалізовано принцип гармонійного виховання людини, бо поруч із загальними предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків. Хлопчиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. Крім того, важливе місце у козацькій педагогіці відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) та ін.

Метою козацького виховання у Запорозькій Січі була підготовка воїнів, які б мали “міцну тілобудову, легко переносили голод, спрагу, спеку; у війні були невтомними, відважними, хоробрими, або, краще сказати, дерзновенними і мало дорожили своїм життям”.

Загартовуючи себе і готуючись до складних випробувань долі, козаки улітку спали просто неба. Вони опановували таємниці народної медицини, щоби забезпечити собі міцне здоров’я і довголіття. Дослідник України Г.Боплан писав, що, маючи міцне здоров’я, козаки майже не знають хвороб.

Навчання супроводжувалося народними дитячими іграми, забавами, різноманітними фізичними вправами, танцями тощо.

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря у процесі народних ігор та танців змагалися на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль тощо.

Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони та ін.), танці “на закладу” – хто кого перетанцює, “водіння” за собою музик через усю Січ або “дотанцьовування” від одного означеного міся до іншого. Поступове вдосконалення танцювальних рухів зумовило виникнення односкладових танців (гопака, гайдука, тропака, півторака та ін.), які згодом злилися в один складний танець “козак”. Виконуючи його, танцівники не лише розважалися, але й вишколювалися, тренували свою витримку, гартували гнучкість, розвивали запаси сил для праці і бою.

Вбачаючи у танці “козак” небезпечний стимул для піднесення національної самосвідомості українського народу, а у Запорозькій Січі – форпост майбутнього національно-визвольного руху, цариця Катерина ІІ зруйнувала Січ, а танець “козак” заборонила.

Намагаючись зберегти цей танець і пристосувати його до існуючих умов самодержавства, українці стали виконувати його під назвами тих односкладових танців, від яких утворився “козак”. Згодом вони, збагатившись рухами, перетворилися на самостійні хореографічні твори.

Головним спадкоємцем “козака” став гопак, який перейняв його героїчне забарвлення, імпровізаційність, змагальність виконавців, наявність досконалих сольних хореографічних комбінацій-колінець тощо. Нерідко гопак виконується із списами та шаблями. Популярним стало виконання танцю не лише чоловічим, а й мішаним хореографічним колективом. Гопак набув широкого визнання на світовій хореографічній сцені і став мистецьким атрибутом нашої держави.

На Запорозькій Січі існувала специфічна система відбору і вишколу молодиків. “Хто хотів стати козаком – мусив наперед служити 3 роки в старого козака за джуру (чуру) – як у лицарів меченосець. Чура робив усяку роботу, носив за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю і набирав вправності у битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли”.

Час перебування молодиків у Січовій школі, як вважають дослідники, суворо не регламентувався, а залежав, у першу чергу, від їхніх здібностей до військової та духовної науки.

До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування. Функціонували Січові школи під безпосереднім наглядом козацької старшини.

Українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було у світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім – дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської педагогіки.

Другий ступінь козацького виховання - родинно-шкільний.

Посібниками для навчання були: для найнижчих класів рукописна “Козацька читанка”, для середніх – Часослов і для старших – Псалтир, що друкувалися Київською та Чернігівською друкарнями.

В учнівському колективі діяло самоврядування, яке нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу 2 отаманів: одного для старших, другого – для молодших. Усі мали рівні права та певні обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство. Хлопчики, що браталися, клялися один одному у вірності на все життя.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-ужиткового, музичного, хореографічного тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я приказки про козаків тощо), що були пройняті волелюбним козацьким духом.

Значний виховний і пізнавальний потенціал мали школи музики і співу на Січі. Вони призначались для дітей, які мали гарний слух і голос. Мета їх – навчити молодих козаків церковного співу, підготувати читців і співаків для нововідкритих церков.

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні. Учителями у них працювали козаки-кобзарі, які за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистецький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі були і поетами і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій, була засобом релаксації й оплакування своїх загиблих братів після бою, піснями народні співці розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

У духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути у собі ці шляхетні якості.

Неписані закони кодексу лицарської честі передбачали:



  • Любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві.

  • Готовність захищати слабких, турбуватись про молодших, дітей.

  • Шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі.

  • Непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість і скромність тощо).

  • Відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави.

  • Турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної землі.

  • Прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів.

  • Цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму.

  • Уміння скрізь і всюди поступати шляхетно, виявляти інші чесноти.

Кодекс лицарської звитяги передбачав такі героїчні якості, як:

  • Готовність битися до загину за волю, честь, віру і славу України.

  • Нехтування небезпекою, коли йдеться про життя друзів, побратимів, долю України.

  • Ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників.

  • Героїзм, подвижництво у праці і в бою тощо.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. Вони розміщувалися переважно в містечках, що належали церквам. Ці навчальні заклади існували на кошти батьків (Січові – на кошти Січі).

Школи були знищені після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році.

Запорозькі школи зробили вагомий внесок у зрозвиток культури й освіти українського народу, у боротьбу його з покатоличенням. Їх діяльність має не тільки велике пізнавальне значення для вивчення історії освіти в Україні, а й для всієї сучасної історичної науки.

Додаток 2

МИСТЕЦТВО У ЗМІСТІ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ “ОСНОВИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ”
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН І ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ

“ОСНОВИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ”

(для студенів вечірнього відділення

спеціальність: “Професійне навчання”

Освітньо-кваліфікаційний рівень:

Бакалавр педагогіки з професійного навчання”)



№№

Розділи і навчальні теми

Лекц.

Сем.

Пр.

1.

2.


3.
4.
5.

6.
7.


8.

9.
10.


11.

12.


13.

14.


15.

16.


Всьо-

го

Предмет та завдання курсу «ОПМ»

Майстерність професійної діяльності інженера-

педагога

Професійні і особистісні якості педагога

професійного навчання

Педагогічна майстерність і педагогічна культура

інженерно-педагогічних працівників

Педагогічна майстерність як мистецька дія

Взаємозв’язок професійної й театральної

педагогіки

Режисура педагогічного заходу і акторська

майстерність педагога професійного навчання

Педагогічна техніка інженера-педагога

Техніка саморегуляції педагога професійного

навчання

Техніка мовлення педагога професійного

навчання

Майстерність педагогічного спілкування

Педагогічна етика і такт

Педагогічна майстерність і педагогічні технології

Педагогічна майстерність і педагогічна творчість

Творча індивідуальність педагога-інженера

Конкурс педагогічної майстерності

34 години


1
3

2

2
2


2
2

2

2



2

20

2

2


2

2

2


2

2

2


12




ОСНОВИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

(для заочників)

ТЕМА 1: ПРЕДМЕТ і ЗАВДАННЯ КУРСУ «ОПМ»

План:


  1. Навчальний курс “Основи педагогічної майстерності” у системі психолого-педагогічної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання.

  2. Мета та основні завдання курсу.


Література:

Основна:

  1. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І.Зязюна. – К.: Вища школа, 1997. – С. 4-7.

  2.       Основы педагогического мастерства  / Под ред. И.Зязюна. – Москва: Просвещение, 1989. – С. 3-5.

  3.       Основы педагогического мастерства  / Под ред. И. Зязюна. – Москва: Просвещение, 1987. –С. 3-7.

Додаткова:

  1. Барбина Е.С. Формирование педагогического мастерства учителя в системе непрерывного педагогического образования. – К.: Вища школа, 1997.

  2. Барбина Е.С. Педагогическое мастерство – искусство и наука быть человеком: Учебно-метод. пособие. – К., 1995. – 73 с.

  3. Хозяинов Г.И. Педагогическое мастерство преподавателя. – М.: Высш. школа, С. 3-6; 26-34.

ТЕМА 2: МАЙСТЕРНІСТЬ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕДАГОГА ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ

План.

  1. Зміст і структура професійної діяльності педагога ПТНЗ.

  2. Основні функції педагога професійного навчання.

  3. Професійні вимоги до особистості педагога професійного навчання.

  4. Професійні і особистісні якості педагога професійного навчання (самостійно).

  5. Педагогічна майстерність та її елементи.

  6. З історії розвитку педагогічної майстерності.

  7. Шляхи формування педагога-майстра.



Література:

Основна:

  1. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І.Зязюна. – К.: Вища школа, 1997.

  2. Основы педагогического мастерства  / Под ред. И.Зязюна. – Москва: Просвещение, 1989.

  3. Основы педагогического мастерства  / Под ред. И. Зязюна. – Москва: Просвещение, 1987.

Додаткова:

  1. Барбина Е.С. Формирование педагогического мастерства учителя в системе непрерывного педагогического образования. – К.: Вища школа, 1997. – 153 с.

  2. Барбина Е.С. Педагогическое мастерство – искусство и наука быть человеком: Учебно-метод. пособие. – К., 1995. – 73 с.

  3. Балл Г.О. Про психологічні засади формування готовності до професійної праці //  Психолого – педагогічні проблеми професійної освіти. – К., 1994. – С. 98 – 100.

  4. Барбина Е.С. Теоретико – методологические основы профессиональной подготовки будущих учителей: Научно-методическое пособие. – Херсон, 2001. – 70 с.

  5. Біленко Л.В., Сисоєва С.О. Вивчаємо творчу діяльність педагога // Рідна школа.-1993.- № 11-12.

  6. Бутенко В.Г. Способи самореалізації особистості // Особистість педагога: Розкриття можливостей. – К., 1995. – С.28.

  7. Бутенко В.Г. Естетичні орієнтири педагогічної праці // Етноестетика праці вчителя. – К., 1995. – С. 7-12.

  8. Бутенко В.Г.Формирование педагогического мастерства учителя. – К., 1991. – 72 с.

  9. Кухарев Н.В. На пути к профессиональному совершенству. – М., 1990. - С.63-104.

  10. Симонов В. Диагностика личности и профессионального мастерства преподавателя. – М., 1995.

  11. Педагогическая энциклопедия / Гл. ред. И.А. Каиров. – М.: Сов. энциклопедия, 1965. – Т. 2. – 911 с. – С. 739.

  12. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х т. – М.: Рус. яз., 1989. – Т. 2. – 779 с.

  13. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Рус. яз., 1990. – 921 с.

  14. Швидка С.О. Формування педагогічної майстерності майбутнього вчителя засобами театрального мистецтва: Дис… канд. пед. наук. 13.00.04 / Черкаський держ. ун-т і.м. Б. Хмельницького. – К., 1996. – 177 с.

ТЕМА 3: ПЕДАГОГІЧНА МАЙСТЕРНІСТЬ І ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА

ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ
План:

  1. Поняття та основні функції культури.

  2. Загальна і професійна культура особистості.

  3. Сутність і структура педагогічної культури.

  4. Духовно-моральна культура педагога.

  5. Педагогічна культура – основа професійної майстерності педагога професійного навчання.

Література:

Основна:

  1. Педагогическое мастерство и педагогические технологии: Учеб. пособие / Под ред. Л.К. Гребёнкиной, Л.А. Байковой. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Педагогическое об-во России, 2001. – 256 с.

  2. Основы педагогического мастерства  / Под ред. И.Зязюна. – Москва: Просвещение, 1989. – С. 80-85; 90-101; 232-238.

  3. Основы педагогического мастерства  / Под ред. И. Зязюна. – Москва: Просвещение, 1987. – Р.І. - С. 8-27.

Додаткова:

  1. Лихачёв Б. Педагогика. Курс лекций: Учеб пособие. – М.: Прометей, Юрайт, 1998. – С. 203 – 209.

  2. Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії: Навч. посібник. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302 с.

  3. Профессиональная педагогика: Учебник для студентов, обучающихся по педагогическим специальностям и направлениям. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Ассоциация «Профессиональное образование», 1999. – 904 с.

  4. Щербань П., Щербань П. Педагогічна культура – основа успішної педагогічної діяльності // Освіта. – 22-29 січня 2003 . – Вкладка. – С. 10-11.


ТЕМА 4: ПЕДАГОГІЧНА МАЙСТЕРНІСТЬ ЯК МИСТЕЦЬКА ДІЯ
План:

  1. Мистецтво педагогіки і педагогіка мистецтва.

  2. Педагогічне мистецтво і педагогічна майстерність.

  3. Педагогічний талант.

  4. Мистецтво у ПТУ.

  5. Естетика праці педагога.

Література:

Основна:

  1. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І.Зязюна. – К.: Вища школа, 1997.

  2. Основы педагогического мастерства  / Под ред. И.Зязюна. – Москва: Просвещение, 1989.

  1. Основы педагогического мастерства  / Под ред. И. Зязюна. – Москва: Просвещение, 1987.

Додаткова:

  1. Лихачёв Б. Педагогика. Курс лекций: Учеб пособие. – М.: Прометей, Юрайт, 1998. – С. 203 – 209.

  2. Сисоєва О.В. Естетика праці вчителя. – К.: Знання, 1979. – 48 с.

  3. Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії: Навч. посібник. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302 с.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка