Петро Брицький, Євгенія Юрійчук



Скачати 291.56 Kb.
Дата конвертації17.04.2016
Розмір291.56 Kb.


Петро Брицький, Євгенія Юрійчук
Василь Сімович: життя, зорганізоване

для оборони волі й долі українського народу

Учений-філолог, літературознавець, визначний пропагандист української мови Василь Сімович народився 9 березня 1880 р. в селі Гадинківцях Гусятинськогого повіту на Галицькому Поділлі в сім’ї народного учителя. Але сталося так, що з юнацьких років тісно пов’язав своє життя з Буковиною.

Закінчивши гімназію в Станіславові, В.Сімович продовжив навчання в Чернівецькому університеті (1899-1904 рр.). Уже в студентські роки він виявляє зрілий культурно-національний український світогляд.

Прибулі на Буковину разом з В.Сімовичем галичани були здивовані тим, що буковинські українці в повсякденному житті користувалися мовою чужинців, а свою українську знали погано. Студенти-галичани заповзялися досить енергійно провадити освітньо-політичну діяльність серед українців. З приводу цього виникали суперечки. В цих суперечках В.Сімович, завдяки своєму товаристському такту і вмінню підтримувати товариські стосунки, намагався не допустити розбрату, який міг шкідливо позначатися на національно-демократичному русі. Але молоді амбіційні члени студентського товариства “Союз” не змогли дійти згоди, що призвело до розриву. В грудні 1900 р. частина студентів-галичан на чолі з Василем Сімовичем і Платоном Лушпинським заснували своє товариство під назвою “Молода Україна”1. Його члени, як зазначає В.Сімович, “чи не вперше на Буковині” спопуляризували назву “українець”, “Україна”. Загалом, як зазначає В.Сімович, “Молода Україна” (1901-1902 рр.) була таки дуже рухлива і зродила дещо своєю рухливістю й бунтарством серед нашого громадянства в Чернівцях”2.

Саме це й непокоїло австрійську владу. Уряд кілька разів відхиляв статут студентського товариства “Молода Україна”, оскільки стверджував, що ніяких українців в Австрії немає, а є етнічна група “рутени”, яка нічого спільного з українцями підросійської України не має.

В.Сімович і П.Лушпинський заснували літературний гурток, де читалися доповіді та відбувалися дискусії, влаштовувалися поїздки на село до хат-читалень з просвітніми рефератами. Поступово студентське товариство втягувалося в загальноукраїнський національно-демократичний рух, що викликало побоювання в місцевої влади політичного сепаратизму. Свідченням цього є донесення комісара, який був присутній на одному з перших вечорів, влаштованих товариством “Молода Україна”. Він повідомляв, що майже всі бесідники (промовці), які вітали засновників “Молодої України”, наголошуючи про дух єдності всіх українців, яка особливо в серцях української академічної молоді б’ється живим пульсом”. На основі цього урядовець зробив висновок про те, що “майбутнє товариство має за мету здобути незалежність українського народу, що воно не визнає територіальних кордонів, які розділяють український народ, що товариство стоїть на “всеукраїнських засадах”, коли всі українці від Сяну до Кавказу і від Прип’яті до Чорного моря вважаються одним нероздільним народом. Тим часом діяльність товариства буде поширюватися на всіх українців − у Буковині, в Галичині, в Україні і в Угорщині. Цей найновіший український дух, − писав урядовець, − поза сумнівом вийшов з молодорутенства. Молоді рутенці − це винахід галичан до поборювання русофільського руху, який знову повстав як реакція проти утисків українців поляками. Цей молодорутенський рух, який перейшов з Галичини на Буковину і якого уряд на початку підтримував, дуже скоро розрісся, однак переріс свою початкову мету і набрав небезпечного напрямку”3.

Якщо комісар у своєму донесенні перебільшував небезпеку молодо українців щодо “ліквідації австрійської монархії“, то його оцінка того, що товариство стоїть на “всеукраїнських засадах”, була близька до істини. Принаймні це однозначно стосувалося В.Сімовича. Будучи лише на 2-му курсі філософсько-філологічного факультету, маючи лише 21 рік, він встановив тісний зв’язок із представниками Наддніпрянської України, ставши фактично технічним редактором друкованих органів Революційної Української партії (РУП) “Гасло” (1902-1903 рр.) і “Селянин” (1903 р.). ось як пізніше розповів про це сам В.Сімович: “В 1901 р.4, якось у лютому, приїхав до Чернівців Муха-Антонович (Дмитро Антонович, один із засновників РУП. − Б.П., Ю.Є.) із готовим матеріалом до першого числа “Гасла”... Його післали до Чернівців зі Львова, бо матеріял був такий, що його краще було друкувати у Чернівцях. Я не міг підписувати за редактора, бо не мав ще 24 роки, тому редактором став Л.Когут (д-р Лев Когут, відомий буковинський діяч, журналіст, адвокат. −Б.П., Ю.Є.), який дуже радо на це погодився. Перше число березневе друкувалося в “Руській Раді” (друкарня товариства “Руська Рада”. − Б.П., Ю.Є.), але ж після його конфіскати, місцеві патріоти викинули “Гасло” з друкарні й ми мусіли податися до нової друкарні “Австрія”. Увесь матеріал нам присилали, я був тільки технічним редактором. Як чого недоставало до 8-ї сторінки, то я доповнював коротенькими вістками із робітничого руху в світі й українського життя... Увесь матеріал йшов через мої руки, на мою адресу, так само і гроші; все платив я сам і поквітування одержував (передавав пізніше Мусі). На вказані адреси я висилав рекомендованою посилкою кожне число “Гасла” на Україну, решта йшла транспортом через Добринівці (в нас на Буковині, в Галичині іншим шляхом)”5. Водночас В.Сімович повідомляє, що він мав “ключ до шифрованих листів і сам точками в “Гаслі” давав знати, що й як”. В інших спогадах В.Сімович пише, що “від весни 1902 р. Чернівці зробилися осередком видавничої діяльності РУП”6. На Приватній вулиці, 4, на Монастирських (дім Данилевича, де жив Л.Когут) була адміністрація видань РУП − один центр, а на вул.Мецгера, буд..10, в кімнаті В.Сімовича − другий. Тут була редакція7. У кімнаті В.Сімовича “довгий час проживали видавці й редактори, тут відбували свої наради, тут укладали у валізку пачки “Гасла”, “Селянина”, брошури РУП для перевозу їх на Україну через Добринівці... Ми тоді, головно ті, що стояли близько до рупівців, дихали здебільша духом РУП”8, − згадував В.Сімович.

Влітку 1902 р. Д.Антонович приїхав у Чернівці і сам редагував “Гасло”, а після його від’їзду В.Сімович “знову редагував “Гасло” разом із Л.Когутом”9, який теж був молодим двадцятичотирьохрічним чоловіком. До речі, за одну із статей антиросійського змісту, надруковану в “Гаслі”, Л.Когут був засуджений до 3-х місяців ув’язнений.

Студентське товариство “Молода Україна” мало своє видавництво, в якому основну редакційну роботу виконували теж В.Сімович і Л.Когут. Крім видань брошур з політичної пропагандистської літератури РУП, видавалися збірки художньої української літератури. Так, була видана поетична збірка лірики “Відгуки” Лесі Українки, поетеса була дуже задоволена редакційного роботою В.Сімовича. Видавництво товариства опублікувало також збірку новел “Карби” М.Черемшини, “Думи та пісні“ Т.Галіпа, українською мовою “Ревізор” М.Гоголя, “Серце” А.Крушельницькогго та ін.

Знайомство українських студентів Буковини з громадськими діячами Наддніпрянщини надихало їх на громадську діяльність.

Однією з перших наддніпрянців побувала в Чернівцях Леся Українка. 22 травня 1901 р. члени студентського товариства “Молода Україна” на чолі з В.Сімовичем влаштували в Народному домі на її честь вечірку. З того часу, як свідчить сам В.Сімович, він цілих два роки листувався з Л.Українкою,, будучи ще студентом ІІ-ІІІ курсів Чернівецького університету10. Але листування пропало в Першу світову війну. Перед наступом російських військ на Чернівці В.Сімович закопав листи й невеликий архів Революційної Української партії у квітнику біля своєї квартири, а коли в листопаді 1914 р. повернувся на кілька днів, їх уже не було.

У вересні 1903 р. В.Сімович був обраний делегатом від студентської молоді до Полтави на урочисте відкриття пам’ятника І.П.Котляревському. Тут відбулося востаннє його особисте спілкування з Лесею Українкою.

Таким чином, як бачимо, Василь Сімович ще з юнацького віку, брав активну участь у громадській культурно-освітній праці на благо українського народу. Для більш яскравого відображення напряму і форм діяльності В.Сімовича та його друзів, а також тих умов, в яких їм доводилося працювати, звернімося до спогадів їхніх сучасників. Зокрема, відомий історик Мирон Кордуба згадував: “Коли я в листопаді 1900 р. приїхав до Чернівців на посаду вчителя в тамошній нижчій (пізніше ІІ) гімназії, в гуртку українських письменників університету стрінувся з Василем Сімовичем. Саме під цю пору того невеличкого гуртка боротьба між буковинцями й галичанами, православними та уніатами, автохтонами і зайдами”. Вона зовсім не мала характеру релігійно-віросповідного, лише була виявом різниць культурно-націоналістичних світоглядів. Буковинська молодь, вихована в чужомовних гімназіях, з дуже невеличким або ніяким знанням рідної історії та літератури, захоплена буршівськими традиціями німецького студентського життя, конвентами, двобоями, вживала в розмовах між собою здебільшого чужої мови, а рідною володіла слабко в слові, та ще слабше в письмі. Все це вражало галичан, вихованих серед гострої національної боротьби в пошанівку до рідної мови і рідних традицій, та викликувало з їхнього боку протести, докори, деколи й насмішки. Галицький елемент був меткіший, більш енергійний, спрямовував діяльність студентства до освітньо-політичної роботи між народом, захоплював у цій роботі та інших імпрезах провід у свої руки, що вражало амбіцію буковинців, які бачили себе відсуненими на бік у своїм власнім краю. Серед галичан − “зайдів” Василь Сімович і Платон Лушпинський здобули собі силою особистих прикмет передове становище. Незабаром дійшло до цілковитого розриву: всі галичани виступили зі студентського товариства “Союз” і заснували власне під назвою “Молода Україна”.

Душею нового товариства був Василь Сімович. Він заснував літературно-науковий гурток, де відбувалися відчити та дискусії, влаштовував поїздки на села, до читалень, з просвітніми рефератами, навіть зорганізував видавництво “Молодої України”, яке в р.р. 1903-1904 випустило серію замітних книжок...”11.

Але згодом В.Сімович, вважаючи поділ студентського гуртка на два ворожі табори небажаним і національно шкідливим проявом, докладав усіх зусиль до їх порозуміння і об’єднання. Це йому через кілька років удалося. На основі цих обох товариств утворили нове спільне під назвою “Січ”.

Після закінчення навчання в університеті і складання іспиту на звання вчителя, Василь Сімович з 1904 р. й до Першої світової війни працював учителем української мови в учительській семінарії м.Чернівців. Водночас там видавав “Бібліотеку для молоді” та був співредактором всеукраїнського часопису “Україна”. На посаді вчителя В.Сімович досить швидко заслужив високий авторитет і велику популярність, любов і пошану серед учнів.

Значну громадську роботу він проводив також за межами семінарії. Так, в 1909-1911 рр. в Чернівцях діяв так званий “селянський університет”, зорганізований професором Степаном Смаль-Стоцьким. Повні три роки, в зимові місяці, коли закінчувалися сільськогосподарські роботи в полі, до Чернівців з’їжджалися 40-70 селян з різних кінців Буковини (жили й харчувалися в одному місці), професори та вчителі вели з ними заняття не лише з українознавства і загальних дисциплін, але також практичних знань, потрібних для селянського господарства. Впродовж 1,5-2 місяців селяни слухали лекції з історії України та всесвітньої історії, фізичної географії, історії української літератури, історії релігії, дізнавались про державний устрій України Австро-Угорської імперії та ін. Головним помічником проф. С.Смаль-Стоцького у цій справі був В.Сімович, який не тільки сам читав лекції, але й часто вечорами заходив до селян і проводив з ними бесіди на різні теми12. Проводив й іншу культурно-освітню роботу: вечори пам’яті Бориса Грінченка, Тараса Шевченка, виступав також як режисер і актор аматорських вистав.

Ще навчаючись в університеті й займаючись видавничою справою, В.Сімович виявив нахил до мовознавчої науки. Він був улюбленим учнем професора Степана Смаль-Стоцького, під керівництвом якого у 1913 р. захищає дисертацію “Дієслово у творах Йоаникія Галятовського”. Але життя В.Сімовича склалося так, що він не став лише кабінетним ученим-мовознавцем. Крім мовознавчої науки, він цілком віддається активній історико-літературній, педагогічній, редакційній, видавничій, культурно-освітній праці. І на кожній з цих ділянок залишає помітний слід. І все це попри хворе серце, яке турбувало його з молодих років і змушувало до періодичного лікування в санаторіях.

Перша світова війна перервала працю Василя Сімовича на Буковині. Перед наступом російських військ він залишає край і від’їжджає до Австрії. Уже в грудні 1914 р. Спілкою Визволення України (СВУ) він був залучений до культурно-освітньої роботи серед українських військовополонених російської армії. У цій важливій і необхідній для українського суспільства роботі брали участь в основному представники західноукраїнської інтелігенції (Галичини й Буковини). Серед них такі відомі вчені, письменники і громадські діячі як Степан і Роман Смаль-Стоцькі (батько і син), Василь Сімович, Мирон Кордуба, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Іван Крип’якевич, Василь Темницький, Володимир Старосольський, Зенон Кузеля, Осип Безпалко, Остап Терлецький та ін.

Завдяки Спілці Визволення України вдалося домовитися з австрійськими та німецькими урядами про виділення близько 200.000 військовополених українці в російської армії в окремі табори. Впродовж 1914-1917 рр. їх було переведено до таборів Фрайштадт, Дуна-Сердагель, Йозефштадт − в Австро-Угорщині та Раштат, Весляр, Зальцведель і Ганновер-Мюнхен − у Німеччині. Для організації проведення національної культурно-освітньої роботи в цих таборах були створені “Просвітні відділи СВУ”.

Треба брати до уваги те, що серед полонених українців більшість була малописьменними селянами, середній вік яких був 30-35 років. Вони вважали себе “вірними защітніками царя і отєчєства”. Потрібно було докладними чимало зусиль, щоб розбудити в них національну свідомість. Це покликані були зробити “Просвітні відділи СВУ”. Але на заваді стало те, що частина військовополонених вважала завданням “Просвітнього відділу” лише надання допомоги в отриманні елементарної освіти: неграмотних навчити читати і писати, а для тих, хто вже це вмів, − підвищити освітній рівень. Щодо лекцій чи бесід з історії України, української мови та літератури (та ще й представниками Галичини та Буковини), то окремі полонені розглядали це як німецьку чи австрійську інтригу. Були й такі, які сповідували ліві, революційні ідеї і прагнули перетягнути військовополонених на свій бік, щоб після повернення та батьківщину мати в них опору для своєї політичної роботи, подібної до роботи російських більшовиків. А були й такі, які вважали за необхідність збереження єдиної, неподільної російської держави, а щодо України виявляли байдуже ставлення. Адже родом полонені були з різних українських земель від Збруча до Кубані.

Започатковувати культосвітню роботу доводилося в складній обстановці. Як пізніше згадував В.Сімович, “не обходилося раз у раз без грубих лайок, нахабних виступив, прокламацій проти таборових робітників. Бувало й таке, що до викладацького бараку сипалося каміння13.

Усе ж завдяки добре продуманому змісту просвітницької роботи і значному життєвому й фаховому досвіду визначних діячів, які добровільно пішли на працю з військовополоненими, їм вдалося налагодити культурно-освітню роботу в цих таборах.

В.Сімовичу за розподілом СВУ довелося працювати у трьох таборах українських полонених: у Фрайштадті (грудень 1914 − жовтень 1916 р.) ; Зальцведелі (жовтень 1916 − березень 1917 р.); Раштаті (березень 1917 − грудень 1918 р.).

Очоливши “Просвітній відділ СВУ” в таборі Фрайштадт, Василь Сімович розгорнув активну напружену роботу з організації освіти і культурного дозвілля полонених. Для зовсім неписьменних були створені школи для навчання грамоти, для інших були відкриті прикладні народні школи, де вивчали українську мову та літературу, німецьку мову, історію України і всесвітню історію, географію України і всього світу, арифметику, геометрію, ботаніку, зоологію, фізику, спів, гімнастику.

Для більш грамотних були створені народні університети, де викладали українську літературу і мову, історію і географію України, суспільно-правові науки, природознавство і гігієну, теорію музики і співу, теорію драматичної гри і сценічної справи, українське мистецтво, малярство і рисунок, земельне господарство, земельну справу і кооперацію, садівництво, бджільництво та ін.

Окрему групу становили ті, хто мав середню освіту. Для них були організовані учительські курси з метою підготовки учителів для шкіл за місцем проживання після повернення їх в Україну. В.Сімович викладав українську мову та літературу, історію української літератури, історію України, німецьку мову. Водночас ним була проведена велика робота з організації культурного дозвілля полонених. Про це залишив свої свідчення колишній полонений фрайштадтського табору підполковник Василь Прохода (згодом з 1945 р. багатолітній в’язень сталінських таборів), який зазначає, що в цьому таборі були зорганізовані: Видавниче товариство ім.І.Франка, товариство “Просвіта” ім.М.Драгоманова, Драматичне товариство ім.І.Котляревського, Співоче товариство ім.М.Лисенка, кооператив “Власна поміч” (спілкова чайня), фотографічне товариство “Світло”, Український хор ім.В.Вербицького, “Літературні вечорниці”, “Етнографічний гурток”14. В липні 1916 р. було утворене товариство “Січ” ім.гетьмана П.Дорошенка, метою якого було підготувати національно-свідомі кадри інструкторів-“січовиків”, які після закінчення війни й повернення в Україну змогли б там закласти подібні товариства, в яких дали б змогу зорганізуватися українській молоді для виховання борців за українську державність.

У таборі було організовано видання тижневої газети “Розвага”, в якій В.Сімович спочатку виступав як автор, редактор і коректор. Як відзначає один з дописувачів, що спочатку “було й таке, що самі члени “Редакційної секції мусіли нишпорити всюди по бараках, вишукувати дописувачів − особливо в цьому відзначався д-р Василь Сімович, що кожному радив “пробувати свого пера”15. Згодом справа з дописувачами налагодилась і газета стала розповсюджуватися не тільки серед полонених табору, а й в цілій Австрії через робітничі команди полонених (яких було 6000). Як зазначалося в одному з номерів “газета мала на меті на протязі всього часу підготовити нових борців за Вільну Україну”16. У ній часто друкувалися статті з національно-патріотичної тематики (національний гімн, відозви, листи і т.ін.).

Крім газети, “Видавниче товариство” табори друкувало десятки брошур, книг, серед яких були “Ілюстрована історія України” М.М.Аркаса, повний “Кобзар” Т.Г.Шевченка. СВУ видав пам’яткову книжку “Календар на 1917 рік”, до якої В.Сімович написав статті “Шевченків заповіт і 1914 рік” та “Короткий огляд української літератури”, видрукували там твори класиків української літератури: Тараса Шевченка “Гетьмани, гетьмани, як би то Ви встали”; Богдана Лепкого “Т.Шевченко. Заповіт”; Олександра Олеся “Яка краса: відродження країни”; Івана Франка “Встане Україна”, “Не пора”; Лесі Українки “На роковини Шевченка”; Михайла Старицького “На прю”; Бориса Грінченка “Наш прапор”; Сидора Воробкевича “Рідна мова” та ін.17

Крім цього календаря “Видавниче товариство” табору видало календар “Розвага” (за однойменною назвою газети) на 1916 і 1917 роки.

У таборових виданнях В.Сімович публікує статті: “Наш герб і наш національний прапор”, “Націоналізація нашого життя”, популярні брошури: “Рідне письменство. Що кожний українець повинне прочитати з рідного письменства”; Коротка українська правопись з додатком “Дещо з української граматики”, під якими підписувався псевдонімом Василь Верниволя.

Крім навчально-педагогічної, видавничої і редакторської роботи, В.Сімович до ювілейних свят на честь Т.Шевченка, Ів.Франка та ін. видатних діячів організовує вистави, в яких і сам виступає як режисер і актор; організовує різні вечори, на яких виступає з рефератами на політичні теми, з історії України і української літератури та ін.

Усе сказане вище свідчить про те, що в той складний, драматичний історичний час учений-мовознавець доктор Василь Сімович не замкнувся в академічній науці, він глибоко розумів потреби і сподівання українського суспільства в добу національно-державного відродження і, не рахуючись з матеріальною скрутою, побутовими негараздами і, на кінець, зі своїм підкошеним хворобою здоров’ям, щедро віддавав свої знання, вміння і досвід полоненим-співвітчизникам, допомагав їм змученим воєнними злигоднями, зайняти гідне місце у майбутньому житті на батьківщині. У передмові до своєї “Граматики української мови” він писав: “Моя думка така, що краще хай завалиться вся науковість правопису, коли він має спиняти грамотність межи народом” і далі: “Не такі часи, щоб можна собі сісти спокійно, обкластися з усіх боків матеріалами та списувати з них книжку”18.

Наполеглива праця В.Сімовича і його колег з “Просвітнього відділу” табору дала свої позитивні результати. Через чверть століття, згадуючи про ті дні, про зміну психології полонених у ставленні до нього і його колег, В.Сімович відзначив, що “... якимсь теплим вітром віяло від людей, що тоді ще вовком дивилися на нас, уважаючи нас не за братів, а за платних австрійських агентів”19.

Високу оцінку В.Сімовичу, його роботі і людським якостям через десятиліття дав колишній полонений табору Фрайштадт О.Кобець: “Доктор і професор-філолог Василь С. “Дядько Василь”. Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, вперта в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, − саме, коли мене привезли до Фрайштадта, − ... довго вмовляє своїх учнів ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи − культурного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя”20.

Велику людяність, чуйність, уважність В.Сімовича до друзів і колег відзначив також відомий вчений-мовознавець Юрій Шевельов, згадуючи про нього, як про “такого милого і простого Василя Івановича, якого поза очі часто з особливою ніжністю звали “дядя Вася” люди близькі йому, а таких було дуже багато. Такий близький, такий рідний, такий безмежно свій, такий простий, невимушеної розумно говіркий, завжди бадьорий і дотепний, такий уважний до всіх, до маленьких і великих болів і радостей, страждань і передчуттів мало не кожного. Ми йшли до нього з усім”21.

Про добре налагоджену культурносвітню роботу В.Сімовича у таборі полонених Франштадті залишив відгук історик Мирон Кордуба. На початку 1916 р. СВУ його покликало до такої самої роботи у таборі полонених у Німеччині “Зальцведель”. По дорозі до нього М.Кордуба вирішив заїхати у Фрайштадт, щоб ознайомитися з методами і умовами праці, яку йому треба було виконувати у Зальцведелі. М.Кордуба пише: “Тут я перебував кілька днів і мушу заявити, що цей побут був для мене знаменитим вишколом. Я побачив гарно організовану просвітню роботу, підприємства та установи, ведені самими полоненими, вміло налагоджений аматорський театр, різні майстерні домашнього вжитку, друкарню, в якій друкувалася таборова газета “Розвага” і т.п., а за всім цим доглядало невсипуще око і всім кермувала вміла рука Василя Сімовича. Особливо кидалося у вічі приязна товариська поведінка провідника з полоненими, його дбайливість про заспокоєння їхніх потреб та бажань, навіть про їхні особисті справи. Тому полонені ставилися до нього з довір’ям та прихильністю, майже як до рідного брата, і називали його “дядьком Василем”22.

Незабаром СВУ перевела В.Сімовича на таку саму роботу до табору полонених Зальцведель (Німеччина), а з березня 1917 р. − в Раштат, де він попрацював аж до грудня 19018 р.

Тут умови для культурно-освітньої роботи були значно складнішими, ніж у Фрайштадті, тому що в Раштаті панував більш жорсткий контроль німців за полоненими. Проте і тут діяли школа, театр, хор, оркестр, кустарні майстерні, була заснована своя друкарня. В.Сімович знову редагує таборовий часопис “Розсвіт” і сам пише статті до нього на різноманітні теми. У цьому таборі він підготував і видав навчальний посібник для полонених “Практична граматика української мови”. Завдання було не з легких. Граматика була призначена для полонених українців російської армії, які були родом з різних географічних регіонів українських земель, різних соціальних верств − селян, робітників, міщан. Треба було подати непросту для них граматику в такій формі, щоб “зрозуміли цю гарну, бо живу, науку”. Мало того, треба було показати слухачеві-читачеві та переконати не одного, що українська мова не менш гарна, гнучка, багата та вишліфована, як і російська літературна мова. В.Сімович задумав подати норми і систему граматичної науки про українську мову в формі розмови-гутірки. І цей ому вдалося тільки тому, що в його особі поєднувався науковець, письменник, філолог-педагог і державник. Тоді ж він підготував для полонених книжечку “Рідне письменство”, а в 1919 р. − книжку-порадник “Як стати по українськи грамотним”23.

9 лютого 1918 р. як відомо, був підписаний мирний договір між Українською Народною Республікою (УНР) і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Цю подію святкували і в таборах полонених. Так, у Фрайштадті з нагоди підписання миру відбулися маніфестація і збори, на яких виступили голова ради табору, за ним − з патріотичною промовою його заступник проф. Ст.Смаль-Стоцький і доктор В.Сімович. Останній прибув у Фрайштадті за дорученням СВУ. Він звернув увагу на те, що Україна ще не зовсім звільнена від ворогів і обов’язком присутніх перед поверненням в Україну є − зорганізуватися ще тут для оборони волі і долі українського народу, української держави. Після його промови хор проспівав: “Ой устанем, друзі разом!” і “Вже воскресла Україна”24.

З початку 1918 р. В.Сімовичу доводилося часто їздити й в інші табори для виконання тієї чи іншої роботи. Справа в тому, що після підписання мирного договору в Бресті, австрійський уряд на прохання Української Центральної Ради погодився на обмін військовополоненими, щоб дати можливість українським полоненим взяти участь у боротьбі проти більшовицького війська радянської Росії. Разом з Романом Смаль-Стоцьким, Зеноном Кузелею, Богданом Лепким, Василем Пачовським Василь Сімович був залучений до роботи приймальної комісії, яка займалася відбором сотень офіцерів для служби в українській армії УНР25. Сталося те, що передбачав В.Сімович у своїй промові у Фрайштадті з нагоди підписання мирного договору.

Позитивні плоди культурно-освітньої і патріотично-виховної роботи серед полонених у таборі Фрайштадті проф. Ст.Смаль-Стоцького, докторів В.Сімовича, М.Чайковського, Й.Охримовича, Р.Демчевського, а також О.Безпалка, М.Гаврилка, Є.Торула і М.Голубця та інших їхніх колег виявилися в тому, що саме цей табір став основним центром по формуванню військових підрозділів і частин для армії УНР. Полонені цього табору звернулися “До всіх полонених українців” із закликом “зараз же негайно вже тут, в полоні, творити полки, твердо єднатися, щоб повернутися, враз стати до помочі тим нашим братам, що вже здобули для нас волю, землю і власну державу і тепер боронят наш народ проти оскаженілих насильників”26. Сюди прибували українці-полонені й з інших таборів. Тут, у Фрайштадті, формувався ешелон і відправлявся до Володимира-Волинського, де формувалася 1-ша козацько-стрілецька дивізія (сірожупанників). На середину червня в її складі нараховувалося понад 6000 військових.

Для формування підрозділів і відправки ешелонів у таборі була створена Бойова управа в складі 3-х комісій: 1.Вербункова (Вербувальна); 2. Організаційна комісія старшин; 3. Організаційна комісія козаків. Бойову управу і Вербувальну комісію очолював проф. Ст.Смаль-Стоцький, який мав військове звання сотника австрійської армії27. У військовій формі офіцера йому легше було вирішувати ті чи інші питання з австрійськими чиновниками. Але робота по залученню полонених українців для служби в армії УНР не скрізь проходила гладко. В окремих таборах вона навіть межувала з небезпекою для життя. Так, у таборі Дуна-Сердагель (Австрія) шовіністично налаштовані російські полонені хотіли вчинити самосуд над тими українськими полоненими, які записалися виїхати в Україну й стати на захист Вітчизни. Ось як цей факт було висвітлено в таборовій газеті “Розвага” у статті-зверненні “Полоненим українського табору Дунасердагель”: “... якесь нелюдське божевілля роз’ятрило дику многолюдно товпу, вона ревла, кричала диким криком метала іскри злості, готова кинутись лютим звіром, стерти з лиця землі тих беззахисних людей, що стояли перед ними озброєні лише одним словом правди, котрого не дали їм висловити. Це, правда, були їх вороги, несвідомі темні сили, дика московська орда, нацькована тим підлим п’яним елементом.

А де ж Ви були в той час сини сердешної України? Ви там були. Ви піддавалися п’яній агітації наших ворогів, Ви розпалились лютим гнівом, Ви самі злились з тим диким стадом і лютували, божевільно називаючи себе українцями, готові були знищити їх. Кого? Ваших же братів, що вийшли з самих низин народу, з-під стріх убогих, Вам рідних хат...”28.

Провокаційні, брехливі чутки розпускали також полонені євреї російської армії, родом з України. Записуватися у таборі до українського війська вони відмовлялися “до вияснення обставин в Україні”, а коли добровольці від’їжджали, то вони заявили, що теж громадяни України і мають право їхати в Україну. Після того, як їх не пустити у вагони, вони стали розповсюджувати чутки, що тих вояків, які від’їхали, направили на “германський фронт”, або, що то були “самі більшовики і вони перестрілялися в дорозі” і т.ін.29.

Проте, незважаючи на всякі перепони, бажаючих полонених служити в армії УНР було багато й вони вимагали від Бойової управи швидше творити новий бойовий курінь. Голова Бойової управи проф. С.Смаль-Стоцький роз’яснював нетерплячим, просив запастися терпінням, запевняв, що і управа повідомить їх про створення куреня.

Восени 1918 р. в період Української Держави гетьмана П.Скоропадскього “Спілка Визволення України” поступово згортає свою роботу серед полонених. У жовтні до Німеччини прибула Військово-санітарна комісія для організації відправлення полонених додому, але не встигла розгорнути цю роботу, бо в Україні прийшла до влади Директорія і прислала свою Українську військово-санітарну місію. В.Сімовичу було запропоновано очолити в ній культурно-освітній відділ, на що він дав згоду і пропрацював на цій посаді до 5 березня 1920 р.

Головне завдання місії полягало у відправленні полонених на Батьківщину, проте й культурно-освітня робота в таборах не припинялась. Але її проведення ускладнилося тим, що найбільш національно свідома частина полонених, передусім старшини вже від’їхали в українську армію. У тих вояків, що залишилися, ставлення до українських справ було пасивне. Крім того, контингент українських полонених був підданий залякуванню Сибіром, дезінформації і антиукраїнській окупації з боку російських шовіністів.

Незважаючи на це, В.Сімович усе ж зумів налагодити культурно-освітню роботу серед полонених таборів Німеччини. В таборах було створено “Українські громади” (всіх 25), при них продовжували діяти школи, гуртки, театри і видавалися газети (“Вільне слово” і “Селянин” у Зальцведелі; “Громадська думка” у Веслярі; “Розсвіт” у Раштаті)30. В.Сімович організував видання й сам редагував газету “Шлях”, яка виходила двічі на тиждень, а при редакції створив бібліотеку “Шляху”.

Основним осередком культурно-освітнього відділу місії стала “Українська громада”, заснована в жовтні 1919 р. в Берліні, де проживав В.Сімович. Станом на березень 1920 р. Українська військово-санітарна місія основну свою роботу виконала, після чого була ліквідована.

Щоб мати кошти для проживання, В.Сімович влаштовується в “Українській накладні”, яка була евакуйована з Києва. В ній він змушений виконувати примітивну для його фахового рівня роботу: коректуру і редагування різних українських видань, це забирало багато часу, не залишаючи його для науки. Проте і в цей час він не полишає громадської роботи: виступає з рефератами перед українською громадою на такі теми, як “Буковина і її сучасне становище”, “Творчість Ольги Кобилянської”, “Літературна діяльність Б.Лепкого” та ін., а також читає лекції з української мови на курсах українознавства для українських студентів.

Улітку 1921 р. В.Сімович мав намір повернутися на Буковину надовго. Але по приїзді до Чернівців йому було відмовлено у влаштуванні на попередньому місці роботи (на посаді професора учительської семінарії, з якої він юридично не звільнявся). Було також відмовлено й у влаштуванні в будь-якому іншому місці (передусім в університеті). Він змушений був повернутися до Німеччини.

У 1923 р. українські вчені, громадські і культурні діячі, які проживали у Празі, при матеріальній допомозі уряду Чехословаччини засновують Педагогічний інститут ім.М.Драгоманова для навчання молоді з української еміграції. Професорська рада інституту запрошує В.Сімовича на посаду професора української мови. В жовтні 1923 р. він очолює кафедру української мови, а в 1925 р. обирається проректором інституту. В 1926-1930 і в 1933 роках − стає його ректором.

Варто відзначити, що в цей період в інституті працювало сузір’я видатних українських вчених, фахівців високого класу, серед них: Агенор Артимович (проф. мовознавства, буковинець), Леонід Білецький (проф. історії української літератури), Іван Горбачевський (проф. хімії), Дмитро Дорошенко (проф. історії), Степан Рудницький (проф. географії), Софія Русова (проф. педагогіки), Володимир Січинський (проф. мистецтва), Максим Славінський (проф. історії західноєвропейської літератури), Дмитро Чижевський (проф. філософії) та ін. Всі вони брали активну участь у боротьбі за українську державність у 1917-1920 рр.

У 1923-1933 роках Василь Сімович веде надзвичайно напружену, інтенсивну творчу, навчально-педагогічну і громадську роботу. В Педагогічному інституті він читає лекції з української мови, вступу до української мови, історичної граматики, діалектології, порівняльної граматики слов’янських мов, методики мови, вступу до мовознавства, староболгарської мови, веде семінари з української мови і української та слов’янської філології. Крім того, в 1923-1930 рр. він працює лектором у Високій торговельній школі в Празі, а березні 1933 р. − обраний професором української мови Празького університету, що свідчить пор високий міжнародний авторитет ученого. З 1928 р. він їздить читати лекції з українознавства в Подебради, де діяли Українська Господарська Академія і Український Технічний Господарський Інститут.

Водночас у Празі В.Сімович бере активну участь у роботі багатьох українських товариств (Історико-філологічного, Педагогічного, Товариства прихильників книги, Музей визвольної боротьби та ін.), де виступає з рефератами.

Робота В.Сімовича в Педінституті ім.М.Драгоманова була найбільш творчою в його житті. Саме в Празі він здобув авторитет ерудованого мовознавця. Він здійснює редагування статей до “Української загальної енциклопедії”, Наукових праць педінституту, місячника “Нова Україна”, виступає з доповідями. В 1927 р. на запрошення Наркомату освіти УСРР брав участь у роботі правописної конференції у Харкові, де познайомився з відомими українськими вченими А.Кримським, Є.Тимченком, В.Ганцовим, М.Грінченко та ін.

Але в 1933 р. життя В.Сімовича знову круто змінюється. В цьому році уряд Чехо-Словаччини припиняє фінансування педінституту і той перестає існувати. В пошуках працевлаштування у червні В.Сімович проходить по конкурсу на посаду редактора видань львівського товариства “Просвіта”, редагуватиме також науково-популярний місячник “Життя і знання”, а згодом і “Записки НТШ”. Водночас друкує низку статей у періодичних виданнях.

У 1939 р., з приходом радянської влади на Західну Україну, “Просвіта” і “Наукове товариство ім.Т.Шевченка” були закриті. В.Сімович влаштувався на роботу у ветеринарному інституту, а в середині листопада 1939 р. був зарахований на посаду професора кафедри української мови Львівського університету, через місяць став її завідувачем. У квітні 1940 р. він призначений деканом філологічного факультету. Водночас, на початку лютого 1940 р., В.Сімович був зарахований за сумісництвом на посаду старшого наукового співробітника новоствореного Львівського філіалу Інституту мовознавства Академії наук УРСР.

При переатестації кадрів із встановленням радянської влади В.Сімовичу, завдяки академіку Агатангелу Кримському, який дав йому позитивну характеристику як фахівцю, було поновлено науковий ступінь доктора наук і вчене звання професора.

У часи окупації, коли 30 червня 1941 р. у Львові представниками ОУН(б) було проголошено “Державне правління”31, В.Сімовичу було запропоновано зайняти посаду “керівника ресорту культури й освіти” в цьому правлінні, але він заявив, що це призначення не приймає, тобто відмовився32.

Під час німецької окупації Галичина була прилучена до Генеральної Губернії33. Окупаційна влада обіцяла невтручатись у діяльність університету. Сенат університету обрав ректором університету проф. В.Сімовича, а голова львівської міської управи Ю.Полянський затвердив його на цій посаді. В.Сімович, Ю.Полянський та І.Крип’якевич доклали багато зусиль, щоб зберегти майно університету, допомогти вченим з Наддніпрянщини. Однак владу в університеті наприкінці серпня 1941 р. перебрав референт науки в Генеральній Губернії і університет незабаром закрили34. В його приміщенні окупаційна влада розмістила гестапо.

У період Другої світової війни, перебуваючи на території так званої Генеральної Губернії, В.Сімович в міру можливостей подовжував працювати у сфері мовознавства в теоретичному і практичному напрямках. Писав статті до різних видань, редагував статті інших авторів.

Стан українського культурного життя на етнічних українських землях викликав нагальну потребу насамперед у шкільних підручниках для численних новозаснованих українських шкіл, а також у книжках, часописах та журналах для широкого читацького загалу.

З ініціативи проф. В.Кубійовича в листопаді 1939 р. представниками Лемківщини, Посяння, Холмщини та Підляшшя було створене видавниче товариство під назвою “Українське видавництво” з центром у Кракові, а у грудні 1941 р. − його філію у Львові. З відкриттям філії В.Сімович займає посаду редактора книжкового відділу, завданням якого була підготовка підручників для середніх і вищих шкіл. Він енергійно взявся за цю справу і завдяки його піклуванню і старанням в окупаційні воєнні роки були перевидані книги визначних українських вчених, в т.ч.: М.Грунського і П.Ковальова “Нариси з історії української мови”, О.Ізюмова “Правописний словник (за ред.О.Панейка)”; О.Курило “Уваги до сучасної української літературної мови”; О.Синявського “Норми української літературної мови”; С.Смеричинського “Нариси з української синтакси” та ін.

У цей час В.Сімович здійснив редагування багатьох класиків української літератури.

Виданням лише підручників для школи не обмежувалося піклування В.Сімовича про майбутнє молоді. У студентському двомісячнику “Студентський прапор” він опублікував цікаву статтю “Звертаймо до класичного письменства”35.

Не відгороджувався В.Сімович і від громадсько-культурного життя, беручи активну участь в організації вечорів пам’яті визначних українських діячів культури та науки минулих літ (Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Лесі Українки та ін.).

В.Сімович в тяжкі окупаційні роки появляє турботу про продовження навчання української молоді. В умовах припинення діяльності Львівського університету В.Сімович, очолюючи Науковий фонд при Українському Центральному Комітеті36, організовує відрядження талановитих юнаків і дівчат до вищих навчальних закладів Праги, Відня, Берліна.

В.Сімович брав активну участь в діяльності філологічної групи Об’єднання праці українських науковців, яку очолював доктор І.Свєнціцький, а саме − очолював у групі кабінет мовознавства. Як фахівець-мовознавець високого рівня взяв активну участь в удосконаленні українського правопису. Будучи включеним до спеціальної комісії, утвореної Українським Центральним Комітетом, для повного узгодження української правописної системи, В.Сімович вніс ряд доповнень і поправок.

Комісія переглянула попередні видання правопису (1940 і 1941 рр.) та узгодила за пропозицією В.Сімовича поправки та доповнення до третього видання правопису, який на початку 1943 року вийшов в “Українському видавництві” (Краків-Львів). На підставі рекомендаційної комісії УЦК рекомендував третю редакцію “Українського правопису” І.Зілинського як обов’язкову і зобов’язав усі українські установи генеральної Губернії, українські освітні товариства, українську пресу, допомагові комітети, українське громадянство дотримуватися цього правопису37.

Головний відділ науки та навчання Генеральної Губернії рекомендував для використання у школах з українською мовою навчання Генеральної Губернії як єдиний дозволений правопис38.

В ці роки В.Сімович часто виступає із багатоплановими статтями в періодичній пресі, особливо в “Ділі”, “Наших днях” і “Краківських вістях”. Так, у “Краківських вістях” ним запропонована рубрика “Куток мови”, у якій він друкує статті “Звертаємо до академічного правопису” (1942 р. − Ч.6), “Театр і культура мови” (1942 р. − Ч.70). У цій же газеті в рубриці “Наука − світогляд” він у статті “Відгомін українського світогляду княжої доби” ділиться своїми міркуваннями з приводу впливу українського світогляду княжої доби на сучасну систему світобачення (1942 р. − Ч.18). У цій же газеті виступає і як історик із серією статей під назвою “Забуті”, повертаючи до життя імена малознаних і забутих українських учених (1942 р. − Ч.198-205). У згаданих вище публікаціях він ніби накреслює силуети діячів української науки, культури, письменників та ін. Зокрема, згадує письменників Тимотея Борбуляка, Дмитра Йосифовича, Михайла Петрушевича, Василя Ріленка (1942 р. −Ч.191). Теплі, щирі спогади присвячує річниці смерті засновника товариства “Січ” Кирила Трильовського (1942 р. −Ч.236). Коли читаєш їх стає соромно за нас сущих, бо ми мало приділяємо уваги пам’яті тих, хто самовіддано служив українському народу і вже відійшов в потойбічне життя, ставши рядочком, сторінкою нашої історії.

Оглядаючи життєвий шлях Василя Івановича Сімовича, цієї талановитої, працелюбної, енергійної людини, можна дійти висновку, що в роки молодості він мріяв присвятити себе мовознавчій науці й навчати правильної літературної мови, залюбувати в лінгвістику молоде покоління. Насправді він зазнав щастя викладання лише в 1904-1914 рр., коли працював у Чернівецькій учительській семінарії та в 1923-1933 рр. − в період праці в Педагогічному інституті ім.М.Драгоманова.

Більше половини свого продуктивного життя через об’єктивні обставини (війна, окупація рідних земель) він змушений був займатися ніби другорядним (організація й проведення культурно-освітньої роботи в таборах українців, вичитування і редагування чужих праць, які потребували правки мови і стилю, організація їх видання, громадська робота та багато іншого). Але коли поглянути глибше, вся його невтомна праця була дуже корисна, потрібна українському народові і в кінцевому результаті вся вона була невід’ємною від його мрій, бо служила українській мові і літературі, історії і культурі, і сам він вірно щодня служив інтересам українського народу.



Напружена, багатогодинна, щоденна праця в умовах окупаційного режиму, коли доводилося втілювати не тільки творчі задуми, але й виконувати чорнову роботу заради виживання, наслідки життєвих незгод попередніх еміграційних століть, багатолітня хвороба серця надірвали його здоров’я і 13 березня 1944 року він раптово помирає від серцевого нападу. Похований В.Сімович на Личаківському цвинтарі м.Львова.


1 Кордуба М.Василь Сімович на Буковині // Краківські вісті. −1944. − Ч.62. − 22 березня.

2 Сімович В. Леся Українка на Буковині. Спомини // Спогади про Лесю Українку. Вид.друге, доп. − К.: “Дніпро”, 1971. −С.193.

3 Чернівецький університет. 1875-1995: Сторінки історії. − Чернівці: Рута, 1995. −С.32-33.

4 Тут ймовірно помилка, бо перше число “Гасла” вийшло в березні не 1901 року, а 1902 року.

5 П.Ф.Сторінки з громадської діяльності Василя Сімовича // Краківські вісті. −1944. −Ч.94. −5 травня.

6 Там само.

7 Сімович В. Леся Українка ... − С.198; П.Ф.Сторінки з громадської діяльності Василя Сімовича // Краківські вісті. −1944. −Ч.94. −5 травня.

8 Сімович В. Леся Українка ...− С.198.

9 П.Ф.Сторінки з громадської діяльності Василя Сімовича // Краківські вісті. −1944. −Ч.94. −5 травня.

10 Сімович В. Леся Українка ... − С.187.

11 Кордуба М.Василь Сімович на Буковині // Краківські вісті. −1944. − Ч.62. − 22 березня.

12 Там само.

13 Сімович В. Великдень у таборах полонених (Двадцять літ тому) // Діло. − 1935. − Ч.110.

14 Прохода В. Записки до історії сірих (сірожупанників) // За державність. −1929. − Зб.1. − С.73.

15 Пархоменко Кость. Два роки видавничої діяльності в таборі // “Розвага”. −1917. − Ч.22(77). −27 травня.

16 Там само.

17 “Розвага”. −1917. − Ч.2.

18 Шевельов Ю. Василь Сімович як мовознавець // Краківські вісті. −1944. − Ч.140. −29 червня; Наші дні. − 1944. − Ч.4-5.

19 Сімович В. Різдво в таборах полонених українців // Наші дні. −1943. −Ч.1.

20 Кобець О. Над безоднею. − Львів: Подина, 1933. −С.217.

21 Шевельов Ю. Василь Сімович як мовознавець // Краківські вісті. −1944. − Ч.140. −29 червня; Наші дні. − 1944. − Ч.140. − 29 червня.

22 Кордуба А.Василь Сімович на Буковині // Краківські вісті. −1944. − Ч.62. − 22 березня.

23 Свєнціцький Іл. Василь Сімович // Львівські вісті. − 1944. − 25 березня.

24 “Розвага”. −1918. − Ч.6. − 10-16 лютого.

25 Кузеля З. Богдан Лепкий // Золота липа. − Берлін: Українське слово, 1924. −С.80-81.

26 “Розвага”. −1918. − Ч.6. − 6-16 лютого.

27 Прохода В. Записки до історії сірих (сірожупанників) // За державність. −1929. − Зб.1. − С.77-78.

28 “Розвага”. −1918. − Ч.9. −20 лютого-10 березня.

29 Там само.

30 Кузеля Зенон. З культурного життя. − Зальцведель: Вид-во тов-ва вм.П.Куліша, 1918. − Ч.5. − С.18.

31 Щодо назви уряду проголошеної ОУН(б) 30 червня 1941 р. “Української Держави”, то існують різні варіанти його назви, використовувані самими членами цього уряду, а саме: “Державне правління”, “Крайове правління західних областей України” (в оголошеннях по місту). Ярослав Стецько на офіційних документах з його підписом іменувався “Голова правління”, хоч на печатці була назва “Українська Держава” без означення назви уряду. А посади в цьому правлінні зазначалися назвою “керівники ресорту − фінансів, судівництва, внутрішніх справ і т.ін. Див.: Паньківський Кость. Від держави до комітету. − Нью-Йорк − Торонто, 1970. −С.43-49.

32 Паньківський Кость. Від держави до комітету. Нью-Йорк − Торонто, 1970. −С.46-47; Шевельов Ю. Життя і праця Василя Сімовича // Слово, 1991. − Ч.23.

33 Це своєрідне адміністративно-територіальне утворення, утворене німецькою окупаційною владою на основі декларації Гітлера від 12 жовтня 1939 р., до складу якого входила центральна частина окупованої Польщі і західноукраїнських земель: Галичини, Лемківщини, частини Посяння, Холмщини і Підляшшя.

34 Добрянський О.До історії української науки під час Другої світової війни // Український історик. − 1975. − Ч.1-2. −С.38-45.

35 Антонюк Н.В. Українське культурне життя в “Генеральній Губернії” (1939-1944 рр.). − Львів, 1997. − С.145.

36 Український Центральний Комітет (УЦК) − єдина суспільно-громадська установа 1939-1945 рр. для українців у Генеральній Губернії, визнана німецькою владою і нею контрольована, на чолі якої стояв весь час проф. В.Кубійович (Див.: Енциклопедія Українознавства. −Т.9. − С.3440).

37 Антонюк Н.В.Вказ.праця. −С.83.

38 Кубійович В. Постанови в справі українського правопису // Львівські вісті. − 1943. −Ч.17.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка