Петро Іванишин Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) Монографія Дрогобич Видавнича фірма


Іманентна українська методологія та літературна герменевтика



Сторінка3/15
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.59 Mb.
#20372
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

1.2. Іманентна українська методологія
та літературна герменевтика:


пропедевтика національно-екзистенціальної аналітики

Мабуть, нікому із сущих в Україні теоретиків літератури не треба доводити, що цілеспрямований пошук іманентних українській культурі методологічних моделей є більш як актуальним гносеологічним завданням. У цьому переконається кожен, хто брав чи бере участь у новітніх методологічних дискусіях та полеміках (і тут промовистим є, скажімо, приклад метакритичної творчості О. Вертія, І. Денисюка, І. Дзюби, В. Дончика, Г. Клочека, М. Наєнка, Т. Салиги, К. Фролової, та ін.) чи спостерігає за обговоренням проекту нової академічної історії української літератури, матеріали якої опубліковані в основному у часописі „Слово і Час“.

Думки загалом кардинально розходяться за двома напрямками.

Перший напрямок утворюють два відмінні за способом висловлення типи інтелектуалів. Одні пропонують власні персони в якості всезнайкуватих українських вчених, єдино правильним критерієм науковості призначають себе, або, скажімо, себе і Г. Грабовича, чи тільки Г. Грабовича та доступні йому методології (усі недоступні шановному професору із політичною винахідливістю замовчуються, оголошуюються неіснуючими або ненауковими). При цьому спроби такої начебто милої „просунутим“ інтелектуалам десакралізації, чи то б пак, деконструкції, але не українських літературних класиків чи академічних вчених, а фальсифікаційних ліберальних теорем, для прикладу, окремих учень гарвардського метра, чомусь витлумачуються як замах на священну корову вітчизняного постмодернізму, викликають насичену постструктуральною толерантністю „благородну ненависть“, і породжують типово зоологічну, імперську за духом (байдуже, „совкову“ чи „вестернізаційну“) хамську реакцію, котра гармонійно поєднує у межах єдиного дискурсу еквілібристику „банальної ерудиції“, вульгарну лексику та інтелектуальну вбогість1.

На явно пристойнішому рівні (і це добре продемонструвала, скажімо, міжнародна теоретико-літературна конференція у Львівському національному університеті 14– 15 травня 2003 року), хоч і не без певного роздратування, висловлюється решта „зачарованих на Захід“ учених. Вони, і прикладом тут може бути Я. Поліщук, песимістично, під національним оглядом, переконані в тому, що нові ефективні методології слід шукати тільки на постмодерному/постструктуральному Заході (оминаючи при цьому не лише вітчизняну літературознавчу спадщину, а й „забуваючи“ про епістемологічну значущість непостмодерних інтерпретаційних теорій у західному метадискурсі, таких, як онтологічна герменевтика, феноменологія, семіотика, націоцентричний постколоніалізм, неотомістська критика тощо) і тому промовисто висловлюються на користь простого, немов ідеться про використання стандартних програм для персонального комп’ютера, „інсталювання на українському ґрунті західних методологій“2.

Думка вчених другого напрямку, протилежна до наведених вище суджень, видається більш відповідною статусові українського науковця як людини, що творить національну гносеологічну культуру. Ця думка не виключає, поруч із засвоєнням інокультурних теорій, пошук чи випрацювання іманентних (питомих, самобутніх, органічних) українських методологій на основі власної національно-духовної традиції.

Власне пропедевтичним теоретико-методологічним спостереженням, що, на думку автора, дають вагомі підстави звернення до національної культури (вужче – літератури) як до фундаментального джерела іманентних українському метадискурсові методологій, і присвячена ця студія. Напрям пошуку значною мірою зумовлений наявним у автора літературознавчим досвідом, набутим у процесі осмислення практичних проблем сучасної науки про літературу. Окреме місце відводиться евристично значущому в даному контексті поняттю „літературна герменевтика“.

На вибір та обґрунтування тем можливих досліджень методологічного типу зазвичай впливає чимало факторів. Одні з них, скажімо, народжуються із прагнення збагнути часто імпліковані сенси хоча б таких художніх проблем: „химерне“ слово „на сторожі“ „малих отих рабов німих“ у Тараса Шевченка; слово як „стилет“, вірші як „когорти“ у Євгена Маланюка; поезія як „неповторність“, як „безсмертний доторк до душі“, а слово Чураївни як „голос України“ у Ліни Костенко тощо. Інші випливають із обмірковування концептуальних положень провідних герменевтів, що стосуються, для прикладу, у Мартіна Гайдеґґера, сутності поезії як „встановлення істини“3 чи „слова поета“ як „тлумачення „голосу народу“4.

У нашому випадку повинно бути і перше, і друге. Однак необхідно врахувати ще й третє, те, що можна окреслити як виклик часу, своєрідне веління новітньої культурно-історичної доби. Саме останній фактор впливає на виникнення достатніх, як видається, підстав для звернення до такого типу теоретичної теми, як пошук власне притаманної українській культурі методології та обґрунтування її актуальності.

Сутнісною рисою новітньої культурно-історичної ситуації є її постколоніальність. Саме за умов постімперського існування українського літературознавства особливої вагомості набуває уже згадувана нами настанова „молодим сучасним і майбутнім ученим“ Леоніда Білецького, котрий радив, перш ніж імітувати ідеї Заходу, „заглянути в нашу наукову скарбницю“.

Ця настанова фактично спонукає до, по-перше, пошуку питомих українській культурі методологічних моделей, а по-друге, вивіряння ними запозичуваних інтерпретаційних стратегій. На жаль, у сучасному українському метадискурсі цією настановою доволі часто свідомо чи несвідомо нехтують, витворюючи екзегетичний дисбаланс, що призводить до виразних спотворень досліджуваних об’єктів (досить згадати, наприклад, аберовані образи Шевченка-“міфотворця“ в Г. Грабовича та О. Забужко чи „периферійного“ Франка у Я. Грицака), а це викликає обґрунтовану критику з боку значної частини науковців. Прикладом своєрідної квінтесенції критичних розмірковувань з цього приводу може бути слушне спостереження Віталія Дончика, котрий, визнаючи необхідність „засвоєння „пропущеного“ нами досвіду“, зазначає: „Загалом інтенсивно проходить… процес засвоєння порівняно нових і впереваж західних філософсько-естетичних, інтерпретаційних систем і методик. Він суперечливий, цей процес, позначений „розгулом“ незнаної досі стихійності чи й навіть своєрідного „соліпсизму“; маємо і неофітське заковтування всього підряд, еклектичну суміш; і повторення пройденого, літературознавчий second (чи й third) hand; і начотництво, і абсолютизацію та спрощення (внаслідок „омасовлення“) низки ідей та концепцій, і ще дещо, неминуче за ситуації, коли прагнеться, сьогодні ознайомившись із черговою теорією, завтра вже бути „нетрадиційним“ і „модерним“5.

Окреслена вище настанова тим важливіша, що випливає, на наш погляд, із найбільш сутнісної проблеми постімперської України, націоналістичної проблеми „відновлення“ та „набування“ власної національної ідентичності (М. Жулинський). Саме таке розуміння створює, на нашу думку, можливість правильної артикуляції провідного завдання всій сучасній гуманітаристиці. Ідеться про витлумачення сенсу національного буття. При цьому буття взагалі, слідом за М. Гайдеґґером та європейською онтологічною традицією, витлумачуємо як основу сущого. Національне буття, таким чином, конкретизується в межах основи різновидів національного сущого.

Схожі розмірковування та породжувані ними висновки спонукали автора цих рядків, після початкових літературно-критичних окреслень художніх еманацій національної ідеї в межах літературних сильветок О. Ольжича та П. Скунця, до активних насамперед теоретико-літературних пошуків, оскільки видавалося, що саме в цій літературознавчій сфері озвучені масштабні проблеми можна не тільки поставити, а й належним чином вирішити. Наслідком цього, наприклад, стало кандидатське дослідження, присвячене герменевтично-психологічному феноменові художнього вираження національно-духовної ідентифікації (національної емпатії)6, та низка інших, менших за обсягом праць, зосереджених, зокрема, довкола літературознавчих аспектів теорії національної ідентичності.

Однак навіть цей невеличкий досвід пошукової діяльності спонукає виснувати, що повноцінне вирішення осмислюваних теоретичних проблем, насамперед пов’язаних із методом національно-методологічної верифікації – випрацюванням новітніх за формою, але органічних для української духовності методологій, котрі тільки і можуть дати істинні відповіді на ключове питання про сенс національного буття взагалі, є проблематичним (бо в багатьох аспектах непереконливим) у суто спекулятивних (абстрактно-теоретичних) розмислах. Це дає підстави змістити методичні акценти і припустити, що пріоритетною передумовою провадження дослідження поставлених проблем є не просто занурення в художньо-літературний дискурс, а занурення саме в діахронний історико-літературний масив як потужне джерело необхідної доказової бази.

Окреслена логіка гносеологічного пошуку безпосередньо зумовлює потребу саме в таких історико-літературних темах, котрі мають виразний синтетичний характер, поєднуючи історичний і теоретичний аспекти.

Наступні міркування покликані дещо увиразнити епістемологічні параметри такого типу тем.

В умовах сучасного методологічного плюралізму дослідники (особливо молодшого покоління) часто нехтують аспектом національної питомості (відповідно і національної трансформації) тих методологій, з якими працюють. При цьому інколи слушно покликаються на недостатню вивіреність українських інтерпретаційних стратегій у новітньому літературознавчому дискурсі. Як бачиться, це питання спірне. Але оскільки доказом у можливій дискусії навколо цієї проблеми не може бути голий (не підкріплений практикою) теоретичний постулат, уважаємо за потрібне виявити концептуальний практичний досвід, який би обґрунтовував вірогідну контрпозицію.

Через це у межах можливих досліджень з цієї проблематики методологічно доцільно шукати основу (фундамент) суто національного верифікаційного центру інтерпретаційних стратегій через вивчення феномену художнього витлумачення національного буття в межах виразно національних (національно заангажованих, „тенденційних“ (І. Франко) чи „відповідальних“ (Ю. Липа)) і водночас високо естетичних літературних досвідів, чия національна тенденційність та естетичність досі науково обґрунтована численними вченими різних поколінь і сприймається як самоочевидний факт. Ідеться, для прикладу, про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса та ін., котрі (поруч з іншими письменниками) справедливо вважаються персональним втіленням вершинних здобутків національної культури і чия художня творчість охоплює понад півтора століття новочасової історії України, безпосередньо сягаючи наших днів.

Залучення зазначених творчих досвідів в якості базових видається тим більше виправданим, що істинність кожної літературознавчої теорії перевіряється чи повинна б перевірятися художньою практикою. Цей мистецький матеріал, окрім усього, дозволяє ще й чітко окреслити етапи становлення і характерні модифікації важливої для нас художньої інтерпретації національного буття. Так, наприклад, в елегії „Садок вишневий коло хати…“ Т. Шевченко не тільки пропонує увазі реципієнта естетично досконалий мегаобраз українського села, він ще й витлумачує істину цього фундаментального елемента національного буття, підводячи читача до думки про самодостатність, внутрішню довершеність та гармонійність даного сущого.

Ще один момент. Здійснення запланованого виходу на базову іманентну українській духовності методологію, що могла б стати пріоритетним верифікаційним центром добору різних інтерпретацій, неможливе без опертя на методологію, гносеологічний потенціал якої уже віддавна вивірений у межах наукової традиції. Неможливе, оскільки художній спосіб висловлювання не містить термінологічної понятійної системи, котра одна може вважатися авторитетною метамовою для наукової свідомості. У зв’язку з цим варто зробити опорною методологією котрусь із апробованих інтерпретаційних стратегій. Мова може йти, скажімо, про герменевтику як універсальну загальногуманітарну теорію інтерпретації, особливо ж той її новітній різновид, який називають онтологічною (чи філософською) герменевтикою і який уособлюють насамперед імена М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера. Саме ця верифікована герменевтична метамова, на нашу думку, дозволила б у правильному масштабі побачити сутнісні риси художньої інтерпретації національного буття та науково кодифікувати досліджуване явище.

Крім того, деякі авторські дослідження спонукають припускати, що саме онтологічні герменевти і особливо М. Гайдеґґер у філософії та науці утверджували (переважно приховано, імпліцитно) той спосіб мислення, котрий в українській культурі в силу об’єктивних та суб’єктивних причин міг зародитися та ефективно розвиватися в основному в художній формі, але зате переважно явно (експліцитно).

Так, наприклад, уже згадувана думка М. Гайдеґґера про те, що „слово поета є тільки тлумаченням „голосу народу“, раз по раз актуалізується в „Кобзарі“, прикладом чого може бути хоча б такий уривок із „Тризни“:
И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья –

Полуидеи, полувздор!..7

Наступний момент. Оскільки спосіб побутування пізнавального художнього дискурсу (попри очевидну спільність генеральної мети) принципово відмінний від способу побутування дискурсу наукового, видається необхідним розглянути гносеологічний потенціал літературної творчості окреслених авторів крізь призму герменевтичної функції мистецтва слова. Михайло Наєнко у цьому зв’язку слушно зазначає: „Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості – не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фольклорної) традиції, вона водночас породжувала і судження про себе, які стали фундаментом науки, названої літературознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-наукової системи, в якій обидві складові мають сенс лише остільки, оскільки взаємопов’язані між собою“8. У цьому зв’язку важливим видається введення та осмислення терміну „літературна герменевтика“, що доцільно зробити в інших роботах.

Така експлікація, сподіваємося, дозволить не лише системно вивчити історико-літературний аспект феномену художньої інтерпретації національного буття в поезії класиків української літератури, а й вийти (бодай в основних рисах) на теоретико-методологічну модель, потенційно закладену в окреслених творчих досвідах. Так, скажімо, одним із персонажів, котрий своїм мовленням репрезентує та формує (уже в читача) національно зорієнтовану систему мислення, виступає у Ліни Костенко образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай“. Саме з національно-екзистенціальних позицій, з позицій, за М. Гайдеґґером, „звершено-історичного тут-буття народу“ дяк критикує звужене, абероване розуміння християнського мучеництва (святий – це лише той, хто втікав від життя, „спасаючи“ власну душу):
І каже дяк: – Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій – мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь –

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?9
І тут ми підходимо до останнього моменту, оскільки таким чином дослідницьке коло повинно б замкнутися: історико-літературне вивчення літературної герменевтики обґрунтовано вивело б нас на вірний шлях витлумачення теоретико-літературних (методологічних) проблем, зокрема іманентної інтерпретаційної методології. Як показують окремі попередні роботи, ця органічна для української культури методологія мала б конкретизувати власні сутнісні риси в межах національно-екзистенціальної аналітики.

Тільки таким чином, на нашу думку, можна було б стверджувати, що виявлена система регулятивних принципів мислення (методологія) культивується виразно українським художнім досвідом/практикою (а тому є іманентною українській духовності) і лише вона формує сутнісно національну ідейну базу світогляду індивіда. Використовуючи її як верифікаційний центр/критерій, можна, з одного боку, розбудовувати новітні чи актуалізувати давні українські методології, а з іншого – продуктивно трасформувати (адаптуючи до вимог українського художнього дискурсу та наукового метадискурсу) різні інтерпретаційні стратегії, випрацювані у світі (враховуючи вербальну настанову Т. Шевченка: „І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь“). Простежити основний масив інших конституюючих моментів генеральної гуманітарної проблеми сучасної України доцільно в різнопланових історичних та теоретичних літературознавчих дослідженнях.

Окреслені методологічні основи національно-екзистенціальної інтерпретації дозволяють, на наш погляд, системно та глибинно-герменевтично, уникаючи хибної інтерпретації, витлумачувати феномени та закономірності художньо-літературного буття в різноманітних студіях: теоретичних, історико-літератуних, теоретично-історичних, метакритичних тощо. Спробою довести це служать наступні розділи даної праці.

1. Див.: Бузина О. О. Вурдалак Тарас Шевченко: Интеллектуальный триллер.– К.: «Прометей», 2000; Бойченко О. Шатокуа плюс.– Львів: ЛА „ПІРАМІДА“, 2004.

2. Поліщук Я. Шизофренія невідповідностей. З приводу дискусії про історію літератури // Актуальні питання сучасної філології: Літературознавство.– Рівне, 2004.– Вип. ХІІІ.– С. 12.

3. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе.– М.: Издательcтво Московского университета, 1987.– С. 307.

4. Гайдеґґер М. Гельдеорлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.– С. 205.

5. Дончик В. Г. Автопортрет (традиційна анкета журналу „Слово і Час“) // Дончик В. Г. З потоку літ і літпотоку.– К.: ВД „Стилос“, 2003.– С. 516.

6. Див.: Іванишин П. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя).– Дрогобич: ВФ“Відродження“, 2003.– 296 с.

7. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т.– К.: Наукова думка, 1990.– Т. 1.– С. 162.

8. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підручник.– К.: ВЦ „Академія“, 2001.– С. 20–21.

9. Костенко Л. В. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах.– К.: Рад. письменник, 1979.– С. 145.




Розділ ІІ.
Теоретичні проблеми
новітнього літературознавства:


національно-екзистенціальна експлікація

Цей розділ присвячено поясненню з позицій національно-екзистенціальної методології ряду актуальних теоретичних проблем новітньої науки про літературу. До них, на нашу думку, доречно віднести: інтерпретацію літературознавчої теорії національної ідентичності, верифікацію та дефініціювання постколоніалізму, окреслення основних аспектів „національного підходу“ Є. Маланюка.




2.1. Літературознавча теорія національної
ідентичності: національно-екзистенціальні аспекти

Наукове осмислення динамічної національно-духовної, культурної дійсності вимагає від дослідника постійного та активного діалогу із теоретичним дискурсом. Ідеться не лише про випрацювання та засвоєння нових методологічних моделей, розходиться насамперед про те, аби ті моделі не перетворювались у фактори деструктивного квазі- чи антинаукового мислення, спричинюючи нехтування фундаментальними закономірностями, що визначають сутність того чи іншого національно-культурного організму.

Схожі теоретичні питання особливо актуальні для постколоніальних націй, котрі в силу несприятливих історико-політичних обставин змушені реставрувати понівечену окупантами ефективну духовнотворчу систему – систему національної культури. Звідси й неабияке практичне значення їх у сфері української новітньої гуманітаристики і, зокрема, в контексті питання: як, на яких методологічних засадах осмислювати колоніальну та постколоніальну культурну дійсність? На нашу думку, однією з найбільш ефективних загальногуманітарних методологій, котра може дати переконливі відповіді на складні питання постколоніальної дійсності, є національно-екзистенціальна методологія. Проте очевидно, що ця методологія потребує попередньої поглибленої та різнопланової інтерпретації.

У межах цього розділу розглянемо один із концептуальних елементів націоекзистенційної методології – літературознавчої теорії національної ідентичності. Виявлення та окреслення основних рис цієї теорії передбачає: окреслення поняття національної ідентичності в націо- і соціології та літературознавстві; теоретичне обґрунтування націоекзистенціальної методологічної продуктивності застосування теорії національної ідентичності; наведення прикладів цієї методологічної продуктивності через роз’яснення за її допомогою деяких складних літературознавчих (теоретико-літературних) понять.

Назагал національно-екзистенціальна методологія, пропонуючи дослідникові розглядати мистецтво (насамперед літературне) одним із основоположних елементів національного буття, а саме це буття розуміти як найосновнішу дійсність, що зумовлює як буття особистості, так і її герменевтичну спроможність,– безпосередньо виводить нас на один із суттєвих елементів власної структури. А саме – на теорію національної ідентичності.

Уточнимо характерні аспекти власне літературознавчого типу теорії національної ідентичності через розгляд деяких провідних у цьому сенсі наукових досвідів.

У концептуальному дискурсі Стефанії Андрусів людина і нація виступають не як непримиренні антагоністи, а як взаємозумовлені елементи космологічного процесу. Бо „не буває людини взагалі, вона завжди історично й національно та індивідуально конкретна“1. „Національне, нація,– пише дослідниця,– лиш одна із ланок онтологічного існування людини у світі: людина – рід – народ – нація як вицвіт, завершення буття народу – людство – як сад націй – „народів вольних коло“2. Усе, що існує, у тому числі й етнос, і мистецький твір,– „виявляє невпинну тенденцію існувати, а отже, відновлюватися-відроджуватися“3.

Звідси й „процес самоідентифікації, індивідуальний… чи колективний.., космологічний у своїй основі“4. Через „шлюб“ Природи й Етносу (порівняйте „охоронців“, „землю“ і „світ“ у німецького філософа Мартіна Гайдеґґера) народжується „національний Космо-Психо-Логос“: „єдність тіла – природи, землі (Космос), душі – національного характеру (Психе) і духа, слова (Логос)“5. Нація і є цим Космо-Психо-Логосом.

У зв’язку з цим національна література виступає „як один із найпотужніших засобів збереження й утвердження у світі мезокосму – етнічної, національної ідентичності, виховання національної самосвідомості“, вона „найпромовистіше розповідає світові і самому народові про своєрідність його мелодії у симфонії народів на „небесах буття“6. Водночас література, „підтримуючи в часі національну наративну тотожність.., зміцнює, відновлює і „тримає“ космосистему – світ і націю (світ націй) і їх „дублікат“ – психосистему – самосвідомість (особистісну й національну)“7. Такий підхід, на нашу думку, розширює гайдеґґерівське поняття „охорони“, оскільки не лише народ „охороняє“ мистецтво, а й мистецтво (передусім література) „охороняє“ народ, націю.

Феномен органічної поєднаності національної ідентичності та літератури розглядає й Любомир Сеник. Він зазначає: „Термін „національна ідентичність“ стосовно літератури – це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого в світлі національної ідеї, послідовне (або й стихійне) відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку“8. Таким чином, „поняття ідентичності захоплює різні сфери діяльності народу (нації), як матеріальні так і духовні“, і „в кінцевому наслідку має естетичний вияв“9.

Як і С. Андрусів, Л. Сеник глобалізує феномен національної тотожності: „…втрата національної ідентичності є загрозою для існування не тільки літератури як елемента повноцінного національного духу, а й нації, бо з втратою літератури почнеться обмеження функцій національної мови, а відтак і зруйнування нації“10. Більш-менш схожу дослідницьку позицію (хоч і не всі однаково послідовно) займають О. Баган, М. Бондар, О. Вертій, Л. Голомб, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, М. Ільницький, С. Квіт, Г. Клочек, О. Мишанич, Л. Мороз, О. Пахльовська, Р. Піхманець, Т. Салига, Г. Сивокінь, Л. Скупейко, Н. Шумило та багато інших сучасних українських літературознавців різних поколінь.

Усе сказане дозволяє охарактеризувати теорію національної ідентичності як провідну (системотворчу) національно-екзистенціальну методологічну ідею, що допомагає інтерпретувати художню літературу на глибоких смислових рівнях. Вивчення цих рівнів виводить вченого на фундаментальні питання мистецької кодифікації національних тут-буття та буття взагалі, національної психології, адекватної національній духовності методології інтерпретації та ін., а також на конкретні поетикальні питання, пов’язані з осмисленням художньо-мовної майстерності, ейдології, змісту та сенсу художнього твору, генології тощо.

Одним із прикладів продуктивності літературознавчої теорії національної ідентичності може бути осмислення за її допомогою таких складних теоретико-літературних понять, як емпатія та абстрагування11.

Поняття емпатії та абстрагування як естетичних ідентифікації та диференціації докладно розробляв Карл-Ґустав Юнґ у своїй капітальній праці „Психологічні типи“ (певною мірою розвиваючи естетико-герменевтичні традиції Арістотеля, Лонгина, Новаліса, Дільтея, Ліпса, Воррінгера тощо). На думку швейцарського теоретика, „емпатія є свого роду процесом сприйняття, котрий відрізняється тим, що деякий істотний психічний зміст вкладається за допомогою почуття в об’єкт, і об’єкт таким чином інтроектується,– цей зміст, завдяки своїй приналежності до суб’єкта, асимілює об’єкт суб’єктом і до такого ступеня пов’язує його із суб’єктом, що суб’єкт, так би мовити, відчуває себе в об’єкті“12. Враховуючи цей екстраверсивний процес, „прекрасним ми можемо назвати лиш те, у що ми можемо вчутися“13.

Солідаризуючись із Воррінгером, котрий вказував, що „полюсом, протилежним потребі до емпатії, є прагнення до абстрагування“, К.-Ґ. Юнґ витлумачує це інтроверсивне прагнення таким чином: „ …легко зрозуміти, що повинна бути можливість й іншого виду естетичного відношення до об’єкта, а саме така настанова, котра не йде назустріч об’єкту, а швидше прямує геть від нього і старається відмежувати себе від впливу об’єкта, створюючи в суб’єкті таку психічну діяльність, призначення котрої полягає в паралізуванні впливу об’єкта“14. Загалом емпатію та абстрагування доцільно розглядати як когнітивні процеси, що поєднують у своїй структурі аперцепцію (свідоме уважне сприйняття) та перцепцію (несвідоме автоматичне сприйняття).

Однак сферу мистецтва, і зокрема художньої літератури, враховуючи теорію національної ідентичності, ми розглядаємо як феномени культурні, національно-духовні (скажімо, за М. Вебером). І тому зобов’язані помітити неминуче ускладнення розуміння процесів емпатії та абстрагування через вплив ідентифікації та диференціації виразно національної. Це в сумі дає нам у межах рецепції та інтерпретації артефакту національно-духовні ідентифікацію та диференціацію – замість суто естетичних.

Справжнє мистецтво неминуче формує національну істоту людини. Естетична концепція М. Гайдеґґера прямо розглядає поетичний твір як „казання“, що приносить у світ „і все не речене як таке“: „В такому казанні всякому народові, в тому, що історично-звершується, передзакарбовані поняття про його сутність, тобто про його приналежність до світового здійснення – всесвітньої історії“15. Звідси художні універсуми набувають чіткого національного забарвлення. Так, значною мірою, націоналізуються ті відносини з іншими людьми, котрі „переважно є результатом непрямих конструкцій, здійснених на основі писемних документів“ (К. Леві-Строс)16.

Саме врахування теорії національної ідентичності дозволяє дати сутнісну, очевидно, максимально вичерпну дефініцію культурно-психологічних процесів, що здійснюються в межах художнього твору. Національно-духовну ідентифікацію розглядаємо як підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із текстуальними об’єктами та суб’єктами, в результаті якого формується національна ідентичність цього індивіда. Національно-духовна диференціація натомість – паралельний національно-духовній ідентифікації процес, котрий полягає у розрізненні індивідом себе (саморозрізненні), внаслідок несприйняття тих чи інших текстуальних об’єктів та суб’єктів (відмежування себе (дистанціювання) від них), в результаті якого теж формується національна ідентичність індивіда. Ці процеси можна окреслити ще й як національні емпатію та абстрагування.

Поняття національних емпатії та абстрагування, як елементів теорії національної ідентичності, допомагають на практиці зримо побачити, простежити та вивчити складні процеси психології творчості та рецепції, збагнути їхній національно-екзистенціальний сенс.

Так, наприклад, у цьому плані доречно розглядати автора не як абстрактного індивіда, а як члена конкретної національної спільноти, котрий завжди (усвідомлено чи неусвідомлено) творить вербальну дійсність на основі власної національної ідентичності. Навіть коли перед нами твір на „неукраїнську“ тематику, але національного письменника (в інтерпретації М. Гоголя), побачимо художній універсум не просто українізований, а сутнісно український. І в першу чергу це проявляється через психіку літературних персонажів чи персонажа, в якого надзвичайно високий ступінь спорідненості із автором. Саме це спостерігаємо у творах Т. Шевченка („Неофіти“, „Єретик“ та ін.), Лесі Українки („Одержима“, „Руфін і Прісцілла“ тощо), І. Франка („Мойсей“, „Каїн“), Є. Маланюка („Прага“, „Земна Мадонна“), Л. Мосендза („Вічний корабель“, „Останній пророк“), О. Ольжича (цикли „Камінь“, „Кремінь“, „Бронза“, „Залізо“, „Лукреція“), Л. Костенко („Сніг у Флоренції“) та ін. Національно-духовна ідентифікація адресантів цих творів імпліцитно українська. І в авторів цих творів, і в їх реципієнтів субстанцією буття й екзистенції виступає передусім національне.

У процесі національно-духовної ідентифікації обриси національного універсуму проступають надзвичайно чітко, опукло, кожен текстуальний суб’єкт чи об’єкт постає: 1) частинкою нашої істоти, органічно врослою у людське єство, і водночас 2) елементом Землі і Світу (М. Гайдеґґер) нації.

Спочатку письменник, пишучи текст, олюднює своїм тезаурусом образний всесвіт і так повністю вибудовується перший – авторський – твір. Згодом уже реципієнт моделює власний твір, ідентифікуючись із текстуальною дійсністю, трансформуючи художній потенціал вербального сплетива відповідно до свого обрію, „горизонту“


(Г.-Р. Яусс) чи внутрішнього світу. Та найголовнішим критерієм, каталізатором, зрештою, передумовою емпатування постає літературний суб’єкт, котрий у змодельованому адресантом універсумі здійснює свою національну ідентифікацію,– провідну в бутті кожного індивіда і пов’язану з іншими ідентифікаціями (виходячи з концепції Е. Сміта),– через ототожнення себе із феноменами оточуючого художньо-вербального всесвіту.

Дивовижна естетико-націологічна сила потрійної національної емпатії (рівно ж як і абстрагування (диференціації) – органічне несприйняття тих чи інших художніх явищ) катарсує душу і письменника, і текстуального героя, і реципієнта, водночас конституюючи їх національну ідентичність. Звідси такий потужний актуалізуючий людино- та націотворчий вплив ейдосів національних героїв, їхнє анагогічне значення (на рівні вічних образів): Гонта Т. Шевченка і Фауст Гете, Мойсей І. Франка і Чайлд Гарольд Байрона, Касандра Лесі Українки і Уленшпігель Ш. де Костера, Ю. Тютюнник Є. Маланюка і Квазімодо Гюго, Незнаний Вояк-націоналіст О. Ольжича і Дон Кіхот Сервантеса, Маруся Чурай Л. Костенко і пан Тадеуш А. Міцкевича та ін.

Призначення цих розмірковувань – не вичерпати евристичний потенціал національних емпатії та абстрагування, а лише якоюсь мірою підтвердити наступну думку: теорія національної ідентичності має великий потенціал як національно-екзистенціальна методологічна ідея (чи концепція). У сфері літературознавства зміст її полягає в інтерпретації феноменів мистецтва слова крізь призму національної ідентичності автора, читача, персонажа.

Таке бачення, на наш погляд, допомагатиме й ефективно використовувати теорію національної ідентичності, і то не лише під час інтерпретації історико-літературних чи літературно-критичних об’єктів. За її допомогою можна вивіряти і складні теоретичні поняття, навіть такі, що є сутнісними для окремих методологічних систем: культурного контексту чи традиції у герменевтиці, міфу в міфологізмі, раси в культурно-історичній школі, культурних кодів у семіотиці, інтенціонального об’єкта у феноменології, символу, ритуалу чи архетипу колективного підсвідомого в неоміфологізмі (зокрема, архетипній критиці), християнської традиції в христології тощо. А це видається архіважливим саме для української постколоніальної ситуації, коли часто під виглядом тієї чи іншої теоретичної моделі пропонується черговий антинауковий (бо антинаціональний) політичний міф (як-от у випадку з вульгарним „неоміфологізмом“ у працях Г. Грабовича чи космополітичною псевдохристологією у публіцистиці М. Мариновича).

Саме ці підсумкові спостереження дозволяють стверджувати, що окрім практиків, котрих насьогодні є достатньо велика кількість, літературознавча теорія національної ідентичності як продуктивна національно-екзистенціальна концепція (ідея) потребує власних теоретиків, зокрема методологів.

1. Андрусів С. Ім’я гелленів. Про національний характер українців // Дзвін.– 1993.– № 10–12.– С. 111.

2. Там само.– С. 111–112.

3. Андрусів С. Проблеми національної ідентичності // Слово і Час.– 1997.– № 3.– С. 18.

4. Андрусів С. Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ століття: Проблема національної ідентичності: Автореф. дис… доктора філолог. наук: 10.01.01 / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.– К., 1996.– С. 2.

5. Там само.– С. 15.

6. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.– Львів–Тернопіль, 2000.– С. 43.

7. Там само.

8. Сеник Л. Національна ідентичність української літератури в умовах тоталітаризму: 30-ті роки і пізніше (проблема літературної опозиції) // Літературознавство: Матеріали III конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26–29 серпня 1996 р.).– К.: АТ „ОБЕРЕГИ“, 1996.– С. 44.

9. Там само.– С. 45.

10. Там само.– С. 46.

11. Детальніше див.: Іванишин П. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя).– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2003.

12. Юнг К. Г. Психологические типы.– Минск: ООО „Попурри“, 1998.– С. 322.

13. Там само.– С. 323.

14. Там само.– С. 324.

15. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе.– М.: Издательство Московского университета, 1987.– С. 306.

16. Леві-Строс К. Структуральна антропологія.– К.: Основи, 1997.– С. 345.


Каталог: txt -> vidrodzhenia -> ivanyshynp
vidrodzhenia -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
txt -> Книга для культурологів, мистецтвознавців, спеціалістів-естетиків, а також для тих, хто цікавиться проблемами сакральної культури
txt -> Школа \"Анналів\"
txt -> Список разработчиков ооп, экспертов Разработчики
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14
txt -> Народна демонологія: розкриття образу нечистої сили (чортів і бісів) в народних уявленнях”
vidrodzhenia -> Дмитро донцов
ivanyshynp -> Герольд нескореного покоління


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал