Полікультурна особистість як виклик для сучасної психотерапії анотація



Скачати 372.12 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації12.04.2016
Розмір372.12 Kb.
#3744
  1   2
ПОЛІКУЛЬТУРНА ОСОБИСТІСТЬ ЯК ВИКЛИК ДЛЯ СУЧАСНОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ
Анотація. Власне процес підготовки психологів до професійної діяльності повинен передбачати практичне ознайомлення не лише з символами полікультурного простору, але й з результатами та наслідками впливу полікултурного інформаційного потоку на особистість. Психологам на шляху до опанування практичними фаховими навичками слід навчитися бачити культурні стереотипи та ярлики передусім у самих собі, адже особисість психолога у процесі свого становлення також зазнає впливу соціуму, що на даному етапі є полікультурним вже за визначенням.

Ключові слова: полікультурний світ, світогляд, психотерапія, типи полікультурних особистостей, культурні стереотипи, інтериоризація культурного досвіду.

ВЫЗОВ ПОЛИКУЛЬТУРНОЙ ЛИЧНОСТИ ДЛЯ СОВРЕМЕННОЙ ПСИХОТЕРАПИИ

Аннотация. В статье рассматриваются особенности влияния поликультурной среды на формирование личностей как потенциального клиента так и психотерапевта. Психологам, в контексте измененных запросов современного общества необходимо знать и усвоить на практике не только символы поликультурного пространства, но и последствия их влияния на формирование личности.

Ключевые понятия: Поликультурная среда, мировоззрение, психотерапия, типы поликультурны личностей, культурные стереотипы, интериоризация культурного опыта.

POLICULTURAL PERSONALITY’S CHALLENGE UNTO MODERN PSYCHOTHERAPY

Summary. Policultural personality is considered to be a challenge to modern psychotherapy because of the variety of its symbols, meanings and their influence on the personality of the client-to-be, as well as personality of the psychotherapist-to-be. Thus psychology students in the course fo their studies should be taught to recognize their own cultural type of personality and cultural stereotypes which influence their stimuli interpretation skills.

Key terms: Policultural world, outlook, psychotherapy, policultural personalities' types, cultural labels, cultural experience interiorization.

Власне викликів для своєї діяльності та ефективності сучасна психотерапія має достатньо. Спектр цих викликів можемо відраховувати починаючи з відсутності однозначно панівного напряму, суттєвого розширення інструментальної бази, освітніх та особистісних потреб самих психотерапевтів і аж до змінених потреб клієнтів та їхнього оточення, і розуміння меж психотерапевтичних втручань як таких. Викликами означені ситуації та питання стають в тих випадках, коли їхня поява чи усвідомлення провокує чи спричиняє якісні зміни того дискурсу у якому вони постали. Або ж у застосуванні до власне психотерапії, викликом можемо означити будь-який запит, що виявляє недоцільність чи неспроможність застосовуваного підходу чи терапевтичної техніки задовольнити запит клієнта, зауважмо не того клієнта, якого ми уявляємо собі під час аналізу наших втручань і не того клієнта, яким прагнемо його зробити ми у відповідності до обраної терапевтичної концепції; але клієнта такого, який має прожити відведене йому життя сповна зреалізувавши свій унікальний сенс життя та особистісний потенціал.

Зазвичай, поняття виклику асоціюється з негативними оцінками, адже піддає критиці уже існуючі та усталені ідеї та способи їхнього втілення. Але в тому, що стосується психотерапії як такої однозначна оцінка будь-якого явища є не доцільною, адже психотерапія уже за своєю суттю є практичним виявом викликів: усталеним моделям поведінки, поведінковим, когнітивним та почуттєвим стереотипам, звичним соціальним ролям, змушуючи клієнта максимально узгодити, за словами К.Роджерса “я-реальне” з “я-ідеальним”.

Зрештою, не лише стосовно окремої особистості, але суспільства загалом, психотерапія також відображає виклик існуючому стану справ, оскільки ефективним є лише те психотерапевтичне втручання, завдяки якому клієнт, зможе не просто адаптуватися до навколишнього оточення, але й власними змінами спонукати його до якісних змін — ми не можемо працювати з людиною на віддалений результат (яким і є її продуктивне життя), ігноруючи при цьому ї безпосереднє оточення.

Зрозуміло, що обсягом однієї статті подати вичерпний аналіз кожного з подібних викликів не лише неможливо, а й навряд чи доцільно, проте ми спробуємо не лише окреслити їх за підвидами, але визначити полікультурну складову подібних викликів та те внутрішньоособистісне підгрунтя, завдяки якому особистість набуває полікультурних характеристик та які за певного збігу обставин можуть спонукати її до психотерапії. Ми спрбуємо розглянути кілька, найбільш виражених аспектів так, щоб не лише констатувати наявність нового наукового дискурсу, але й визначити його місце у сфері сучасних психотерапевтичних практик.

Окреслюючи виклик полікультурності для психотерапії загалом та її сучасних виглядів зокрема, маємо зауважити кілька аспектів у яких полікультурність виявляє свою спорідненість з терапевтичним дискурсом. По-перше, ми маємо зауважити, що культурний простір є одним з визначальних факторів, що впливають на формування особистості у повноті її унікальності та подібності, адже від того середовища частиною якого усвідомлює себе людина залежатиме її Я-концепція, самооцінка та набір поведінкових моделей, які вона визначає прийнятними для себе, а також центральні та вторині диспозиції, за допомогою яких формується її образ у тих, хто її оточує. Саме тому аналіз суміші культур, які є актуальними чи бажаними для окремої особи є конче визначальним для ефективного функціонування особистості у навколишньому середовищі.

По-друге, не маємо права забувати, що психотерапевт теж є особистістю, яку сформовано і яка діє в межах певного культурного контексту, і часто саме цей культурний контекст виринає на поверхню у вигляді обраного терапевтом напряму чи технік, які він застосовує у своїй практиці. Тож усвідомлення власного активного культурного контексту важливе для психотерапевта не лише для того, щоб від нього відсторонюватися під час терапевтичного процесу, але й для того щоб його остаточно інтегрувати у власний досвід, і з цією інтегрованою цілісністю вийти на зустріч особистості клієнта, і цим посприяти утворенню чи відновленню його власної цілісності.

Коли ми говоримо про взаємодію та співіснування культурного контексту з психотерапевтичними втручанням, то здебільшого маємо на увазі вияви культурного контексту у психотерапевтичних техніках, а саме використання усталених для певної культури символів, традицій, знаків чи навіть міфів. Проте їхня взаємопов'язаність має значно глибшу основу, адже культура будучи сукупністю міжособистісних взаємодій може й сама бути терапевтичним втручанням, пропонуючи людині усталену систему координат, у якій вона зможе визначити власні полюси самореалізації та набір життєвих цінностей, а в разі неготовності до самостійного визначення запропонує готові. Зрештою, будь-яке психотерапевтичне втручання не може існувати поза культурним контекстом, починаючи з факту звернення клієнта по допомогу і особливостями перебігу терапевтичного контакту і аж до сутності самих терапевтичних взаємодій (звертань, технік, дистанцій, конґруентності).

Актуальність розгляду полікультурної проблематики визначена передусім суспільними запитами до психології загалом та психотерапії зокрема. Адже не зможемо отримати точну інформацію про особистість та надавати їй ефективну допомогу у становленні, якщо заперечуватимемо її суспільну складову чи не враховуватимемо актуальних культурних контекстів. Також варто зауважити, що оскільки надто часто психологічна і психотерапевтична проблематика зосереджувалася на вивченні особистостей, що не досягли рівня зрілості і не змогли належним чином адаптуватися у суспільстві чи з якихось причин порушили рівновагу між собою самими та суспільством навколо, - культура як не просто формуючий фактор, але й сфера прояву особистісного потенціалу пересічної особистості, майже не розглядалася. Ще представники неопсихоаналізу та персонології, зауважували невідповідність психотерапевтичних інтервенцій, скерованих тільки на роботу з патологічними проявами в онтогенезі, запитам ще тогочасного суспільства, якому йшлося про формування психологічно здорових індивідуальностей, які могли б справді творчо реалізувати свій особистісний потенціал, при цьому траснформуючи саме суспільство у кращий бік. Коли йдеться про аналіз культурної складової суспільного впливу на формування особистості та регуляцію її діяльності, в якості основного припущення ми застосовуємо твердження, здебільшого властиве гуманістичній психології, що особистість, будучи схильною і спроможною до зрілого, відповідального та ефективного співіснування з соціумом, потребує лише узгодження своїх культурних норм та очікувань з тими, що є прийнятними для її оточення. Культурний контекст, будучи усталеною і трансцендентною сукупністю потенційних елементів досвіду і переживання, який щоразу по-новому переживається і опосередковується кожною особою зокрема, акцентує на практичному втіленні презумпції психічної нормальності, адже людина, що не є адаптованою до норм суспільства не конче є хворою, можливо, вона просто потребує інакшого перебігу процесу адаптації. Як зазначає Р.В.Могилевський: “Саме вміння розпізнавати культурні міфи (та соціальні стереотипи) уможливлює створення людиною власного світогляду, конче необхідного для зрілої (не невротичної) особистості. Розв'язання задач такого рівня складності неможливе для формалізованих технологій, єдиним ключем до їхнього розв'язку є лише творчий пошук” [7].

Але для того щоб культура була не лише декоративним додатком до психотерапевтичних інтервенцій, маємо розглядати її матеріал з якого кожна окрема особистість може обирати потрібний і цікавий для неї контекст, тобто особистісне бачення культури

Проблематика полікультурного простору та його впливу на формування, функціонування та різноманітні аспекти реалізації людиною свого особистісного потенціалу виринула на поверхню дискурсу гуманітарних наук порівняно нещодавно. Поява даної проблематики довший час розглядалася як позитивні зміни у суспільстві, що свідчать про його розвиток та здатність до інтеграції, ми навіть можемо чітко відстежити початок наукових студій полікультурності як окремого питання з-поміж решти соціологічних питань — а саме, появу полікультурності у дискурсі інших гуманітарних наук слід пов'язувати з переходом людства до епохи інформаційного суспільства і як наслідок застосування політики глобалізації — як бажаної мети суспільного розвитку. Цілком зрозуміло, що як і будь-яке нове явище суспільного співіснування не лише конкретних осіб, а й цілих людських співтовариств, полікультурність сприймалася як явище, спроможне відповісти на потреби порозуміння між представниками різних спільнот, а отже й покликане однозначно покращувати суспільство як таке. Тож ризики, які принесла з собою глобалізація та полікультурність для формування та функціонування в навколишньому оточенні окремої людини, стали помічати лише тоді, коли з'ясувалося, що саме лише скасування кордонів між культурами та цивілізаціями та швидкісний процес набуття культурного досвіду нічого самі по собі на краще змінити не можуть.

Оскільки культура, у всій сукупності діючих аспектів, є одним з визначальним факторів впливу на існування та становлення людської особи, то в разі змішування її елементів не можемо уникнути переходу питання з соціологічного дискурсу у психологічний, адже передусім наголос зсувається на вплив культурних надбань на конкретну людську особу, її бачення себе і світу навколо та можливостей прояву себе у означеному середовищі існування.

Власне вплив культури на формування особистості здебільшого розглянуто у дослідженнях, що стосуються осо­бистісного розвитку, а самі спроби визначити, що превалює у окремій людині і людській спільноті загалом, біологічне або успадковане чи соціальне або набуте налічують не одне твердження і гіпотезу. Культурі ми завдячуємо не лише успадкованим символічним багажем колективного безсвідомого, але й символами, як засобами опосередкування відображень навколишньої дійсності, за допомогою яких ми набуваємо нового досвіду і вчимося оперувати з новими для нас міжоб'єктними та міжособистісними відношеннями; відчуттям приналежності; системою координат для нашого становлення. Як зазначає О.В.Лукьянов: “Позитивна установка до життя культури, її буття і особистого життя культури, а не лише фіксованих сутностей дозволяє віднайти сенс соціального життя”.[6] Тобто, говорячи про використання культури в якості терапевтичного інструменту, маємо зауважувати на тому, що уявлення про культуру, її феномени та їхнє значення у повсякденному житті пересічної особи не повинне бути виключно багажем соціальних установок, засвоєних на рівні автоматизму у ранньому дитинстві, які не зазнають подальшої обробки та критичного аналізу; але радше є мінливим і “живим” артефактом міжособистісного спілкування і феноменом інтерпретації особистісного досвіду. Таким чином, культура повинна розглядатися у цілісності її контексту, що більша за просту суму її елементів.

Ми не будемо намагатися переконати у правильності якоїсь однієї з існуючих гіпотез, щодо відсоткового вмісту культури і біологічної спадковості окремої особи, радше спробуємо розглянути культуру як таку і полікультурність як її сучасну стадію з точки зору їхнього внеску у формування саме зрілої особистості. Якщо за зрілу особистість ми прийматимемо не особу, що досягла певного віку чи соціального статусу, а особу, що спромоглася віднайти власне місце в соціумі і не лише адаптуватися до його вимог, але й певною мірою змінити його під себе, має чітко визначені особистісні межі, сформовану Я-концепцію та систему відношень з суспільними групами та інстутами, які її оточують. То в якості вихідного припущення нам доведеться погодитися з тим, що зріла особистість: не народжується, а стає в процесі розвитку; є унікальним поєднанням як біологічних, так і соціальних чинників; має власну систему оцінки явищ навколишнього середовища та культурних феноменів, з якими зустрічається протягом свого становлення, життя та самореалізації. І саме тому пропонуємо поняття полікультурності розглядати не лише як один з можливих варіантів реакції людини на мінливість навколишнього середовища та її місця в ньому, але, передусім, результатом особис­тісної проекції.

Маємо зауважувати, що підходів до визначення полікультурності, як суспільного явища є кілька. Хронологічно, першим утвердився підхід констатації, адже полікультурні феномени протягом довшого часу можна було відслідковувати лише за так званим, територіальним принципом, тобто у тих регіонах, де протягом тривалого часу почергово змінювалися культурні впливи, зазвичай, характерні окремим етнічним чи релігійним спільнотам, але завдяки політичним коллізіям різного ґатунку — означена територія потрапляла в зони впливу різних соціальних утворів (і держав, зокрема), тож на побутовому рівні населення регіону інтеріоризувало — в якості “рідної” культури — суміш елементів тих культур, які практикувалися різними етнічними чи релігійними групами, які населяли даний регіон. Проте навіть за такого тлумачення полікультурності, не можемо ігнорувати факт того, що кожен окремий мешканець такого полікультурного регіону, ще на етапі ранньої зрілості створює свій набір культурних норм та феноменів, якими буде послуговуватися у подальшому житті як своєрідною системою координат для тлумачення нового досвіду.

Інший підхід до визначення полікультурності, як формуючого суспільного явища з'явився нещодавно у відповідь до суспільних змін, що почали відбуватися протягом ХХ сторіччя, а саме завдяки переходу суспільства на стадію інформаційного, тобто суспільства для якого характерна пришвидшена передача досвіду між представниками різних ґенерацій та швидкісного обміну інформацією між представниками різних культур, адже недарма гаслом нашого часу може слугувати вислів: “хто володіє інформацією, той володіє світом”. Набута таким чином полікультурність здебільшого є поверхневою і не завжди може правити за усвідомлену особистісну проекцію, адже людина здебільшого накопичує інформацію про різноманітні культурні феномени та тенденції, але не має часу відстежити їхні взаємозв'язки та символічні рівні, що пов'язують феномени різних культур між собою на архетиповому рівні.

Але з іншого боку, уривчаста та дещо ефемерна полікультурність може правити за своєрідний особистісний захист від викликів мінливого суспільства. В таких випадках людина, зазвичай, обирає для себе певну суміш з трансформованих культурних явищ, властивих іншим епохам чи етнічним, релігійним спільнотам, замість спроб сформувати власну унікальну ідентичність, що спроможна діяти тут -і-тепер, мусить визначати власну відповідність світові та особис­тісні межі — тобто обирає поверхневу полікультурність, позбавлену глибинних значень, як своєрідну маску чи соціальну роль, щоб забезпечити себе ілюзорним прийняттям подібними “собі” і не усвідомлювати, а отже і не пропрацьовувати власну самотність, яка може привести до формування цілісного співбуття.

Коли ми намагаємося визначити внутрішньоособистісні засади формування полікультурної особистості, конче слід розрізняти виокремлені вище типи: перший, коли полікультурність засвоюється в процесі первинної соціалізації і є по-сутньо властивою пересічній особистості, що з народження чи протягом певного часу проживає у полікультурному середовищі; та другий, коли полікультурність набувається в процесі набуття інформації на рівні штампів чи ярликів. Зрештою, виклик для сучасної психотерапії формують вони обидва, проте, кожен з них має свій перебіг формування і свої запити до терапевтичного супроводу.

Так, приміром, для осіб, яких можна умовно віднести до першого типу їхня полікультурність є нормальним середовищем життя, тому здебільшого суміш культурних артефактів утворює певну цілісність, що не усвідомлюється її представниками, як власне полікультурність. Хоча інтериоризація суперечливих значень і оцінок, може обумовити порушення особистісної цілісності такої людини, спричинившись до неузгодженості між різними поведінковими стереотипами, яка може обумовити особистісні проблеми, виринувши на поверхню переживань. Фактично, переважним запитом такої особи до психотерапевта буде прагнення гармонізації і віднаходження особистісного балансу. Тоді як для осіб, що їх можемо умовно віднести до другого типу полікультурної особистості, властиве переформатування отриманої інформації, з метою створення власного образу. При цьому уривки отриманих культурних артефактів, втрачають власне значення і набувають цілковито нових значень, у такий спосіб може сформуватися особистість з на перший погляд, цілковито протилежними очікуваннями та диспозиціями, така собі “вибухова суміш”, але завдяки особистісній зміні значень тих чи інших культурних символів маємо глибинно цілісну особистість. А отже неможливим є прогнозування наслідків зустрічі особистості з тим чи іншим культурним артефактом. Таким чином унеможливлюється усталена роль психотерапевта, як такої собі “вищої істоти”, яка достеменно знає свого клієнта, ще до того як він встиг сформулювати навіть свій запит.

Терапевтові доводиться самому відкриватися перед своїм клієнтом, а цього його якраз і не навчено. В цьому й полягає один з базових викликів сучасного полікультурного суспільства до психотерапії: маємо довести, що спроможні забезпечувати необхідний супровід не лише тим, клієнтам, які приходять до психолога чітко знаючи, що саме їм потрібно (сюди можемо віднести запити, на кшталт: “допоможіть порозумітися”, “підкажіть, що робити”), або зазнали особистісних катастроф такої сили, що потребують відновлення їхнього життя; але й тим, чий світ і стосунки, ще не зруйновано кризами, коли людина почувається повною сил і налаштована на створення стосунків. О.В.Лук'янов формулює це засадниче питання сучасної психотерапії так: “Чи зможемо ви зустрітися з людиною не лише в проторі її особистої кризи, але й в просторі її пристойного буття, тобто в просторі культури?” [6, 12]

Йдеться про те, що для ефективності терапевтичних втручань, щоб результат терапії був не лише яскравим та короткочасним, але передусім зміг належним чином вписатися в життя конкретної людини, потрібно не лише приймати клієнта таким, яким він є, але й забезпечити йому можливість правдивої зустрічі не лише з “вухами”, але іншою особистістю: іншим світом, іншими очікуваннями і значеннями, але іншою людиною, яка тим не менше приймає клієнта таким яким він є.

Ми часто вдаємося до мовного штампу “приймати інших, такими як вони є” - це вже власне “психотерапевтичний” штамп. В процесі навчання, майбутній терапевт навчається віддзеркалювати клієнта, чути і слухати його, але не навчається долати власні проблеми, обумовлені його фаховими викликами. Адже основним викликом сучасного суспільства, до всіх фахівців гуманітарної сфери є активне прийняття іншої людини у всій повноті її інакшості. Зокрема, для психотерапевтів, активне прийняття означає повну відмову від вимог до клієнта, від спроб скерувати його в бік якихось змін і покращень. І тут терапевтові доводиться віднаходити власні відповіді на питання типу: “Ким є я, тоді, коли мені не потрібно позбавляти клієнта від чогось чи кудись його скеровувати? Як мені бути з клієнтом? Чи можу я поважати його життя, яке може видаватися мені неправильним, чужим і позбавленим сенсу?”. Проте найбільшим викликом є те, що теоретичних відповідей на ці питання не існує, на них неможливо відповісти і в процесі практичного навчання. Адже відповіді, як зазначає Р.Кочюнас, можуть з'явитися лише на “нечіткій, невідомій території стосунків з клієнтом”[4].

Зрештою виклик полікультурності особис­тісних контекстів полягає також і в тому, що суміш, часом не поєднуваних, культурних артефактів на сучасному етапі розвитку суспільства, маскує собою пошук особис­тісної автентичності та унікальності, а отже і незадоволену (в термінах А.Маслоу) чи зміщену (в термінах Г.А.Мюррея) потребу в прийнятті та відвертих і щирих стосунках. Стосунках, які можуть навчити вимовляти світові, за визначенням М.Бубера, основне слово “Я-Ти”. Тож власне терапевтична інтервенція з суто техноологічного процесу має перетворитися на правдивий діалог. На думку Е.Спінеллі: “Правдивість це не лише і навіть не стільки щирість, як відсутність будь-якої заданості у стосунках. Коли наріжним каменем терапії — пише Е.Спінеллі — є неперервний процес вибудови діалогічних стосунків, спів-буття терапевта та клієнта, те, що саме робить терапевт (а саме увесь відомий асортимент методів і способів надання допомоги) — відходить на другий план” [цит.за 4].

Зрештою, саме неспроможністю визнати виклик сучасної особистості – бути правдивими, понад усе – і є однією з причин різкого сплеску “ірраціональних” психотерапевтичних практик: моди на тренінги особис­тісного росту, різноманітних форм арт-терапії, тілесноорієнтованого підходу, методик орієнтованих на “архетипові” моделі та моделі “особистої міфології”. Найцікавіше, що сплеск зацікавленості у технічних засобах такого типу помітний не лише серед потенційних клієнтів психотерапії, але власне психотерапевтів — чи не прагнуть терапевти віднайти для себе можливості відновлення своєї власної присутності “тут-і-тепер” та власної особистісної правдивості, чи в термінах класика сучасної психотерапії К.Р.Роджерса, організмічної довіри та конґруентності. Адже зазначені практики, попри свою ірраціональну різноманітність, мають також і спільний корінь, а саме часто відображають поєднання яскравого естетичного компоненту та майже релігійної віри. Як зауважує А.Ю.Крамер, поширеною є точка зору, згідно якої в сучасній культурі, позбавленій релігійної визначеності, психотерапія взяла на себе соціальні функції церкви.[5]

Але навіть у полікультурному просторі, психотерапія не може бути повноправним замінником церкви, адже не покликана брати на себе відповідальність моральної та сенсоутворюючої детермінанти, призначення психотерапії не детермінувати, але радше виявляти той рівень прийняття, який спонукатиме людину до прийняття власної відповідальної позиції добровільного самообмеження, який і приведе її своєю чергою не до обрядової, але сутнісної віри, а отже і особис­тісної цілісності, за допомогою якої клієнт уже й поза межами терапії зможе коригувати власні внутрішньоособистісні напруження у креативний спосіб. [8, с.37]

Саме зміщенням самої психотерапії в бік суспільної детермінанти, можна інтерпретувати труднощі з прийняттям терапевтами постійного стану невизначеності та непередбачуваності протягом усього процесу терапії. Як зазначає, вже цитований нами, Е.Спінеллі ця невизначеність і є каменем спотикання для психотерапевта, якому доводиться постійно долати спокусу показати себе клієнтові авторитетним знавцем.[4] Зазначимо, що авторитетність є апріорно неможливою саме у полікультурному контексті терапії, адже терапевт не може стовідсотково знати увесь обшир особис­тісних тлумачень поширених культурних артефактів. Крім того, не можемо обійти увагою той факт, що здебільшого ми намагаємося впливати, виявляти свою терапевтичну силу тоді коли робимо щось з клієнтом і для клієнта, автоматично посідаючи зверхню позицію стосовно власне самого клієнта, а це одна з перших перешкод у цілющих стосунках та ефективній терапевтичній інтервенції [2,4]

Погодившись вважати особис­тісну полікультурність як своєрідний вказівник для психотерапевта про наявність потреби у пережитті особою власної унікальності та цінності особливостей її досвіду, страждань та переживань, а отже і відновлення особис­тісної правдивості, щоб в подальшому клієнт міг вийти на зустріч викликам своєї життєвої ситуації, маємо погодитися з не лише з П.Тілліхом про те, що така зустріч вимагає від людини аккумуляції всього потенціалу та надзвичайної мужності — адже така зустріч не минуче спонукатиме людину до змін її внутрішньоособистісного та міжособистісного простору [цит.за 10].

Слід також зауважити, що полікультурна суміш, яка формується не в процесі особистісного росту, але радше в процесі соціалізації, на первинному етапі загрожує людині накопиченням непоєднуваних елементів, які потребують ретельнішої особис­тісної інтерпретації, для того щоб їх можна було вплести в особис­тісну структуру. Відповідно в процесі терапії, коли клієнтові доводиться віч-на-віч зіткнутися з багажем переживань та власних культурних елементів, доводиться визнавати, що оскільки ця суміш не змогла запобігти кризовим переживанням, вона може не мати однозначного особистісного сенсу. А тому й терапевтові слід встояти перед спокусою надати ситуації клієнта своїх значень. З точки зору психотерапевтичної доцільності, терапевтові в роботі з клієнтом, що переживає зустріч з відсутністю сенсу, варто пам'ятати, що саме це актуальне переживання і є найважливішим та реальним для цієї конкретної людини. Тож не слід поспішати позбавляти клієнта від його страждань та відчаю. Адже тільки віднайшовши свою власну відповідь на питання втрати сенсу, свій індивідуальний сенс у зазначеній ситуації, людина зможе вийти з кризи багатшою та мудрішою. Терапевтові, щоб бути справжнім терапетовм слід вірити, що сенс життя є завжди, тож кожен неприємний досвід можна прийняти як дарунок, а страждання може змінювати людину на краще [10, 12].

Проте, навіть відмовляючись від надміру об'єктивного підходу у процесі терапії, потребуємо його в навчанні психотерапевтів. Відомо, що навчання неможливе без відстороненого аналізу, який своєю чергою потребує відповідних складових, так званих, одиниць аналізу. Для сучасної психотерапії в умовах тотального культурного Вавилону, такими одиницями аналізу культурних вмістів та їхньої інтерпретації стали запропоновані співробітниками Г.А.Мюррея — психічні спрямованості, або ментальні сети, як своєрідні установки (поштовхом для формування, яких є перебіг соціалізації, але при тому вони ще й відображають особистісне заломлення соціального досвіду). Саме в межах співіснування кількох різноманітних культур формуватимуться особи, з характерними особистісними оціночними системами, чи як визначає їх Дж.Чемберс, ментальними сетами, які складатимуться з різноманітних вмістів, дібраних так, щоб задовольнити потреби особистості у приналежності та прийнятті.

Проте ментальні сети представника полікультурного середовища визначають не лише особливості досягання мети та засоби, які для цього добиратимуть, але й певні властивості оцінки досвіду та переживань, що саме завдяки некритичному та автоматичному всотуванню феноменів, властивих різним культурам, можуть за наявності інших критичних обставин спричинитися до появи перешкод на шляху до набуття особистісної зрілості, а саме труднощі з вибором належних цілей (здебільшого властива тим, у кого система символів не набула власного особистісного витлумачення, таким особам буде важки визначати для себе приорітети своєї діяльності та переживань), узагальнення та класифікації елементів досвіду (якщо різноманітні культурні феномени було засвоєно без наголосу на їхніх взаємозв'язках), переважання позитивної чи негативної оціночних моделей (погодьмося, що тенденція витлумачувати певні елементи досвіду у негативний чи позитивний спосіб часто обумовлена наявністю беззастережного схвалення чи навпаки критичного несхвалення нових і незвичних елементів переживань), дезорганізація потреб, що відповідають за самоствердження (коли кожна з потреб отримує своє власне наповнення, а спільна для них складова — самоствердження людської особи відходить на другий план). Власне саме автоматичне засвоєння, іноді цілком протилежних систем значень, обумовлює вищезазначені проблеми розвитку і досягнення цілісності та необхідних для зрілої особистості прийняття та розуміння себе самої, створюючи відчуття загального дискомфорту.

Проте має засвоєна полікультурність і позитивні аспекти, адже привчає людину звертати увагу на потенційні мінливі контексти та розширює діапазони її сприйняття.

Саме особис­тісна обробка культурних артефактів і являтиме собою виклик для психотерапевта, готового діяти у визначеному колі фахових стосунків, з визначеним набором символічних інтерпретацій, провокуючи і спонукаючи його натомість не застосовувати до клієнта своїх готових терапевтичних схем, а радше бути з клієнтом і бути для клієнта. Саме поняття “буття з клієнтом” та “буття для клієнта” визначені сучасним екзистенційним психотерапевтом Е.Спінеллі [цит.за 4] як основоположні критерії ефективності психотерапевтичних інтервенцій, їхньої здатності прийняти виклик сучасного суспільства. Так “бути з клієнтом” у контексті сучасної психотерапії означає необхідність зважати на взаємозалежність терапевта і клієнта в процесі їхньої терапевтичної взаємодії


Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789 -> 842
123456789 -> О. А. Поцулко психологія управління навчально-методичний комплекс для студентів заочної форми навчання спеціальності «Менеджмент організації»
123456789 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет
123456789 -> Євген Бойко, Володимир Шпортій
123456789 -> Навчальний посібник Укладачі: Н. Г. Матейчук, О. П. Степаненко чну 2014 ббк 88. 8

Скачати 372.12 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал