Петро Іванишин Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) Монографія Дрогобич Видавнича фірма


Творчість Т. Шевченка як інтерпретаційний критерій „національного підходу“



Сторінка7/15
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.59 Mb.
#20372
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15

2.3.3. Творчість Т. Шевченка як інтерпретаційний критерій „національного підходу“

Вивчення можливого методологічно-інтерпретаційного потенціалу художньо-літературної творчості видається потрібним теоретичним завданням у контексті сучасного пошуку іманентних українській духовності літературознавчих підходів. Особливо вагомим для українського постімперського літературознавства є, очевидно, вивчення вже наявного герменевтичного досвіду у вітчизняному метадискурсі передусім націоцентричних літераторів (письменників і вчених).

Зокрема, йдеться про вивчення рецепції, інтерпретації та методологічної актуалізації творчості одного українського класика у критичній спадщині іншого. У нашому випадку простеження можливого гносеологічно-евристичного діалогу доречно провадити на матеріалі поезії Т. Шевченка та есеїстики Євгена Маланюка, чия послідовна і глибока національна заангажованість, що служить свідченням іманентного й акмеїчного вираження української духовності, мабуть, ні в кого не викликає сумніву. Спробуємо накреслити основні (концептуальні) моменти вивчення способів використання творчості Т. Шевченка як інтерпретаційного критерію в контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка.

Таке витлумачення передбачає попереднє окреслення двох основоположних у контексті даної проблематики понять: літературної герменевтики і „національного підходу“ Є. Маланюка.

Поняття літературної герменевтики18 визначаємо, виходячи із герменевтичної функції, органічної для художньої літератури. Під нею розуміємо практику (передусім) та теорію (рідше) інтерпретації явищ буття, виражених у літературному творі, зокрема в поезії Т. Шевченка. Натомість під „національним підходом“ Є. Маланюка маємо на увазі авторський метод національно-екзистенціальної інтерпретації, котрий випливає із традицій націоналістичної герменевтики 20–30-х років ХХ ст., одним із основоположників якої був Д. Донцов. „Естетиці декадансу“, що виросла у вітчизняній культурі в теорію „плебейської літератури“ М. Драгоманова, протиставляє Д. Донцов „естетику Шевченка“ (цього „Прометейового духу“ у художній інтерпретації Є. Маланюка), який відкидав „солодкаво-нудну“ творчість, протиставляючи їй націотворчу героїку1.

Блискучим зразком націоекзистенціальної літературної інтерпретації, як варіанту „національного підходу“, може бути сонет (точніше, сонетоїд) Є. Маланюка „Шевченко“. У ньому спостерігаємо не лише глибоке, субстанціональне, власне герменевтичне бачення/окреслення підставових духовних концептів універсуму поета-генія, загальновизнаного основоположника українського націоналізму Нового часу2. Цей твір має і певне методологічне значення, оскільки дає добре уявлення про те фундаментальне аксіологічне місце/значення, котре займає у національно-духовній, культурній традиції, а звідси й у художньо-критичній свідомості (навіть тезаурусі) alter ego автора творча персоналія Кобзаря (підтвердженням цьому можуть бути й інші художні твори та есеїстичні роботи поета):


Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – „Кобзар Тарас“

Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,–

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати3.
Виходячи з цього експліцитно і неодноразово заявленого аксіального статусу персоналії та творчості Т. Шевченка у герменевтичному світогляді Є. Маланюка, варто простежити як і якою мірою на практиці реалізується трансформація літературно-інтерпретаційного потенціалу „Кобзаря“ в методологічні критерії „національного підходу“ (як націоналістичного способу осмислення художніх (ширше – загальнокультурних) феноменів та закономірностей). Розглянемо декілька характерних прикладів у контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка. Причому приклади ті стосуються шевченкознавчих робіт автора.

Промовистим зразком окресленого вище витлумачення може бути з’ясування Є. Маланюком характерних рис романтизму Т. Шевченка. Говорячи про „своєрідний“ романтизм Кобзаря, критик відштовхується в його характеристиці не від теоретичних загальників, не від пасіонарних прикладів (Байрон чи Лермонтов), нав’язуючи їх стильові особливості досліджуваному автору,– якраз навпаки. Дослідник, володіючи достатнім теоретичним і практичним передзнанням, вдало накреслює певні компаративні моменти саме тому, що глибоко пізнає суть „шевченкового романтизму“, пізнає на основі аналізу передусім його власних художніх творів. І тут для нас важливо вияскравити момент апеляції критика саме до явно виражених інтерпретаційних висловлювань у поетичному дискурсі („Тризна“, „Слепая“ тощо), котрі, зрештою, і виводять Є. Маланюка на головну якість витлумачуваного явища: романтизм Шевченка виразно національно-заангажований, „органічно-реальний“ (звідси й авторські умовні терміни – „реальний романтизм“ чи „романтизм античний“):

„…Належить бо спеціяльно підкреслити – і в цім найголовніша прикмета Шевченкового романтизму – що романтизм той ніколи не мав абстрактного („світового“, як у Байрона, чи „міжпланетарного“, як у Лермонтова) характеру романтизму канонічного. В тій самій „Тризні“ писаній, як і „Слепая“,– мовляв Шевченко,– „черствим кацапським словом“, і писаній, підлягаючи літературній моді, навмисно „байронічно“, поет застерігається, що „…тьму розличных сновиденій и байронический туманъ онъ не пускалъ…“ Шорстко – і то не раз – висловлюється Шевченко, так би мовити, про „поезію для поезії“ („чи є поганьше що на світі, як та дрюкована нудьга про марно страчені літа?..“). Поезія для нього – служення… (…) Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. І може це давало привід деяким дослідникам (Єфремов) називати Шевченка реалістом“4.

В іншій роботі, характеризуючи романтизм у діахроній перспективі як перманентний „бунт особистості“ проти обездуховлюючого матеріалізму, автор використовує образ Т. Шевченка з „Посланія“ – „образ Божий“ – саме як образ-термін на позначення сутнісного аспекту кожної особистості, тобто як методологему в межах свого „національного підходу“. Це дозволяє з національних позицій виступити проти „тієї безформної, заразливо-трупної, смертоносної потвори, що під псевдонімом „гуманізму“, „просвічености“, „соціялізму“, загалом матеріялізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже „образ Божий“5.

В есе „Три літа“ спостерігаємо в один з моментів надзвичайно проникливого витлумачення феномену Гоголя, традиції маргінальності та національного ренегатства загалом, апеляцію до іншого уривка з „Кобзаря“, котрий володіє неабияким евристичним потенціалом. Через нього критик пізнає сам і допомагає пізнати нам два антагоністичні типи української свідомості в добу національної кризи ХІХ століття. Ідеться про інші ейдологічні терміни – „сміх“ Гоголя і „плач“ Шевченка: „Ти смієшся, а я плачу“ – пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це – закінчена формула відношення до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім „плачі“ разом з „ними“ (з „мужиками“) вже не було солодких зідхань Гребінки й Квітки, не було „благоденствія“ олеографічної „Малороссії“ й замогильного „сміху“ Гоголя. Цей плач був протестом. Був обудженням національної пам’яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті „роздертям мальованої завіси“, про яку згідно говорять Куліш і Костомаров…“6.

Цей же ж Шевченківський образ-термін – „плач“ (як також „схаменіться“ й „будьте люди“) – допомагає дослідникові охарактеризувати в націологічному сенсі й наступну культурно-історичну епоху національного резистансу загалом: „Цей „плач“, що, пізніш, пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що „схаменулися“ і „стали людьми“, в зародок органічної ієрархії нації“7.

В іншій студії охарактеризувати й збагнути національний сенс доби Визвольних Змагань допомагає ціла галерея образів, передусім образів-персонажів, зокрема із поеми „Гайдамаки“. З іншого боку, Маланюк увиразнює бачення поезії Шевченка як ідеологічної, філософсько-методологічної основи українського націоналістичного руху: „Але прийшла українська революція і заревли українські гармати, і, коли не батько сина, то, принаймні, брат брата „різали“ –
За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.
І весь запал, всю енергію, все напруження наша революція завдячує „малокультурній і безвольній людині“. Динамізм революції був даний Шевченком. Ту частину 40-мільйонового народу, що хопилася зброї, повела в бій його волева, його електризуюча поезія. Повела, дійсно, у всьому, до дрібниць. Навіть ті шлики й оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих,– це все було проявом сугестійної сили Шевченка, втіленої в несмертельних образах Гонти, Гамалії, Палія, Трясила і саме не історичних, а поетичних, несмертельних через поезію образах, бо тільки ці образи живуть реальніш за дійсність“8.

Навіть критику частих бунтів проти Т. Шевченка Є. Маланюк провадить, використовуючи капітальні образи двох Іванів – близнят-антагоністів (один „як Гонта“, інший – помічник катів народу) з „Великого Льоху“. Водночас ця критика виводить автора на пізнання, ширших за суто літературні (як проблема антишевченківського виступу у творі Хвильового), історичних і культурно-психологічних проблем українського суспільства та української людини початку ХХ ст.: „Мені… здається, що в оцих перманентних бунтах проти Шевченка бере участь саме дух другого Івана, як духом цього Івана пояснюються „нейтралісти“ р. 1917, „боротьбісти“ р. 1918 і 19 і „каяття“ р. 1927 і 28-го.

Бунти проти Шевченка мають завше підозрілий характер, навіть і в тих випадках, коли бунтував Куліш, а нині бунтує Хвильовий, хоч причини цих бунтів полягають не в поверховнім снобізмі й естетизуванні, а мають трагічне джерело одчаю й мук безсилля.

У Куліша це йшло рівнобіжно з його політичними корчами. У Хвильового ще страшніше – як ознака повного банкрутства нащадків другого Івана з „Великого Льоху“ і як показник тієї психологічної кризи, що розгорнулася за останні часи на Україні. Показником цієї кризи є хвильовизм, варіянт недавньої винниченківщини, рецидив історичних хвороб української психіки: анархічности й морального атеїзму“9.

Інші аспекти методологічного використання творчості Кобзаря в якості критеріїв національної (націоналістичної чи націоцентричної) оцінки української культурно-історичної та національно-психологічної дійсності можна простежити в інших працях Є. Маланюка на прикладі осмислення творчих персоналій І. Франка чи Лесі Українки, феноменів більшовизму, малоросійства чи української культури взагалі (в однойменних студіях „Книги спостережень“).

Накреслені в цій студії методологічні та практичні моменти можуть стати підставою для повномасштабного вивчення використання творчості Т. Шевченка як герменевтичного критерію в контексті есеїстичної спадщини Є. Маланюка. Водночас проведене дослідження спонукає до цілого ряду висновків, кілька з яких видаються особливо важливими.

По-перше, літературну дійсність, постать Кобзаря, його та власну культурно-історичну епоху Є. Маланюк інтерпретує, виходячи з іманентних національних концептів, ідей, що визначали життя й структурували художню творчість національного генія. По-друге, зазначені літературно-герменевтичні ідеї та образи Т. Шевченка мають національно-екзсистенціальну (виразно націоцентричну чи націоналістичну) природу і, не втрачаючи цієї субстанціональної ознаки, стають методологемами – безпосередньою основою для сформування суто наукових (дискурсивних) ідей в есеїстиці Є. Маланюка. По-третє, даний ракурс розгляду проблеми літературної герменевтики дозволяє стверджувати, що есеїстика Є. Маланюка, і передусім його „національний підхід“, дають зразок авторського методу Шевченкової національно-екзситенціальної методології (в межах „шевченківської естетики“ (Д. Донцов)); характерним підтвердженням цьому стають постійні апеляції критика до Кобзаря (його творчості) як до основоположника глибоко національного (націоцентричного чи, власне, національно-екзистенціального) способу мислення10.

1. Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби.– Торонто, 1958.– С. 6.

2. Див. у цьому плані роботи М. Драгоманова, І. Франка, В. Жаботинського, Д. Донцова, Б. Андерсона, В. Іванишина, О. Забужко, Г. Касьянова та ін.

3. Маланюк Є. Поезії (Упорядк. та передмова Т. Салиги, прим. М. Старовойта).– Львів: УАІ ім. Івана Федорова; „Фенікс Лтд“, 1992.– С. 151.

4. Маланюк Є. Ранній Шевченко…– С. 34.

5. Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 50.

6. Маланюк Є. Три літа // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 44.

7. Там само.

8. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 64.

9. Там само.– С. 65–66.

10. Детальніше див.: Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.

2.3.4. Художнє вираження

національного підходу“ Є. Маланюка

Онтологічна (чи філософська) герменевтика ХХ ст. в особі свого основоположника Мартіна Гайдеґґера та його послідовників часто зверталася до художньої герменевтики. У своїй концептуальній естетичній розвідці „Джерело художнього творіння“ М. Гайдеґґер, розвиваючи давню німецьку (і не тільки) метакритичну традицію, зазначає, що сутністю мистецтва є „істина, що твориться у творінні“1, а сам художній твір містить „відтворення всезагальної сутності речей“2. Оцю істинність, герменевтичну потенцію літератури добре виражає поезія Є. Маланюка „Напис на книзі віршів“, де саме через художнє слово („книгу віршів“) нащадок може зрозуміти („збагнути“) не лише особистість автора („залізних імператора строф“), а й животворні для національного буття ідеї:
Шматками розпадеться морок

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет3.
Спробуємо з’ясувати специфіку художнього вираження методологічної настанови – „національного підходу“ Є. Маланюка – в літературно-герменевтичному сенсі, шляхом витлумачення окремих теоретико-практичних аспектів.

Повертаючись до націологічного характеру методологічного підходу українських творців та мислителів 20– 30-х років ХХ ст., важливо пам’ятати про два основні процеси, що лежить в основі змісту націологічного еквівалента художньої ідеї,– пошук і утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї.

При цьому в межах художнього твору окреслених літераторів спостерігаємо попереднє існування протилежного процесу: пошук художнього еквівалента для націологічної ідеї. Так, скажімо, у „Варязькій баладі“ Маланюком актуалізується політичний аспект української національної ідеї – створення незалежної національної держави (представленої метафорою „державної бронзи“):
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо Степова?!..4
Методологічною базою такого взаємного (художнього/націологічного) перекладу стала ідеологія українського націоналізму Нового часу.

„Новий стиль“ мислення Д. Донцова, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції (вісниківської), концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. Саме витлумачення реципієнтам цієї істини стає лейтмотивом „Поліття“:


Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть вздріти сонця волі,–

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври – станув Капітолій5.
Чимало для зрозуміння методологічної сутності Маланюкового „національного підходу“ може дати, поруч з аналізом його есе, також метакритичний аналіз художнього вираження цього підходу (як авторського політико-герменевтичного методу) в контексті вивчення поетової літературної герменевтики. Так, витлумачення під цим оглядом медитації „Невичерпальність“ дозволяє не лише конкретизувати об’єкт пізнання у цьому творі – національний „невичерпальний“ дух (як „вогонь буття“),– а й виявити певні інтерпретаційні критерії. І якраз ці критерії, водночас політико-націоналістичні (підставою для осмислення стає поданий у першій строфі геополітичний образ України як „розіп’ятої“ землі), націологічні (літератори як „народу самосійні діти“) та христологічні (Шевченко – „даром божеським гряде“), дозволяють ліричному героєві (максимально наближеному до реальної особи автора) не просто об’єктивно пізнати глибину національної трагедії (образи окупації в перших трьох строфах), а й знайти в історії рідної культури антропологізовані підстави для потужної духовної рекреації народу (образи українських письменників-класиків – Стефаник, Куліш, Коцюбинський, Леся Українка, Шевченко – в останніх двох строфах):
Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено – з заходу на схід,

Рамено – з півночі на південь.
І так розіп’ята – віки,–

Вогонь буття не загасила.

Невичерпаний дух який!

Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.
І ось – Стефаник і Куліш,

Ось – Коцюбинський, Леся – квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти!
А то підземно загуде

Вулканом націй ціла раса –

І даром божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса6.
Невичерпальність (і незнищенність!) національного духу отримує досконале з естетичної точки зору витлумачення. Науково цю думку можна розвинути, доповнити й обґрунтувати вже суто дискурсивно-логічно.

У дослідженні Олега Багана „Естетика і поетика вісниківського неоромантизму“ чимало місця відведено аналізові концептуальної есеїстики Є. Маланюка. Спостереження науковця можна з упевненістю екстраполювати й у сферу художньої герменевтики, тим більше, що з художнім дискурсом закономірно діалогізує і сам дослідник: „Виділяються такі його (Є. Маланюка.– П. І.) центральні проблемні питання у плані розуміння природи творчості, як співвіднесеність між аполлонійським і діонісійським первнями, теорія геокультурної основи творчості, з її „еллінізмом“ і „сарматизмом“, яка переростала в концептуальні образи-символи України з трактуванням архетипів „простору“, „моря“, „степу“, „чорнозему“ і т.ін. (виділення наше.– П. І.)“7.

Окреслені характерні теоретико-практичні аспекти художнього вираження „національного підходу“ Є. Маланюка дозволяють, на нашу думку, у подальшому з верифікованих методологічних позицій інтерпретувати три важливі гносеологічні об’єкти в межах українського постколоніального літературознавства. Ідеться про експлікацію методологічного потенціалу (1) політичної та (2) літературної герменевтик як іманентно-українських стратегій пізнання, а також (3) про поглиблене (когерентно-смислове) витлумачення непересічної і надзвичайно актуальної в сучасному культурному контексті творчої персоналії Євгена Маланюка як самобутнього націологічного герменевта.

Проведене національно-екзистенціальне інтерпретування ряду теретичних проблем новітнього метадискурсу дозволяє, на нашу думку, побачити ряд сутнісних переваг національно-екзистенціальної методології, її верифікаційної продуктивності в межах новітньої теорії літератури.


1. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе.– М.: Издательство Московского университета, 1987.– С. 304.

2. Там само.– С. 279.

3. Маланюк Є. Поезії / Упорядк. та передмова Т. Салиги, прим. М. Старовойта.– Львів: УАІ ім. Івана Федорова; „Фенікс Лтд“, 1992.– С. 130.

4. Маланюк Є. Поезії…– С. 142.

5. Маланюк Є. Поезії…– С. 161.

6. Маланюк Є. Поезії…– С. 153.

7. Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму: Автореф. дис… кан. філолог. наук: 10.01.01 / Львівський національний університет імені Івана Франка.– Львів, 2002.– С. 10.

Розділ ІІІ.
Національно-екзистенціальна інтерпретація

як історико-літературна практика

У розділі з національно-екзистенціальних позицій осмислюються два важливі націоцентричні поняття – націоналістично заангажована літературна герменевтика та національний імператив. Своїм чином, це осмислення допомагає проінтерпретувати філософсько-політичну поезію Ю. Клена та Є. Маланюка на складних для витлумачення когеренто-смислових рівнях.




3.1. Націоналістичний тип

літературної герменевтики в поемі Ю. Клена

Прокляті роки“

Націоналізм супроводжує новітні держави, повністю виявляючи себе в суб’єктах, буття яких просочене їхньою національністю.
Саймон Дюрінг

В умовах методологічного оновлення та поповнення сучасного літературознавчого інструментарію увага науковців часто спрямовується на інтердисциплінарні герменевтичні стратегії (неоміфологічну, христологічну, культурологічну, різні види філософської тощо). При цьому продуктивним видається передусім методологічна верифікація такого типу інтерпретацій, котру можна здійснювати різними способами. Одним із базових є, на нашу думку, спосіб, що полягає в окресленні детермінуючого філософського (ширше – дискурсивного чи ідеологічного, за М. Фуко та Е. Саїдом) контексту постання тієї чи іншої теоретичної системи.

Виходимо з того, що процес пізнання (передовсім науковий) неможливий без базування на системі певних регулятивних принципів (власне, методології), котрі, як відомо, безпосередньо випливають із філософії. Виявлення та охарактеризування цих принципів через окреслення генеруючої їх філософії (чи, за потребою, ідеології) не зайве й у герменевтиці. Саме така метадискурсивна експлікація, на нашу думку, увиразнює тип інтерпретації, верифікує міру її об’єктивності та суб’єктивності, допомагає диференціювати істинні та хибні передсудження тощо.

З цього погляду літературна герменевтика як практика (насамперед) і теорія інтерпретації буття, змодельована в літературно-художньому творі1, являє собою цікаву теоретичну проблему. Прикладом її методологічної верифікації може бути запропонований тут аспектальний когерентно-смисловий аналіз політичної (в іншій термінології ще „громадянської“) поеми виразно заангажованого, „тенденційного“ (І. Франко) письменника-“вісниківця“ – Юрія Клена (Освальда Бургардта). При цьому враховуємо, що застосовувана тут метадискурсивна стратегія „мусить співвідноситись, корелювати зі світоглядом автора“2.

Нас буде цікавити не просто художнє вираження літературної інтерпретації, а передусім детермінованість ейдологічного тлумачення концептами філософії творчості. Подібно до того, як наукові герменевтичні підходи використовують методологічний потенціал тієї чи іншої філософської системи, художня герменевтика безпосередньо випливає з тієї „світоглядної бази, що лежить в основі [будь-якої] творчості“, і котру визначаємо як філософію творчості3. Інша річ, що ця специфічна філософія природно співвідноситься з уже існуючими чи майбутніми філософськими дискурсами. Це співвіднесення дозволяє вловити типологічні та індивідуальні риси метадискурсу. У нашому випадку доречно говорити про філософію творчості, котра в загальних аспектах притаманна і письменникові, і його літературним героям, сутність якої найкраще можна пізнати через її іманентний зв’язок із філософією національної ідеї, ширше – ідеологією українського націоналізму.

Промовистим і переконливим у цьому зв’язку виглядає розгляд названого автора Дмитром Донцовим у 1936 році у межах націоналістичної філософії творчостіфілософії трагічного оптимізму: „Трагічний оптимізм,– amor fati – особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній – дійсна краса. Знаходимо її в Шевченка і в Лесі Українки. Потім – довга перерва. А потім – піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно ті, що виплинули з ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вісник останні три роки“4. До них критик зараховує Маланюка, Клена, Телігу, Мосендза, Ольжича, Липу та Геркен-Русову5.

Не випадковим є вибір художнього твору – поеми „Прокляті роки“ (1937). По-перше, явно виражений тут політичний (іноді політико-філософський та політико-релігійний) тип художнього осмислення української дійсності дозволяє з великим ступенем достовірності визначити тип суспільного світогляду літературних героїв та автора. По-друге, в межах поетичної системи поема виступає відносно автономною у смисловому значенні підсистемою, котра радше є не початком, а підсумком тих чи інших ідейно-естетичних шукань.

Філософсько-ідеологічний тип (характер) інтерпретації, змодельованої у названій поемі, на наш погляд, доречно вивчати через виявлення та окреслення ряду домінантних ейдологічних конструкцій та відповідних їм змістових категорій. Саме вони найбільш зримо, прямо експліцитно виражають спосіб рецепції та витлумачення реальної чи уявної дійсності через наступні ракурси: що зображено? як зображено (в аксіологічному сенсі)? як зображене інтерпретується авторським alter ego? яку воно отримує оцінку? тощо. Ми, свідомо звужуючи оперативний простір тлумачення конкретними потребами даної роботи, зосередимося на образах окупованої батьківщини і героя та відповідних їм темах, ідеях, характерах.

Мегаобраз окупованої після програних Визвольних Змагань України увиразнюється в поемі Юрія Клена „Прокляті роки“ через макрообраз УРСР.

„Прокляті роки“ пропонують реципієнтові розгорнуту мегакартину більшовицького „пекла“, котра може розглядатися як своєрідний пролог до монументального „Попелу імперій“ (1943–1947). Представлена автором жахлива парадигма домінуючих об’єктів національно-духовної диференціації (абстрагування) розгортається в континуумі російсько-комуністичної окупації (коли панують слуги сатани – „жерці криваві чорних мес“6): національного античасу („проклятих років“) та антипростору („до Голготи страдницької путь“).

Ліричний герой – очевидець – не просто поетично фіксує побачене, пережите чи почуте, він ще й намагається його пізнати, зрозуміти, оцінити. Причому те пізнання, водночас дискурсивне (логічне) та дивінаторне (інтуїтивне), переважно осягає зображуване явище на суто герменевтичному рівні – смислу буття, його істини, сутності, телеології, аксіології тощо. Іншою субстанціональною ознакою вираженого в поемі інтерпретаційного процесу є його експліцитна (частіше) та імпліцитна (рідше) націоцентричність, промовиста національна інтенціональність. Текстуальний суб’єкт-осмислювач не є відстороненим від власної національної ідентичності19 індивідом-“загальнолюдом“, навпаки, він органічна частинка національного універсуму – фізичного і духовного. Свідченням цьому є промовистий автобіографічний епізод у полтавському підвалі смертників – „чекістській в’язниці“. У цій вкрай по-екзистенціалістичному загостреній межовій ситуації герой разом з іншими співв’язнями декларує й утверджує власну національну самототожність через „контрреволюційні“, бо українські (!), пісні:
Здавалось, що спадала з душ кора

І сріблилася біла древесина,

Коли, мов грім, лунало „Не пора“

І в такт здригалися в’язничні стіни:

Веселий бог виплскував з відра

Злотавий плин, чистіший від бурштину.

Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,

Урочисто вінчав нам „Заповіт“. (с. 111)
І саме оте животворне для будь-якої особистості національно-духовне „укорінення“ (за Сімоною Вейль) дозволяє йому збагнути глибину й обсяг української трагедії, бо спонукає подивитися на зовнішній та внутрішній світи очима усіх „мертвих, живих і ненарождених земляків своїх в Украйні і не в Украйні“ (Т. Шевченко). Так конституюється унікальна в культурному просторі людства власне українська точка зору, національна призма бачення, не зашорена універсалістськими (пролетарсько-інтернаціоналістичними, націонал-соціалістичними чи ліберально-космополітичними) міфами-стереотипами, що призводять до сутнісної аберації, спотворення розглядуваних та зображуваних об’єктів. І тільки ця національна призма допомагає і героєві, й автору дивитися на явища життя, а бачити закономірності буття.

Так, наприклад, у наступних риторичних звертанні та запитанні до Києва персонаж виявляє історичну закономірність незнищенності української столиці, її здатності відроджуватися/відновлюватися (С. Андрусів) і в такий спосіб пророщує трагічно-оптимістичне зерно надії у свідомості читача, пригніченого варварством новітньої „та-тарської голоти“:


О златоглавий мій! Не раз голота

Татарська пила твою чисту кров,

Не раз знущалася з твоєї плоті,

Та духу твого варвар не зборов.

Невже ж навік зчорніла позолота

Тепер ніким не пещених церков,

Що викохані мудрістю варяга,

І висушила горло вовча спрага? (с. 109–110)
Усе болить, хвилює й отримує виразну негативну оцінку героя (часто в іронічній чи саркастичній формі: „Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав“ (с. 122) чи „Українізовано всі установи, / і Шльойме став не Шльома, а Щупак“ (с. 1 24)). У поле його зору потрапляють різні прояви організованого окупаційною радянською владою – „чумою“ – антиукраїнського погрому: „Який співець поему склав про холод, / Чи розповів, як то людей в наш вік / Крушив і чавив пролетарський молот? / В скількох кровях купаючи той герб, / Жнива справляв на людській ниві серп?“ (с. 115). Ось елементи, що утворюють мегаобраз „нещасної України“: тут і матеріальні нестатки („дні / Без дров, і без електрики, й без хліба“(с. 110)), і дикунська „романтика кривавої чеки“ – терор комуністичного „чорного ворона“ („Ти одяг катові лишав „на чай“. / В потилицю, мов грім. А потім клали, / Поважно, всіх шикуючи до куп, / З мистецьким хистом труп на мокрий труп“ (с. 112)), і деградація письменницького таланту („І, мов гриби, ростуть з землі поети, / Які виспівують похід машин“ (с. 126)), і масові депортації в „очима ще не міряний Сибір“ („…я криком радісним вітаю. / Усіх, хто йшов шляхами ясних зір, / В дрімуче лоно радо він приймає: / Тут нації краса і гордий квіт / З уламків корабельних творить міт“ (с. 120)), і тюрми та концтабори („холод бараків і в’язниць“ у „дикому просторі Усевлону“ (с. 124–125)), і нівелююча індустріалізація („Чи ж знаєте, що в затисках металу / Самі машинами давно ми стали!“), і безліч ще не висловлених проблем:
Клубки багряних літ, повиті в чад,

Жмути кривавих днів, мов пишні грона,

Які зросли під вибухи гранат,

Я б міг вам кидати… (с. 128)
Ліричний герой уміє не тільки побачити, а й дати відсіч проявам хибної інтерпретації „совєтської“ дійсності. Він не лише демаскує імперські пропагандивні стереотипи, показуючи антилюдяну, бо антинаціональну сутність різних (часто замовчуваних, як-от голодомор 1932–33 років) процесів і явищ, а й показує світоглядну немічність чи лицемірство тих закордонних інтелектуалів, котрі зумисне чи мимоволі допомагали червоним тиранам розповсюджувати міф про „щасливе“ життя „щасливих“ радянських людей. Негативним прикладом помічника колоніальним фальсифікаторам стає Бернард Шоу „та інші „побратими“ – „заїжджі гості, що плекали чвань“: „…В’ялились на поживу, як тарань, / Мандруючи, як Катерина в Кримі, / По килимах, покладених на твань. / І рідко спостережливіше око / Допитливо зорило дно глибоке“ (с. 122). Їхньою антитезою, уособленням митецької порядності стає румунський письменник Панайт Істраті, котрий „метнув перунний грім / І сповнив світ отим потужним дзвоном, / Який луною гув у вухах всім“ (с. 122). Апеляція текстуального суб’єкта – це апеляція до совісті закордоних літераторів, ширше – усіх західних гостей, апеляція-імператив, котра вимагає істинної, правдивої інтерпретації макабричної імперської реальності:
О милі гості з західних країв!

Нехай за приклад буде вам Істраті.

Невже ж у вас ще не клекоче гнів?

Нотуйте все: знущання, крики, страти,

Щоб потім гулом праведних громів

Облудного напасника скарати!

Хай не засліплять вас зухвалий блиск

Самореклами, вигода і зиск. (с. 123)
До речі, важко не помітити, що цей імператив став чи не основним творчим стимулом, світоглядною настановою і для самого Ю. Клена, коли йому вдалося вирватись за межі совдепії.

Однак найбільше увагу ліричного героя привертає закономірний в умовах колонізації процес духовної деградації, котрий у поемі тлумачиться насамперед як етноцидний феномен денаціоналізації. Саме національний ракурс рецепції та інтерпретації практичної реалізації ленінами та сталінами комуністичних ідей,– „…Що їхні гасла вкрили двері храмів, / Що їхній намул світ роками плямив“ (с. 115),– дозволяє збагнути їх глибинну облудність та антигуманність через антиукраїнську тенденційність. Перетворення окупованих росіянами етносів у єдиний „радянський народ“ – „пролетар’ят майбутніх поколінь“ (с. 113) – неможливий без попереднього обездуховлення людини, визначальною передумовою котрого стає деструкція національних традицій:


Що успадковано від давніх-давен,

Тепер за димом-попелом пішло,

В житті, позбавленім легенд і слави,

Жарким залізом випекли дупло,

Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,

Тисячогромим вихором ревло.

У порожнечі тій – кубло дракона,

Що із людей майструє грамофони. (с. 113)
„Дракон“ – давній символ на позначення нового окупаційного ладу – замешкує у національно-духовній порожнечі, попередньо випаливши в тут-бутті (присутності) народу спадок „давніх-давен“ – його „легенди і славу“. „Кублом дракона“ стають „тіла і душі“ людей, отруєні його „ядом“ (с. 114), у формі марксистсько-ленінської ідеології ця антидуховна отрута проникає у свідомість: „Засліплюють нам мозок блискавиці / Його у пітьмі зроджених ідей“ (с. 114).

Через нав’язування гетерономних (чужорідних) національній культурі принципів та ідей українців свідомо перетворюють у радянців. Так у поемі актуалізується образ новітнього убивці – „яничара“ і „малороса“: „…З нас зайди горбоносі / Ще виховають добрих яничар, / І час прийде, що вірні малороси / За хліб і цукор, жир і дрібний крам / Ще голови стинатимуть братам“ (с. 119). Імперські люди – люди „дракона“, і його манкурти-раби і їх господарі – „дмухачі всесвітньої пожежі“ (с. 125). Ідеалом, метою, сенсом буття нового радянського „дракона“ стає культ гордині – основа будь-якого гуманізму,– котрий у поемі метафоризує кривава, зроблена з людей, вежа, що нагадує вежу вавилонську. Світ повинен перетворитися у космополітичний меганекропалац, що насправді повинен прихистити не людей усього світу, а потолоч усього світу. Зміст цього образу, на наш погляд, є якнайточнішою інтерпретацією суті російсько-комуністичного окупаційного режиму та його пролетарсько-інтернаціональної соціал-демократичної ідеології, ідеології марксизму:


З людських, цементом зліплених, кісток

Там добудовують гігантську вежу.

Отак, усіх втягаючи в танок,

Копичачи на купу спини, груди,

Змуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,

Туди прийдуть з усього світу ланці…

Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.

Займуть почесне місце мексіканці.

Нехай москаль, іспанець, негр і жид

Там обіймуться у братерськім танці…

Хай там, до стін прибивши свій портрет,

Лишаться Маркс і Сталін tкte а tкte. (с. 125)
Пасивною антропологічною антитезою цьому демонізованому світові та його деперсоналізованим індивідам стає нонконформіст, хоча в поезії (особливо періоду 30-х) авторові не бракує моделей героя, здатного і до активного спротиву – „герцю“. Саме їх згадує Д. Донцов, пишучи про „варягів і римлян“, про „здобичників-конкістаторів“, що уособлюють характери тих „нових людей“, котрих живить неоромантичний дух: „Спалити крила й загинути в вогні – коротко, але жити“7. Мужність в умовах колоніального світу дещо інша, тут, щоб зберегти своє національне й особистісне обличчя, передусім треба не стати рабом системи:
тричі той блажен, який за чай

І хліб теж не схотів себе продати,

Але, минаючи тропу розлук,

Зостався, щоб зазнати хресних мук… (с. 110)

Не випадково поема закінчується молитвою за мучеників, „чиї неясні дні, як ночі, чорні“ (с. 129).

Загальний тип літературно-герменевтичної практики, простежений нами на прикладі художньої інтерпретації мегаобразу окупованої України в політичній поемі „Прокляті роки“ Юрія Клена, дозволяє охарактеризувати її як націоналістичну. До такого висновку спонукає не лише очевидна спорідненість авторської філософії творчості з націоналістичною філософією „трагічного оптимізму“ (через ейдологічні конструкції, пафос, характери та інші „формозмістові“ (А. Ткаченко) категорії), але й постійне зумовлення інтерпретаційних процесів національною ідентичністю ліричного героя, що увиразнюється передусім через домінування у його світоглядній структурі національної (а не соціально-класової, расової, індивідуальної чи „загальнолюдської“) свідомості та ідеї. Звідси інтерпретація імперської реальності в поемі Юрія Клена є виразною моделлю „культурного націоналізму“ (С. Дюрінг).

Доречно при цьому враховувати думку англійського націолога Ентоні Сміта, який говорить про націоналізм ще й як про „форму історичної культури та громадянської освіти“8. У цьому сенсі націоналізм розглядається як „мова і символізм“, які є „ширшими за ідеологію9 або ідеологічний рух“10. Розвитком цієї націоналістичної семіотичної системи займаються передусім інтелектуали (поети, музиканти, художники, скульптори, романісти, історики, антропологи, філологи, філософи, фольклористи тощо), котрі „запропонували й розвинули концепції й мову нації та націоналізму і через свої розважання й дослідження надали голос прагненням широких мас, прагненням, які вони виразили у відповідних образах, міфах20 і символах“11.

Для нас важливим є наголосити на гносеологічно-герменевтичному аспекті націоналістичної мови і символізму, котрі „поєднують пізнавальний і виражальний виміри“. Добре це видно на прикладі художньої творчості такого письменника, як Юрій Клен, оскільки саме в нього (та інших „вісниківців“) „уявлення про незалежність і автентичність та символи певності власних сил, символи природної спільноти… є прикладами злиття пізнавального та виражального аспектів і зв’язків з ширшими почуттями й прагненнями“12. В українській культурній традиції націоналістичний тип герменевтики, ширше – „мова і символізм“, базуються на тій філософії творчості, в основу котрої покладений національний імператив Тараса Шевченка, виражений хоча б у 1847 році у медитації „Мені однаково, чи буду…“, де пріоритетною в бутті індивіда виявляється відповідальність за буття нації:
не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.
Загалом же теоретичне вивчення літературної герменевтики (як і детермінуючої її філософії творчості) сприяє, на нашу думку, не лише кращому розумінню різних аспектів національного буття, не лише вивченню художньо-літературного досвіду і світогляду письменника та його літературних героїв, але й виводить нас на методологічний рівень пізнання художньої системи, зокрема творчого методу, а також когерентного та смислового рівнів окремого художнього твору.

1. Детальніше див.: Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі „Святовечірньої казки“) // Франкознавчі студії / Ред. кол. Є. Пшеничний (голов. ред.), А. Войтюк, В. Винницький та ін.– Дрогобич: Вимір, 2002.– Випуск другий.– С. 205–228.

2. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко.– Дрогобич: ВФ“Відродження“, 2001.– С. 9.

3. Іванишин П. Філософія творчості О. Ольжича // Українські проблеми.– 1998.– № 1.– С. 141.

4. Донцов Д. Трагічні оптимісти // Донцов Д. Дві літератури нашої доби.– Торонто, 1958.– С. 279.

5. Там само.– С. 284.

6. Клен Ю. Прокляті роки // Клен Ю. Вибране / Упоряд., авт. передм. та приміт. Ю. Ковалів.– К.: Дніпро, 1991.– С. 109– 132. Тут і надалі цитуємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

7. Донцов Д. Трагічні оптимісти…– С. 280.

8. Сміт Е. Д. Національна ідентичність.– К.: Основи, 1994.– С. 99.

9. Очевидно у сенсі „політичної ідеології“.

10. Сміт Е. Д. Національна ідентичність…– С. 81.

11. Там само.– С. 101.

12. Там само.– С. 81.


Каталог: txt -> vidrodzhenia -> ivanyshynp
vidrodzhenia -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
txt -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
txt -> Школа \"Анналів\"
txt -> Список разработчиков ооп, экспертов Разработчики
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
txt -> Народна демонологія: розкриття образу нечистої сили (чортів і бісів) в народних уявленнях”
vidrodzhenia -> Дмитро донцов
ivanyshynp -> Герольд нескореного покоління


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал