Питання, які виносяться на самоопрацювання з предмета «Всесвітня історія» для студентів І курсу



Сторінка1/4
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.79 Mb.
  1   2   3   4
БАРСЬКИЙ АВТОМОБІЛЬНО-ДОРОЖНІЙ ТЕХНІКУМ НАЦІОНАЛЬНОГО ТРАНСПОРТНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Питання, які виносяться на самоопрацювання з предмета «Всесвітня історія» для студентів І курсу

2010р.

  1. Зміна статусу жінки в суспільстві у ході війни. Проблема репарацій. Плани Дауеса і Юнга.

  2. Революція в Туреччині. М.Кемаль.

  3. Національні рухи в Китаї, Індії, Африці.

  4. Найважливіші досягнення в галузі освіти, науки і техніки. Основні ідеї та течії у розвитку культури. Нові цінності європейців і американців у 1900 - 1920-тих роках. Поява «масової культури». Нові напрямки в мистецтві і літературі. Повсякденність.

  5. Найважливіші досягнення освіти і науки. Технічний прогрес, його мілітаристична спрямованість у період підготовки до війни. Основні ідеї та напрямки у розвитку мистецтва в 30-х роках ХХ століття.

  6. Наслідки Другої світової війни. Зміна цінностей та ціннісних орієнтацій людини в умовах війни. Створення ООН. Нюрнберзький і Токійський міжнародні трибунали над військовими злочинцями.

  7. Українсько-американські, українсько-канадські відносини на сучасному етапі. Відносини України із латиноамериканськими країнами.

  8. Українсько-німецькі, українсько-британські, українсько-французькі, українсько-італійські відносини на сучасному етапі. Участь України в євро інтеграційних процесах.

  9. Трансформаційні процеси країн регіону на сучасному етапі, ролі країн Центральної та Східної Європи в інтеграційних світових процесах сучасності. .

  10. Відносини України з країнами Азії, Африки, Латинської Америки на сучасному етапі.

  11. Загальна характеристика глобальних проблем сучасності й шляхів їх подолання.



Самоопрацювання № 1
Зміна статусу жінки в період війни. Проблема репарацій. Плани Дауеса і Юнга

Війна спричинила революційні зміни в становищі жінок. Те, за що боролися кілька поколінь суфражисток і феміністок, завершилося. Історія зберегла багато прикладів мужності жінок у роки війни. Так, двадцятирічна Велика герцогиня Люксембурзька Марія Адельгейда, захищаючи кордони своєї маленької країни, прибула в авто на прикордонний з Німеччиною міст й наказала водієві поставити авто поперек дороги. Ні Вмовляння, ні погрози командира німецької дивізії вторгнення на неї не подіяли. За наказом Вільгельма II її було ув’язнено в Нюрнберзький замок, де вона перебувала до закінчення війни.

Багато жінок на рівні з чоловіками брали участь у бойових діях. Так у полках російської кавалерії не рідко воювали жінки-козачки. Французька телеграфістка до останнього подиху підтримувала зв’язок між військами під час «верденської м’ясорубки». 70-річна німкеня, яка втратила на війні двох синів, вогнем з ручного кулемета стримувала наступ російської піхоти. Серед бійців траплялися й діти. Ці факти свідчать, з одного боку, про героїзм, а з іншого - про жорстокість і безглуздість війни.

Загальна мобілізація чоловічої частини населення вимагала залучення жінок на роботу і на службу замість чоловіків, які пішли на війну. Одні жінки відгукнулися на патріотичний заклик, інші, більшість, залишившись без годувальника, пішли працювати через фінансову безвихідь.

Якщо до війни навіть відносно небагата родина в західноєвропейських країнах чи США могла дозволити собі мати служниць (наприклад, в Англії понад 1млн жінок працювали прислугою), то тепер жінки з нижчих прошарків воліли йти на краще оплачувану «чоловічу» роботу і жінкам із середнього класу доводилося хатню роботу виконувати самим.

Багато жінок залишили свою основну роботу й пішли працювати в тил. Так, 700 тис. британських жінок пішли працювати на швейні підприємства, машинобудівні та військові заводи. Часто це була небезпечна робота, оскільки боєприпаси могли вибухнути. Так сталося на початку 1917р., коли в Лондоні вибухнула фабрика боєприпасів з численними жертвами, у тому числі й серед жінок. Чверть мільйона жінок-англійок працювали в сільському господарстві.

Жінки працювали на верф’ях, водіями та конструкторами трамваїв, листоношами, няньками й навіть сажотрусами. Жінки почали виконувати таку роботу, про яку раніше навіть і не йшлося. Під час Першої світової війни їм навіть дозволили служити в поліції. Жінки з кращою освітою пішли працювати в державні відомства перекладачами, телефоністками. Деякі завербувалися медсестрами й працювали в польових шпиталях. Наприклад, сестрами милосердя були російська імператриця Марія Федорівна та дві її доньки.

У роки війни жінки перестали носити коштовності й дорогий, святковий одяг. У стилі одягу жінки з різних станів та прошарків стали практично рівними, бар’єри було зруйновано. Жінки стали носити пояси із застібками, коротші, для зручності пересування, спідниці. Було легалізовано, спочатку як робочий одяг, жіночі штани.

Таким чином, об’єктивно війна сприяла утвердженню нового статусу жінок як рівних з чоловіками членів суспільства.

План Дауеса

Лондонська конференція, що відбулася в серпні 1924р., схвалила доповідь, розроблену комісією експертів під керівництвом директора одного з найбільших банків Чикаго американця Чарльза Дауеса (план Дауеса), спрямовану на перегляд репараційних зобов’язань Німеччини. План Дауеса не визначав загальної суми репарацій.

Згідно з цим планом, прийнятим 16 серпня 1924р., Німеччина щороку сплачувала певну суму репарацій (поступово збільшуючи її з 1млрд марок у 1924-1925рр. до 2,5млрд у 1928-1929рр.). як головні джерела покриття репарацій передбачалося використовувати надходження державного бюджету, що мали збільшитись від запровадження високих непрямих податків на товари високого вжитку, а також на прибутки німецьких промислових підприємств і залізниць. Це викликало крайнє невдоволення німецьких громадян. А втім, Німеччині надавалося 800млн золотих марок у вигляді позики від США. Це допомогло відновити німецьку економіку. В наступні шість років іноземні інвестиції в Німеччину перевищили 20млрд марок. План був розрахований на те, що німецькі підприємства та фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність до Східної Європи, насамперед до СРСР. США, Велика Британія та Франція мали наміри в такий спосіб позбавитися потенційного конкурента в Європі.





План Юнга

Другий репараційний план для Німеччини, прийнятий 1929р., назвали планом Юнга, оскільки головою створеного Лігою Націй комітету експертів з вирішення репараційного питання став американський підприємець, президент електротехнічного тресту О.Юнг.

План Юнга було затверджено 20січня 1930р. на конференції в Гаазі. За новим репараційним планом, розмір щорічних виплат було зменшено й визначено в розмірі 2млрд марок на найближчі 37років. Відповідно до плану Юнга, всі форми та види контролю над Німеччиною, її господарством і фінансами ліквідовувалися. Для отримання й розподілу репарацій було створено Банк міжнародних розрахунків, головною функцією якого стало фінансування важкої та військової промисловості Німеччини. Банк зміцнював позиції американського капіталу в Європі.

Джерела : Індукаєва Н.С. Історія міжнародних співвідносин 1918-1945рр. (2003р.)

Запитання до само опрацювання №1

1.У чому поляга суть плану Дауеса?

2.У чому полягає суть плану Юнга?

3.На якій конференції було схвалено план Дауеса?

Самоопрацювання № 2
Революція в Туреччині М.Кемаль

Поразка у світовій війні Німеччини, на боці якої воювала Османська імперія, військові невдачі і незадоволення в країні, нарешті капітуляція Туреччини у жовтні 1918р. поклали край владі младотурків, що відстоювали цілісність імперії. Султанська імперія агонізувала, союзники анексували усі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, постало питання про те, якою має бути повоєнна Туреччина. У ці тяжкі дні вирішення цього питання взяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, що відійшли від гасел младотурків і взяли за основу тезу про незалежність всієї Туреччини,

На початку 1919р. турецька влада була надто відчутно обмежена військами Антанти, що окупували чимало територій імперії і ввели свій флот до проток. У травні 1919р. на додаток до цього Греція окупувала Ізмір і прилеглі території. Турецька армія була демобілізована, постало питання про розчленування країни західними державами, що викликало широкий опір різних політичних сил, який мав спочатку стихійний характер. Повсюдно почали виникати партизанські загони, товариства захисту прав місцевого населення, на чолі яких стояли, як правило, представники політичної інтелігенції та офіцерства.

У 1919р., спочатку в липні в Ерзерумі, а потім у вересні в Сівасі, відбулися один за одним два конгреси цих товариств, на яких було обрано Представницький комітет на чолі з генералом Кемаль-пашою. Документи конгресів закликали країну до боротьби за незалежність й проти окупантів, а султана до створення нового кабінету. В жовтні було скликано знову обраний парламент, що прийняв «Національну обітницю», тобто Декларацію незалежності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх перешкод для розвитку країни, включаючи передусім привілеї держав Антанти.

У відповідь на цю Декларацію держави Антанти в березні 1920р. окупували Стамбул і розігнали парламент, султан змушений був підкоритися, а його новий уряд офіційно виступив проти Представницького комітету і Кемаля-паші.

Такий перебіг подій викликав зливу обурення по всій країні. На хвилі національно- патріотичного піднесення в квітні 1920р! у Анкарі було обрано новий меджліс - Великі Національні Збори Туреччини (ВНЗТ), до яких було включено й 105 членів розігнаного парламенту, що втекли зі Стамбула. Головою ВНЗТ став Мустафа Кемаль-паша, котрий проголосив новий орган влади єдиною законною владою Туреччини.

Створений ВНЗТ уряд на чолі з Кемалем ужив ряд енергійних заходів для зміцнення своєї влади. Першою дипломатичною акцією його було звернення за підтримкою до Радянської Росії, яка виявила готовність допомогти. Услід за тим, у відповідь на інтервенцію грецьких військ до Анатолії, турки почали успішну воєнну кампанію, що завершилась восени 1922р. вигнанням інтервентів. Успіхи кемалістської революції переплутали всі карти держав Антанти. Умови нав’язаного султанові 1920р. кабального Севрського договору було переглянуто. Зрештою на конференції у Лозанні було визнано незалежність Туреччини у її сучасних кордонах. Ще до того, 1 листопада 1922р., ВНЗТ прийняли закон про ліквідацію султанату, після чого восени 1923р. Туреччину було проголошено республікою. Щоправда, тиск ісламського духовенства виявився у тому, що представника султанської династії Абдула-Меджида II було офіційно проголошено «Халіфом всіх мусульман», але у березні 1924р. було ліквідовано й халіфат.

Ситуація, що склалася внаслідок національно-патріотичного піднесення, й величезні успіхи революції, що зуміла добитися незалежності, а також успішно протистояти натиску держав, - все це створило Кемалю величезний авторитет у країні. Спираючись на цей авторитет, лідер революції і керівництво створеної ним 1923р. Народно-республіканської партії (НРП) приступили до серії рішучих і радикальних перетворень, що тривали понад 1 Ороків (1923-1934рр.) і великою мірою змінили як традиційну структуру країни, так і її зовнішній вигляд.

За конституцією, що була прийнята 1924р., Туреччина проголошувалась республікою на чолі з президентом, якому було надано велику владу. Вищим органом влади був однопалатний меджліс, з депутатів якого президент призначав прем’єра, котрий укомплектував кабінет міністрів. Вибори до парламенту були двоступеневі за мажоритарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускалися; з 1930р. їм надавалось право обирати і бути обраними до муніципальних органів влади, а пізніше (1934р.) також і до меджлісу. Конституція декларувала всі головні демократичні права і свободи, що було дуже важливо в справі трансформації традиційної ісламської структури. У цілях централізації управління змінилася адміністративна структура: країну було розбито на округи (вілайєти), тоді як колишні вілайєти-губернії були скасовані.

Серія реформ президента Кемаля була пов’язана з відділенням держави від релігії. Жінки були зрівняні у правах з чоловіками, за винятком державної служби. Спеціальні закони передбачали перехід на європейський одяг, європейський календар і літочислення. Вводився громадянський шлюб, було ліквідовано багатоженство. Латинізована абетка замінила арабську і полегшила навчання в численних заново створених вузах і середніх школах. Встановлювалося світське судочинство за європейським зразком. У галузі економіки усю турботу щодо розвитку національного капіталу взяла на себе держава. Державне регулювання економіки поєднувалося зі створенням умов для приватнопідприємницької діяльності. Турецький уряд приступив до ліквідації іноземних концесій, що частково були анульовані, частково викуплені. До центрального республіканського банку перейшло від відкупленого Оттоманського банку право емісії. Уряд взяв у свої руки будівництво нових залізниць, портів, промислових підприємств. Було встановлено більш високі митні тарифи, що захищали молоду промисловість країни від іноземної конкуренції. Офіційно скасовувалися пільги європейського капіталу. В сільському господарстві було проведено податкові реформи й створено умови для підвищення товарності сільськогосподарських продукті, передусім тютюну і бавовни.

Зворотною стороною нової економічної політики був жорсткий режим у сфері праці, включаючи точну регламентацію праці на державних підприємствах, відсутність або заборона діяльності вільних профспілок (їх замінювали державні), а також заборона вільної діяльності опозиційних партій. Політика НРП і Кемаля не могла не викликати опору різних кіл суспільства як справа, так і зліва, що не вписалися до нововведень і мало що отримали від перетворень.

Разом з тим Турецька республіка на чолі з її першим президентом М. Кемалем Ататюрком у 20-30-ті рр. досягла відчутного прогресу й вийшла на передові позиції серед країн Азії.



Джерела: Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана

Запитання до само опрацювання №2

1.Коли була прийнята Декларація незалежності Туреччини?

2.На чолі з яким лідером проводилась революція?

3.Коли була прийнята конституція Туреччини?

Самоопрацювання № 3

Національні рухи в Китаї, Індії, Африці



Національні Рухи в Китаї

Найважливішим рубежем в новітній історії Китаю був «Рух 4 травня» (1919р.). Версальський мирний договір, що санкціонував право Японії на німецькі володіння у Шаньдуні, викликав бурю обурення у Китаї, де сподівалися на інші підсумки війни, у якій Китай брав деяку участь, пославши до Європи на тилові роботи своїх громадян.

Обурення набрало форми так званого «Руху 4 травня» - цього дня 1919р. студенти вийшли демонстрацією протесту з вимогою анулювати поступки Японії («Двадцять одна вимога»). Виступ пекінських студентів був підтриманий широкими колами китайської молоді та інтелігенції й супроводжувався рухом за «нову культуру», наслідком якого стало створення нової письмової мови «байхуа», відповідної розмовній. Це була справжня культурна й літературна революція, що дала змогу залучити до писемності та полегшити освіту для багатьох мільйонів китайців. Рух висунув до гущі революційної боротьби новий загін китайської молоді, немала частина якої після цього влилася до рядів суньятсеновської партії (Гоміндан) і Комуністичної партії Китаю (КПК), що сформувалася 1921р. «Рух 4 травня» сприяв також консолідації молодого китайського робітничого класу, що відбилося в його організованих виступах, страйках. У Шанхаї та інших містах відбулися демонстрації, політичні страйки, бойкотувалися японські товари. Китайський уряд був змушений заявити про відмову підписати Версальський мирний договір і зняти з посад найбільш ненависних народові прояпонськи налаштованих сановників. Словом, «Рух 4 травня» став початком нового етапу в революційному процесі у Китаї, причому революційні події 1917р. у Росії справили неабиякий вплив на форми, яких цей рух почав набувати.

Національні рухи в Індії

Перша світова війна загострила суперечності між Індією та Великою Британією й сприяла новому піднесенню визвольного руху. Індійська національна буржуазія, збільшивши свої капітали у період війни, прагнула вкладати їх у подальше виробництво. Одначе правлячі кола Великої Британії обмежували підприємницьку діяльність індійських капіталістів, що страждали від політичного безправ’я і расової дискримінації.

Війна погіршила становище широких трудящих мас. У містах швидко зростала вартість життя. Селяни були придушені тягарем податків і боргами лихварів. Великі підприємці, робітники, селяни, інтелігенція, дрібні власники складали ядро національно- визвольного руху, в якому існували внутрішні суперечності, викликані специфічними інтересами, що визначали часто-густо політику його окремих груп. Безпосереднім приводом до початку піднесення визвольного руху 1919-1922рр. були реформи Монтепо-Челмсфорда, що закріплювали колоніальний стан країни, а також закон Роулетта, спрямований проти учасників визвольного руху в країні.

Міністр у справах Індії Монтепо і віце-король Челмсфорд підготували для британського уряду і парламенту доповідь про британську політику в Індії, на підставі якої 1919р. було прийнято закон про управління Індією. Цим законом передбачалося символічне розширення складу виборців до центральної та законодавчої асамблеї країни (загалом від 1 до 3% дорослого населення). Індійцям надавались місця у виконавчих радах при віце-королі та губернаторах провінцій для отримання постів міністрів охорони здоров’я, освіти й деяких інших другорядних посад колоніальної адміністрації. Англійці ж, як і до того, повністю контролювали фінанси, армію, поліцію - усі життєво важливі області економіки, внутрішньої й зовнішньої політики Індії. Новий закон запроваджував



  • визнання гармонії класових інтересів і вимога вирішення всіх конфліктів шляхом арбітражу, виходячи з концепції опіки селян поміщиками, а робітників - капіталістами;

  • прагнення об’єднати в боротьбі за незалежність всіх індійців, незалежно від релігій, національностей, каст і класів під керівництвом ІНК.

Ганді проповідував відродження кустарного ремесла, особливо ручного прядіння і ткацтва. Останнє, на його думку, повинно було ліквідувати безробіття, визволити економіку Індії від іноземної залежності й походило від ідеалізації ним натуральних форм господарства. Розроблена Ганді та прийнята його послідовниками тактика ненасильницької боротьби за незалежність дістала назву сат’яграхи (завзяття у істинні) або неспівробітництва і громадянської непокори. Сат’яграха полягала у;

  • відмові від титулів, наданих британцями;

  • бойкотуванні урядових установ, навчальних закладів;

  • організації мирних демонстрацій, політичних страйків;

  • у виняткових випадках - відмові від сплати податків.

Тактиці Ганді був притаманний компроміс, прагнення вирішити окремі конфлікти з британською владою шляхом переговорів і угод на основі взаємних поступок.

Підкреслюючи унікальність і велич М.К.Ганді, великий А.Ейнштейн казав: «Можливо, наступні покоління навряд чи повірять, що така людина із звичайної плоті та крові ходила цією землею».

Світова економічна криза 1929- 1933рр. справила істотний вплив на економіку Індії. Криза призвела до значного падіння цін на сільськогосподарські продукти, що потягло за собою скорочення посівних площ, зростання заборгованості селянства, його обезземелювання й подальших злиднів. Чимало районів Індії було охоплено голодом. Промисловість також боляче відчувала на собі вплив економічної кризи. Почалося масове розорення ремісників, а також деяких середніх та дрібних підприємців. На великих підприємствах намагалися здійснювати раціоналізацію виробництва та інтенсифікацію праці, що спричинило значне зростання безробіття.

Тим часом «ножиці», що утворилися внаслідок розриву між низькими цінами на сільськогосподарську продукцію й високими цінами на промислові товари, надали можливість великим підприємцям збільшити свої капітали й спрямувати їх у розширене відтворення. Посилилася централізація* капіталу, виникло декілька монополістичних національних об’єднань.

Світова економічна криза викликала подальше загострення суперечностей між індійським народом і британськими колонізаторами, сприяла зростанню антиколоніального руху. 1930р. ІНК оголосив кампанію громадянської непокори під керівництвом М.К.Ганді. це відбулося 26 січня, коли Конгрес вирішив проголосити цей день Днем незалежності Індії. ІНК закликав народ провести цього дня по всій країні

• • • • •

мітинги, на яких присягтися до кінця боротися за звільнення Індії від колоніального ярма. Лідери Конгресу наполегливо шукали форми і засоби боротьби, побоюючись масового насильства.

30 січня 1930р. Ганді публікує у «Янг Індія» звернення до віце-короля, у якому заявляє, що готовий відкласти сат’яграху, якщо уряд задовольнить вимоги з 11 пунктів, зокрема скоротить земельний податок, ліквідує монополію на сіль, зменшить витрати на військову і цивільну адміністрацію, звільнить від політичних в’язнів і здійснить ряд інших вимог.

«Соляний похід» було призначено на 11 березня 1930р. Передбачалося пройти шлях 400км. У міру того, як уся країна стежила за «соляним походом» сат’яграхів, народ дедалі більше переймався духом непокори владі. Під впливом «соляного походу» відбулися великі повстання в Шолапурі, Пешаварі, Чітгагонгі, виступи селян у Кашмірі та Алварі. Протягом квітня-травня 1930р. англійська влада заарештувала понад бОтис. конгресистів, серед них М.Неру, Дж.Неру і самого М.К.Ганді. за таких умов керівництво ІНК прийняло рішення піти на компроміс з англійцями й укласти угоду під назвою Делійський пакт, або Пакт Ганді-Ірвіна.

Головне, чого домігся віце-король Індії лорд Ірвін, - це відміна бойкотування колоніальної адміністрації. Проголошувалася загальна амністія політичних в’язнів. Скасовувалася монополія на сіль. Конгрес визнавався офіційною політичною партією.



Національні рухи в Африці

До найбільш великих країн Північної Африки належать Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет. До особливої історико-географічної групи входять країни Магріба (так зветься західна частина арабсько-ісламського світу) - Марокко, Алжир, Туніс. Переживши бурхливу епоху завоювань і війн, етнічного змішування, міграцій і асиміляцій, країни Північної Африки стали об’єктом прискіпливої уваги Великої Британії та Франції напр. XIX - на поч. ХХст.

Після закінчення Першої світової війни у Марокко розпочався період швидкого промислового розвитку й експлуатації природних ресурсів:видобувалися й експортувалися фосфорити, метали (марганець, мідь, свинець, цинк, кобальт, залізо), вирощувалися цитрусові, заготовлялася пробкова кора. Іноземні, здебільшого французькі, компанії вкладали у промислове освоєння Марокко величезні капітали, будували залізниці, розвивали енергетику і торгівлю. Біля мільйона гектарів родючої землі було надано французьким колоністам для ведення фермерського господарства із застосуванням найманої праці. З 1912р. Марокко стала французьким протекторатом, за винятком порту Танжеру, що належав Іспанії.

Наприкінці Першої світової війни більша частина території Марокко не була ще фактично захоплена колоністами. Саме на нескореній території виник рух волелюбних племен за збереження незалежності своєї батьківщини. 1920р. Іспанія зробила спробу захопити гірську область Ріф, багату на корисні копалини. Тривала й жорстока боротьба закінчилась проголошенням (1921р.) республіки Ріф, що героїчно відстоювала свою незалежність. Цими подіями була дуже стурбована Франція, що ввела свої війська до житниці області Ріф - долини річки Уергі. У вересні 1925р. розпочався об’єднаний франко-іспанський наступ. Ріфи чинили героїчний опір, але сили були занадто нерівні. У травні 1926р. Ріфська республіка зазнала поразки.

У роки Першої світової війни Франція насильницьки мобілізувала корінне населення Алжиру до армії, використовуючи його на тилових роботах. Серйозні заворушення, спричинені цим свавіллям і посиленим викачуванням мінеральної сировини, продовольства, змусили французький уряд видати 1919р. декрет, що скасував різницю між французами і алжирцями у відношенні до стягнення податків. Деякі категорії алжирців наділялися виборчими правами. Проте рівноправності так і не було досягнуто: араби і бербери, як і раніше, іменувались «підданими», а французи, що проживали в Алжирі, громадянами Франції. Расова дискримінація яскраво виявлялася при прийнятті на роботу. Ані алжирські підприємці, ані інтелігенція, ані молодь не були задовільне ні цим декретом і посиленням колоніального гніту. Емір Халід, онук алжирського народного героя Аба аль-Кадіра, 1920р. заснував політичну партію «Молодий алжирець», що вимагала рівноправності алжирців і французів, знищення расової дискримінації, представництва корінного населення Алжиру в парламенті Франції. Колоніальне гноблення викликало опір алжирців, серед яких користувалася впливом Федерація обраних мусульман, створена 1927р., а також Союз алжирських улемів, що боролися за розвиток національної культури і мови.


1926р. було утворено впливову політичну організацію «Північноамериканська зірка», що висунула 1933р. гасло боротьби за незалежність Алжиру. 30-ті роки дали поштовх політичній активності серед алжирців, чому сприяла зокрема й зміна національного складу робітничого класу Алжиру (якщо у 1911р. європейці у ньому переважали, то тепер картина була зовсім іншою - алжирців було вдвічі більше). З приходом до влади у Франції в 1936р. уряду Народного фронту корінному населенню Алжиру було надано деякі демократичні свободи. В червні 1936р. у Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, що заявив про підтримку Народного фронту і проголосив Національну Хартію, яка вимагала рівноправності алжирців. 1938-1939рр. визначалися активізацією антифашистського руху, спрямованого проти зазіхань Гітлера і Муссоліні на Північну Африку.

Англійські колонізатори поневолили Єгипет в останній чверті XIX ст., перетворивши його на країну бавовняної монокультури, аграрно-сировинний додаток економіки Великої Британії.

У перші десятиріччя XX ст. в Єгипті точилися жорстокі суперечки про долю країни і народу. Протистояли один одному ліберали, що виступали за вестернізацію (орієнтацію на Захід), головним чином особи з європейською освітою, та ісламісти, що відстоювали норми ісламу.

У цей період в Єгипті розвивається робітничий, профспілковий, соціалістичний рухи, але представниками його були вихідці з Європи, робітники та інтелігенти. Що ж стосується єгипетського корінного населення, то воно втягувалося до цього руху дуже повільно. Цьому сприяв і релігійно-націоналістичний акцент, який ставав дедалі помітнішим в соціально-політичному житті країни. Напередодні світової війни у партії ватанистів, що розпадалася на фракції, посилилися позиції релігійних екстремістів, які вдавались до засобів збройного терору. Вбивство у 1910р. прем’єра Б.Галі, вихідця з копів, єгипетських християн, ще більше посилило релігійну незгоду в країні. 1912р. Велика Британія погодилась визнати незалежність Єгипту, але за умови збереження у ньому своїх військ і комісара, не кажучи вже про економічні права британського капіталу.

За конституцією 1923р. Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. були створені парламент і відповідальний перед ним і королем кабінет міністрів, що очолили лідери Вафду. 1924р. останній поставив перед Великою Британією питання про виведення британських військ і об’єднання англійсько-єгипетського Судану з Єгиптом. Ця вимога призвела до конфлікту, внаслідок якого вафдисти змушені були подати у відставку. Втім, на чергових виборах вони знов перемогли, а тиск кабінету і молодої єгипетської буржуазії призвів зрештою до того, що Велика Британія змушена була погодитись і на важливі економічні поступки: 1931р. було введено новий митний тариф, покликаний захистити єгипетську промисловість і торгівлю від конкуренції.

Світова економічна криза погіршила економічне становище Єгипту і призвела до чергового загострення політичної боротьби, в перебігу якої вафдистів 1930р. знов було усунуто від влади, а конституцією 1923р. замінено іншою, більш реакційно. За характером. Втім, 1934р. під керівництвом тих самих вафдистів розпочалася чергова політична кампанія, внаслідок якої король Фуад за згодою англійців відновив конституцію 1923р. За англійсько-єгипетським договором 1936р. британські війська було виведено з Єгипту, комісар став англійським послом, і лише в зоні Суецького каналу залишилися деякі збройні формування англійців. Протягом наступних років Єгипет продовжував політику, спрямовану на цілковите звільнення країни від іноземного втручання.


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка