Петро Іванишин Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) Монографія Дрогобич Видавнича фірма


„Національний підхід“ Євгена Маланюка



Сторінка6/15
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.59 Mb.
#20372
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

2.3. „Національний підхід“ Євгена Маланюка

Шматками розпадеться морок

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.
Євген Маланюк

Чи не найактуальнішим завданням новітнього українського літературознавства можна вважати пошук іманентних герменевтичних стратегій інтерпретації, інтерпретації суголосній вітчизняній культурній традиції. Провідну роль у такого типу пошуково-методологічних процесах відіграє вивчення філософського та теоретико-літературного вітчизняного досвіду (Г. Сковорода, П. Юркевич, О. Потебня, І. Франко, С. Єфремов, М. Євшан, Д. Донцов, Л. Білецький та ін.), але вивчення саме з оглядом на специфічну постколоніальну ситуацію.

Своєрідним прикладом тут можна назвати підхід Миколи Ільницького, який у передмові до ґрунтовних „Основ української літературно-наукової критики“ Леоніда Білецького слушно актуалізує вагомість даної студії, наголошуючи саме на провідному національно-постімперському контексті: „Потреба цієї праці особливо гостро усвідомлюється сьогодні, коли у всіх галузях духовного життя ми повертаємося до національних джерел і розглядаємо українську культуру і літературу не під кутом зору її „прив’язаності“ до російської…“1.

Виходячи із сказаного вище, об’єктом цього підрозділу є виразно національно-екзистенціальна методологічна настанова – „національний підхід“ (за самоокресленням) – блискучого українського письменника, культуролога та літературознавця ХХ ст. Євгена Маланюка. Однак його вивчення тут звужуємо до з’ясування чотирьох моментів, котрі й структурують чотири пункти. Ідеться про окреслення теоретичних підстав експлікації політичної герменевтики Д. Донцова та Є. Маланюка, витлумачення „національного підходу“ саме як національно-екзистенціального авторського методу, інтерпретацію творчості Т. Шевченка в якості герменевтичного критерію та виявлення теоретико-практичних аспектів художнього вираження „національного підходу“. При цьому генеральною метою виступає вивчення характерних теоретичних аспектів „національного підходу“ Є. Маланюка як методу національно-екзистенціальної методології.




2.3.1. Політична герменевтика: теоретичні аспекти

Однією з важливих проблем постколоніального українського літературознавства стала проблема методологічного оновлення. При цьому процес вказаного оновлення протікає далеко не однозначно, із численними спробами замінити радянський проросійський монізм у науці про літературу монізмом іншого імперського зразка – прозахідним. Одним із симптомів цього небезпечного процесу, на наш погляд, є некритичне, тотальне відкидання передусім ліберальними (зокрема постмодерними) науковцями гносеологічної цінності так званого „ідеологічного“ підходу до витлумачення літературних феноменів та закономірностей. При цьому автори окреслених критичних зауваг (парадоксальним чином самі прямо ідеологічно заангажовані!) найчастіше під „ідеологічним“ мають на увазі підхід саме політичний.

Назріла об’єктивна потреба в межах новітнього метадискурсу поставити ще раз теоретичне питання про епістемологічну спроможність політичної інтерпретації як інтердисциплінарної методології. Цей гносеологічний об’єкт редукується нами до вивчення теоретичних підстав витлумачення політичної герменевтики двох видатних українських мислителів ХХ ст.– Дмитра Донцова та Євгена Маланюка. Методологічною основою підрозділу є національно-екзистенціальна методологія, герменевтика, екзистенціалізм, постколоніалізм та, фрагментарно, постструктуралізм.

Людина взагалі – істота герменевтична. Вона – „розуміюче буття“ (М. Гайдеґґер), бо не може існувати, не інтерпретуючи зовнішній та внутрішній світи. Під герменевтикою у сфері літературознавства розуміємо теорію та практику інтерпретації художньої літератури. Тоді поняття політичної герменевтики (ще „ідеологічної“) можна максимально конкретизувати і визначити як інтердисциплінарну літературознавчу методологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика.

Це визначення потребує низки уточнень та експлікацій, найвагоміші з яких ми постараємось навести у цій роботі.

По-перше, розрізнимо поняття „ідеологічний“ та „політичний“. Перше з них безумовно ширше та всеохопніше. Під ним найчастіше розуміють або суспільну свідомість (чи світогляд), або ту чи іншу систему різнопланових ідей (філософських, політичних, релігійних, наукових, естетичних тощо). Політика, таким чином, виявляється однією із сфер (чи галузей) ідеології. Момент можливої тотожності цих понять виступає тоді, коли вживають термін „політична ідеологія“ в значенні „система політичних поглядів“. Після цього „ідеологія“ та „політика“ для ненаукової свідомості стають ідентичними поняттями, що, як бачимо, видається хибним.

По-друге, є вагомі підстави враховувати більшу чи меншу зумовленість знання і пізнання (навіть такого специфічного, як художньо-літературне) ідеологією як суспільною свідомістю та світоглядом, а отже, і політикою як органічною підсистемою ідеології. Інша річ, що детермінізаційні процеси у сфері філософської, наукової, художньої тощо творчості можуть при цьому усвідомлюватися чи не усвідомлюватися творчою особистістю.

З цього приводу можна навести чимало обґрунтувань (наприклад, Макса Вебера чи Мартіна Гайдеґґера). Зупинимось на декількох найсучасніших.

Одне з найбільш ґрунтовних досліджень проблеми залежності знання від влади та політики (при цьому часто вживаючи останній термін синонімічно до „ідеології“) знаходимо у французького філософа-постструктураліста Мішеля Фуко, зокрема в його праці „Археологія знання“ (1969). Французький мислитель дає доволі суперечливе тлумачення цікавої для нас проблеми, однак ряд його неконтроверсійних висновків можна прийняти.

Фуко, переводячи проблему ідеологічного впливу із сфери філософсько-методологічної у сферу філософсько-лінгвістичну, тобто розглядаючи науку (та й ідеологію) як „мовну практику“, справедливо зауважує: „Ідеологія не виключена з науковості. Небагато мов залишили стільки місця ідеології, як клінічна мова або мова політичної економії; це не є достатньою причиною, щоб приписати сукупності їхніх висловлювань помилки, суперечності та відсутність об’єктивності“2. Інше твердження розвиває цю думку: „Виправляючи себе, усуваючи свої помилки, конкретизуючи свої формулювання, мова не обов’язково пориває стосунки з ідеологією. Роль цієї останньої не зменшується мірою того, як зростає строгість і розсіюється хибність“3.

На більш чіткому методологічному рівні розглядає співвідношення наука/політика та література/політика Едвард Саїд. Творчо використовуючи ідеї М. Фуко (зокрема, не відкидаючи фундаментальну роль індивідуальності автора, що творить дискурс) та інших вчених і філософів, він дає аргументовану критику імперської суті культурної практики орієнталізму, роблячи водночас цілий ряд слушних методологічних зауважень.

Так, наприклад, розглядаючи проблему „різниці між чистим та політичним знанням“, Е. Саїд вказує: „…більшість знання, продукованого на сучасному Заході.., претендує бути неполітичним… Важко висунути якесь заперечення проти подібних прагнень у теорії, але реальне становище уявляється набагато проблематичнішим. Нікому досі не вдавалося винайти спосіб, який би уможливив відмежування вченого від обставин життя, від його зв’язків (усвідомлених чи неусвідомлених) із певним класом, системою вірувань, суспільним становищем або від його звичайної активності як члена суспільства. Все це не може не впливати і на його професійну діяльність…“4.

Більше того, американський вчений прямо вказує на політичний (ліберальний), а отже, ненауковий, характер заперечення більшістю західних вчених наукової вартості політичних ідей у сфері гуманітарного пізнання: „…широко розповсюджена ліберальна переконаність у тому, що „істинне“ знання є фундаментально неполітичним (і навпаки, що кожне відверто політичне знання не є знанням „істинним“), затемнює надзвичайно, хоч і неявно, організовані політичні обставини, що існують тоді, коли виникає таке знання. Немає людини, якій було б не важко усвідомити це сьогодні, коли означення „політичний“ використовується як ярлик, навішуваний для дискредитації всякої праці, яка наважується порушити протокол уявної надполітичної об’єктивності“5.

Тому творець будь-якого „систематичного висловлювання“ – дискурсу (філософського, наукового, релігійного, художнього тощо) – мусить враховувати його ідеологічну природу: „…людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить – несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно – до ідеології та інституцій, які ґарантують його існування“6. Звідси і закономірний літературознавчий висновок, що реабілітує (як тут не згадати схожої думки Б.-І. Антонича в 30-х) вартість соціологічного підходу: „…суспільство і літературну культуру можна зрозуміти і слід вивчати лише у парі“7.

Виходячи приблизно із такого типу міркувань, обґрунтовував „тенденційність“ художньої літератури Іван Франко, а значно пізніше – її „ангажованість“ Жан-Поль Сартр. Політичність літературознавчого пізнання, чи закономірність появи політичного підходу, закорінені в одній із іманентних (хоча й, мабуть, не головних) функцій мистецтва слова – суспільно-політичній: „…через літературу колектив вчиться реагувати, мислити, отримує критичну свідомість, нестійкий образ самого себе“8 (Ж.-П. Сартр).

Слід зауважити і наступне. Перебільшувати гносеологічне значення політичної інтерпретації так само небезпечно, як і замовчувати чи відкидати його. Наука (літературознавство) та політика – дві автономні сфери культури, й ефективно взаємодіяти можуть лише у випадку врахування дослідником цієї автономності, нетотожності.

Автор цих рядків в одній із своїх попередніх праць із суто практичних потреб торкався проблеми політичної інтерпретації і прийшов до висновків, котрі не суперечать сказаному вище: „Важко вимагати від науковця, щоб, приступаючи до наукової роботи, він немов вирізав із своєї свідомості побутові, релігійні, етичні, естетичні, політичні тощо погляди та уявлення. Надмірне дистанціювання, як і надмірне ототожнення з цими елементами суспільної свідомості, швидше шкодить, ніж допомагає когнітивним процесам насамперед у гуманітарній сфері, оскільки науковець (як і кожна особистість) – це людина культури, а не абстрактний індивід, і тому на рівні колективних свідомості, підсвідомості та світогляду інтегрований у той чи інший національний духовний простір. Можна, а іноді й конче необхідно, досліджувати той чи інший феномен чи закономірність однієї галузі культури крізь призму іншої галузі, використовуючи потенціал інтердисциплінарності9.

У суто літературознавчому контексті розгляду поставленої проблеми методологічно значущим є увиразнення інтерпретаційного потенціалу політичного підходу. А він насамперед полягає в тому, що метод політичної герменевтики може бути особливо ефективним у двох випадках. По-перше, під час вивчення політично заангажованих письменників чи окремих творів (так званих „громадянських“), коли без наявності у дослідника специфічного політичного (навіть політологічного) тезаурусу чимало основних ідейних аспектів залишається поза увагою, що збіднює або й викривляє інтерпретацію.

По-друге, ефективність цього методу увиразнюється за умов вивчення художніх феноменів створених у кризовий для народного буття культурно-історичний період, коли основним смисловим питанням у національно-духовній сфері стає питання політичне. Ідеться, скажімо, про період окупації, коли ці політичні питання конкретизуються довкола проблем: здобуття незалежності, створення самостійної національної держави, ведення широкомасштабної боротьби з імперіалізмом, утвердження національної самобутності тощо. Ці проблеми безпосередньо впливатимуть на характер інтерпретації з двох причин. З одного боку, саме ці проблемні питання раз у раз актуалізуватимуть визначні представники національної літератури у своїх творах (наприклад, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк чи Л. Костенко в колоніальний період української історії). А з іншого – ці питання безпосередньо впливатимуть на формування суспільної свідомості та світогляду по-громадянськи активної творчої особистості іншого плану – літературознавця-науковця (згадаймо світоглядну позицію національно заангажованих українських вчених від М. Максимовича чи І. Франка до С. Єфремова чи Д. Донцова).

Однак особливо вагомо, щоб усвідомленою передумовою використання політичної герменевтики для кожного вченого стало наступне: „Важливим є інше, щоб, скажімо, політичні (чи якісь інші) погляди не змушували дослідника нехтувати канонами наукового пізнання, допасовуючи предмет дослідження до напередвстановленої політичної доктрини, і перетворювати інтерпретацію у фальсифікацію чи, як сказав би Умберто Еко, у „надінтерпретацію“. Така детермінована аберація об’єкту пізнання неприпустима, оскільки призводить у кінцевому рахунку до деструкції науки і культури, а отже, людини і нації“10. Тобто важливим є саме усвідомлення дослідником того, що політична герменевтика є науково-літературознавчим, а не політичним методом (і методологією) пізнання художніх явищ та закономірностей.

Сергій Квіт у цьому зв’язку слушно розрізняє „філософський“ та „критично-філософський“ „рівні інтерпретації тексту“ від „ідеологічного“, котрий „створює жорстку систему нормативів, висуваючи на перший план вимоги до тексту, а не потребу його зрозуміти“. „У цьому випадку,– продовжує український вчений,– дослідник відштовхується не від самого тексту, а від цієї нормативної системи і вдається до інтерпретації за готовою схемою (соціялістичний реалізм, постмодернізм як фетишизований лібералізм)“11.

Критерієм науковості для того чи іншого політичного методу буде, отже, визначення, наскільки він враховує іманентні закономірності художньої літератури та принципи літературознавчого аналізу. Звідси „матеріалістичний підхід“ Георгія Плеханова, у суті своїх виразно марксистський, слід вважати науковим і відрізняти від псевдонаукового „марксистсько-ленінського“ підходу, що лежав в основі радянського літературознавства. (Наукову вартість цілий ряд праць радянських вчених мають саме тоді, коли їх автори, більшою чи меншою мірою, відхилялися від імперсько-соцреалістичного інтерпретаційного канону).

У передмові до третього видання збірника „За двадцять років“ Плеханов пише про два акти-завдання „матеріалістичної“ критики, протиставляючи її критиці геґелівській – „ідеалістичній“ і водночас увиразнюючи механізм політичного витлумачення: „Критики-ідеалісти школи Гегеля… говорили, що завдання філософської критики полягає в тому, щоб ідею, яку художник проводить у своєму творі, перевести з мови мистецтва на мову філософії, з мови образів на мову логіки. Як прихильник матеріалістичного світогляду, я скажу, що перше завдання критика полягає в тому, щоб перевести ідею даного художнього твору з мови мистецтва на мову соціології, щоб знайти те, що можна назвати соціологічним еквівалентом даного літературного явища“12.

Трохи згодом він додає: „Другим актом вірної собі матеріалістичної критики має бути – як це було і в критиків-ідеалістів – оцінка естетичних цінностей даного твору. (…) …визначення соціологічного еквівалента кожного даного літературного твору залишилося б неповним, а отже, і неточним у тому випадку, якби критик ухилився від оцінки його художніх цінностей. Інакше сказати, перший акт матеріалістичної критики не тільки не усуває потреби в другому акті, але передбачає його як своє необхідне доповнення“13.

Схожий процес спостерігаємо тоді, коли розглядаємо гносеологічну вартість праць видатних критиків, котрі свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20–30-х роках ХХ ст. Ідеться про Д. Донцова та Є. Маланюка. Тут важливо врахувати, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології, у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквіваленту – два основні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї). Методологічною базою такого перекладу стала ідеологія (та політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації Т. Шевченка, М. Міхновського, пізнього І. Франка та самого Д. Донцова. Тому у випадку Д. Донцова та Є. Маланюка (а також їх численних послідовників передусім із середовища „вісниківців“) ми маємо справу із націоналістичною (ще – націоцентричною, націологічною, просто національною тощо) критикою.

При цьому слід враховувати кілька сутнісних рис націоналізму. Передусім, „коріння, походження, генезис націоналізму – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях“14. Це структуроване поняття нам важливо експлікувати на визначальних для інтерпретації філософському та ідейно-концептуальному рівнях: „На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт та рушійна сила історії“. А на ідейно-концептуальному рівні – це „ідеологія національного життя“, „кожен зі структурних елементів якої підпорядкований реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення та розвитку нації в конкретних умовах дійсності“, а також „ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу“15.

Окреслимо деякі загальні методологічні аспекти критичних підходів цих авторів, що послужать у наступному для об’єктивного вивчення такого типу творчих досвідів.

Передусім неможливо не враховувати, оцінюючи спадщину творців-націоналістів, ті смертельні для нації культурно-історичні обставини, у яких доводилося їм жити, мислити та діяти. Тому природно, що так багато націозахисної політичної тенденційності в їхніх творах; часто таким по-воєнному безкомпромісним стає критичний тон; закономірно, що чимало нешкідливих чи й корисних у мирних обставинах явищ духовного життя (зокрема, літературного) піддаються різкій оцінці (наприклад, народництво чи ліричність) тощо. Генерував, стимулював, коригував окреслені процеси, закладаючи основи міжвоєнної націоналістичної герменевтики у середовищі однодумців, Дмитро Донцов.

„Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст..,– зазначає один із провідних донцовознавців сучасності Олег Баган,– була настільки несподіваною, наскільки й потрібно. (…) Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства… і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму“16. Для нас важливо усвідомити непересічне культурологічне та методологічне значення цього ідеолога українського націоналізму: „У сфері національної культури Д. Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу генерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст.“17.

Цей „новий стиль“ мислення, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції, концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. Тут не місце для аналізу цієї націоналістичної естетики та структуруючої її політико-герменевтичної методології, наведемо лише одну цитату із авторської передмови 1958 року до видання концептуального збірника статей „Дві літератури нашої доби“, що стисло, але доволі глибоко характеризує її.

„Естетиці декадансу“, що виросла у вітчизняній культурі в теорію „плебейської літератури“ М. Драгоманова, протиставляє Д. Донцов „естетику Шевченка, його ідеї про мистецтво та його завдання. Шевченко відкидав „солодкаво-нудну“ творчість, протиставляючи їй героїку. Був проти творів „занадто матеріалістичних“, які пригнічували до грішної землі божественне мистецтво. (…) Мистецтво було в його очах, поета і містика,– „божественною творчістю“, чимсь „божественним і чудотворним“, а мистці – це були люди, обдаровані „високою душею“, не душею „малої людини“. Для нього „Бог був творцем добра і краси“, а „релігія все була джерелом і підоймою мистецтва“. Було це поняття естетики, як її розуміла і Леся Українка, і поети „Вістника“,– як зброї за тріюмф певної ідеї в життю (виділення наше.– П. І.)“18.

Оця „шевченківська“ (ідеалістично-героїчна), виразно національно-тенденційна, чи ангажована, естетика Д. Донцова стала ідейною базою для продовжувачів. Згадаємо тут лише про один із найбільш продуктивних прикладів розвитку націоналістичної герменевтики. Ідеться про „національний підхід“15 Євгена Маланюка.

Таким чином, проведений нами пропедевтичний аналіз проблеми політичної герменевтики, на нашу думку, достатньою мірою окреслює теоретичні підстави майбутньої експлікації і дозволяє зробити цю інтердисциплінарну методологію перспективним напрямком метакритичних досліджень у межах постімперського українського літературознавства. Сподіваємось, він забезпечить майбутніх дослідників не лише необхідним тезаурусним мінімумом продуктивної метаінтерпретації, але й дозволить об’єктивно, без зайвого заперечення чи глорифікації, вивчити, оцінити та використати інтерпретаційний потенціал передусім націоналістичної, а також інших різновидів політичної герменевтики.

1. Ільницький М. Леонід Білецький – історик українського літературознавства // Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. М. Ільницький.– К.: Либідь, 1998.– С. 17.

2. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкун.– К.: Основи, 2003.– С. 289.

3. Там само.– С. 290.

4. Саїд Е. В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун.– К.: Основи, 2001.– С. 21–22.

5. Там само.– С. 22.

6. Там само.– С. 415.

7. Там само.– С. 44.

8. Сартр Ж. П. Что такое литература? // Сартр Ж. П. Что такое литература? Слова / Пер. с фр.– Мн.: ООО «Попурри», 1999.– С. 258.

9. Іванишин П. Ексод в еклектику // Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.– С. 136–137.

10. Там само.– С. 137.

11. Квіт С. М. Основи герменевтики: Навч. посібник.– К.: Вид. Дім „КМ Академія“, 2003.– С. 7–8.

12. Плеханов Г. В. Передмова до третього видання збірника „За двадцять років“ // Плеханов Г. В. Естетика і література.– К.: Держ. видавництво художньої літератури, 1960.– С. 219.

13. Там само.– С. 224.

14. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.– С. 116.

15. Там само.– С. 117.

16. Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці.– Львів: Кальварія, 2001.– С. 23–24.

17. Там само.– С. 27.

18. Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби.– Торонто, 1958.– С. 6.




2.3.2. „Національний підхід“ Є. Маланюка
як авторський метод національно-екзистенціальної
методології

Навіть побіжне ознайомлення з біографією, історико-культурним контекстом та корпусом есеїстично-критичних праць Є. Маланюка спонукає до висновку про те, що однією з підстав теоретичного вивчення методологічного підходу автора є здійснене нами вище окреслення понять політичної герменевтики взагалі та націоналістичної герменевтики зокрема16. Саме в їхніх межах, на нашу думку, можна побачити характерні риси „національного підходу“. Окремо слід бодай коротко актуалізувати поняття національно-екзистенціальної методології.

Отже, поняття політичної герменевтики (ще „ідеологічної“) максимально конкретизуємо і визначаємо як інтердисциплінарну літературознавчу методологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика.

Якщо уважно розглядати епістемологічну вартість праць націоналістичних критиків, що свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20–30-х роках ХХ ст. (Д. Донцова, М. Мухина, Ю. Липу, Є. Маланюка тощо), важко не помітити, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний, як у марксистів, а націологічний характер.

Націологічність інтерпретаційної моделі виразно бачимо на прикладі хоча б такого критичного спостереження Є. Маланюка: „Ударив грім 17-го року і прийшов іспит залізом і кров’ю, але питати не було кого.

Покоління, викохане серед декорацій русько-малоросійської „кумедії“, виплекане мріями про „воріженьків“, покоління, що направляло свою енергію на розрішення „соціальних“ і „полових вопросов“, натурально прийняло революцію як кару Божу, або як нагоду причепитися до побідної колісниці „вєлікорусскіх товаріщей“1.

Методологічною базою взаємного (художнього/націологічного) перекладу, як уже зазначалося, стала ідеологія (і політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації передусім Т. Шевченка. Тому „шевченківська“, виразно національно-тенденційна, чи ангажована, націоналістична естетика Д. Донцова безпосередньо вплинула на постання та розвиток „національного підходу“ Євгена Маланюка. Методологічно вагомим у цьому сенсі є есе „Ранній Шевченко“, в якому автор, захищаючи метод Степана Смаль-Стоцького, висловлює фундаментальну герменевтичну істину: „…розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише за національного підходу до національного генія“2.

Кілька характерних прикладів суто політичних та загальноідеологічних аспектів „національного підходу“ Євгена Маланюка. Говорячи про творчість В. Сосюри, критик дає їй оцінку, зрештою, з позицій героїчної неоромантичної духовності й актуального для нації завдання – плекання борців, а не плакунів, і передбачає зникнення її ґрунту – „плачливої традиції“ – аж у національній державі: „…Сосюра, як виявляється, зовсім не останній рецидив українського минулого, за ним тягнеться ціла хмара Фальківських. Певно, ця „плачлива традиція“ української поезії ще довго буде згасати, аж поки не знищить її здорова атмосфера майбутнього українського суспільства, що випростає спину у власній державі“3.

В іншій своїй роботі – „Репліка“ – автор саме націоналістичний державницький ідеал вважає повноцінним критерієм адекватної рецепції та інтерпретації Кобзаря: „Процес матеріялізації шевченкової поезії потужньо триває і тільки, коли він закінчиться власною державою, ми можемо сказати, що сучасність доросла до Шевченка“4.

Саме наявність виразної національної свідомості і чіткого національного світогляду в автора дозволили йому виразно герменевтично (емпатійно) простежити психологічні нюанси зародження та кристалізації національної ідеї у Тараса Шевченка: „…чим гостріше відчував він себе вільним, тим кріпацький стан його рідні виростав перед ним і розростався, охоплюючи увесь нарід, усю Україну. І ця гірка свідомість була першим натуральним наслідком його психологічно-інтелектуального зросту, його політично-національного прозріння.

(…) Занадто він був зв’язаний із самим національним єством своєї Батьківщини, занадто страшну в своїй реальності Україну носив в собі самім“5.

Увиразнює політичний ракурс розгляду літературних проблем часта апеляція Є. Маланюка до одного з провідних концептів націоналістичної ідеології – національно-визвольної боротьби. Саме національно-визвольний аспект української революції стає національно каталізуючим чинником, бо, на думку автора, пробуджує, скажімо, українську „віру“ Миколи Хвильового: „…Хвильовий іменно від огня революції загорівся вірою в українське майбутнє, вірою, що довела його майже до українського (він його замаскував „азіятським“ псевдонімом) месіанізму“6.

Інші аспекти „національного підходу“ доречно простежувати, використовуючи наявний у Є. Маланюка критичний діалог із ідеологічною системою Д. Донцова, виявляючи, для прикладу, авторське бачення ідей національного героїзму (наприклад, в есе „До справжнього Шевченка“), національного волюнтаризму („Буряне поліття“), ідеалізму („Три літа“) тощо.

Напрочуд ґрунтовну оцінку поетової методології в постімперській науці дав Григорій Клочек. Проаналізувавши літературознавчу есеїстику літератора, вчений виснував, що Є. Маланюк „фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне літературне (як бачимо з поезії та есеїстики Є. Маланюка – не лише літературне.– П. І.) явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з націоналістичних позицій“7. Джерельною базою появи цього „національного підходу“ дослідник справедливо називає „народницьку критику“, „націоналістичні спрямування“ в модерністичній публіцистиці „Української хати“ і, звичайно, Дмитрія Донцова, його „Літературно-науковий вісник“17.

Однак ми б конкретизували окреслену вченим „джерельну базу“ саме національно-екзистенціальною методологією і доповнили експлікацію „національного підходу“ Є. Маланюка кількома методологічними моментами8.

Важливо помітити те, що і „національний підхід“ Є. Маланюка, і націоекзистенціальна методологія випливають з одного джерела – українського націоналізму, зокрема із його концептуально-теоретичного рівня – філософії національної ідеї. Є. Маланюк у цьому сенсі є прямим продовжувачем метадискурсивної традиції Т. Шевченка, в котрого у численних художніх варіантах представлено центральну, системотворчу ідею національного способу мислення – національний імператив.

Чимало есеїстичних (авторських) формул національного імперативу знаходимо у Є. Маланюка. Промовистим прикладом літературознавчого варіанта цього імперативу може бути вже цитована нами актуалізація „національного підходу“ в „Ранньому Шевченкові“. Інший яскравий приклад уже загальнокультурологічного масштабу віднаходимо в „Репліці“, де генералізується значення поезії Т. Шевченка: „…єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх, Хвильовим так гостро окреслених національних хворіб наших, є саме вогняна, вульканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тільки вона одна і ніяка інша!“9.

Специфіку захисту, утвердження та розвитку національного буття прояснюють виявлені нами вище два системотворчі методологічні засновки, котрі систематизують герменевтичний потенціал інших елементів національно-екзистенціального тезаурусу. Як вони співвідносяться з концепцією Є. Маланюка?

Перший засновок-передсудження базується на усвідомленні того, що художня література (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

У „Ранньому Шевченкові“ Є. Маланюка віднаходимо яскравий приклад, що засвідчує наявність у критичній свідомості автора саме такої націоекзистенційної переддумки. Ідеться про оцінку Шевченкового романтизму, у вербалізації котрої простежуємо органічну гомогенність (у сенсі національної інтенціональності) думок автора та Кобзаря: „Поезія для нього (Шевченка.– П. І.) служення, національна (а не лише суспільна) функція – покликання Перебенді. Романтизм його завжди проєктується на реальну Україну, він має сталий контакт із дійсністю, з краєвидом, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення“. І згодом додає: „Національна недокровність Гоголя спричинювала недовтіленість, мертвотність і специфічну „графічність“ у його, поза тим, вельми скомплікованій і таємничій, творчості, і він залишається лише „романтиком“. Романтизм Шевченка, завдяки національній повнокровності, був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний“10.

Другий засновок-передсудження спонукає розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.

Чітко простежується детермінованість герменевтики Є. Маланюка національним буттям чи національною ідентичністю, скажімо, тоді, коли автор безпосередньо обґрунтовує „національний підхід“ до вивчення творчості та особистості Т. Шевченка: „…у великім, як-не-як, дорібку сучасної шевченкології ми знайдемо немало спеціальних, часом екзотичних („Соціологія шевченкового римування“) розвідок, але як мало праць чи статей, що кидали б справді нове й очищальне світло на й досі дещо „таємничу“ постать генія. Тим більше, що з таким своєрідним генієм, як Шевченко, сама лише раціоналістична аналіза в багатьох випадках буде безпорадна й, що найменше, неповна. Без творчої й при тім національної (виділення наше.– П. І.) інтуїції тут, напевно, не обійтись“11.

Запропоновані у цьому пункті розмірковування, на нашу думку, спонукають до ряду висновків, два з котрих видаються основними. По-перше, есеїстичну герменевтику Є. Маланюка доречно розглядати як систему не стільки історико-літературних, скільки літературно-критичних творів націоналістичного типу: оцінка художніх явищ та закономірностей в них дається з позицій вирішення найактуальніших для нації політичних проблем. По-друге, сподіваємось, наше розмірковування конституює належний тезаурус, що дозволяє аргументовано підійти до експлікування „національного підходу“ як авторського методу національно-екзистенціальної методології (націологічної герменевтики). Наступні теоретичні дослідження, очевидно, лише поглиблять бачення „національного підходу“ Є. Маланюка як іманентного, органічного, а отже, архіважливого для новітньої української гуманітарної культури. У вивченні такого типу інтерпретаційних досвідів убачаємо найвищий сенс методологічного повернення до „національних джерел“ (М. Ільницький).

1. Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень.– К.: Атіка, 1995.– С. 18.

2. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 31.

3. Маланюк Є. Буряне поліття…– С. 25.

4. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 66.

5. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 29.

6. Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 26.

7. Клочек Г. Про методологію літературознавчої есеїстики Євгена Маланюка // Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції.– Кіровоград: КДПУ, 1998.– Ч. І.– С. 25–26.

8. Там само.– С. 26.

9. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 61.

10. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 34, 35.

11. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 31.


Каталог: txt -> vidrodzhenia -> ivanyshynp
vidrodzhenia -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
txt -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
txt -> Школа \"Анналів\"
txt -> Список разработчиков ооп, экспертов Разработчики
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
txt -> Народна демонологія: розкриття образу нечистої сили (чортів і бісів) в народних уявленнях”
vidrodzhenia -> Дмитро донцов
ivanyshynp -> Герольд нескореного покоління


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал