Петро Іванишин Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) Монографія Дрогобич Видавнича фірма


Постколоніалізм і національно-екзистенціальна інтерпретація



Сторінка4/15
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.59 Mb.
#20372
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

2.2. Постколоніалізм
і національно-екзистенціальна інтерпретація

Витлумачення концепту „постколоніалізм“, за котрим ховається одна з найефективніших сучасних герменевтичних стратегій, є безумовно актуальним для постколоніальної української науки про літературу. Пропонуємо у цьому підрозділі власне бачення постколоніалізму та ряду його опорний ідей, що ґрунтується на засадах національно-екзистенціального витлумачення.

Підрозділ складається з трьох пунктів, у котрих послідовно (хоч і без претензій на остаточність та вичерпність) виявлено та дефініційовано два основні типи постколоніалізму, охарактеризовано два основоположні постколоніалістичні поняття „культурного імперіалізму“ та „культурного націоналізму“, а також розглянуто зразки імперських типів літературної інтерпретації в основоположній постколоніалістичній студії Едварда Саїда „Орієнталізм“.

2.2.1. Розрізнення постколоніалізму

Постімперська культурно-історична ситуація сучасної України закономірно детермінує зацікавлення власною та світовою традицією постколоніальної теорії та практики інтерпретації. Це зацікавлення має подвійно масовий характер. По-перше, воно помітне у всіх сферах культури: від політики чи економіки – до релігії та науки. По-друге, воно так чи інакше проявляється навіть у тих гуманітаріїв, котрі мають іншу методологічну домінанту: класичне літературознавство, онтологічну герменевтику, семіотику, психоаналіз, структуралізм, неоміфологізм, постструктуралізм тощо. Кількість студій у цьому випадку не можна вважати гносеологічним показником якості, оскільки часто вони демонструють контроверсійну природу. Тому, на нашу думку, варто хоча б в основних рисах окреслити пріоритетні теоретичні проблеми новітнього постколоніалізму – з метою його дефініціювання.

Загалом, як відзначають дослідники, однією з концептуальних проблем постколоніальних студій, що розвинулися після другої світової війни11 із здобуттям незалежності колоніями європейських держав, є „відсутність загальноприйнятого визначення терміна „постколоніальний“ щодо явищ культури“1. Один із провідних українських фахівців у цій галузі Марко Павлишин перераховує як невдалі, бо надто всеохопні й неконкретні, „первісне хронологічне значення“ („після колоніального періоду“), а також значення, котре пробує „об’єднати під поняттям „постколоніальна культура“ всі культурні явища, що постали під впливом колонізації“2. І з цим важко не погодитися, бо такі визначення, будучи виправданими на певному етапі розвитку метадискурсу, зрештою призводять до термінологічного колапсу, оскільки пробують об’єднати в межах однієї лексеми виразно гетерогенні (різнорідні) явища.

Не набагато кращим видається вихід, що його під впливом ряду західних теоретиків пропонує сам М. Павлишин, витворюючи, до речі, своєрідний канон для послідовників. Дослідник пропонує тлумачити вищеокреслений термін „аналогічно до понять „постмодернізм“ і „постструктуралізм“, де префікс „пост“ не виключає паралельного існування у часі і сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття“. Отже, „постколоніальне, не відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть в одному культурному явищі“3. При цьому колоніалізм (чи імперіалізм) цілком слушно розглядається автором як „ідеологія, яка впливає на людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють“4. А культурний колоніалізм/імперіалізм постає як „комплекс заходів… у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади – гегемонії“5. Причому влади інокультурної.

Неважко помітити, що пропонована концепція виразно еклектична і вже через це ущербна, щоб не сказати потенційно хибна. Сумним прикладом цього може бути сучасна українська політична та культурна дійсність, де спостерігаємо дивовижне „діалектне злиття“ національних та антинаціональних (російсько-комуністичних, радянських) елементів – від різношерстих свят та назв населених пунктів до „багатовекторної“ зовнішньої політики. Перші з них покликані начебто підтримувати проголошений національний статус держави, але чомусь на практиці в межах провладного, енкратичного (Р. Барт) дискурсу завжди програють іншим, тим, що виконували в радянський час і виконують досі тотожну функцію: зміцнювати антиукраїнські імперські структури. Більшу самосуперечливість, котра випливає із відсутності національно зорієнтованої ідеології державотворення, важко уявити6. З іншого боку, ця концепція суперечить методологічним засадам великої частини інтерпретаційних практик, котрі окреслюють (і котрі самоокреслюються) як постколоніальні.

Враховуючи стан осмислення сутності постколоніалізму, спробуємо дефініціювати його, диференціюючи наведені судження, через верифікацію національно-екзистенціальною методологією.



Національно-екзистенціальний метод диференціації (що поєднується із методом вивіряння) спонукає розглянути постколоніалізм через теоретичні концепти, котрі червоною ниткою проходять крізь метакритичні та критичні роботи різних авторів, а саме – поняття національної культури та імперіальної традиції, і виявити справжнє ставлення до них дослідника. Такий ракурс розгляду проблеми дозволяє зосередитися на системотворчому методологічному рівні й окреслити різні (передусім, суперечливі) типи метадискурсу, котрі нерідко існують у межах одного тексту того самого автора. Якоюсь мірою цей підхід нагадує „метод стратегічного розташування“ одного з провідних постколоніальних учених Е. Саїда. В „Орієнталізмі“ американський дослідник вказує, що цей метод „являє собою спосіб опису авторської позиції в тексті, де викладено орієнтальний матеріал, про який він пише“7.

Загалом різні типи постколоніального метадискурсу можна звести до двох основних. Зразком першого з них можуть бути тексти Марка Павлишина, починаючи


з 90-х років. У них автор чітко розрізняє два види протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Перший з них, антиколоніалізм, вважається більш примітивним (це „простий опір колоніалізму“8) і досить виразно ототожнюється дослідником із імперіалізмом: „Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніялізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніялізму“9. У 1992 році науковець висловлюється ще конкретніше: „Антиколоніяльні стратегії об’єднує структура заперечення – переставлення з ніг на голову – колишніх колоніяльних аргументів та цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто підсвідоме бажання далі говорити від імені влади – хоч, правда, влади нової та іншої“10. Як тут не згадати слушне іронізування з такого типу надінтерпретацій Едварда Саїда: „В той час як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об’єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям“11.

Щось зовсім інше, на думку автора, пропонує власне постколоніалізм, в якого виявляється інша „природа“12. Щоправда, у чому полягає „кращість“ тієї іншої природи, її відмінність від антиколоніалізму, збагнути не завжди просто, особливо коли дослідник намагається провадити пояснення в епістемологічних та культурологічних межах. Як, наприклад, розуміти наступне висловлювання: „Постколоніяльним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення“13. По-перше, якщо звернутися до української антиколоніальної традиції, добре відомої автору, до таких імен, як Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, Т. Зіньківський, Б. Грінченко, О. Кониський, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов, Ю. Вассиян, Є. Маланюк, Ю. Липа, Є. Коновалець, С. Бандера тощо, то стане очевидним, що у творах цих авторів не знайдемо „простого заперечення колоніалізму“. Там розроблені різні, іноді дуже складні, програми національно-культурної емансипації та державного самоутвердження, котрі аж ніяк не обмежуються „простим запереченням“ імперської традиції. По-друге, саме в цих авторів дослідник міг би при бажанні знайти і виразні приклади протистояння саме і передусім „на рівні усвідомлення“ через культивування національної (хоча б у формі „мудрості своєї“ Т. Шевченка), а не імперської свідомості та світогляду.

Чіткості і стрункості інтерпретація постколоніалізму в М. Павлишина набуває, коли дослідник переходить з мови наукової на мову політичної ідеології лібералізму, конкретизуючи, за М. Фуко, ідеологічне коріння свого дискурсу. Усе стає зрозумілим, бо виявляється, що „постколоніяльне… вписується в знайому раму постмодерного“14. Постколоніалізм постає перед нами як дискурс „менш реакційний, більш оригінальний і творчий“, він „не так веде боротьбу проти колоніялізму, як обганяє його і стає на „вищі“ позиції“15, він „не позбавлений політичної заангажованості“, але ця заангажованість тлумачиться дослідником (на відміну від антиколоніальної) як правильна, бо „їй притаманна схильність до плюралізму, толерантности, компромісу й іронії“16.

На відміну від образу національного антиколоніалізму (який є, від протилежного, більш „реакційним“, менш „оригінальним і творчим“, „нижчим“, та ще й неспроможний „сформувати власну самосвідомість“ тощо) ліберальний постколоніалізм, в уяві австралійського вченого, постає як вищий тип свідомості: „Озброєний постструктуралістським скептицизмом, постколоніялізм розуміє релятивність і терміну „колоніалізм“, і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. В політиці постколоніялізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніяльні міти й гратися ними – не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів“17.

Якщо б ішлося про суто філософську концепцію, котра створюється для суто гіпотетичного спекулятивного розмірковування, авторську дихотомію – національний атиколоніалізм/постмодерний постколоніалізм – умовно можна було б сприйняти. Але дана концепція витворена для іншого, вона стає прямою практичною настановою для витлумачення художніх та метакритичних дискурсів і як така не витримує, на жаль, жодної критики.

Розглянемо декілька характерних прикладів. Перший з них стосується „структури заперечення“ – перевернення „з ніг на голову“ „ієрархії колоніальних вартостей“ в антиколоніалізмі. Звучить ніби переконливо. Мабуть, для більшості українців „українські“ Ленін, Сталін чи Гітлер, котрі винищують інші народи, руйнують їх мову, культуру тощо виглядали б не менш відразливо, ніж історичні прототипи. Але ось яке „перевернення“ на практиці критикує автор: „Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніялізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури“18. Усі ці, на жаль, не реалізовані ініціативи, мали та й мають на меті одне: відродження української культури в номінально українській державі. Що тут є несприйнятливого, „реакційного“? Де тут „успадкування структур колоніалізму“? Що тут заслуговує на „іронію“? Яку б мову, замість української, пропонував вивчати українським дітям „менш реакційний“ постколоніалізм М. Павлишина? Чи не його „плюралістичний“ і „толерантний“ постколоніалізм якраз і втілений у політичній практиці новітньої русифікації, прихованій пропагуванням потворної двомовності? На жаль, це далеко не абстрактно-теоретичні і не риторичні питання.

Інший приклад стосується глорифікації автором постмодерного деконструювання національної традиції у тогочасних літературних творах: „Так деконструюються, наприклад, у поезії Ірванця сосюрівський патріотизм („Любіть Оклахому!…“) та рідна мова.., а у вододільній повісті „Рекреації“ Андруховича (1992) – міт про Великого Поета“19. Не слід при цьому забувати, що деконструювання сутнісно ідентичне деструкції, тільки це деструкція витонченого, замаскованого типу, оскільки полягає в „рівночасно прихильному та іронічному сприйнятті“ і стосується виключно „антиколоніяльних“ „міфів“ та символів20. Іронізувати з українського патріотизму, утвердженого Сосюрою у катастрофічний для нації час – час кривавої бійні періоду другої світової, із майже винищеної „рідної мови“, із знакових націотворчих постатей „Великих Поетів“, а також пропагувати цю іронію можуть собі дозволити люди, яких насправді не цікавить і не болить доля української культури та українського народу, для яких усе високе і шляхетне у національному сенсі є, у кращому випадку, байдужим, а загалом ціла система національно-духовних цінностей служить тільки приводом для висміювання, претекстом для псевдоестетичної „гри“. Таке зрівняння національного та імперського нагадує абсурдне псевдодемократичне зрівнювання в правах ката та його жертви.

Таким чином, той постколоніалізм, що його утверджує М. Павлишин, не має націозахисного культурного спрямування і не поборює, а інтегрує у своїй теорії та практиці імперіалістичні концепти. Усе це дозволяє охарактеризувати його як постмодерний (постструктуральний, ліберальний чи космополітичний) постколоніалізм. Дуже прикро, що австралійський вчений, пропагуючи „не-колоніяльну“ культуру, чомусь забув своє висловлювання 1990-го року: „…треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим накиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами“21.

Зовсім інший тип постколоніалістичного метадискурсу спостерігаємо, аналізуючи роботи інших вчених. Передусім ідеться про інший зарубіжний досвід, котрий чомусь не став домінантним для українського дослідника. Так, наприклад, індійський культуролог Гомі Бгабга, критикуючи „націоналізм“ швидше у західному (а не автентичному) його розумінні, насправді сутнісно близький до цього типу суспільного світогляду, коли утверджує концепти „національної свідомості“, „національної культури“, „націєпростору“ тощо і пропонує „вивчення нації через її розповідність“22. При цьому він рішуче критикує постмодерну епістемологію, котра виявляється чужою реальній історичній дійсності і ставить питання виразно „антиколоніально“: „Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження – усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з’ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами“23.

Інший індійський вчений Арун П. Мукгерджі, розглядаючи поняття „культурної сутності“ та „імперської текстуальності“, виходить на істотне розуміння непостмодерного постколоніалізму, котрий насправді виявляється глибоко заангажованим власною культурною традицією і водночас не зациклюється на перманентному пародіюванні імперіалістичних концептів.

А. П. Мукгерджі критикує постмодерну теорію постколоніалізму в найсуттєвіших контрапунктах: „…теорія стверджує, що суб’єктивність постколоніальних культур безнадійно прив’язана до їхніх поневолювачів. Теорія також робить висновок, що ми нічого не робимо, тільки займаємось пошуками або оплакуємо втрату нашої передколоніальної автентичності та ідентичності або постійно чинимо опір вторгненню колонізаторів у наш культурний простір. Теоретики стверджують.., що ми не можемо відповідати нашими потребами, а тільки настирливою ідеєю відсутності іншого“24. Так розкривається імперська сутність цієї постмодерної „теорії“, котра залишає постколоніальним ученим тільки одну методику“, котра полягає у постійному запитуванні „європейські дискурси про єдиний, особливий спосіб, який принижує і заперечує нашу гуманність“. І зауважує наступне: „Я б хотів відповісти, що наша культурна продукція витворюється відповідно до наших потреб, і ми маємо набагато більше потреб, окрім потреби постійного „пародіювання“ імперіалістів“25. Індійський дослідник, солідаризуючись із Аязом Агмадом, прямо утверджує національну самодостатність індійської художньої літератури: „Я погоджуюсь з Аязом Агмадом, що наші (тут я маю на увазі індійські) літератури – це літератури про „нашу класову структуру, нашу родинну ідеологію, наш тілесний та сексуальний менеджмент, наші ідеології та наше мовчання“26.

Австралійський постколоніальний інтелектуал Саймон Дюрінг іде ще далі у критиці демоліберального постмодерного проекту. Він прямо реабілітує в сучасній культурології не лише поняття нації як пріоритетного, а й поняття націоналізму: „Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією“27. С. Дюрінг справедливо розглядає націоналізм „як форму свободи“ і окреслює його як „батарею дискурсивної та репрезентативної практики, яка визначає, легітимізує чи вконституйовує вартість специфіки нації-держави чи індивідуумів як членів нації-держави“. У цьому сенсі колоніальна стратегія „культурного імперіалізму“ отримує нездоланного опонента в особі настанови „культурного націоналізму“12.

Більше того, навіть у таких виразно амбівалентних мислителів, з тенденцією до лібералізму та постмодернізму, як Едвард Саїд, знаходимо не раз прямі апеляції в дусі культурного націоналізму, скажімо, до власної національної ідентичності як інтерпретаційного фактора: „Чимала частка з мого внеску в дослідження походить від того, що я мислю себе людиною Сходу…“28.

Наведені приклади можна було б множити і множити, використовуючи потенціал анти- і постколоніальних дискурсів (минулих і сучасних) України, Польщі, Мексики, інших країн Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. Але вже наведених висловлювань достатньо, щоб окреслити той інший тип постколоніального метадискурсу як націологічний (ще – націоцентричний, націоналістичний чи просто національний) постколоніалізм.

Таким чином, проведена національно-екзистенціальна диференціація дозволяє стверджувати, що в межах постколоніальної критики існує два кардинально відмінних між собою типи метадискурсу, котрі в принципі не можуть становити єдиної теорії інтерпретації. Постмодерний постколоніалізм лише декларує своє „протистояння“ колоніалізмові, але це дивне протистояння, бо насправді він не руйнує, а абсорбує імперські структури, використовує їх. І навпаки, ідеї національної культури, через прирівняння їх до колоніальних, втрачають у цьому постколоніалізмі своє іманентне значення, вони свідомо релятивізуються через перманентну пародію та іронію. Як наслідок, замість реставрації пошкодженої імперіалізмом національної ідентичності, ця ідентичність остаточно руйнується – через утвердження космополітичних ідеалів іншого різновиду імперіалізму, у нашому випадкупостмодерного демолібералізму. Про пріоритетність космополітичного (антинаціонального) говорить М. Павлишин, коли захоплюється віршем Ю. Андруховича „Козак Мамай“, у котрому архетипний герой українського фольклору та його атрибути „переносяться в карібське оточення і таким чином космополітизуються“29.

Так ліберальний постколоніалізм повністю перетворюється у ще один метод політичної методології постмодернізму (поруч із постструктуралізмом та деякими різновидами психоаналізу, деконструктивізму, неоміфологізму, неофемінізму тощо), генеральним завданням якого є не вивчення національнимх дискурсів, а їх деструкція, не відновлення національної ідентичності поневолених народів, а її нівеляція через космополітизацію. Це дозволяє нам окреслити постмодерний тип постколоніалізму як інтелектуальну імітацію, як псевдопостколоніалізм.

Натомість націологічний постколоніалізм саме захист і утвердження національної культури робить вихідним регулятивним принципом власних розмірковувань. І тільки об’єктивна потреба протекції національної ідентичності (а не постмодерна зацикленість на метрополії) змушує його поборювати (руйнувати) деструктивні концепти різних імперських стратегій і практик. Саме цей національний постколоніалізм, на нашу думку, доцільно вважати власне постколоніалізмом, покликаним до життя не інтелектуальною модою чи імперськими інтенціями, а самою історико-культурною дійсністю, „історично здійснюваним тут-буттям народу“, як сказав би Мартін Гайдеґґер, для виявлення та вирішення актуальних екзистенційних проблем підколоніальних і постколоніальних народів.

При цьому варто уточнити об’єкт постколоніальних студій, який, на нашу думку, включає в себе не лише теоретичні проблеми постколоніалізму, не лише інтерпретацію імперських дискурсів та постколоніальних культур, але й, як це можемо побачити із парадигмального „Орієнталізму“ Е. Саїда, містить також вивчення (хоча й у меншій мірі) підколоніальної дійсності (наприклад, палестинської).

Усе сказане вище дозволяє нам дати власну робочу дефініцію аналізованого явища. Постколоніалізмце актуалізована (найчастіше) постімперською історичною ситуацією загальногуманітарна методологія, в котрій підставою для інтерпретації служать: пріоритетність збереження й розвитку національної культури, утвердження її самодостатності та поборення імперських дискурсів. Тому справжній постколоніалізм завжди націоцентричний та антиколоніальний.

Відповідно до цього варто зазначити і наступне. Існує три дискурсивні форми побутування постколоніальних студій: „чисті“ націологічні, „чисті“ постмодерні та еклектичні (найбільш поширені), в котрих різновиди постколоніалізму складно між собою співвідносяться. Так, наприклад, в українському літературознавстві неважко помітити дві домінуючі групи постколоніальних учених. Першу з них утворюють дослідники, котрі відверто тяжіють до постмодернізму (М. Павлишин, Г. Грабович, С. Павличко, В. Агеєва та ін.), другу – автори, котрі або виразно стоять на позиціях націологічного постколоніалізму, або приховано (підсвідомо) тяжіють до нього, долаючи еклектичність (С. Андрусів, О. Баган, Л. Бондар, М. Бондар, О. Вертій, С. Гречанюк, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, М. Зубрицька, М. Ільницький, С. Квіт, Г. Клочек, Б. Криса, Л. Куценко, Я. Мельник, Л. Мороз, М. Наєнко, В. Пахаренко, Т. Салига, Л. Сеник, Г. Сивокінь, К. Фролова, В. Шевчук, Н. Шумило та ін.).

Не секрет, що сучасна постколоніальна ситуація незалежної України ризикує остаточно поміняти статус і перетворитися в суто неоколоніальну під впливом двох потужних імперських наступів – із Заходу та Росії. Тому вибір молодого постколоніального науковця перед відразливим обличчям новітнього колоніалізму максимально конкретизується. Він може вибрати літературознавство як постмодерну (неоімперську) гру, байдужу чи відверто ворожу національній культурі, або літературознавство як інтелектуальну боротьбу за відродження та утвердження національно-культурної ідентичності. Саме з цього другого усвідомлення бере свій початок одна з найефективніших теорій культурного націоналізму – націологічний постколоніалізм.

1. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної думки / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.– С. 532.

2. Там само.

3. Там само.

4. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніяльні риси в сучасній українській культурі // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті.– К.: Час, 1997.– С. 225.

5. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

6. Детальніше див. роботи сучасних політологів, передусім праці (90-х–2000-х) В. Іванишина (прим. автора).

7. Саїд Е. Д. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун.– К.: Основи, 2001.– С. 34.

8. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

9. Там само.

10. Павлишин М. Козаки в Ямайці…– С. 227.

11. Саїд Е. Д. Орієнталізм…– С. 144.

12. Павлишин М. Козаки в Ямайці…– С. 227.

13. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

14. Павлишин М. Козаки в Ямайці…– С. 227.

15. Там само.

16. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

17. Павлишин М. Козаки в Ямайці…– С. 227.

18. Там само.– С. 226.

19. Там само.– С. 234.

20. Там само.

21. Павлишин М. Канон та іконостас // Павлишин М. Канон та іконостас…– С. 197.

22. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь“) // Антологія світової літературно-критичної думки…– С. 562–564.

23. Цит. за: Слемон С. , Тіффін Г. Постколоніальна критика // Антологія…– С. 537.

24. Мукгерджі А. П. Чий постколоніалізм і чий постмодернізм? // Антологія…– С. 563.

25. Там само.

26. Там само.– С. 563–564.

27. Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія…– С. 565.

28. Саїд Е. Д. Орієнталізм…– С. 41.

29. Павлишин М. Козаки в Ямайці…– С. 234.




Каталог: txt -> vidrodzhenia -> ivanyshynp
vidrodzhenia -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
txt -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
txt -> Школа \"Анналів\"
txt -> Список разработчиков ооп, экспертов Разработчики
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
txt -> Народна демонологія: розкриття образу нечистої сили (чортів і бісів) в народних уявленнях”
vidrodzhenia -> Дмитро донцов
ivanyshynp -> Герольд нескореного покоління


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал