Полтава 2005 академія педагогічних наук україни



Сторінка2/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

1.2.Мистецтво як чинник гуманізації професійної підготовки майбутнього педагога професійного навчання


В умовах перебудови системи освіти в Україні пріоритетним стає соціально-педагогічний принцип гуманізації професійної підготовки майбутніх фахівців. Він передбачає ставлення до людини як до найвищої цінності суспільства і створення умов для її вільного й гармонійного розвитку, підвищення ролі її власної активності у його детермінації.1 Це зумовлює необхідність перегляду закономірностей, цілей, завдань і змісту професійної підготовки інженерно-педагогічних працівників, спрямування її на формування у єдності їхніх професійних, особистісних і соціально-моральних якостей.

Проблемам гуманізації освіти присвятили свої праці вчені України, близького й далекого зарубіжжя - Г.О. Балл, Г.П. Васянович, С.У. Гончаренко, І.А. Зязюн, Н.Г. Ничкало, П.-Я. Пшибиш, В.В. Рибалка, О.П. Рудницька, С.О. Смирнов, К. Хиц та ін.



До головних закономірностей гуманізації освіти, вчені відносять:

  1. Взаємозв’язок особистості із соціальним оточенням, який виявляється у встановленні людиною певних стосунків з іншими з метою оволодіння досягненнями матеріальної й духовної культури людства, перетворення їх на свої потреби, “органи своєї індивідуальності”2.

  2. Визнання необхідності формування базисних якостей особистості, на основі яких уможливлюється гармонійний розвиток усіх інших; врахування суб’єктивних потреб і об’єктивних умов, пов’язаних із матеріальною базою та кадровим потенціалом освіти. За визначенням академіка О. Новікова, йдеться не просто про вдосконалення професійної підготовки, а саме про необхідність різнобічного розвитку особистості, що забезпечує високий ступінь її трудової активності, заповзятливості, мобільності та адаптивності до постійно змінюваних економічних, виробничих і соціальних вимог1.

  3. Посилення уваги до формування ціннісно-мотиваційного стрижня особистості, ціннісно-смислових орієнтирів її професійної діяльності, що визначають її спрямованість.

  4. Забезпечення культуровідповідності освіти і розвитку особистості, що передбачає врахування культурно-історичних традицій народу в їх єдності із загальнолюдською культурою; взаємозумовленість загальнокультурного, соціально-морального, професійного розвитку особистості й рівня її свободи та творчості. Як зазначає Г.О. Балл, формування професійної культури майбутніх фахівців поза загальнокультурним контекстом є неповноцінним, оскільки може призвести до їх духовної обмеженості, технократизму.

  5. Залучення особистості до суб’єктивно значущої продуктивної діяльності з метою оволодіння загальнолюдською та професійною культурою. Останнє зумовлює особливу важливість культурологічного й діяльнісного підходів у реалізації стратегії гуманізації навчання та виховання, необхідність врахування національно-культурних і регіональних традицій, “розширення й збагачення культурного поля, у якому живе і діє особистість або соціальна спільнота”2.

  6. Організація навчально-виховного процесу як конструктивної діалогічної взаємодії, що здійснюється за принципами поваги до учня чи студента як до повноправного суб’єкта навчання; його прийняття, орієнтації на перспективу, що відкривається перед ним; виховання в нього самоповаги; формування упевненості у своїх можливостях, мотивації до саморозвитку, самовиявлення і самовдосконалення1.

  7. Забезпечення творчої спрямованості педагогічного процесу на основі застосуванні індивідуально-творчого підходу, що створює умови для реалізації творчих можливостей суб’єктів навчання, інтеріоризації ними базових знань з гуманітарної культури, перетворення останніх на особистісний сенс їхньої діяльності.

  8. Реалізація принципу професійно-етичної взаємовідповідальності, що визначається ступенем сформованості гуманістичних цінностей особистості і передбачає її готовність брати на себе турботи про інших.

  9. Гуманітаризація професійної освіти, яка зумовлює підвищення статусу гуманітарних дисциплін, їх оновлення, звільнення від примітивної повчальності й схематизму, виявлення і використання їхніх можливостей у формуванні духовності та ціннісних орієнтацій професіонала.

Водночас, на думку Г.О. Балла, сучасні педагоги дещо спрощено розуміють останній принцип і зводять його лише до “банального перерозподілу навчальних годин на користь гуманітарних і мистецьких предметів”2. Реальна ж і дійова гуманітаризація професійної підготовки майбутніх фахівців полягає в органічному проникненні гуманістичного начала у процес викладання усіх навчальних дисциплін, виявлення їх “гуманітарного потенціалу” у формуванні загальної й професійної культури особистості.

Переконливе обгрунтування цих можливостей здійснене, на нашу думку, у праці Г. Гачева “Гуманітарний коментар до фізики і хімії”. В ній автор аналізує “багатомірні зв’язки гуманітарних та природничих знань у єдиному тілі культури”1. Він доводить, що, оскільки цілісна і повна картина світу є надзвичайно багатогранною і різноманітною, то і точні науки, і філософія, і релігія й мистецтво оперують своїми системами понять, умовних знаків і символів, за допомогою яких представляють одні й ті ж самі явища цього світу. Математичні формули, наукові терміни, моделі й графики, міфологічні і релігійні сюжети, поетичні образи, філософські поняття тощо - усі вони, за переконанням вченого, є образами й знаками деяких “іксів”: істин-тайн-символів.

Зокрема, звернемося до третього закону Ньютона - “Дія дорівнює протидії”:

FAB + FBA = 0;

FAB = -FBA

На думку Г. Гачева, цей закон відображає потребу Цілого у симетрії й гармонії. Це втілення “рухливого спокою самототожного розрізнення” (О. Лосев). Отже, за третім законом Ньютона, ніякі сили не можуть порушити абсолютності Цілого, оскільки завдяки рівномірності й різноспрямованості рухів усередині його, вони зводять усе до нуля (“ніщо”): кожна дія зустрічає протидію, що забезпечує рівновагу, нейтральность, мадх’яміку (серединний шлях буддізму), шуньяту, сансару, нірвану тощо.

Таким чином, третій закон Ньютона виходить за межі фізики і втілює об’єктивні і суттєві зв’язки філософії й релігії, розкриває сутність таких категорій естетики як “гармонія”, “калокагатія” та ін.

Наведений приклад свідчить про те, що естетичний аспект від початку присутній у будь-якій сфері наукового знання, у будь-якій діяльності. Краса іманентно притаманна досконалій формулі і навпаки, довершеним вважається той твір мистецтва, у якому точно вивіреними і пропорційними є його складові частини. Як бачимо, взаємозв’язок науки і мистецтва є незаперечним. Його зрозуміли ще стародавні греки.

Зокрема, Арістоксен і піфагорейці виявили пряму залежність між музикою й математикою та астрономією. Вони обгрунтували “музику сфер” і встановили для кожної з планет Сонячної системи відповідний звук і колір хроматичного спектру.

У 1636-37 рр. французький музичний теоретик, філософ, фізик, математик і теолог М. Мерсенн у праці “Всезагальна гармонія” обгрунтував закон тяжіння стосовно природи звуку і вирахував математичну залежність між коливанням частин тіла, що звучить, і кількістю та якістю часткових тонів (обертонів), які воно видає. Натуральний звукоряд, утворений ним з обертонів, будувався так, що відношення порядкових номерів його звуків дорівнювали відношенням частот коливань джерела звуку і утворювали пропорцію 1:2:3:4:5 і т.д. Коефіцієнти інтервалів у натуральному звукоряді стали числовою моделлю музичної гармонії.

М. Мерсенн, спираючись на відкриття Й. Кеплера, виявив паралелі між числовими виразами музичних інтервалів та траєкторіями планет Сонячної системи.1

Інший відомий вчений-філософ - І. Ньютон - вперше в історії обгрунтував природу кольорів, відкрив здатність предметів поглинати та відбивати світло, а німецький поет-мислитель Й.-В. Гете висловив думку про існування сутнісних звязків між мистецтвом та природознавством: “…Я зрозумів, що до кольорів як фізичних явищ слід підходити перш за все з боку природи, якщо хочеш вивчити їх з боку мистецтва”.

Аналіз наукової й художньої літератури свідчить про значний інтерес вчених і митців до проблем гармонізації стосунків людини із природою, встановлення діалогу між науковим пізнанням останньої і відображенням її засобами й видами мистецтва у художній картині світу.

У звязку із цим Г. Тарасенко розглядає мистецтво як “естетико-екологічне ноу-хау”, феномен культури, в якому фіксується і концентровано виражається людський досвід світоглядного самовизначення, а також досвід безпосередньої предметної реалізації цього самовизначення в культурних формах освоєння природи. 1

Аналізуючи феномен мистецтва з позицій “екологічної естетики”, вона вбачає його соціально-культурну місію у моделюванні ставлення людини до природи, розширенні критеріїв її схвалення, формуванні екологічної свідомості особистості художніми засобами, утвердженні принципу культурологічного холізму.



Заглиблюючись у сутність природи, визначаючи нові тенденції її розвитку і втілюючи їх у специфічній знаковій формі, митець через систему образів і художніх переживань виявляє об’єктивні зв’язки у природі, що мають не менший пізнавальний статус, ніж наукові.2 Тому світова культура і мистецтво містять, на думку Г. Тарасенко, величезний ціннісний фонд, здатний утворити “екологічний кодекс” людства. Сприяти цьому може усвідомлення сучасними вченими діалектичної єдності різних форм суспільної свідомості у пізнанні світу.

На тісну взаємозалежність останніх вказує у своїй праці “Філософія і музика” український філософ-мистецтвознавець і диригент Г. Макаренко1. Проте, він не зупиняється у ній лише на виявленні спільних закономірностей науки, мистецтва й філософії, але й аналізує специфічність цих феноменів людської культури, яка полягає у відмінності об’єктів їх дослідження.

Вчений доводить, що наука відрізняється від філософії й мистецтва тим, що займається спостереженням речей, відповідно до їхніх взаємовідносин за підставами і наслідками, філософія ж, вивільнившись із постійного і невгамовного “потоку науки”, досягає спокійного і непорушного стану, висловлюючи те, що світ є, а не розглядаючи тільки явища, у яких відбивається сутність світу.

Об’єктом дослідження науки є поняття, філософія ж, як і мистецтво, оперує ідеями, з тією лише відмінністю, що пізнає їх абстрактно, а мистецтво – інтуїтивно. Тому, намагаючись осягнути ідею, істинну сутність речей, явищ і подій, мистецтво і філософія можуть, як вважає Г. Макаренко, взаємно доповнювати одне одне.

Близькість мистецтва й філософії дослідник вбачає також у тому, що вони не розкривають своїх глибин і таємниць перед непідготовленою людиною: кожен розуміє їх настільки, наскільки в нього сформований попередній досвід сприйняття їх ідей і художніх образів.

Отже, із зазначеного вище випливає, що з усіх форм суспільної свідомості мистецтво і філософія є найбільш близькими за своєю мовою.

Особливо це стосується музики, яку Ф. Ніцше прямо ототожнював із філософією: “Філософія – це музика, яка випадково записана не нотами, а словами".1 Музику ж філософ розглядав як втілення стихійно-несвідомого інтуїтивно-інстинктивного Діонісійського начала, протиставленого образотворчому-Аполонівському, як духовне та матеріальне. Ф. Ніцше вважав, що музика є першопричиною й першоосновою всього існуючого і найбільш повно та точно виражає й уособлює в собі становлення буття, зреалізоване через волю до влади.2

Таким чином, виявлення сутнісних зв’язків мистецтва з різними формами суспільної свідомості підтверджує правомірність розгляду його як чинника гуманізації професійної підготовки фахівця.

Використання різновидів мистецтва у навчанні і вихованні студентів професійно-педагогічних закладів освіти має відбуватися на міжпредметній основі й спрямовуватися на формування у їхній свідомості цілісної картини світу, що інтегрує раціональні (логічні) й чуттєвообразні (метафоричні) елементи їхнього мислення у єдину цілісну систему поглядів і уявлень про навколишню дійсність.3
1.3. Мистецтво у розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчального закладу
Переосмислення ціннісних підходів до формування особистості майбутнього педагога професійного навчання, зумовлене процесами гуманізації та інформатизації сучасної освіти, передбачає посилення уваги до розвитку його творчих якостей.

Сьогодні соціальному замовленню суспільства відповідає такий педагог, який не лише має високий рівень професійної компетентності та майстерності педагогічної діяльності, а й прагне і вміє перетворити останню на творчий процес, партнерську взаємодію суб’єктів освіти, у якій максимально повно розкривається і самореалізується як особистість учня чи студента, так і особистість самого педагога, і у якій виявляється, формується та розвивається їхня творча індивідуальність.



Останню ми вважаємо однією з найважливіших якостей фахівця, оскільки її наявність свідчить про зрілість його особистості і про такий рівень майстерності його професійної діяльності, який можна порівняти з мистецтвом.

Саме тому у розвиткові творчої індивідуальності особистості професіонала ми вбачаємо перспективний напрям підвищення ефективності сучасного виробництва і головне завдання неперервної професійної освіти: “Світ буде щасливим лише тоді, коли кожен матиме душу художника, інакше кажучи, буде щасливим у своєму покликанні” (Огюст Роден).

Висока місія формування нового покоління професіоналів, - високоосвічених та інтелігентних, здатних майстерно і творчо виконувати доручену їм справу – покладається нині на інженерно-педагогічних працівників. Але виховати таких фахівців педагоги професійного навчання зможуть лише за умови, якщо самі будуть інтелігентними, неповторними особистостями з яскраво вираженою творчою індивідуальністю, адже, як зазначав К.Д. Ушинський: “У вихованні усе повинно грунтуватися на особистості вихователя … Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна сформувати характер”.1

Узагальнення результатів педагогічних та психологічних досліджень з даної проблеми дозволяє стверджувати, що поняття “творча індивідуальність” охоплює сукупність рис, які визначають самобутність людини як творчої особистості, своєрідність і неповторність стилю її діяльності та спілкування.

Як засвідчив ретроспективний аналіз історичних підходів до розвитку в особистості цієї інтегративної якості, здійснений Н.Є. Миропольською, виникнення самого терміну “індивідуальність” пов’язане з

ім’ям давньоримського мислителя й оратора Цицерона, який сформулював його як аналог грецькому - “атом” і вважав індивідуальність найменшим елементом буття соціуму.

Таке розуміння даного поняття знайшло розвиток у монадологіїї Г.-В. Лейбніца, згідно із якою оточуючий світ складається з окремих духовних самодіяльних неподільних першоелементів – монад, що за своєю сутністю є стислим Всесвітом2.

Це вчення повністю збігається із філософією українського мислителя Г.С. Сковороди, який називав людину мікрокосмом, що в усій повноті охоплює структуру й процеси, притаманні великому Космосу.

Споріднене розуміння індивідуальності знаходимо і у російського філософа М. Бердяєва, головний пафос творчості якого полягав у визнанні права людини на індивідуальність. У зв’язку із цим М. Бердяєв надавав пріоритетності тим типам діяльності, які всіляко стимулюють творчу активність і розвивають індивідуальну самосвідомість людини.

Незважаючи на те, що філософа критикували за применшення принципу соборності у трактовці процесів суспільного розвитку й художньої творчості, він наполягав на думці, що саме у соборній свідомості містяться витоки індивідуальної безвідповідальності, нейтрализуються поняття особистої честі й гідності людини1.

Узагальнення викладених вище філософських підходів зумовлює висновки щодо взаємозв’язку особистості й світу:


  • чим більше особистість відображає у своїх якостях тенденції суспільного прогресу, чим більш специфічно виражені в неї соціальні риси, чим більш самобутній характер має її діяльність – тим більш значущою є сама особистість2;

  • чим багатшим буде внутрішній світ особистості як мікрокосму, чим більш яскравою і творчою буде її індивідуальність – тим кращим і щасливішим стане суспільство, у якому вона живе.

У зв’язку із цим, головним завданням освіти, на думку Н.Є. Миропольської, є виявлення і розвиток творчої індивідуальності особистості як відмінності її від інших, так само неповторних і унікальних особистостей.

Проблемі формування цієї системної якості людини присвячено цілий ряд наукових праць сучасних психологів. Водночас, вчені поки що не дійшли у них єдності щодо розуміння сутності поняття “індивідуальність”. Тому у психологічній науці співіснують нині різні тлумачення даного поняття.

Зокрема, Г.М. Гак, І.С. Кон, В.Г Крисько та В.П. Тугаринов розуміють під індивідуальністю одиничність, неповторність, унікальність людини при її порівнянні з іншими.

Іхніми опонентами виступають Є.Я Басін та І.І. Резвицький, які вважають ці характеристики недостатніми, оскільки виділення окремих ознак індивідуальності не дає можливості розкрити її внутрішню структуру, з’ясувати загальні механізми її функціонування та розвитку, визначити її місце у суспільній структурі. Тому одиничне, на думку цих вчених, є необхідною, але не достатньою умовою індивідуальності, тоді як загальне – становить її змістову основу, сутність.1

Приділяючи особливу увагу творчій індивідуальності художника, І.І. Резвицький розглядає її як особливу форму його буття у соціумі, де він проявляє себе як відносно автономна й неповторна система, що володіє здатністю до саморегуляції й саморозвитку у межах суспільства.

За Є.Я. Басіним, відносно замкнений, автономно-відособлений характер цих процесів зумовлює таку особливість індивідуальності художника, яка дозволяє з психологічної точки зору й у психологічному контексті пояснити ключовий для психології художньої творчості факт нетотожності художника як людини і як творця, що у плані аналізу художнього тексту найбільш повно було висвітлено М.М. Бахтіним. Останній вважав, що “художницьке “Я” є конкретною, соціально-психологічною формою творчого “Я” особистості”2. Ця здібність художника зберігати свою цілісність й відносну незалежність в умовах неперервних внутрішніх і зовнішніх змін допомагає зрозуміти, чому у ту ж саму епоху, у тій самій країні, художники, які належать до одного й того ж класу, створюють абсолютно різні й неповторні за своєю індивідуальною природою твори1.

Традиційно, вчені-психологи (зокрема, В.П. Кузьмін та К.К. Платонов) розуміють індивідуальність як особливе в індивіді. Причому вважають, що лише ряд індивідуальних особливостей, зокрема властивостей особистості, роблять людину та її особистість одиничним. У той же час, індивідуальність, на думку науковців, не можна ані ототожнювати з особистістю ані відриівати від неї. Вона завжди неповторна і може характеризувати як людину, так і неістоту, матеріальний об’єкт: “… індивідуальності існують не лише у духовному, але й у фізичному світі”, про “індивідуальності” не лише людей, але й речей” писав і К. Маркс”2.

С.Д. Максименко, В.О. Соловієнко та Т.В. Василишина вважають, що індивідуальність утворюється на основі успадкованих індивідуальних задатків людини внаслідок своєрідного і неповторного поєднання таких її психологічних особливостей як характер, темперамент, спрямованість, здібності, особливості перебігу психічних, зокрема, творчих процесів тощо3.

Як поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей розглядає індивідуальність В.В. Рибалка. На його думку, остання проявляється у здібностях, домінуючих потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, почутті власної гідності,

світобаченні, системі знань, умінь і навичок особистості, у рівні розвитку її інтелектуальних та творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності й поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність, за В.В. Рибалкою, визначає самобутність людини як творчої особистості і формує таку важливу її характеристику, як власний стиль її творчої діяльності та взаємозв’язків з оточуючою дійсністю.1



На переконання Л.М. Собчик, індивідуальність є інтегративною якістю особистості, що зумовлюється психічними особливостями людини, її здібностями й задатками. Проявляється індивідуальність, на думку вченої, у власному стилі особистості, що охоплює її найважливіші підструктури: мотиваційну сферу, емоційні особливості, когнітивний стиль і комунікативні властивості.2

Значний вплив на становлення сучасної методології досліджень з проблеми творчої індивідуальності справили наукові праці А. Горнфельда, І. Лапшина, Д. Овсянико-Куликівського та Т. Райнова, присвячені аналізу індивідуальної своєрідності творчої особистості.

Зовнішніми проявами творчої індивідуальності особистості, вчені вважали оригінальність її мислення, нестандартність вибору способів для розв’язання проблем, спрямованість її творчої активності тощо.

Досліджуючи творчу індивідуальність учителя, С.О. Смирнов називає її визначальною ознакою потребу педагога у самореалізації, тобто у якомога повнішій реалізації своїх потенцій у професійній діяльності3.

Ми в цілому погоджуємося із цією думкою. Водночас, вважаємо важливим і те, що крім зазначеного, розвиток творчої індивідуальності педагога сприяє:



  • творчій самореалізації не лише його самого, а й його учнів;

  • отриманню педагогом завдяки цьому морального задоволення від результатів своєї праці;

  • підвищенню ефективності його педагогічної діяльності, досягненню високих якісних результатів у навчанні та вихованні дітей та юнацтва.

Чим більш яскравою є індивідуальність педагога, тим більш гармонійно у ньому поєднуються професіоналізм та духовна культура, тим своєрідніше він сприймає, оцінює й перетворює оточуючу дійсність і тим більш цікавим він стає для своїх вихованців. Завдяки цьому він володіє значно більшими можливостями впливу на розвиток їхньої особистості.

Але, як свідчить досвід педагогів-новаторів, майстрів педагогічної справи, творча індивідуальність вчителя виявляється не лише у засвоєнні ним накопиченої людством культури й розвиткові на цій основі індивідуальної духовної культури. Вона знаходить свій прояв передусім в активній перетворювальній діяльності педагога, у процесах його особистого вибору й особистого внеску, у повній його самовіддачі своїй педагогічній праці.

Найважливіше місце у розвиткові творчої індивідуальності, на думку С.О. Смирнова, посідає саморозвиток, який передбачає:


  • усвідомлення педагогом себе як творчої індивідуальності;

  • орієнтацію на досягнення педагогічного ідеалу;

  • визначення своїх професійно-особистісних якостей, що потребують вдосконалення й коригування;

  • розробку довготривалої програми саморозвитку.

Це стає можливим за умов:

  • оволодіння педагогом здатністю самостійно формулювати завдання щодо саморозвитку й виробляти стратегію і тактику їх реалізації;

  • здобувати необхідну професійну інформацію та оперувати нею у зв’язку із розв’язанням теоретичних і практичних задач;

  • отримувати нові знання, необхідні для досягнення проміжних цілей;

  • шукати нові засоби вирішення освітніх завдань.1

Аналіз наукових досліджень з проблеми творчої індивідуальності дозволяє стверджувати, що вона є складним багатоструктурним утворенням, яке охоплює чотири окремі підструктури: індивідну, особистісну, суб’єктну й творчу.

Індивідний компонент структури характеризує індивідуально-психологічні особливості особистості, зумовлені генетично, і сприяє виявленню своєрідності її темпераменту, пізнавальних процесів, здоров’я, творчих здібностей і задатків, емоційно-вольової сфери тощо.

Особистісний компонент дає уявлення про соціально зумовлені якості особистості, її ціннісні орієнтації, особистісну й професійну спрямованість людини, її ставлення до оточуючого світу.

Суб’єктний компонент структури творчої індивідуальності розкриває сутність особистості як суб’єкта власної діяльності, сприяє виявленню механізмів самодетермінації цієї діяльності й способів самореалізації у ній особистості2.

Творча підструктура характеризує рівень свободи означеної діяльності й можливостей суб’єкта щодо надання їй творчого характеру; його здатність ефективно діяти у змінюваних умовах: від адаптації до них до творчого перетворення оточуючої дійсності відповідно до власної мети та системи цінностей. Для педагога творча індивідуальність виявляється у здатності до імпровізації, створенні власного педагогічного стилю та почерку, своєї творчої лабораторії.

Важливим завданням професійно-педагогічної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання є, на нашу думку, розпізнати і запалити творчу іскорку в кожному студентові, допомогти йому усвідомити власну творчу індивідуальність, вселити й нього віру у свої творчі сили, пробудити в нього бажання до творчості у своїй майбутній професійній діяльності. Отже, постає питання щодо необхідності перегляду змісту, форм, методів і засобів професійної підготовки студентів професійно-педагогічних навчальних закладів з метою забезпечення її творчої спрямованості.

Процес формування творчої індивідуальності педагога є тривалим і складним. На думку С. Гільманова, він поділяється на ряд етапів1.

Перший етап, за визначенням дослідника, - це “педагогічна робінзонада”, що вібувається у ситуації “спільного перебування з учнями і виконання із ними певної роботи”. Прикладами таких ситуацій є перші дні літньої табірної зміни, виконання молодим вчителем вперше функцій класного керівника, початок роботи у студентському загоні тощо. Емпірична даність цих ситуацій здійснює сильний вплив на емоції педагога, змушуючи його мислення працювати у певному спрямуванні, мобілізуючи його індивідуальний досвід та педагогічний потенціал. І якщо цей потенціал у вчителя є, то вихід із ситуації він знайде. Тоді спільна діяльність, спілкування, стосунки, що склалися у нього з вихованцями, фіксуються у його свідомості як професійні цінності.

Упродовж другого етапу розвитку творчої індивідуальності педагога відбувається, на думку С. Гільманова, усвідомлення ним цілей професійно-педагогічної діяльності, формується його досвід організації дій, зорієнтованих на досягнення цих цілей, народжується власне “педагогічне бачення”, тобто, власна педагогічна система, що охоплює способи й засоби планування, контролю та аналізу означених дій, виробляється педагогічна “Я-концепція”.

Третій етап – це період самореалізації, коли індивідуальність педагога стає фактором його життєдіяльності й коли про нього можна вже сказати: “Він – вчитель, і завдяки цьому є цікавим”. У цей час творча індивідуальність педагога виявляється в його відкритості проблемам, у перших проявах педагогічної мудрості, у постійному творчому невдоволенні. Суб’єктивно педагог переживає свою діяльність як свободу внутрішніх можливостей, усвідомлюючи при цьому, в чому він поки що є недосконалим, що йому слід у зв’язку із цим змінити у собі. У ході третього етапу у діалектичній єдності відбувається індивідуалізація та професіоналізація педагога як процеси розвитку двох рівнозначних сторін його особистості, однаково важливих для успішної професійно-педагогічної діяльності.

Серед різномантіних засобів, які можуть забезпечити ефективність формування та розвитку у майбутніх педагогів професійного навчання творчої індивідуальності, особливе місце належить, на нашу думку, мистецтву, оскільки воно:


  • по-перше, є індивідуалізованою, матеріалізованою, творчістю;

  • по-друге, передбачає індивідуальність його сприйняття і впливу на особистість;

  • по-третє, сприяє творчій самореалізації й самовиявленню людини у суб’єктивно близькому для неї виді творчої діяльності.

Підтвердження цього положення знаходимо у Й. Бродського, який вважав, що людина, яка зуміла виробити в себе твердий художній смак, може бути не більш щасливою, але більш вільною, оскільки вона володіє внутрішнім критерієм, що допомагає їй розпізнати оригінал і підробку, істинну й неістинну інтонацію, що у кінцевому рахунку допомагає їй зберегти і розвинути свою індивідуальність.1

Доцільність впровадження мистецтва до змісту неперервної професійно-педагогічної освіти зумовлюється, на нашу думку, також тим, що воно гармонізує особистість, врівноважує її емоційно-почуттєву та інтелектуальну сфери, опочуттєвлює й гуманістично спрямовує процес професійного становлення майбутніх педагогів, сприяє емоційному усвідомленню ними соціальної значущості прилучення професіонала будь-якого профілю до культури людства, розкриває значення гуманістичних чинників як фундаменту життєтворчості й професійної діяльності особистості і забезпечує, на думку В.П. Іванова, таку універсальну самовизначеність кожній людині, якої б та ніколи не досягла, користуючись тільки засобами й інструментами логічного пізнання2.

Тому в умовах реформування сучасної освіти, пошуку нетрадиційних підходів до розв’язання завдань професійної підготовки спеціалістів, мистецтво набуває нового соціокультурного змісту й освітнього значення. Воно розглядається як один з провідних чинників розвитку особистості фахівця будь-якого профілю, формування його професійно значущих особистісних якостей, неповторного творчого стилю діяльності.

Такий підхід зумовлює педагогічну доцільність впровадження до змісту підготовки студентів професійно-педагогічних навчальних закладів з метою розвитку їхньої творчої індивідуальності як різновидів мистецтва, так і адаптованих до умов вивчення певних навчальних дисциплін елементів мистецьких знань.

Оскільки проблема використання мистецтва у розвитку особистості педагогів професійних навчальних закладів є новою у професійній педагогіці, то її теоретико-методологічні та методичні основи ще майже не розроблені.

Вперше в Україні про необхідність використання мистецтва у розвиткові особистості професіонала заявив у своїх наукових працях академік АПН України, доктор філософських наук, професор І.А. Зязюн, який зазначав, що у сучасному виробництві основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності та якості стає особиста культура робітника.1

Цю ідею підтримала і розвинула у своїх працях доктор педагогічних наук, професор О.П. Рудницька, яка стала фундатором вітчизняної мистецької освіти як нової наукової галузі. Вона обстоювала думку щодо необхідності використання у професійній педагогіці багатющого дидактичного і виховного потенціалу мистецтва (за її визначенням - “педагогіки мистецтва”) з метою формування професійно значущих якостей особистості фахівця2.

Спираючись на творчий доробок українських вчених, ми вбачаємо у мистецтві ефективний засіб розвитку творчої індивідуальності в студентів професійно-педагогічних навчальних закладів і вважаємо головною педагогічною умовою його застосування у навчально-виховному процесі розробку та експериментальну апробацію відповідної методики, що передбачає:



  • корекцію змісту професійної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання з метою забезпечення її індивідуалізації, гуманізації, культуровідповідності та творчої спрямованості;

  • виявлення форм і методів впровадження мистецтва у навчально-виховний процес професійно-педагогічних закладів освіти, які сприяють розвитку творчої активності та інших творчих якостей студентів;

  • створення впливового культурно-мистецького середовища у професійно-педагогічному навчальному закладі, що стимулює прояви творчості в майбутніх педагогів ПТНЗ;

  • активне залучення студентів до різноманітних форм позанавчальної культурно-мистецької та пошукової діяльності.

Теоретично обгрунтовані педагогічні можливості використання мистецтва у розвитку творчої індивідуальності майбутніх педагогів ПТНЗ сприятимуть, на нашу думку, підвищенню якісного рівня їхньої професійної підготовки, оскільки дозволять їм “знайти себе” у майбутній професійно-педагогічній діяльності, виробити свій власний педагогічний почерк і на засадах співтворчості й новаторства створити свою унікальну педагогічну лабораторію.

Узагальнюючи викладене вище, зазначимо, що:

  • творча індивідуальність є сукупністю рис особистості, які визначають її творчу самобутність та зумовлюють своєрідність, неповторність і оригінальність стилю її діяльності й спілкування;

  • структура творчої індивідуальності охоплює чотири компоненти: індивідний, особистісний, суб’єктний і творчий;

  • мистецтво завдяки його творчій природі та індивідуально неповторному самостійному буттю його художніх творів є унікальним засобом розвитку творчої індивідуальності особистості;

  • впровадження різновидів мистецтва до змісту професійної підготовки майбутніх педагогів професійного навчання буде ефективним, якщо відбуватиметься на основі відбору і структурування мистецького компонента цього змісту; виявлення форм і методів використання мистецтва у навчально-виховному процесі професійно-педагогічних закладів освіти, які сприяють розвитку творчої індивідуальності студентів; створення впливового культурно-мистецького середовища, що стимулює прояви творчості в майбутніх педагогів ПТНЗ; активного залучення їх до різноманітних форм позанавчальної культурно-мистецької та пошукової діяльності.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка