Полтава 2005 академія педагогічних наук україни



Сторінка4/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Мистецтво у змісті навчального курсу “Педагогіка”

Оскільки професійна підготовка студентів, які навчаються за спеціальністю “Професійна педагогіка” у професійно-педагогічному коледжі є ступеневою і багаторівневою, то вони вже набули певного рівня педагогічної готовності у ході опанування курсу педагогіки на попередньому етапі навчання (“молодший спеціаліст”). Тому у тематичному плані вивчення цієї дисципліни на бакалавраті не повторюються вже знайомі теми (нехай і на більш складному рівні), а вводяться нові, які раніше студентами не вивчалися, зокрема, з історії педагогіки, креативної та соціальної педагогіки.

Така тематично-змістова інтеграція загальнопедагогічного, історико-педагогічного, соціально-педагогічного, науково-педагогічного й мистецько-культурологічного компонентів курсу сприяє не лише розширенню його змісту, посиленню зв’язку із педагогічною практикою, а й підвищенню пізнавального інтересу та активності студентів у його опануванні, що, у свою чергу, зумовлює зростання якісних показників їхньої професійно-педагогічної підготовки.

У курсі педагогіки найбільш доцільно використовувати не стільки самі різновиди мистецтва, скільки елементи мистецьких знань, історичні відомості про місце і значення мистецтва у різноманітних педагогічних системах. Виявленню його потенційних можливостей у формуванні та розвитку особистості сприятиме також аналіз вітчизняного і зарубіжного досвіду застосування його у навчально-виховній роботі з учнями навчальних закладів різних типів та рівнів акредитації.

У зв’язку із цим виникає необхідність у внесенні коректив до тематичного плану курсу у напрямі забезпечення інтеграції педагогічного та мистецького компонентів його змісту.

Навчальний курс “Педагогіка” розрахований на 48 годин (26 год. – лекц., 16 сем., 6 практ.).

Першу тему, яка вивчається, замість традиційної “Предмет і завдання педагогіки” доцільно назвати “Педагогіка: наука і мистецтво”. Розкриваючи цю тему, викладач повинен здійснити порівняльну характеристику педагогіки як науки і як мистецтва.

Як наука, педагогіка має свій предмет, принципи, методи дослідження і характеризується: системністю й структурованістю змісту; логічністю, верифікованістю і доказовістю теоретичних положень, для перевірки яких застосовуються науковий експеримент та статистичні методи обробки експериментальних даних.

Як мистецтво, вона надає цьому складному науковому змісту образності та емоційності вираження, завдяки чому робить його цікавим і доступним для сприйняття і запам’ятовування учнями. Це зумовлює творчий характер професійної діяльності педагога і вимагає від нього спеціальних здібностей і якостей особистості, оволодіння зовнішньою і внутрішньою педагогічною технікою.

Мистецтвом вважали педагогіку і найвидатніші представники цієї професії. Зокрема, Й.Г. Песталоцці уподібнював педагогіку до мистецтва садівника, а К.Д. Ушинський називав її найбільшим, найскладнішим, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв, яке спирається на безліч обширних і складних наук (фізіологію, психологію та логіку) і “крім знань, потребує здібності й нахилу, і як мистецтво ж, прагне до ідеалу, якого вічно намагається досягти і який цілковито ніколи не досяжний: до ідеалу досконалої людини”1 .



Разом із тим, як застерігав К.Д. Ушинський, специфіка педагогіки як науки і мистецтва створює підстави для людей, які не займаються професійно цією справою, ставитись до неї легковажно й недооцінювати її значення як важливої теоретичної галузі знання. Про ці “забобони” видатний педагог писав наступне: “Мистецтво виховання має ту особливість, що майже усім воно здається справою легкою… Майже усі визнають, що виховання вимагає терпіння, деякі думають, що для нього потрібні природжені здібності і вміння, тобто, навичка, але зовсім небагато дійшло до висновку, що окрім терпіння, природженої здібності й навички, необхідні ще й спеціальні знання"1.

У ході опанування курсу студенти усвідомлюють спільність змісту і особливостей впливу на особистість мистецтва та педагогіки, яка полягає у тому, що, як і мистецтво, педагогіка ставить за мету “пробудження внутрішньої людини”, зумовлення позитивних зрушень у її поведінці й діяльності, формуванні в неї певних соціально значущих якостей, наприклад (що є важливим завданням діяльності закладів освіти усіх рівнів акредитації), знань, умінь і навичок. Але при цьому слід пригадати слова В.О. Сухомлинського: “Здається, прямий шлях: “Знання учителя – знання учня”. Ні – краще так: “Знання учителя – почуття учителя – почуття учня – знання учня” – так буде коротшим шлях”. Отже, як і мистецтво, педагогіка лише тоді ефективно реалізує свій вплив, коли торкається внутрішнього світу особистості, її емоційно-почуттєвої сфери.

Це зумовлено тим, що “чуттєві і раціональні форми пізнання переплітаються між собою і у багатьох випадках переходять одна в одну. Причому ця взаємодія набуває настільки складного характеру, що при аналізі розумової діяльності людини часто доводиться проводити розмежувальні лінії там, де їх справді не існує; абстрактно ми виділяємо окремі форми (чуттєві і раціональні) у механізмі мислення, які у чистому вигляді й ізольовано не функціонують” (І.А. Зязюн)2.

Якщо характеризувати педагогіку як мистецтво, то слід звернути увагу студентів на те, що вона, як і мистецтво, вимагає творчого натхнення, вміння педагога створити творче самопочуття, керувати своїм настроєм. Якщо він працює із піднесенням, то має задоволення від самого процесу (а не тільки від результатів) своєї праці, оскільки це є – процес педагогічної творчості, у якій сам педагог виявляє себе, свою творчу індивідуальність, а крім того, виявляє “Божу іскру” і допомагає розкритися й реалізуватися творчій індивідуальності своїх учнів: “Педагогічна робота стала для мене справжнім мистецтвом, за допомогою якого вдавалося входити у внутрішній світ студентів і переживати з ними дивні катарсичні стани, збудники і зумовлювачі оптимізму у нелегкій педагогічній творчості”1.

Як і у мистецтві, у праці творчого педагога є щасливі моменти осяяння, інсайту. Як і артист, кожен педагог має свою аудиторію слухачів, яку треба “завоювати”, примусити слухати себе, зацікавити. Тому він повинен враховувати образ цієї аудиторії, відчувати її зворотну реакцію, бути заразливим і емпатійним, мати магнетизм особистості і впливу на вихованців, викликати до себе атракцію.

Тому педагогічне мистецтво, як вважає Б. Лихачов, – це досконале володіння педагогом усією сукупністю психолого-педагогічних знань, умінь та навичок, поєднане з професійною захопленістю, розвинутим педагогічним мисленням та інтуїцією, морально-естетичним ставленням до життя, глибокою переконаністю й твердою волею. Усе це забезпечує високу ефективність і якість навчання і виховання учнів.

Складовою педагогічного мистецтва, на думку вченого, є педагогічна майстерність, яка виявляється у досконалому володінні педагогом методами й прийомами, усім арсеналом педагогічних умінь і навичок, які забезпечують практичне втілення педагогічного мистецтва у процес формування особистості2.

Значення педагогічного мистецтва та педагогічної майстерності Б. Лихачов вбачає у тому, що вони є каналами, завдяки яким забезпечується ефективне втілення у життя відкритих педагогікою й психологією законів, принципів, правил, здійснюється дієве й цілеспрямоване навчання і виховання підростаючих поколінь. Без оволодіння педагогом педагогічним мистецтвом і майстерністю втрачає сенс сама педагогічна наука, оскільки перетворюється на склад духовних цінностей, якими неможливо скористуватися.

Аналізуючи педагогічне мистецтво як цілісну систему, Б. Лихачов виокремлює такі її компоненти:



  1. Система цілей – орієнтирів і стимулів, які роблять осмисленою усю педагогічну діяльність і пов’язують усі її компоненти в органічне єдине ціле.

  2. Глибокі знання про вихованця (педагогічні, психологічні, соціологічні, фізіологічні та ін.).

  3. Етико-естетичні принципи організації взаємостосунків із учнями, що зумовлює необхідність доповнення, розширення та підвищення до рівня вимог педагогічної етики усіх особистісних якостей педагога, акцентує значення високої етичності та естетичності стилю і тону його стосунків із вихованцями, щирої зацікавленості у покращанні їхнього життя, прагнення зробити його радісним і цікавим, викликати у вихованців захопленість своєю справою.

  4. Знання педагогом соціологічних характеристик вихованця й стосунків підлітків у навчальній групі, колективі.

  5. Володіння педагогом відомостями у галузі мистецтвознавства, сценічного мистецтва, мистецтва слова тощо1.

До цього переліку можна додати й положення щодо необхідності володіння педагогом власне педагогікою мистецтва, тобто, вміннями використовувати його потенціал з метою реалізації триєдиної мети педагогічного процесу:

  • навчальної (мистецтво дає знання, передусім, з історії народу, розвитку його промислів та ремесел. Навчаючись народному мистецтву у ПТУ, учні опановують певні професійні навички (гончарства, килимарства, вишивки, різьби по дереву тощо);

  • виховної, що полягає у здатності мистецтва через вплив на емоційно-почуттєву сферу особистості здійснювати усі види виховання: громадянське, національне, естетичне, моральне, сімейне, фізичне, екологічне, трудове і т.д.;

  • розвивальної (мистецтво не лише розвиває емоційну чутливість людини, її здібності - вокальні, музичні, хореографічні тощо, а й сприяє фізичному розвитку і зміцненню організму – дихання, м’язів, гнучкості тощо).

У ході занять важливо з’ясувати, що предмет педагогіки - людина та процес її розвитку як творчої особистості – також певним чином інтегрує у собі предмети науки і мистецтва. Тому і завдання педагогіки можна диференціювати на «наукові» та «мистецькі» .

«Наукові» завдання педагогіки полягають у розробці поняттєвого апарату для дослідження проблем навчання і виховання; визначенні принципів, методів і засобів оптимізації педагогічного процесу; аналізі, узагальненні та впровадженні передового педагогічного досвіду; зміцненні творчої взаємодії з іншими науками тощо.

Як мистецтво, вона має сприяти формуванню та розвитку особистості відповідно до норм духовної культури й цінностей суспільства і орієнтувати майбутнього викладача та вихователя на педагогічну творчість й досягнення такого якісного рівня своєї професійної діяльності, який можна назвати педагогічним мистецтвом.

Наявність у педагогіці творчого, мистецького елемента “забезпечує взаємозв’язок виховних впливів і саморозвитку людини, що є важливою умовою становлення критичності її мислення, потреби у постійному оновленні знань, здатності до духовної самоорганізації та самовираження”1.

Під час вивчення цієї теми студенти ознайомлюються з основними педагогічними категоріями, які доцільно розглядати з позицій єдності наукового й мистецького начал педагогіки. Наприклад, поняття “освіта” можна визначити як процес та результат засвоєння особистістю прийнятих суспільством рівнів культури й пов’язаний із цим рівень її індивідуального розвитку (С.О. Смирнов)2. “Виховання як процес цілеспрямованого впливу, метою якого є накопичення вихованцем необхідного для життя в суспільстві соціального досвіду й формування в нього прийнятої у суспільстві системи цінностей”3.

Обгрунтовуючи сутність педагогічної взаємодії як системи спланованих контактів педагога з вихованцем, метою яких є зміни у його поведінці, діяльності та особистості, викладач має акцентувати увагу студентів на тому, що успішність здійснення цієї взаємодії залежить від рівня теоретичних знань педагога та рівня володіння ним мистецтвом педагогічного спілкування.

Головним висновком заняття має бути:

- визначення педагогіки як гуманітарної науки, що вивчає сутність, закономірності, принципи, методи і форми організації освітнього процесу як фактора і засобу розвитку людини упродовж її життя, а також як мистецтва навчання і виховання підростаючого покоління, що зорієнтоване на відтворення людської культури та пробудження в особистості потреби жити й творити за законами краси;



- формування в студентів прагнення будувати свою діяльність на міцних наукових підвалинах і намагатися досягти її найвищого, мистецького рівня.

Іншою темою, яку необхідно ввести до курсу педагогіки, є «Методологічні засади педагогіки». У ході вивчення даної теми мистецтво доцільно розглядати у контексті гуманістичного, аксіологічного, культурологічного, етнопедагогічного та особистісного підходів до вивчення педагогічних явищ.

Педагогові слід звернути увагу студентів на те, що недооцінка ролі мистецтва як складової гуманістичного компонента змісту освіти стала однією з причин її “всесвітньої кризи”, головною ознакою якої є невідповідність рівня реальної підготовки випускників навчальних закладів потребам суспільної практики. Тому, розуміючи, що технократичний підхід не спроможний задовольнити сучасні вимоги щодо формування фахівця, оскільки нівелює особистість, збіднює її емоційну і духовну сфери, постіндустріальне суспільство змінює свої пріоритети і шукає вихід із кризового стану у забезпеченні випереджувального розвитку освіти і культури.

Особливе значення при цьому надається мистецькій освіті, яка впливає на зміну духовних векторів суспільної та індивідуальної свідомості, сприяє розширенню можливостей і сфер творчої самореалізації особистості, утверджує творчий підхід до будь-якої справи й будь-якої професійної діяльності.

Логічним висновком заняття має бути визнання студентами необхідності отримання базових знань та елементарних умінь у галузі мистецтва з метою сприяння своєму повноцінному професійному становленню як педагогів нової генерації.

Під час вивчення тем з історії педагогіки викладачеві слід акцентувати увагу студентів на тому, що від появи людства й виникнення необхідності у вихованні та навчанні підростаючого покоління і до нашого часу, коли педагогічна наука набула бурхливого розвитку, мистецтво (передусім, музичне) є важливим компонентом різних педагогічних систем.

Усна народна творчість була і є основою етнопедагогіки та систем національного виховання різних народів. Мистецтво хореї визнавалося найважливішим засобом виховання гармонійної особистості у Стародавній Греції (Афінська школа). В епоху Середньовіччя у Західній Європі мистецтво входило до складу “семи вільних мистецтв” та “семи лицарських доброчинностей”. В Україні думи та історичні пісні були невід’ємним елементом козацької педагогіки. Різновиди мистецтв стали важливими компонентами змісту навчання у братських школах, Києво-Могилянській академії, колегіумах та інших навчальних закладах України. Мистецтво використовувалося у навчально-виховному процесі багатьма видатними педагогами усіх часів і країн: Марком Фабієм Квінтіліаном, педагогами-гуманістами епохи Відродження, педагогами Просвітництва, Я.А. Коменським, М. Смотрицьким, І. Вишенським, Ф. Прокоповичем, К.Д. Ушинським, Л.М. Толстим, Г.С. Сковородою, О.В. Духновичем, С.Ф. Русовою, Х.Д. Алчевською, Г.Г. Ващенком, А.С. Макаренком, В.О. Сухомлинським та ін. Воно стало основою педагогічних систем Ж. Далькроза, К. Орфа, М. Монтессорі, Р. Штайнера (Вальдорфська педагогіка) тощо.

Водночас, разом із висвітленням позитивного досвіду використання мистецтва у світовій педагогічній практиці викладачеві не слід замовчувати перед майбутніми педагогами ПТНЗ той факт, що, у реальній освітній практиці України мистецькі дисципліни не тільки не вводяться до змісту професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників, а навпаки - відбувається скорочення “несерйозних” предметів художньо-естетичного та суспільно-гуманітарного циклів на користь “серйозних” спеціальних дисциплін.

Так, з навчальних планів професійно-технічних навчальних закладів вилучено дисципліни “Етнографія”, “Естетика” тощо. Напевне, це здійснювалося з найкращих намірів, з метою збільшення обсягу навчальних годин, відведених на професійну підготовку майбутніх робітників. Але ж такий стан, фактично, сприяє відродженню принципу елітарності мистецької освіти в негативному його значенні, тобто, “крок назад”, повторення негативних тенденцій античних часів, коли освіта й виховання патриціїв і рабів відрізнялися тим, що перших вчили наукам і мистецтвам, розвивали естетичну та емоційно-почуттєву сферу, а останніх готували лише до грубої фізичної праці, до використання як знаряддя її здійснення на рівні із волами та ін. Патриціїв готували до красивого, духовно багатого життя, плебс – до біологічного існування й задоволення примітивних потреб.

Мета цього у ті часи зрозуміла: чим більше в людини розвинена естетична сфера, відчуття краси і звичка до неї – тим вищий рівень її вимог до свого життя і оточення; чим менш розвинене в неї відчуття прекрасного, тим менш вибагливою вона є. Нині ж нерозуміння важливості прилучення народу до мистецтва, незважаючи на формальне проголошення гасла “Мистецтво належить народові”, стає прихованою формою його культурної дискримінації. І тим більш неприпустимою вона є у сфері освіти і виховання.

Підсумком вивчення теми, природно, має стати висновок щодо необхідності перенесення найкращого історичного педагогічного досвіду у сучасну освітню практику з метою підвищення ефективності навчання і виховання підростаючого покоління громадян України.

У ході опанування тем «Педагогічний процес» та «Розвиток особистості», навчальних розділів «Дидактика» і «Теорія виховання», «Соціальна педагогіка» викладачеві слід розкрити педагогічний потенціал різновидів мистецтва як засобів навчання, виховання та творчого розвитку особистості, профілактики асоціальних проявів у поведінці молоді. Зокрема, під час вивчення теми “Методи креативної педагогіки” доцільно ознайомити студентів студентів із новаторськими мистецькими методами “Нової педагогіки”: демаршем, творчою майстернею, а також іншими інтерактивними методами (модерацією, сінквейном, хайку та ін.).

Кращому “входженню” до даної теми сприятиме використання прийому “Нової педагогіки”, запозиченого з твору А. Сент-Екзюпері “Маленький принц”, а саме: педагог просить студентів намалювати йому його овечку. Студенти зазвичай радо виконують це прохання, але після того, як малюнки будуть готові, педагог повідомляє студентам, що намальовані овечки є не “його”, а “їхні” і підводить майбутніх педагогів ПТНЗ до головної ідеї “Нової педагогіки”: у вихованні педагогові слід виходити не з власної позиції й власного бачення проблеми, а враховувати її розуміння своїм вихованцем. Тільки за цієї умови можливе взаєморозуміння і справжня співпраця вихователя і вихованця.

Під час вивчення теми “Зміст освіти та його компоненти» варто провести аналіз навчальних планів та програм ПТНЗ з метою виявлення місця і питомої ваги мистецького компонента у змісті навчання учнів у цих закладах. За результатами цього аналізу можна на практичному занятті провести дискусію на тему «Мистецтво у змісті професійної освіти».

У ході опрацювання теми «Сучасні молодіжні субкультури та їх вплив на формування юної особистості» слід звернути увагу майбутніх педагогів професійного навчання на те, що переважна більшість молодіжних субкультур утворюється відповідно до музичних смаків та пристрастей сучасної молоді, зокрема: бітники, репери, рейвери, металісти тощо.

Завершується вивчення педагогіки екзаменом, питання до якого (а також темплан, програма курсу та вибірково лекційний матеріал мистецького змісту) представлено у Додатку 1.

Опанувавши курс педагогіки, студенти проходять семитижневу педагогічну практику у професійних закладах освіти. У її ході вони залучаються до самостійного проведення теоретичних та практичних занять, виробничої практики, виховних заходів на мистецькому матеріалі. Використовуючи при цьому різновиди мистецтва та теоретичний дидактичний мистецький матеріал, майбутні педагоги практично апробовують та засвоюють нові технології навчання і виховання, побудовані на засадах гуманістичного, особистісного та етнокультурологічного підходів.

Таким чином, педагогіка є системою науково-теоретичних знань і мистецтвом практичної педагогічної діяльності, зорієнтованої на відтворення людської культури та пробудження в особистості потреби жити й творити за законами краси.

Спільність цілей, змісту і особливостей впливу на особистість педагогіки і мистецтва дозволяє визначати й активно використовувати у процесі професійної підготовки майбутніх педагогів ПТНЗ педагогічний потенціал художніх творів різних видів мистецтв та дидактичний мистецький матеріал.

У ході вивчення курсу педагогіки найбільш доцільно використовувати елементи мистецьких знань, наводити історичні факти щодо місця і значення мистецтва у різноманітних педагогічних системах, виявляти його потенційні можливості щодо формування та розвитку особистості; аналізувати вітчизняний і зарубіжний досвід застосування його у навчально-виховній роботі з учнями навчальних закладів різних типів та рівнів акредитації.

У зв’язку із цим виникає необхідність щодо внесення коректив до тематичного плану курсу у напрямі забезпечення інтеграції педагогічного та мистецького компонентів його змісту.


    1. Мистецтво у змісті навчального курсу “Основи педагогічної майстерності”

Усвідомлення вченими й педагогами України могутньої сили впливу мистецтва на людину сприяє активізації їхніх наукових пошуків щодо дослідження і реалізації можливостей використання педагогічного потенціалу його різновидів у процесі формування професійної майстерності сучасного фахівця.

Особливо це стосується професії педагога, визначальними ознаками майстерності професійної діяльності якого є гуманістична і творча спрямованість, вміння зробити своїх учнів щасливими від перебування на уроці, від спілкування з ним1. Тому для педагога, починаючи із студентських років, важливо опанувати курс практичного педагогічного мистецтва.

З цією метою до професійної підготовки майбутніх вчителів з 1978 року введено навчальний курс “Основи педагогічної майстерності”. І, незважаючи на нелегкий шлях його утвердження, він довів свою педагогічну ефективність й необхідність і став важливою складовою професійної підготовки педагога. Нині він введений до навчальних програм не лише педагогічних, але й професійно-педагогічних навчальних закладів.

Зазначимо, що викладання курсу у цих закладах має свої особливості, зумовлені ступеневістю навчання і порівняно невеликою кількістю годин, відведених на його опанування.

Так, якщо у педагогічних інститутах та університетах курс педагогічної майстерності вивчається з першого по третій курси і на його вивчення відводиться значна кількість годин (наприклад, у Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка згідно із програмою – 112 год.)1, то у професійно-педагогічних коледжах даний предмет вивчається на завершальному етапі навчання (ІУ курс), і на його опанування відводиться усього 34 години для вечірнього стаціонару і 25 годин – для студентів заочної форми навчання.

До того ж, слід враховувати, що більшість студентів вдень працює і тому ввечері на заняттях їхня здатність до засвоєння теоретичного матеріалу знижується. Отже, для того, щоби активізувати їхню навчальну діяльність, потрібно створити ситуацію здивування, вільного творчого пошуку: “А як би це зробив я?”.

Крім того, важливою вимогою щодо організації вивчення курсу “Основи педагогічної майстерності” у групах бакалаврів педагогіки є забезпечення його зв’язку не лише з педагогічною діяльністю, а із життям взагалі. Це зумовлено тим, що в сучасних умовах студентами стають не лише педагоги професійних навчальних закладів, а й безробітні, охоронники, працівники торгівлі, служби побуту тощо. Дехто з них (і вони



цього не приховують) вступив на навчання не для того, щоби здобути професію педагога професійного навчання, а для того, щоби не марнувати часу без роботи і просто отримати диплом. У таких студентів не сформовано педагогічної спрямованості та інтересу до оволодіння педагогічною професією і перше питання, яке вони задають – “Навіщо це нам потрібно?”.

Тому важливими завданнями педагога є:



  1. Показати, що вивчивши ряд тем курсу, студенти оволодіють цінними для них практичними вміннями керувати собою, завойовувати ініціативу у спілкуванні, розв’язувати життєві конфлікти тощо.

  2. Переконати їх, що професія педагога є настільки цікавою, що ступивши на цей шлях, можна отримувати таке моральне задоволення і радість від своєї праці, які не вимірюються ніякими грошима.

  3. Довести, що педагогічна майстерність – це не божий дар, який дається лише обраним, а результат великої роботи над собою, доступний кожному педагогу, який працює за покликанням і любить дітей1.

Як зазначав А.С.Макаренко у статті " Деякі висновки з мого педаго­гічного досвіду": " Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом... але це спеціальність, якій треба вчити, як треба вчити лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта. … Я добивався опанування майстерності і спочатку навіть не вірив, та чи є така майстерність, або чи потрібно говорити про так званий педагогічний хист. Але хіба можемо ми покластися на випадковий розподіл талантів? Скільки у нас таких особливо талановитих вихователів? І чому має страждати дитина, що потрапила до неталановитого педагога? Й чи можемо ми будувати виховання ... у розрахунку на талант? Ні, треба говорити тільки про майстерність, тобто про дійсне знання виховного процесу, про виховне вміння”1.

Ось чому, розпочинаючи вивчення курсу “Основи педагогічної майстерності” (далі “ОПМ”), викладач визначає його як навчальну дисципліну психолого-педагогічного циклу, спрямовану на розвиток особистості, професійної діяльності та творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчання.

Метою вивчення курсу ОПМ є формування у майбутніх педагогів професійного навчання комплексу властивостей особистості, що забезпечать високий рівень самоорганізації його професійно-педагогічної діяльності, а також вироблення у нього потреби у самовихованні, самовдосконаленні, прояві своєї творчої індивідуальності у цій діяльності.

Основні завдання курсу полягають у:



  • допомозі студентам пізнати особливості обраної професії, усвідомити роль особистості педагога у навчально-виховному процесі ПТНЗ;

  • ознайомленні їх із рівнем вимог до своєї професії та комплексом методик діагностування своєї відповідності останнім;

  • актуалізації знань, умінь та навичок, набутих під час вивчення дисциплін інших навчальних циклів;

  • сприянні розвитку педагогічних здібностей та задатків, професійних якостей і компетентності, професійної і творчої індивідуальності, необхідних майбутньому педагогові у його професійно-педагогічній діяльності (наприклад, вміння керувати своїм емоційним станом у складній педагогічній чи життєвій ситуації);

  • формуванні педагогічного досвіду і професіоналізму, індивідуального стилю діяльності, уміння доцільно добирати і використовувати методи й засоби педагогічного впливу у кожній конкретній ситуації навчання і виховання;

  • вихованні професійної культури;

  • створенні мотивації щодо розробки і реалізації особистої програми неперервної самоосвіти й  вдосконалення;

  • ознайомленні із системою роботи педагогів-новаторів, передовим педагогічним досвідом сучасних педагогів професійного навчання;

  • збагаченні студентів досвідом участі в групових та індивідуальних формах організації педагогічної діяльності, навченні їх вступати у педагогічний діалог, дискусію; проводити рольові та ділові ігри, здійснювати педагогічне моделювання, організовувати індивідуальну роботу учнів, скеровувати процес їхнього самовиховання тощо.

Зрозуміло, що за 34 години неможливо повністю сформувати в студентів педагогічну майстерність. Отже, головним завданням викладача стає пробудження в них потреби у самостійному самовдосконаленні. Він надає їм у цьому необхідну допомогу: ознайомлює із літературою з проблем педмайстерності, консультує при створенні індивідуальних програм професійного саморозвитку тощо.

Для того, щоби допомогти студентам повірити у себе, у свої педагогічні сили необхідно перетворити заняття на творчу лабораторію. Тут усі стають співавторами педагогічного дійства, не бояться бути осміяними, приниженими товаришами чи педагогом за висловлення своєї думки. Студенти доброзичливо і поблажливо ставляться один до одного і працюють на такому творчому рівні, коли вже, за висловом К.Юнга, «не я думаю», але «у мені думається». Отже і результати своєї праці оцінюють не стільки розумом, скільки емоціями і відчуттями: «я задоволений» чи «я не задоволений».

Досягнення такого рівня взаємодії із студентами дає велику насолоду і їм самим і викладачеві. Але, у той же час, ускладнює роботу педагога, оскільки він вже не може провести заняття стандартно, бо порушиться той творчий зв’язок, який зумовлює ефективність усього процесу оволодіння студентами азами педмайстерності. Таким чином, викладаючи даний курс, педагог творчо зростає сам.

Значну роль у цьому відіграють мистецькі засоби: театралізація; ділові й рольові ігри; творчі завдання; аналіз художніх творів, театральних вистав та кінофільмів; складання лінгвістичних казок, сінквейнів та хайку; використання популярних пісень для аналізу відповідності текстів нормам моралі, естетики і культури мовлення (зокрема, “Шоколадний заєць” - П’єра Нарциса, “Мусі-Пусі” - Каті Лель, “Лукава кішка” – гурту “Океан Ельзи” та ін.). Різновиди мистецтва застосовувалися під час вивчення майже усіх тем курсу.

Наприклад, у ході опрацювання теми “Педагогічне спілкування” (питання – “Соціальна перцепція”) з метою порівняння еталонів привабливості людини у різні епохи та у різних соціальних спільнотах використовувалися репродукції картин братів Лімбург “Місяць квітень”, Ж. Фуке “Мадонна з немовлям” (раннє Відродження), П. Рубенса “Персей і Андромеда” (епоха барокко), твір О. Гріна “Червоні вітрила”, репродукція картини В. Іваніва “Оксана” (сучасність) тощо.

Для педагога засвоєння художньої мови мистецтва, художніх образів-характерів, відображених у мистецьких творах, є професійною необхідністю, оскільки вони допомагають йому розкрити характери своїх вихованців не в абстрактно-теоретичних формулах, а у конкретно-історичних, живих образах. Чим глибше педагог занурюється у світ мистецтва, вважає Б. Лихачов, тим ближче він до пізнання своїх вихованців, до оволодіння педагогічним мистецтвом, до усвідомлення його сутності і близькості до мистецтва скульптора, режисера, актора тощо. “У кожній галузі мистецтва є свій матеріал, з якого художник творить свій витвір. У живописця – це фарби, у скульптора – глина; у музиканта – звуки і т.д. Артист же творить із самого себе … Його матеріалом є він сам – його зовнішність, голос, дикція, манера, заразливість1. Ці слова правомірно можна віднести і до професії педагога. Тому, переадресовуючи педагогам звернення К. Станіславського до акторів, можна сказати “Ми маємо справу не тільки з голосом, як у співаків, не тільки з руками, як у піаніста, не тільки з ногами і тілом, як у танцюриста, але одночасно і відразу з усіма елементами духовної і фізичної природи людини. Щоб володіти ними, необхідні час і велика систематична праця”2.

Під час вивчення курсу ОПМ викладачеві передусім доцільно звернути увагу студентів на цю близькість театральної і педагогічної дії й охарактеризувати педагогічну діяльність як “театр одного актора”, у якому педагог сам виступає і сценаристом, і режисером, і декоратором, і звукооператором, і актором, що відповідає за якість взаємодії з аудиторією і забезпечення зворотного зв’язку, і вимогливим критиком, який аналізує адекватність втілення педагогічного задуму і визначає напрями роботи щодо вдосконалення своєї особистості й діяльності. “Вчитель – один бог у трьох особах. Він драматург (бо сам складає сценарій кожного уроку), він режисер (а кожний урок – це певною мірою прем’єра), він виконавець головної ролі, і при цьому сам себе одягає, робить зачіску і макіяж. Обслуговує, забезпечує порядок на уроці …”1.

Отже, педагог, як сценарист, режисер і актор повинен опановувати різноманітні техніки впливу на учнів, перетворюючи взаємодію з ними на мистецьку гру: “Педагог не може не грати. Не може бути педагога, котрий не вмів би грати … Але не можна грати лише сценічно, зовнішньо. Є якийсь приводний пасок, який має поєднувати з цією грою вашу прекрасну особистість. Це не мертва гра, техніка, а справжнє відображення тих процесів, які є у нашій душі»2.

Для того, щоби педагогічна “гра” була правдивою, педагогові необхідно вчитися виявляти гнучкість у виборі засобів і способів педагогічної взаємодії, прислухатись до своєї інтуїції, розвивати свої педагогічні, творчі й мистецькі здібності, педагогічну техніку.

Звичайно, вибудувати педагогічну дію за принципом театральної на уроці – справа зовсім не проста, - вважає академік І.А. Зязюн. - Ще важчою вона є у межах школи. Зрозуміло, колективна дія акторського ансамблю на сцені зовсім інша, ніж педагогічна дія в класі, де педагог-актор має відразу ж стати педагогом-режисером, віддавши свої акторські функції учням”3.

З урахуванням цих вимог слід будувати й проводити заняття з педагогічної майстерності у професійно-педагогічних навчальних закладах.

Так, організаційний етап заняття доцільно перетворити на розв’язання звичайних та нестандартних педагогічних ситуацій, виникнення яких на початку заняття можливе у реальному професійно-технічному навчальному закладі.

Для цього з числа студентів обирається “педагог”, який у запропонованих йому умовах має провести організаційний момент. Умови добираються викладачем відповідно до теми заняття. Наприклад, у темі “Майстерність педагогічного спілкування” можна запропонувати “новому майстрові виробничого навчання”, що вперше прийшов до групи, з якої зняли його попереднього колегу, познайомитися з негативно налаштованими до нього учнями і встановити з ними педагогічний контакт. При цьому учні зустрічають майстра, стоячи на стільцях.

В інших темах можна пропонувати інші ситуації. Ці ситуації мають бути яскравими і несподіваними. Їх слід добирати так, як музикант добирає репертуар для виконання. Якщо буде нецікаво або передбачувано, студенти не сприймуть ситуації і не включаться у роботу.

Вивчаючи тему “Педагогічна майстерність і педагогічна культура педагога професійного навчання”, слід акцентувати увагу студентів на взаємозалежності й співвіднесеності понять загальної, професійної й педагогічної культури і на цій основі сформулювати визначення останньої як вищого комплексного вираження професійності педагогів, гармонії високорозвиненого педагогічного мислення, знань, почуттів і професійної творчої діяльності, що забезпечує ефективну організацію педагогічного процесу.

«Педагогічна культура», на думку П.П. Щербаня, є ширшим поняттям, ніж «педагогічна майстерність» і охоплює 10 основних компонентів:



  1. Наукову ерудицію.

  2. Загальну і національну культуру.

  3. Педагогічні здібності.

  4. Педагогічну майстерність.

  5. Педагогічну етику.

  6. Культуру мовлення.

  7. Культуру спілкування.

  8. Духовне багатство.

  9. Наукову організацію праці (культуру праці).

  10. Прагнення до самовдосконалення1.

Втім, цей перелік можна доповнити ще й такими складовими як духовно-моральна культура, культура поведінки, культура зовнішнього вигляду, інтелігентність тощо.

Духовно-моральна культура розуміється сучасними науковцями як інтегративна якість особистості педагога, що характеризується мірою й способом його творчої самореалізації, рівнем його духовності. Вона визначає гуманістичну спрямованість особистості педагога і може розглядатися як критерій його професіоналізму, оскільки лише моральна, духовна особистість здатна виховати морального і гармонійного учня. Талановитий педагог – завжди людина високої духовності, яка прагне до високих духовних цілей.

На жаль, як свідчать результати дослідження якості педагогічних кадрів України, опубліковані П.П. Щербанем в газеті “Освіта” за 22-29 січня 2003 року, у багатьох нинішніх студентів бракує духовної культури. В них відсутня потреба в музиці, театрі, літературі; несформоване уявлення про соціальну значущість педагогічної праці; відсутній професійний ідеал; з великими зусиллями викладачів формується поняття «професійна честь» і «професійна відповідальність»2.

Через це майбутні педагоги не можуть досягти належного рівня педагогічної майстерності. Отже, для формування останньої     необхідно займатися самовихованням загальної та педагогічної культури  (етапи даного процесу: виникнення потреби, самопізнання, планування, реалізація, контроль, корекція); засвоювати професійні знання, вміння, навички; творчо застосовувати їх під час педагогічної практики; вивчати передовий педагогічний досвід; аналізувати програми самовиховання (наприклад, К.Ушинського, Л.Толстого, план роботи на кожний день В.Сухомлинського); проявляти громадську активність тощо.



Важливим результатом вивчення теми повинно стати усвідомлення майбутніми педагогами взаємозалежності педагогічної культури й педагогічної майстерності, яка виявляється у тому, що педагогічна культура є інтегральною характеристикою педагога-майстра і створює йому можливість піднестися до вершин оволодіння своєї професійною діяльністю. Вона складає фундамент і зміст його професіоналізму, педагогічна ж майстерність є формою прояву загальної і професійної культури педагога у професійно-педагогічній діяльності і результатом набутого педагогічного досвіду й творчого саморозвитку його особистості.

Хоча на кожному занятті з “ОПМ” активно використовуються мистецькі засоби, у навчальному курсі є такі теми, в яких зв’язки педагогічної майстерності й мистецтва проявляються найбільш рельєфно, зокрема: “Педагогічна майстерність як мистецька дія” і “Взаємозв’язок професійної й театральної педагогіки”, “Режисура педагогічного заходу і акторська майстерність педагога професійного навчання”, “Педагогічна техніка”, “Техніка саморегуляції педагога професійного навчання” (питання “Мистецтво як засіб саморегуляції функціонального стану педагога”).

Під час вивчення цих тем студенти:


  • виявляють особливості співвднесених понять: “мистецтво педагогіки” і “педагогіка мистецтва”; “педагогічне мистецтво” і “педагогічна майстерність”; “педагогічна майстерність” і “педагогічна творчість”; “педагогічний талант”, “педагогічна техніка” і “педагогічна технологія”, “педагогічна дія” й “акторська дія” тощо;

  • аналізують доцільність і педагогічні можливості впровадження мистецтва у навчально-виховний процес професійних закладів освіти;

  • визначають, у чому полягає естетика праці педагога професійного навчання;

  • обгрунтовують сутність навчального заняття як театру одного актора;

  • практично знайомляться з потенціалом театральної педагогіки у формуванні педагогічної техніки інженерно-педагогічних працівників;

  • опановують інтерактивні мистецькі техніки арттерапії (музикотерапія, бібліотерапія, танцювальна терапія, казкотерапія, драматерапія, техніка використання масок, маріонеток тощо);

  • випробовують свої сили у режисурі фрагментів педагогічних заходів і акторській майстерності у ролі педагога професійного навчання та ін.

Окремі навчальні теми присвячені педагогічній творчості і розвитку творчої індивідуальності педагога професійного навчання. У ході їх опанування студенти на основі виявлення спільного і відмінного у педагогічній майстерності та педагогічній творчості визначають сутність останньої, аналізують структуру і ознаки творчої індивідуальності педагога професійного навчання, виявляють умови педагогічної творчості і розвитку творчої індивідуальності його особистості, а також вплив мистецтва на їх динаміку тощо.

Під час семінарських і практичних занять активно використовуються педагогічне моделювання, вправи на розвиток педагогічної техніки студентів, розв’язання педагогічних задач; ділові ігри; аналіз педагогічних ситуацій; мікровикладання; виступи із повідомленнями; тренінги та інші форми і методи, зокрема, мистецькі.

Завершується вивчення курсу «ОПМ» диференційованим заліком у формі конкурсу педмайстерності (повністю темплан, програма курсу та деякі навчально-методичні матеріали представлені у Додатку 2.).

З числа студентів обирається журі, решта їх ділиться на дві команди, які змагаються за перемогу у наступних конкурсах:



  1. Конкурс на кращі бренд, слоган та рекламу команди.

  2. Конкурс капітанів (оригінальні запитання за темами з педагогічної майстерності)

  3. Конкурс педагогічних ситуацій (домашнє завдання).

  4. Конкурс на аналіз педагогічної ситуації, запропонованої журі.

  5. Кокурс на кращу розповідь “Я хочу розповісти вам”.

  6. Конкурс “Добре око” (оцінити виступ оратора).

  7. Конкурс педагогічних мініатюр.

  8. Конкурс на краще виконання педагогічних вправ.

  9. Музично-педагогічний конкурс.

  10. Конкурси, запропоновані командами-учасницями.

Команда-переможиця отримує залік автоматом.

Втім, головним результатом вивчення курсу “ОПМ” є не оцінка, а сформований інтерес студентів до педагогічної діяльності і бажання випробувати себе у ній.



Використання мистецтва у процесі викладання навчального курсу “Основи педагогічної майстерності” спрямоване на: усвідомлення майбутніми педагогами професійного навчання сутності професійно-педагогічної діяльності як рефлексивної психофізичної дії; випробовання ними своїх сил у режисурі фрагментів педагогічних заходів і акторсько-педагогічній майстерності у ролі педагога професійного навчання; ознайомлення студентів зі складовими педагогічної техніки; опанування ними інтерактивними мистецькими техніками саморегуляції (музикотерапією, бібліотерапією, танцювальною терапією, казкотерапією, драматерапією, технікою використання масок, маріонеток тощо). Це сприяє формуванню в майбутніх педагогів професійного навчання гуманістичної спрямованості, розвиткові їхніх педагогічних, творчих і художніх здібностей, вдосконаленню професійної компетентності та педагогічної майстерності, а отже - оволодінню ними мистецтвом педагогічної дії.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка