Підступності жорстокого Упиря немає межі. Він не зупиниться ні перед чим, на цей раз вже заради завоювання реального світу. Чи зможе відважний Артур кинути виклик лиходієві і поборотися з ним за межами світу мініпутів



Сторінка1/19
Дата конвертації24.04.2016
Розмір1.85 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
cover

Table of Contents


Table of Contents 2

Annotation 4

Люк Бессон
АРТУР І ВІЙНА ДВОХ СВІТІВ
Роман
5

РОЗДІЛ 1


6

РОЗДІЛ 2


11

РОЗДІЛ 3


16

РОЗДІЛ 4


24

РОЗДІЛ 5


31

РОЗДІЛ 6


37

РОЗДІЛ 7


43

РОЗДІЛ 8


48

РОЗДІЛ 9


55

РОЗДІЛ 10


60

РОЗДІЛ 11


66

РОЗДІЛ 12


72

РОЗДІЛ 13


78

РОЗДІЛ 14


84

РОЗДІЛ 15


92

РОЗДІЛ 16


98

РОЗДІЛ 17


104

РОЗДІЛ 18


108

РОЗДІЛ 19


112

РОЗДІЛ 20


116

notes 119

Примітка
120

1
121





Annotation


Підступності жорстокого Упиря немає межі. Він не зупиниться ні перед чим, на цей раз вже заради завоювання реального світу. Чи зможе відважний Артур кинути виклик лиходієві і поборотися з ним за межами світу мініпутів? Ворог сильний, але любов принцеси Селенії підтримає героя в його прагненні відновити справедливість…

Хочете дізнатися як? Прочитайте цю чарівну казку, повну таємниць, чудес і неймовірних пригод. А в ролі казкаря виступить знаменитий Люк Бессон, великий майстер створювати дивовижні історії. Правда, на цей раз не на широкому екрані, а на папері…




  • Люк Бессон

  • РОЗДІЛ 1

  • РОЗДІЛ 2

  • РОЗДІЛ 3

  • РОЗДІЛ 4

  • РОЗДІЛ 5

  • РОЗДІЛ 6

  • РОЗДІЛ 7

  • РОЗДІЛ 8

  • РОЗДІЛ 9

  • РОЗДІЛ 10

  • РОЗДІЛ 11

  • РОЗДІЛ 12

  • РОЗДІЛ 13

  • РОЗДІЛ 14

  • РОЗДІЛ 15

  • РОЗДІЛ 16

  • РОЗДІЛ 17

  • РОЗДІЛ 18

  • РОЗДІЛ 19

  • РОЗДІЛ 20

  • notes

    • 1



Люк Бессон
АРТУР І ВІЙНА ДВОХ СВІТІВ
Роман



© im_001.jpg http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
im_002.png

Переклад з російської О. Думанської
Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні цього проекту.

РОЗДІЛ 1

Сонце прокинулося і покотилося, не поспішаючи, до зеніту, а вранішній туман поступово зникав, не лишаючи й сліду, мовби випадкове зітхання. Сад, що оточував Артурів дім, як завжди, скидався на райський куточок. Виднівся ліс, який теж красувався в зелених шатах. Дерева всі добірні, стрункі, з густим листям, що виблискувало проти сонця; квіти пишалися сліпучо-яскравим убранням. Та, незважаючи на красу цього чудового куточка, в ньому панувала мертва тиша. Не чути навіть шкрябання численних ніг стоноги, яка, важко дихаючи, дряпалася по стовбуру дерева. Навіть знаменитий соловей, учитель співів королівської родини, не подавав голосу. Соловей, який від народження не проґавив жодного ранку, щоб виконати на його честь бодай одну пісеньку!

Утім, причини цієї тиші нам відомі: на околицях з'явився Жахливий У і всі живі істоти, навіть най дрібніші, відчувають зловісну присутність цієї похмурої особи. Та все ж… щось хруснуло, ніби хтось необережно наступив на суху гілку, чим порушив могильну тишу. Хто ж цей безпечний звір, що наважився з допитливості вискочити зі своєї нори?

Певно, він сліпий, глухий та ще й має нежить, так що ніс його втратив нюх. Хто тут настільки немудрий, що пересувається з таким скрипом, ніби він іде не лісом, а ковзається по розсохлому паркету в будинку з привидами? Звісно, це людина, типовий представник людських різновидів, яких найчастіше називають homo idioticus, а точніше — Франсуа-Арман.

— Артуре?! — кричить батько і лізе в хащі, вважаючи, мабуть, що син його сховався саме там. — Слухай-но, виходь! Тато на тебе не гнівається!

І це правда. Франсуа-Арман стривожений. Його син зник минулої ночі, коли всі були впевнені, що він солодко спить на задньому сидінні автомобіля. Та коли хлопчика почали будити, з'ясувалося, що на його місці хропе пес Альфред! І відтоді Артура ніхто не бачив — ні дідусь Арчибальд, ні бабуся Маргарита. А позаяк після пригод на болоті скельця окулярів Артурової матері всуціль укрилися подряпинами, то навіть якби Артур постав перед її носом, вона все одно сплутала б його із псом.

— Ти переміг, Артуре, і можеш виходити! Стривай-но, тато розгнівається, якщо ти його не слухатимешся! — гучно і вдавано строго заявляє батько.

А ліс і далі німує. Арману уривається терпець — чи від втоми, чи через тривогу.

— Якщо ти припиниш гру в піжмурки і вийдеш до мене, то отримаєш цілу коробку зефіру! — вкрадливо пообіцяв батько, вирішивши змінити тактику на привабливіші пропозиції. — І тобі дозволимо його з'їсти самому, хоча опісля в тебе обов'язково заболить живіт!

Батько промовляв грайливо, а в ці хвилини в лісі усім не до іграшок. Одначе хтось таки купився на ласощі і не витримав — кущі зашелестіли. Очі доброго татуся спалахнули надією, а обличчя вмить розпливлося усмішкою.

— Ага! Так оце твій живіт вуркає в кущах? Це-він-хоче-отримати-цілісіньку-коробку-зефіру? — звернувся батько до Артура, певно, забувши, що його син уже давно вийшов із того віку, коли за цукерку дитя ладне виконати будь-яку вимогу батьків.

І справді, ідея звертання до шлунка виявилася плідною. Гілки заколихалися ще сильніш, і хтось почав торувати шлях через хащі. Цей ХТОСЬ дуже великий, бо кожен його крок супроводив гучний звук, ніби вам назустріч рухався камінний велет з острова Пасхи.

Батько подивувався. Звісно, йому здається, що він не бачив свого сина цілу вічність, а значить, хлопчик міг підрости, одначе не настільки, щоб узуватися в черевики п'ятдесят першого розміру! У батька серце не на місці. Але, сподіваючись, що з його дитям нічого не сталося, він благальним голосом викликав його.

— І-для-якого-слухняного-хлопчика-тато-має-коробку-зефіру?

Відповідь надійшла швидше, ніж очікувалося: кущі розсунулися — із них вийшло чудовисько зростом два метри сорок сантиметрів. Це Упир власною персоною.

— А коробочка зефіру буде моєю! — наспівно промовив повелитель мороку, доводячи, що можна бути і мерзотником, і гурманом одночасно.

Інстинктивно наповнивши легені повітрям, Франсуа-Арман готувався побити рекорд із найгучнішого крику, та не зміг перебороти страх і голосові зв'язки відмовилися рухатися, а він лиш роззявляв рота і пихкав, нагадуючи викинуту на берег ошалілу рибу. Друга спроба заволати також не вдалася: він часто-часто роззявляв рота і дихав так швидко, що не зміг би загасити й трьох свічок на іменинному торті.

Чудовисько підійшло до Армана і з висоти свого зросту стало пильно його роздивлятися. Батько тремтів, як у лихоманці, і листя на кущах затремтіло разом із ним. А ще він клацав зубами, а з горла вирвалося шипіння, і, поєднавшись, ці звуки відбили пристойно бадьорий ритм, що нагадував самбу.

Маючи неабиякий музикальний слух, Упир не міг бути байдужим до початку фієсти і став пританцьовувати на місці. Хоча в цьому випадку слово «слух» — всього-на-всього метафора, бо Жахливий У вже наполовину гнилий і давно не має вух. Та це йому не вадить, бо він ніколи не слухає, хто там що каже.

— Ну й де? Де ваш зефір? — нетерпеливиться У.

Зібравши в кулак усю свою мужність, Франсуа-Арман нарешті спромігся на загадкову тираду.

— Гей-я, гой-я, гей-гей-гей! — на мотив «Диких танців» заголосив він.

— Я-я? Чого ти-ти? Ти зжер зефір? — підозрюючи найжахливіше, розсердився Упир.

— Ох-ла-ла-лаІ Ой-ла-ла-ла! Ах-ла-ла-ла!.. — мимрив Арман, аж крижаніючи з переляку.

— Що там за Аллах? Це він поласував зефіром? — стривожився Упир.

— Ні! Ні! Зе… зе… зефір!., кефір!., вампір!., лежить!., на кухні!.. Моя… погнать… забрать… набрать… літать! — завершив Арман, не рухаючись із місця.

Здається, Упир мало що зрозумів.

— Гаразд! Згода! Одна нога тут — друга там! Будь-яке терпіння має свої межі, і це єдині межі, які я можу визнати!

І він величним жестом відпустив переляканого Армана, що вже ладен був виконати його повеління, і на знак згоди хитнув головою. Залежно від того, доводиться йому казати «так» чи «ні», зуби його виклацували всілякі мелодії.

Франсуа-Арман дременув, як кролик у нору. Не стримуючись, Упир голосно зареготав. Виявляється, маніпулювати людьми ще простіше, ніж він гадав. Навіть на осматів він витрачав більше часу. А тут лишень постав у всій своїй мерзенній красі — і маєш: людина радісно тобі підкоряється! Не треба й вити по-упирячому (таємниця того виття нікому невідома), не треба погрожувати кривими, як у коршака, кігтями. Слід стати на повен зріст — і людина розгубиться, перетвориться на смиренне ягнятко.

Подумавши про це, У зобразив на своїй гидкій фізіономії щось схоже на посмішку. Втім, тільки добре знаючи Жахливого У, можна здогадатися, що це посмішка. Завбачивши таку гримасу, будь-хто кинеться телефонувати до психушки.

Упир кинув погляд на принишклий, спорожнілий ліс. Насправді він зовсім не спорожнів. Із-під кожного кущика, з-під кожного корінця блищали цікавістю маленькі очка, що їх власники, холонучи від жаху, позирали на чудовиська — прибульця з іншого світу. Упир не бачив їх, але відчував присутність. Таж кожен повелитель знає, що він завжди в центрі уваги! Власне кажучи, викликати загальний захват, почуватися маяком, до якого в нічній імлі прикуто погляди заблудлих моряків, увіходить до обов'язків повелителя.

Думаючи про те, яке численне товариство тепер спостерігає за ним, Упир посміхнувся ширше. Завмерши в тривожному очікуванні, товариство намагалося відгадати, що він учинить далі.

Якби Жахливий У прибув з іншої планети, певно, нічого б не змінилося. Всіх би цікавило одне: чого він тут? Чи буде він поділяти з мешканцями незнайомих йому земель їхні радощі і жалі? Чи він завойовник і хоче пограбувати їхні багатства? І всі чекають від нього якогось знаку, щоб зрозуміти: він прийшов із миром чи з війною?

Та нічого такого нема. Скориставшись тишею напередодні бурі, Упир задоволено озирнувся навсібіч і пожадливо вишкірився. Слід зауважити, що такі негідники, як Упир, мовчанням найвитонченіше катують. Десятки гризунів від жаху заклацали зубами, а сотні птахів — дзьобами; у зімлілої стоноги з хрустом зламалися всі сто ніг.

Упир набрав у легені побільше повітря, і лісові мешканці, занімівши, чекали чогось лихого. Збагнувши нарешті, що його майбутні піддані достатньо перестрашені, повелитель гучно виштовхнув із себе повітря:

— У-у-у-уххххх!

Звук був несильний, навіть, можна сказати, заслабкий, особливо якщо зважити на зусилля, витрачені на його відтворення. Та завмерлі в очікуванні лихого лісові мешканці підскочили від жаху. Відлуння упирячого виття розлягається навсібіч і хаотично блукає лісом. Птахи мліли, стоніжки, спотикаючись, мчали врізнобіч, білки та зайці, штовхаючи одне одного, забивалися в першу-ліпшу щілину. Одне слово, всі запанікували. Навіть постріл із гармати, якби Упир удався до цього, не наробив би такого переполоху. І чудовисько зареготало — гучно, пронизливо, здригаючись усім своїм понівеченим тілом. Покотившись лісом, громоподібний регіт, збігши з навколишніх горбів, докотився до містечка, злякавши всіх його мешканців. І вони вважали, що насувається буревій.

Громоподібний сміх, що скидався на гуркіт падаючого каміння під час зсуву, розбудив Арчибальда. Старенький спав у кріслі посеред вітальні. Нагадаємо, що вночі йому поспати не вдалося. Та і як він міг заснути, дізнавшись, що його внук зник назавжди в гущавині саду?

Як тільки тривожна звістка дійшла до Арчибальда, він дістав із полиць усі книжки, в яких розповідалось про мініпутський світ, і почав їх гортати, намагаючись знайти хоча б крихітну зачіпку, яка б дала змогу сподіватися на порятунок онука. До другої години ночі Маргарита через кожні півгодини приносила йому свіжозварену каву. Але потім поважна пані знесилилася і ледве додибала до ліжка, щоб знеможено впасти. Арчибальд тримався стійко і вперто перегортав сторінки, намагаючись не втратити анінайменшого шансу знайти щось таке, що допомогло б йому визволити онука. Та пошуки були марні, втома зморила його, і він, не дочекавшись півнячого погуку, задрімав. Дідусь так стомився, що за хвилину вже спав, як після маку. І ніхто і ніщо не могло його пробудити. Окрім, звичайно, жахливого реготу Упиря, який і мертвого підняв би з домовини. Втім, Упир жадав відправити на той світ усіх живих.

Арчибальд підскочив, як білка в дуплі, і тричі оббіг навколо крісла, доки нарешті отямився: він же в себе вдома. Струсивши із себе залишки сну, він зупинився і примружився, намагаючись зрозуміти, звідки лунає той нелюдський крик. (Цікаво, коли ми хочемо щось краще почути, ми примружуємо очі. Певно, є який таємничий зв'язок, що поєднує слух і зір).

Отже, прислухавшись і примружившись, Арчибальд сам себе спитав: що за жертва в таку рань гине в нелюдських муках? Послухавши трохи, він констатував, що навіть свиня, яку коле колій, верещить значно мелодійніше. А жахливе ревіння, від якого кров холоне в жилах, долинає ззовні і складається із нерівномірного громового гуркоту. І той гуркіт такий могутній, що дрижать стіни і на підлогу падає рамочка, під склом якої — сімейне фото. Тепер воно лежить на підлозі, засипане розбитим склом. Дідусь піднімає фото — з нього, радісно усміхаючись, дивляться він сам, Маргарита й Артур. Арчибальд пригадує, як ще зовсім нещодавно всі були разом і безтурботно насолоджувалися сонечком, щедро дарованим теплом, забуваючи, що в природи напоготові завжди є хмари… Обличчя на фото променяться щастям і радістю — побачивши їх, будь-яке лихо мусить утікати, налягаючи на ноги. Та нещастя вміє бути терплячим і має могутнього союзника — час. На жаль, час завжди намагається обіграти щастя і почати нову партію за правилами нещастя. Час розлучає людей, від нього жовтіють і тьмяніють фото, а на обличчях він залишає мітки.

Непрохана сльоза поволі сповзла по щоці Арчибальда. Як же йому хотілося повернути час, що втік, як пісок між пальцями, той час, коли щастя жило в кожному куточку його дому! Та час схожий на сон: його неможливо ні впіймати, ні зупинити…

Тяжко зітхнувши, Арчибальд ставить фото на шафу. Громоподібні звуки стихли, їм на зміну прийшли інші, такі ж загадкові. Нові звуки лунали з двору, точніше, з майданчика перед ґанком. Вони настільки дивовижні, що неможливо відразу зрозуміти, чи виходять із якогось механізму, чи з живої істоти. Вони нагадують переривисте дихання забіганого пса, свист повітря із проколотої автомобільної шини і чхання викидної труби одночасно. Хоча, можливо, йдеться лиш про пса, що чхає від викидних газів із автомобіля з проколотою шиною…

Щоб з'ясувати, в чому річ, Арчибальд відчинив ухідні двері і побачив, як стежкою до ґанку йде Франсуа-Арман. Артурів батько перебував у безтямному стані і, певно, тому пихкав, як задиханий пес, димів, мов радіатор, і спотикався, ніби авто на трьох колесах. Тобто Арчибальд не помилився у своїх припущеннях.

Не дійшовши до ґанку, Арман знесилено впав на лавку біля веранди. Знетямлений вигляд зятів не полишив дідуся байдужим. Його охопила тривога, бо ж Франсуа-Арман навіть після партії в крикет із командою слонів був би в ліпшому стані.

— Та що за чортівня! Що з вами сталося, дорогий Армане? питав дідусь, з пересторогою беручи зятя за плече.

Бідолашний тряс головою, ніби наперед згодний із будь-якою відповіддю Арчибальда. Хоча той питав його, а не відповідав на запитання…

— Так… Саме такі — несподівано вигукнув Франсуа-Арман, все ще не отямившись від жахливого видіння.

— Так, саме так… Що так? — перепитував дідусь, ніби розмовляв з дитиною, ще не навченою говорити.

— Диявол! Я бачив диявола! — відповів Арман, здригаючись у конвульсіях, і його очі мало не випали з орбіт.

Арчибальдові не треба нічого пояснювати. Він твердо знає: тільки одна істота на землі може видаватися дияволом. Це Упир!

Зітхаючи, дідусь сів поруч Армана. Дві такі важкі звістки поспіль можуть підірвати сили і молодшого за Арчибальда. Перша звістка полягає в тому, що Жахливий У проник у людський світ, і, певно, не для того, щоб погуляти чи відвідати магазини. Друга звістка випливає з першої і стосується Артура. Якщо Упир скористався променем, значить Артур лишився в мініпутському світі. Тепер його зріст — не більше двох міліметрів, і ніхто не знає, яким чином йому повернутися до свого звичайного зросту десятилітнього хлопчика. —.

І хоча у повітрі не було й натяку на вітерець, Арчибальд тремтів так, ніби його проймало до самих кісток. І душу його заполонила холодна, як полярний шторм, думка: як зарадити Артурові? А головне, хто може допомогти?



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка