Петро Іванишин Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) Монографія Дрогобич Видавнича фірма


Національний імператив та його вираження в поезії Є. Маланюка



Сторінка8/15
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.59 Mb.
#20372
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

3.2. Національний імператив та його вираження
в поезії Є. Маланюка

Вивчення національної літературної класики завжди актуальне для будь-якої культури. У межах постколоніальної ситуації побутування новітньої української науки ця актуальність, на наш погляд, має два конститутивні аспекти. По-перше, класичні досвіди, їх вивчення та популяризація допомагають реставрувати понівечену окупантом духовність народу. По-друге, саме в межах класичної літератури можна і треба шукати методологічно значущі ідеї, котрі за належного витлумачення допомагають ефективно (без імперських спотворень-аберацій) осмислювати національно-духовну дійсність.

Промовисто важливим об’єктом вивчення, під цим оглядом, видається творчість, зокрема поетична, українського письменника-вісниківця і мислителя-націоналіста, загальновизнаного вітчизняного класика ХХ ст. Євгена Маланюка. Очевидно варто з’ясувати характерні (насамперед теоретичні) аспекти вираження національного імперативу в межах зазначеного художнього досвіду. Метою, таким чином, стає окреслення поняття національного імперативу взагалі та з’ясування характерних форм його художнього вираження в поезії Є. Маланюка зокрема.

Уважний погляд на поезію та есеїстику Євгена Маланюка дозволяє виявити дві провідні ідеї його творчості: це опір різноликому (від війсково-політичного до культурного) імперіалізму та утвердження української національної ідеї.

Слушно запитати, як взагалі можна протистояти імперіалізмові, зокрема культурному? Австралійський вчений Саймон Дюрінг, висловлюючи загальну думку більшості націоцентричних постколоніальних вчених, вказує на потребу в розвитку націоналізму, зокрема „культурного націоналізму“, який завжди „розвивався всупереч імперіалізму“1. Більше того, С. Дюрінг викриває фальсифікаторські кривотлумачення поняття націоналізму (зокрема, ототожнення його з фашизмом, нацизмом (націонал-соціалізмом), шовінізмом, ксенофобією тощо), заявляючи: „Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією“2.

Важко відмовити в слушності австралійському науковцеві, тим більше, що і вітчизняна культурна традиція, і світовий історико-культурний процес підтверджують націотворчий та націозахисний потенціал націоналізму. Нам видається доцільним наголосити на тому факті, що саме ця ідеологія ще ні разу не ставала концептуальним „становим хребтом“ ідеології державотворення в Україні (ні в 1917–20, ані на початку 90-х рр.), що саме її ідеї могли б суттєво і якісно вплинути на процес постання сучасної національної держави.

Ідейно-науковою базою націоналістичного світогляду є національно-екзистенціальна методологія, структурована національним імперативом. Тут доречно окреслити поняття національного імперативу, котрий є аксіальною категорією ідеології, філософії та методології націоналізму. Особливо корисним з епістемологічної точки зору видається теоретико-практична конкретизація національного імперативу як базового спекулятивного елемента системи будь-якої національної культури, елемента, що має культуроносні, культуротворчі, культурозахисні та культуроінтерпретуючі потенції.

Сам термін імператив походить від латинського слова imperativus – владний. Найбільше поширення отримав, мабуть, під впливом популярності філософії Іммануїла Канта, в етиці котрого центральне місце займала відома формула категоричного імперативу: дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх.

Поняття національного імперативу доцільно витлумачувати, усвідомлюючи, що він є категоричним наказом у межах не суто етичного, а загальнонаціонального мислення. У цій своїй функції національний імператив детермінує постання національно-екзистенціальної методології як природного (іманентного) для будь-якої нормальної, незмаргіналізованої особистості способу мислення, мислення „у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації“3.

Так увиразнюється методологічна роль імперативу взагалі та національного імперативу зокрема. Імператив постає водночас й основною регулятивною ідеєю (чи принципом) мислення, й основним (системотворчим) елементом світоглядної бази індивіда.

У межах української культури Нового часу національний імператив сформульований Тарасом Шевченком, „Кобзар“ якого вчить мислити саме в українських категоріях з позицій національної максими: все, що йде на користь нації і християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло21.

Згодом цей спосіб мислення та основоположна для нього регулятивна ідея у той чи інший спосіб (у межах різних галузей культури) розвивалася в рамках української духовної традиції ХІХ–ХХ століть. Лінія ітелігібельного пошуку іноді вкрай небезпечно віддалялась від свого епіцентру (і тоді Україна ставала жертвою запозичених імперських ідей) або максимально наближалась до Шевченкового архетипного зразка. П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Т. Зіньківський, О. Кониський, І. Франко, Леся Українка, М. Міхновський, М. Євшан, В. Липинський, А. Шептицький, Д. Донцов, М. Хвильовий, Й. Сліпий, Ю. Липа, Ю. Вассиян, Є. Коновалець, О. Ольжич, С. Бандера та ін.,– усі вони так чи інакше розвивали українську культру саме тому, що у той чи інший спосіб переартикульовували національний імператив Кобзаря.

Національний імператив у поезії Євгена Маланюка (схоже як у Т. Шевченка, І. Франка чи інших класиків) постає виразно структурованим явищем. Можемо виділити цілий ряд його конститутивних елементів, котрі корелюють із відповідними аспектами національного буття (як і гайдеґґерівського „тут-буття“). Основним смисловим акцентом стає виявлення національно-мислетворчих, регулятивних потенцій художніх формантів (елементів літературного твору).

Розглянемо декілька прикладів із різних збірок письменника (переважно це форми свідомості максимально близького до автора ліричного героя), що стосуються різних національно-імперативних моментів.



Митецький аспект національного імперативу виражений Є. Маланюком, наприклад, у триптисі „Біографія“, зокрема особливо виразно у третій частині. Тут голос ліричного героя озвучує не лише артистичну позицію автора – „кривавих шляхів апостола“ – та його побратимів по „стилосу“, але й може інтерпретуватися як вираження настанови в межах суспільної позиції – „смолоскипом Тобі Одній“ (цебто Україні) – кожного національно-свідомого українця з трагічного покоління епохи Визвольних Змагань:
Мушу випити келих до краю –

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю,–

Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорізаним звірем – вітер

Проридає в страшний простор.

(Там жито – надовго збите,

там чорним повітрям – мор).
А я мушу не зморено – просто –

Смолоскипом Тобі Одній,

Я – кривавих шляхів апостол –

В голубі невечірні дні.4
Для поневоленого народу немає нічого більш актуального, ніж здобуття свободи (як для народу вільного – збереження її). Ліричний герой у „Сьогодні“, заперечуючи розпач поразки – „В жорстоку, хижу ніч життя, / В оцю страшну, страсну годину“ (твір написаний у 1923 році),– актуалізує військово-політичний аспект національного наказу (особливо промовисто через архетипальний, бо Шевченковий, образ гайдамацького „свяченого ножа“) як справедливої, хоча й страшної, помсти окупантам („хижацькому сходу“, „орді“):
Ні! Не тропар і не псалом!

Не молитви, не плач до неба,–

Свячений ніж, стиснутий злом,

Свячений ніж – оце нам треба.
В жорстоку, хижу ніч життя,

В оцю страшну, страсну годину,–

Здуши гадюку почуття,

Забий, забий в собі людину!
Дивись, крізь язики заграв

Встає пожар, як Гонта, ярий,

І морок ночі розідрав

Міліоновий галас: Кари!
Катуй, ґвалтуй хижацький схід!

Жени орду в азійську далеч!

На спів осінніх панахид

Злетиться знову хижа галич,
І вкриє стерво вражих тіл,

І їй в жахливій тиші ночі

Накаже грізний Азраїл

Ворожі видзьобати очі.5
У другій частині диптиха „Вітри історії“ зустрічаємо органічне поєднання двох фундаментальних аспектів українського імперативу – суспільно-громадянського і релігійно-християнського. Поставлена у першій частині диптиха проблема здобуття „на Богдановій дідизні“ національної держави – „І, може, тільки втретє створиш, / І втретє запала весна!“ – у другій частині отримує програму вирішення (через утвердження націоналістичної суспільно-громадянської позиції активної боротьби за свою державу). Характерно, що подолання ліричним суб’єктом неприродної антиукраїнської ситуації – „Чингіз і нині отаман там“ – можливе лише через співдію із інкультурованими в українське буття християнськими енсами (сущими), передусім „Месією“ (що має і трансцендентний (божественний) і виразно національно-екзистенціальний (антропологічний) вияви). Лише Бог (як виразно проукраїнська, а не міфічно-“загальнолюдська“ надприродна сила) здатен вчинити щит героя (через його образ утверджується автентично-український, у Шевченковому дусі, тип українця-християнина) „адамантом“, його визвольний меч – „архангела вогнем“:
Вітри історії розсіють

Готичні сутіні століть,–

Жагу ж зустрінути Месію

Водою днів не утолить.
Крилю голодний зір за обрій,

Обтятий Богом шестикрил,

Мій лютий плач, мій сміх недобрий,

Всі корчі демонської гри,–
Лукава пристрасть і лукавий

Холодний біль – Тобі! Тобі!

Не задля зла, не задля слави,–

Той дар гіркий віддай юрбі,–
Ні. Ось цей смолоскип поета

(В нім м’язи й мозок мій горять)

Несу туди, де мріють мети,

Де з крові родиться зоря,
Де хмарами скипілось небо

Під ярим полум’ям пожеж,

Де простір – половецьким степом,

Де дика далечінь – без меж.
Чингіз і нині отаман там,

І ніч чорніє день за днем…

Вчини ж цей щит мій адамантом!

Цей меч – архангела вогнем!6
І цей ряд можна продовжувати, доповнюючи новими моментами (скажімо, інтимно-моральними, гносеологічними, соціальними чи сімейно-побутовими), що увиразнюють парадигмальні (від часів Кобзаря) для нової української культури аспекти і національного імперативу, і детермінованого ним українського (власне, україноцентричного) мислення. Однак всі вони так чи інакше виводять реципієнта на основний аспект, детермінований політичною домінантою національної ідеї. Йдеться про аспект національно-державницький.

У „Варязькій баладі“ цей елемент національного імперативу конституюється через протиставлення в межах України – „Степової Еллади“ – образів-символів бездержавності („чорні очі хитрих вікон“, „поснулі хутори“, „сарматські уста“ тощо) та державності („варязької сталі“, „візантійської міді“). Ліричний герой свідомо моделює історіософські візії, акцентуючи на наслідуванні позитивних державницьких зразків періоду Київської Русі („Там обертав в державну бронзу владно / Це мудре злото – кремезний варяг…“) чи козацької доби (особливо образ другого з „двох гетьманів“), оскільки доба бездержавності перетворює країну на жахливу демонічну істоту („…і відьмою вночі / Ти розгортаєш кажанові крила…“, а потім: „…Летиш страшна й розхристана на шабаш – / Своїх дітей байстрючу пити кров…“). У цьому змістово-смисловому контексті кінцеве риторичне питання звучить як категоричний наказ до здійснення, до національно-державного утвердження (віднайдення „державної бронзи“) рідного народу:


А з Чигрина й з Батурина, в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п’яні,

І кожен довго плаче і співа.
Один зітха – єдиним звуком: „Тиміш“ –

І проклина Виговського всю ніч,–

А другий,– той, що огрядніш і стриманіш,–

На північ кида блискавками віч.

І чуть: „Чекай, бо ж –жодного респонсу,

Ти, Орлику,– гаряча голова!“…

. . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . .

Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,



Проклятий край, Елладо Степова?!..7
Здійснене нами аспектальне окреслення поняття національного імперативу та з’ясування характерних теоретичних аспектів вираження національного імперативу в межах поетичного досвіду письменника-вісниківця дозволяє не лише вивчати поезію вказаного автора на якісно глибшому сенсовому рівні. Вони дозволяють вийти також на важливі методологічні питання, що стоять перед постімперським українським літературознавством, зокрема допомагають знаходити та використовувати продуктивні методологічні ідеї, притаманні вітчизняній літературній культурі. Однією з таких ідей, безумовно, є категорія національного імперативу як домінанти національно-екзситенціального мислення.

Запропоновані у цьому розділі студії, на нашу думку, досить чітко показують ефективність національно-екзистенціальної інтерпретації як герменевтичної практики. Саме вона допомагає не лише не уникати складних філософсько-політичних проблем у межах художньої літератури, а й з великим ступенем об’єктивності їх витлумачувати. Набутий досвід можна використовувати для вивчення інших складних питань національно та антинаціонально заангажованих творчих досвідів.

1. Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.– С. 565.

2. Там само.

3. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.– С. 6.

4. Маланюк Є. Поезії / Поезії (Упорядк. та передмова Т. Салиги, прим. М. Старовойта).– Львів: УАІ ім. Івана Федорова; „Фенікс Лтд“, 1992.– С. 36.

5. Там само.– С. 123.

6. Там само.– С. 127–128.

7. Там само.– С. 141–142.


Розділ ІV.
Франкознавство і націоекзистенціальна методологія

Розділ присвячено різноаспектним експлікаціям цілого ряду франкознавчих питань. Ідеться про метод методологічної верифікації І. Франка, про форми національного імперативу в його творчості. Про художню герменевтику Каменяра, зрештою, про культурологічну проблему методологічних засад освітянських реформ в сучасній Україні. Інтерпретація зазначеної проблематики провадиться із врахуванням теоретичного потенціалу національно-екзситенціальної інтерпретації.




4.1. Метод методологічної верифікації
в Івана Франка


(національно-екзистенціальні аспекти)

В одному зі своїх аналітичних розмислів професор Іван Денисюк, розмірковуючи над актуальними питаннями пострадянського франкознавства, зауважує наступне: „Звільнившись від імперського ідеологічного пресу, франкознавство перестало бути колоніальним і повинно розвиватися в руслі концепції української національної культури, тобто в тому руслі, в якому мислив свою творчість сам І. Франко, хоча, не підтримуване державною національною політикою, воно не може міцно стати на ноги в умовах економічної кризи. У час демократії, з одного боку, є всі можливості показати несфальшованого І. Франка, а з другого – активізуються антиукраїнські тенденції, які полягають, серед іншого, в тому, щоб дискредитувати світочів українства, показати їх як якісь патологічні прояви“1.

Важко переоцінити методологічну слушність даного спостереження. Бо тут ідеться не лише про те, що Франка, як і будь-якого іншого українського класика (ширше – будь-якого письменника), слід вивчати, враховуючи іманентні риси його творчості. Український вчений ще й обґрунтовано постулює власне притаманну Франкові гносеологічну парадигму, прямо вказуючи на те, що новітнє франкознавство „повинно розвиватися в руслі концепції української національної культури“, тобто в тому руслі, „в якому мислив свою творчість сам І. Франко“. Закономірним є й інше? дослідники, котрі нехтують цим фундаментальним постулатом, свідомо чи неусвідомлено принижуються до гетерономної (найчастіше політико-ліберальної, ще „постмодерної“) надінтерпретації Каменяра, вписуючи свої роботи в потворний і такий знайомий ще з радянських часів контекст міфоїдних стереотипів – „антиукраїнських тенденцій“.

Цілком природно, отже, що переважна частина франкознавців так чи інакше розглядає чи повинна б розглядати творчість Франка як „модель культурно-національної стратегії“ (за влучним окресленням Оксани Пахльовської)2. І на рівні філософських спекулятивів таке судження навряд чи потребує якихось ширших обґрунтувань чи уточнень. Однак ситуація змінюється на рівні практики. Тобто тоді, коли ми, згідно із заявленим вище постулатом, намагаємося творчість Івана Франка використати як методологію(-ї) осмислення явищ та закономірностей буття і передусім буття культурного, національно-духовного. Чому, наприклад, критична оцінка Франком марксизму, москвофільства, польського шовінізму чи Драгоманова переконує більшість науковців і досі, а витлумачення ним творчості Т. Шевченка (скажімо, поеми „Гайдамаки“) чи феномену Греко-Католицької Церкви (релігії взагалі) вважають контроверсійним?

Проблема ця, на нашу думку, випливає із давно поміченої дослідниками (С. Єфремов, М. Зеров, Д. Донцов, Є. Маланюк тощо) складності (місцями до амбівалентності) творчої особистості Каменяра, внутрішньо притаманної йому „боротьби“. О. Пахльовська пише про це так: „…безперечно, ми не знайдемо жодного твору І. Франка, в якому б не виявлялася – більш чи менш відверто – незмінна константа: проблематика боротьби, зіткнення, поєдинку, але разом з цим – і подолання. (…). Тому й нелегко читати І. Франка.., тому що на „поверхні“ його творчості як Тексту ми знайдемо безліч суперечностей. Але за цим – таким уже модерним, „прописаним“ у „нашому“ столітті,– роздвоєнням ми не знайдемо парадоксу заради гри чи нігілізму через обридженість буттям. Це роздвоєння – поєдинок між духом і розумом…“3.

Ми б пояснювали проблему „суперечності“ дещо інакше, зафіксувавши її передусім на рівні методологічному – філософської свідомості (звідси і – філософії творчості) і розрізнивши конфліктування не стільки між „духом і розумом“ (хоч і воно, безумовно, важливе та постійно присутнє), скільки між різними „духами“ та „розумами“. Саме вивчення суперечностей, „боротьби“, „поєдинку“ у сфері аналітичної свідомості привело франкознавців до слушного виділення у І. Франка різних типів світогляду (фактично, складної світоглядної еволюції). І у цьому, як нам видається, полягає сутнісна різниця між Каменярем і, скажімо, Тарасом Шевченком як людиною цілісного, монолітного світогляду (із мінімальною тенденцією до модифікації акцидентного, але не субстанціонального в інтелігібельній структурі), чиї дискурсивні моделі будь-якого періоду творчості служили, служать і, сподіваємось, надалі служитимуть матрицею для „культурно-національної стратегії“, зокрема для конкретно-практичної власне української оцінки різних типів дійсності (філософської, художньої, політичної, історичної, релігійної тощо).

Однак, на наше глибоке переконання, було б невибачальною помилкою вважати органічну складність світоглядної системи (чи систем) Івана Франка нездоланною перешкодою для методологічного використання творчої спадщини цього феноменального раціонального розуму – „національного інтелекту“ (Є. Маланюк). І, як нам видається, один із можливих шляхів об’єктивного подолання окресленої гносеологічної проблеми може запропонувати національно-екзистенціальна методологія, зокрема через використання притаманного їй методу методологічної верифікації (використаного нами, зокрема, у „Вульгарному „неоміфологізмі“4). Тим більше, що сам цей метод (бачиться, і генеруюча його методологія), є питомим для метадискурсу І. Франка.

Окреслимо характерні аспекти даного методу.

Евристичний (навіть загальнологічний) сенс методу методологічної верифікації стосується передусім метакритичної сфери і полягає, на нашу думку, у звірянні відповідності проголошених методологічних постулатів постулатам справжньої методологічної бази, котра випливає з емпіричного текстуального матеріалу. Епістемологічної конкретизації даний метод набуває саме в межах національно-екзистенціальної методології (художньо сформульованої Т. Шевченком і науково експлікованої у наш час В. Іванишиним). Однак повною мірою гуманітарно-інтердисциплінарний характер пропонованого методу увиразнюється через узгодження ряду базових компонентів (передсуджень) тезаурусу національно-екзистенціальної методології з відповідними елементами інших методологій. (Цьому ж сприяє й обґрунтовуюче принципи методологічної верифікації використання фрагментів Франкової творчості як мегатексту, передусім тих творів, котрі, на наш погляд, мають експліцитно виражену націоекзистенційну (націотворчу та націозахисну) природу, а тому можуть і повинні б служити формантами „культурно-національної стратегії“).

Передусім ідеться про узгодження з іншою базовою для гуманітаристики методологічною системою – герменевтикою. Національно-екзистенціальний захист, утвердження і розвиток національного буття, одним із найважливіших культурних елементів якого безумовно є художня література, знайшов свою експлікацію22 у творчості фундаментального німецького герменевта Мартіна Гайдеґґера та його учня Г.-Ґ. Ґадамера.

Вивчаючи продуктивність національно-екзистенціальних передсуджень у плані подолання хибної інтерпретації, нами було герменевтично окреслено цілий ряд істинних передсудів, що складають необхідний тезаурус будь-якої інтерпретації. Два основні можуть послужити достатньою підставою для вивіряння методу методологічної верифікації Каменяра. Згадаємо їх ще раз.

Перший засновок-передсудження стосується більше літературознавства і базується на переконаності в тому, що художня література (ширше – мистецтво) є одним із основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

Як не згадати у цьому зв’язку фундаментального мистецького принципу Тараса Шевченка, втіленим в образі „слова“ „на сторожі“ „малих отих рабів німих“ – упослідженого покоління земляків. Схоже націоекзистенційне усвідомлення виражене Франком у його „посланії“ – пролозі (1905 року) до поеми „Мойсей“, де отримуємо тісно переплетену тріаду взаємозалежних енсів (індивідуального, колективного та художнього буттів) – митець-народ-художня творчість:
Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізніх

Палитиме, заснути я не можу.

………………………………………………



О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

……………………………………………….



Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині завдаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний5.
Другий засновок-передсудження має більш загальнометодологічне значення. Він зобов’язує дослідника розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда і його герменевтичну здатність (у нашому випадку йдеться про інтерпретаційний потенціал і художнього і філософсько-теоретичного дискурсу І. Франка). (До речі, як ми вже вказували, усі інші національно-екзистенційні передсуди так чи інакше визначаються цими двома домінантними, засновковими).

Іван Франко у філософсько-політичному, навіть ідеологічному розмислі-зверненні „Відкритий лист до галицької української молодежі“ (1905), передчуває появу „переломових подій“, прихід нової доби, коли „бурхлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків“ і формулює власні національно-екзистенціальні настанови, маючи саме націю за ту дійсність, котра повинна детермінувати акціональні імперативи (в тому числі й герменевтичні) особистості. Ось як це ми спостерігаємо у випадку конкретизації націоналістичного принципу соборності,органічного – через процес національно-духовної ідентифікації – для мислення кожного українця: „Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою політичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його (виділення наші.– П. І.)“ (Т. 45.– С. 401, 405).

Інший аспект методологічної верифікації отримуємо через використання націологічно-соціологічних розмислів Макса Вебера, зокрема коли йдеться про специфіку аксіологічної інтерпретації у „соціальних науках“. „Емпірико-психологічне та історичне дослідження певної оцінної точки зору в аспекті її індивідуальної, соціальної та політичної зумовленості може бути тільки таким: розуміючи, пояснювати її“6,– зауважує німецький вчений. Це дуже важливо враховувати при вивченні будь-яких літературно-культурних творів.

Вебер ставить проблему герменевтично і стверджує, що „правдивий сенс дискусії ціннісного характеру полягає в тому, щоб зрозуміти, що насправді має на увазі мій опонент (а також і я сам), тобто справжні, а не уявні цінності обох сторін, і тим самим визначити власне ставлення до цих цінностей“7. Легко помітити, що велика частина філософсько-наукової та художньої спадщини І. Франка має дискутивно-полемічну природу, а там, де „дискутуються різні… оцінні судження“, дуже важливо „зрозуміти справжні ціннісні позиції сторін“8.

Одним із найблискучіших прикладів виявлення „справжніх“, а не „уявних“ цінностей (така верифікація стає можливою внаслідок націоекзистенційної інтенції Каменяра на інтереси народу) може бути філософська розвідка І. Франка „Що таке поступ?“ (1903). Особливо переконливим, з огляду на окупаційне „світле“ минуле України під кривавою владою російських більшовиків, видається „розуміння“ і „пояснення“ „правдивого сенсу“ доктрин лівого спрямування – комунізму, соціалізму, соціал-демократизму тощо. Український мислитель, долаючи критиковані ним стереотипи й у власній аналітичній свідомості, експлікує антинаціональну та антигуманну суть названих ідеологій зокрема через виявлення „справжніх цінностей“ марксистської (в термінології Франка – ще „соціал-демократичної“) „народної держави“: „Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання… зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою (виділення наше.– П. І.)“ (Т. 45.– С. 341).

Ще одним важливим націоекзистенційним моментом методологічного вивіряння безумовно є христологічна позиція. Дозволимо собі нагадати, що, у нашому розумінні, христологія (чи христологічна інтерпретація) у широкому загальнометодологічному значенні цього слова означає стратегію витлумачення явищ та закономірностей буття крізь призму християнства. Ця теорія в особі блискучого французького філософа Сімони Вейль пропонує застосовувати інтерпретаційний „критерій, значення якого універсальне і безперечне“9. „Він полягає в тому,– пише французький мислитель,– що коли слід оцінити певну річ, потрібно прагнути розпізнати частку добра, яка присутня не в речі, як такій, а в спонуках зусилля, яким вона створена. Адже скільки добра є у спонуках, стільки його і в самій речі, не більше. Запорука цього – слова Христа про дерева і плоди“10.

Таким чином, „йдеться про аналіз, який веде до оцінки продукту особливої людської діяльності, перевірку спонуками, які сумісні з концепцією, що над ними панує. З цього аналізу випливає метод вдосконалення людей, народів та індивідуумів, а спершу самого себе шляхом такої зміни концепцій, яка дозволить задіяти лише чисті спонуки“11. Очевидно, що даний підхід, котрий органічно і безпосередньо випливає із вчення Ісуса Христа, зобов’язує нас оцінювати „міру добра“ не стільки явищ дійсності („речей“ чи „плодів“), скільки тих „спонук“, що призводять до виникнення „речей“. А це безпосередньо виводить нас на оцінку методологічного, ширше – інтенціонально-світоглядного (ідеологічного) рівня мислення („дерева“, що породжує добрі чи погані „плоди“) того чи іншого творця того чи іншого культурного феномена.

Для Івана Франка назагал типовими є непорозуміння з християнською релігією, однак іноді йому вдається продуктивно застосовувати суто христологічні принципи в контексті методу методологічної верифікації (щодо оцінки релігійних явищ, виявлення рис християнства та псевдохристиянства див. його „Молитву за ворогів“, „Воскресеніє чи погребеніє?“, „Святовечірню казку“, „Хрест“ та ін.). Особливо переконливо (через рецептивний потенціал художнього образу) у цьому плані виглядає виявлення молодим автором (1883 рік) у „Святовечірній казці“ повновартісної „міри добра“, націозахисної, як рівно ж людино- та націотворчої суті „дерева“ (методології) Української Греко-Католицької Церкви:
Ходім до пастирів народа!“ – знов сказала,

В віконця яснії попівські заглядала.

І наче той дзвінок вечірньою порою,

Так клич її лунав, мов поклик той до бою:

Ставайте дружно всі, і згідно всі, і сміло,–



Бо ваших рук важке, святе чекає діло!

Ви сіль сеї землі! Як звітріє вона,–

То чим посолять хліб із нового зерна?“12.
Важливим видається також і методологічне узгодження з постколоніальними студіями. У даному випадку можливих екстраполяційних точок може бути багато (як, до речі, й у всіх попередніх випадках), ми ж прагнемо сконцентрувати увагу на дискурсивному характері інтерпретованих творів та виявленні національної ідентичності автора дискурсу.

Американський учений Едвард Саїд, використовуючи напрацювання Мішеля Фуко, зазначає, що дискурс – лише „систематичний“, що людина не може „творити дискурс.., якщо вона не належить… до ідеології та інституцій, які гарантують його існування“13. Отже, завдання дослідника в такому випадку виявити, яка ідеологія забезпечує систематичність того чи іншого дискурсу.

З іншого боку, важливо враховувати під час інтерпретації яку національну ідентичність (найосновнішу колективну ідентичність будь-якої людини, на думку англійського вченого Ентоні Сміта) репрезентують своїми творами автори і якою мірою вони це роблять, а також чітко усвідомлювати власну національну ідентичність. Такий ракурс бачення випливає із того фундаментального значення, яке має національне єство людини на її культурно-творчу діяльність (див. праці С. Дюрінга, Г. Бгабги, А. Мукгерджі тощо). Не випадково цей ракурс спостерігаємо навіть у постколоніалістів виразно ліберального спрямування (із постмодерними ухилами) як у випадку Е. Саїда.

Обидва ці методологічні моменти – врахування дискурсивності (фактично, ідеологічності) та національної ідентичності під час аналізу – можемо спостерегти у праці І. Франка „Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова“ (1906). Прагнучи об’єктивної оцінки свого колишнього вчителя, Каменяр використовує історичний метод („методу“) для пізнання дискурсу: „Хотячи зрозуміти склад ума і напрям ідей Драгоманова, конче треба уявити собі ту сферу, серед якої він родився та виховався, і той час, у якім формувалися його ідеї“ (Т. 45.– С. 424). Середовище Драгоманова – це маргінальне (отже, неповноцінне з точки зору національної тотожності) середовище „помосковленої інтелігенції Лівобережної України“, у свідомості якої поєднувались „давня козацька традиція“ „автономізму“ із „ліберальними ідеями Західної Європи“, однак „найменше було українського націоналізму“ (Т. 45.– С. 424).

Для виявлення типу мислення Драгоманова Франко не випадково звертається до постаті Шевченка, як до верифікаційного критерію. І виявляється, що наукове розуміння Кобзаря Драгомановим навдивовижу звужене, абероване соціальними та класовими моментами (що випливали з ідеології нігілістичного „республіканізму“), тоді як менш наукове розуміння творчості генія в Галичині було набагато адекватніше, герменевтично коректніше, бо розглядало Кобзаря як явище загальнонаціонального масштабу: „…його (Шевченка.– П. І.) ширше, національне значення лишилося закрите для них („республіканців і скептиків“.– П. І.) і в значній часті закрите й для Драгоманова аж до кінця його життя. Годі задумати собі повнішого контрасту, як те розуміння Шевченка на Лівобережній Україні, якого речником був і Драгоманов, а те, яке бачимо, хоч і без такого глибокого і систематичного викладу, в Галичині. Там Шевченко важний головно як протест проти кріпацтва, проти заскорузлості та кастового егоїзму в суспільності, а тут як речник національних ідей (виділення наше.– П. І.), як поет, що обняв душею всю Україну, оживив її минувшину і п’ятнував тих, що мучили й мучать її“ (Т. 45.– С. 424–425).

Якщо згадати про провідну теоретичну формулу національно-екзистенціальної методології,– національний імператив,– слід згадати і про роль І. Франка у перекодуванні його з художньої мови „Кобзаря“ Т. Шевченка на дискурсивно-поняттєву мову. Саме у творчості пізнього Франка маємо перше в українському метадискурсі фундаментальне філософсько-наукове формулювання національного імперативу. Водночас це формулювання, котре з’явилося в статті „Поза межами можливого“ (1900), можна вважати і синтетичним найчіткішим формулюванням методу методологічної верифікації Каменяра. Якраз воно зводить до спільного логічного знаменника усі перераховані вище моменти методологічного узгодження в межах національно-екзистенціального тезаурусу: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими“ фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації“ (Т. 45.– С. 284).

Національні імперативи Шевченка і Франка демонструють остаточний синтез „діонісійського“ та „аполонійського“ мислителів у лоні філософії національної ідеї. Водночас на повен зріст постає перед нами загальнокультурна повновартісність методу методологічної верифікації, котрий через національний імператив набуває виразного спекулятивного та практичного національно-екзистенційного значення як один з провідних методів витлумачення метадискурсивних (і не тільки) систем.

Навіть наше доволі неповне (в межах підрозділу) окреслення методу методологічної верифікації дозволяє зауважити наступне. Цей метод видається дуже важливим для двох взаємопов’язаних франкознавчих процесів: 1) вивчення творчості І. Франка (внутрішньо суперечливої в деяких моментах) і 2) вироблення на її основі ефективної в постколоніальній дійсності моделі „культурно-національної стратегії“ (О. Пахльовська). Саме метод методологічної верифікації (як іманентний гносеології Каменяра) може бути використаний для а) розрізнення та параметрування контроверсійних і неконтроверсійних філософсько-наукових праць та художніх творів І. Франка (особливо в ранні періоди творчості) і б) виявлення неконтроверсійних дискурсів чи дискурсивних фрагментів, з метою інтерпретації їхніх методологем саме як формантів моделі „культурно-національної стратегії“. Під останньою ми розуміємо методологію національного відродження і побудови національної держави українців – Української Самостійної Соборної Держави – візія, якої супроводжувала Франка все життя.

1. Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнар. наук. конф.– Львів: Світ, 1998.– С. 12.

2. Див.: Пахльовська О. Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнар. наук. конф.– Львів: Світ, 1998.– С. 19–31.

3. Там само.– С. 24.

4. Див.: Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ “Відродження“, 2001.

5. Франко І. Зібр. творів: В 50 т.– К.: Наукова думка, 1976.– Т. 5.– С. 212–214. (Надалі том і сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках).

6. Вебер М. Сенс „свободи від оцінок“ у соціальних науках // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика.– К.: Основи, 1998.– С. 267–268.

7. Там само.– С. 268.

8. Там само.

9. Вейль С. Укорінення. Пролог до декларації обов’язків щодо людини // Вейль С. Укорінення. Лист до клірика.– К.: „Д. Л.“, 1998.– С. 192.

10. Там само.

11. Там само.– С. 193.

12. Франко І. Святовечірня казка // Франко І. Твори: В 20 т.– К.: Державне видавництво художньої літератури, 1952.– Т. ХІ.– С. 313.

13. Саїд Е. Д. Орієнталізм.– К.: Основи, 2001.– С. 415.


Каталог: txt -> vidrodzhenia -> ivanyshynp
vidrodzhenia -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
txt -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
txt -> Школа \"Анналів\"
txt -> Список разработчиков ооп, экспертов Разработчики
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
txt -> Народна демонологія: розкриття образу нечистої сили (чортів і бісів) в народних уявленнях”
vidrodzhenia -> Дмитро донцов
ivanyshynp -> Герольд нескореного покоління


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал