Перегук геніїв (Міжкультурна взаємодія: Леся Українка та Гайнріх Гайне)



Скачати 456.4 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір456.4 Kb.
  1   2   3   4
Запропонований методичний матеріал може бути корисним не тільки для студентів факультетів іноземних мов, але стане в пригоді вчителям німецької та української мови і літератури, а також допоможе студентам-філологам, які проходять педагогічну практику в школі, краще організувати навчальний процес і створити на уроках атмосферу іншомовного спілкування.

 

Перегук геніїв (Міжкультурна взаємодія: Леся Українка та Гайнріх Гайне)
Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі...

Ліна Костенко
Святково прибрана зала. На стіні портрети: Гайнріх Гайне (1797 – 1856) і Леся Українка (1871 – 1913). На сцені – стіл, два крісла, фортепіано, виставка літератури до заходу.

1 ведучий: Леся Українка та Гайнріх Гайне. Ці два велети красного письменства – істинно народні митці – досягли вершин і яскраво репрезентували свої народи у світовій культурі. "Великі народні поети,- писав Максим Рильський, – промовляють за свій народ, говорять від його імені, але гово­рять своїм голосом, у всій неповторній красі свого обдарування, своєї культури". Вони належать до явищ, які вічно живуть і оновлюються, не спиняючись на тій точці, на якій застала їх смерть. Пори­вання у майбутнє, властиве їм при житті, робить їх твори сучасними для багатьох поколінь.

У житті ці два велети духу – Леся Українка та Гайнріх Гайне – не зустрічалися, але ми дозволили собі уявити, якою могла б бути їхня зустріч, про що велася б розмова. У їхньому житті і творчості є дуже багато спільного, отож ми ще раз переконаємося, що справжня поезія – вічна.



2 ведучий: Життя було б вічним спливанням кров'ю, коли б не існувало поезії. Вона дає нам те, у чому відмовила природа: золотий час, що не іржавіє, весну, що не відцвітає, безхмарне щастя і вічну молодість (Людвіг Берне). У 60-х роках ХХ ст. Іван Світличний назвав поезію Лесі Українки «крицею, що не іржавіє ».

Виходить студентка – Леся Українка – і читає вірш «Мій шлях».




На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,-

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,-

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні,-

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу-

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,-

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,-

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!
2 ведучий: Поет – предивний улюбленець долі, йому дано бачити діброви, які ще дрімають в оболонці жолудя, і він розмовляє з поколінням, яке ще не народилося на світ. «Um meine Wiege spielten die letzten Mondlichter des achtzehnten und das erste Morgenrot des neunzehnten Jahrhunderts. – Над моєю колискою сяяли останні місячні промені XVIII і перша ранкова зоря XIX століть»,– так образно сказав про себе поет, який сьогодні у нас в гостях.

„Die Stadt Düsseldorf ist sehr schön, und wenn man in der Ferne an sie denkt, und zufällig dort geboren ist, wird einem wunderlich zu Muthe. Ich bin dort geboren und es ist mir, als müsste ich gleich nach Hause gehn. Und wenn ich sage nach Hause gehn, dann meine ich die Bolkerstraße und das Haus, worin ich geboren bin …“ Heinrich Heine 1827 in Ideen. Das Buch Le Grand. Reisebilder. Zweiter Teil: Ideen. Das Buch Le Grand, zit. nach: DHA, Bd. 6, S. 182.)



Cтудент – Гайне читає вірш:

Wenn ich an deinem Hause

Des Morgens vorübergeh,

So freut’s mich, du liebe Kleine,

Wenn ich dich am Fenster seh.

Mit deinem schwarzbraunen Augen

Siehst du mich forschend an:

Wer bist du, und was fehlt dir,

Du fremder, kranker Mann?

«Ich bin ein deutscher Dichter,

Bekannt im deutschen Land;

Nennt man die besten Namen,

So wird auch der meine genannt.

Und was mir fehlt, du Kleine,

Fehlt manchem im deutschen Land;

Nannt man die schlimmsten Schmerzen,

So wird auch der meine gennant».

Леся Українка: Які знайомі слова! Ось послухайте, як вони звучать українською мовою:

Коли повз твій будинок

Доводиться йти мені,

Я дуже радий, дитино,

Що бачу тебе у вікні.

Очей твоїх карий погляд

Запитує зоддалік:

«Хто ти й чого тобі треба,

Чужий, сумний чоловік?»

Відомий в землі німецькій,

Поет німецький я,

Згадають людей найкращих –

Назвуть і моє ім’я.

Багато німців, дитино,

Хочуть того, що й я,

Згадають найгірше лихо –

Назвуть і моє ім’я.

Переклав Леонід Первомайський

Гайне: Вельмишановна пані Лесю, щасливий, що зустрівся з Вами.

Леся Українка: О, пане Гайне, взаємно рада знайомству з Вами. Я так багато чула про Вас, але хотіла б дізнатися про Ваше життя і творчий шлях детальніше.

Гайне: Народився я 13 грудня 1797р. в Дюссельдорфі, місті на Рейні, яке з 1806 по 1814 роки перебувало в руках французів, таким чином в дитинстві я дихав повітрям Франції. Початки освіти я дістав у францисканському монастирі в Дюссельдорфі. Згодом у цьому ж таки місті вступив до гімназії, яка тоді називалась ліцеєм. Я вчився у всіх класах, де викладали гуманітарні дисципліни, і особливо відзначився в старшому класі, де ректор Шальмеєр викладав філософію, професор Крамер – класичних поетів, професор Бревер – математику, абат Донуа – французьку риторику і поетику. Мій батько був комерсантом і досить багатим. Мати моя, жінка незвичайна, не любила з`являтися в товаристві. У мене є сестра, пані Шарлота фон Елібден і двоє братів, один з них, Густав ван Гельдерн (він прибрав материне прізвище) – драгунський офіцер на службі у його величності імператора австрійського, а другий, доктор Максиміліан Гайне – лікар у російській армії, разом з якою він перейшов через Балкани.

(Während über Heines Geburtsort nie ein Zweifel bestand, herrschte über sein genaues Geburtsdatum lange Unklarheit. Alle zeitgenössischen Akten, die darüber Auskunft geben könnten, sind im Laufe der letzten 200 Jahre verlorengegangen. Heine selbst bezeichnete sich scherzhaft als „ersten Mann des Jahrhunderts“, da er in der Neujahrsnacht 1800 geboren sei. Gelegentlich gab er auch 1799 als Geburtsjahr an. Nach heutigem Forschungsstand gilt aber als gesichert, dass Harry Heine – so sein Geburtsname – am 13. Dezember 1797 zur Welt kam. Seine Kindheit und Jugend fielen in eine Zeit großer Veränderungen in Folge der Französischen Revolution.

Er war das älteste von vier Kindern des Tuchhändlers Samson Heine und seiner Frau Betty (eigentlich Peira), geborene van Geldern. Seine Geschwister waren Charlotte, Gustav – der spätere Baron Heine-Geldern und Herausgeber des Wiener Fremdenblatts – und Maximilian, später Arzt in Sankt Petersburg. Sie alle wuchsen in einem weitgehend assimilierten, vom Geist der Haskala geprägten jüdischen Elternhaus auf.

Ab 1803 besuchte Harry Heine die israelitische Privatschule von Hein Hertz Rintelsohn. Als die kurfürstlich bayerische Regierung, der das Herzogtum Berg und dessen Hauptstadt Düsseldorf unterstand, 1804 auch jüdischen Kindern den Besuch christlicher Schulen erlaubte, wechselte er auf die städtische Grundschule und 1807 in die Vorbereitungsklasse des Düsseldorfer Lyzeums, des heutigen Görres–Gymnasiums, das im Sinne der Spätaufklärung wirkte. Das Lyzeum selbst besuchte er von 1810 bis 1814, verließ es aber ohne Abgangszeugnis, da er sich, der Familientradition folgend, an einer Handelsschule auf einen kaufmännischen Beruf vorbereiten sollte.)



2 ведучий: Про своє дитинство і юність Гайне розповідав химерно і романтично, не раз містифікуючи дійсність, тим-то, звичайно, не завжди варто серйозно сприймати жарти і веселі анекдоти, якими він густо пересипав свої автобіографічні твори, «Мемуари», «Ідеї. Книги Le Grand», «З мемуарів пана фон Шнабелeвопського» брати всерйоз.

Der junge Heinrich Heine


(1811 erlebte der 13-jährige Heine den Einzug Napoleons in Düsseldorf. Bayern hatte die Stadt und das Herzogtum Berg 1806 an Frankreich abgetreten, so dass Heine später Anspruch auf die französische Staatsbürgerschaft erheben konnte. Den Kaiser der Franzosen verehrte er zeitlebens für die Einführung des Code civil, da das Gesetzbuch die Juden rechtlich mit den Nicht-Juden gleichstellte.

In den Jahren 1815 und 1816 arbeitete Heine als Volontär zunächst bei dem Frankfurter Bankier Rindskopff. Damals lernte er in der Frankfurter Judengasse das bedrückende und ihm bis dahin fremde Ghettodasein der Juden kennen. Heine und sein Vater besuchten damals auch die Frankfurter Freimaurerloge Zur aufgehenden Morgenröte. Unter den Freimaurern erfuhren sie die gesellschaftliche Anerkennung, die ihnen als Juden oft verwehrt blieb. Viele Jahre später, 1844, wurde Heine Mitglied der Loge Les Trinosophes in Paris. (Dietmar Goltschnigg, Hartmut Steinecke: Heine und die Nachwelt. Geschichte seiner Wirkung in den deutschsprachigen Ländern. Band 2. Schmidt, Berlin 2006, S. 620.)

1816 wechselte er ins Bankhaus seines wohlhabenden Onkels Salomon Heine in Hamburg. Salomon, der im Gegensatz zu seinem Bruder Samson geschäftlich höchst erfolgreich und mehrfacher Millionär war, nahm sich des Neffen an. Bis zu seinem eigenen Tod im Jahr 1844 unterstützte er ihn finanziell, obwohl er wenig Verständnis für dessen literarische Interessen hatte. Überliefert ist Salomons Ausspruch: „Hätt’ er gelernt was Rechtes, müsst er nicht schreiben Bücher“.(Eugen Lennhoff, Oskar Posner, Dieter A. Binder: Internationales Freimaurer-Lexikon, 2000, S. 387)

Seit 1815 schrieb Harry Heine regelmäßig Gedichte; begonnen hatte er damit aber bereits während seiner Schulzeit auf dem Lyzeum.



Amalie Heine, Heinrichs Cousine und erste große Liebe

Da Heine weder Neigung noch Talent für Geldgeschäfte mitbrachte, richtete sein Onkel ihm schließlich ein Tuchgeschäft ein. Aber „Harry Heine & Co.“ musste bereits nach kurzer Zeit Bankrott anmelden. Der Inhaber widmete sich schon damals lieber der Dichtkunst. Dem Familienfrieden abträglich war auch Harrys unglückliche Liebe zu seiner Cousine Amalie. Die unerwiderte Zuneigung verarbeitete er später in den romantischen Liebesgedichten im Buch der Lieder. Die bedrückende Atmosphäre im Haus des Onkels, in dem er sich zunehmend unwillkommen fühlte, beschrieb er in dem Gedicht Affrontenburg.)

Леся Українка: Я знаю, що Ви маєте ступінь доктора права. Але й чула, що Ви залишили свою юридичну практику. Чи це так?

Гайне: 1819 року я поновив – у Бонні, Геттінгені і Берліні – навчання, перерване романтичними примхами, спробами якось улаштувати своє життя, коханням та іншими недугами. Протягом семи років я вчився у зазначених університетах і після індивідуального іспиту і публічного захисту дістав у Геттінгені, куди я врешті повернувся, ступінь доктора права, після індивідуального іспиту і публічного захисту тез. Нехай кажуть, що я байстрюк, син ката, розбійник, безбожник, поганий поет, та мене це тільки смішить, але в мене розривається серце, коли заперечують моє докторське звання, між іншим, юриспруденція, незважаючи на те, що я доктор права, – саме та наука, з якою я найменше обізнаний.

(Wahrscheinlich haben die Zwistigkeiten in der Familie Salomon Heine schließlich davon überzeugt, dem Drängen des Neffen nachzugeben und ihm ein Studium fernab von Hamburg zu ermöglichen. Obwohl dieser sich auch für die Rechtswissenschaft nicht sonderlich interessierte, nahm er 1819 ein Jurastudium auf. Zunächst schrieb er sich in Bonn ein, wo er aber nur eine einzige juristische Vorlesung belegte.



August Wilhelm Schlegel, der Heine die Romantik nahe brachte



Salomon Heine (1767–1844). Bis zu seinem Tod unterstützte der vermögende Onkel Heines seinen Neffen.


Im Wintersemester 1819/20 hörte Heine die Vorlesung zur Geschichte der deutschen Sprache und Poesie von August Wilhelm Schlegel. Der Mitbegründer der Romantik übte einen starken literarischen Einfluss auf den jungen Heine aus, was diesen aber nicht daran hinderte, sich in späteren Werken spöttisch über Schlegel zu äußern. Das gleiche widerfuhr einem weiteren seiner Bonner Lehrer, Ernst Moritz, dessen reaktionäre Ansichten Heine in späteren Gedichten und Prosatexten mehrfach aufs Korn nahm.

Im Wintersemester 1820 ging Heine an die Universität Göttingen, die er aber schon wenige Monate später wegen einer Duellaffäre wieder verlassen musste: Heine hatte aufgrund der gesellschaftlichen Zurücksetzung, der Juden im damaligen Deutschland ausgesetzt waren, seine Herkunft möglichst zu verbergen gesucht. Als er von einem Kommilitonen wegen seines Judentums beleidigt wurde, forderte er diesen zum Duell. Die Universität relegierte ihn und seinen Duellgegner daher im Februar 1821 für ein Semester. Im selben Monat wurde Heine wegen eines Verstoßes gegen das „Keuschheitsgebot“ aus der Burschenschaft ausgeschlossen. Er war bereits 1819 in Bonn der burschenschaftlichen Gemeinschaft „Allgemeinheit“ beigetreten und hatte in Göttingen einen burschenschaftlichen Stammtisch besucht.

Heine wechselte nun zur Berliner Universität , wo er von 1821 bis 1823 studierte und u. a. Vorlesungen bei Georg Wilhelm Friedrich Hegel hörte. Bald fand er Kontakt zu den literarischen Zirkeln der Stadt und war u. a. regelmäßiger Gast im Salon Elise von Hohenhausens sowie im sogenannten Zweiten Salon Rahel Varnhagens. Rahel und ihr Mann Karl August Varnhagen von Ense blieben Heine freundschaftlich verbunden und förderten seine Karriere, indem sie seine frühen Werke positiv besprachen und ihm weitere Kontakte vermittelten. Varnhagen von Ense stand bis zu Heines Tod in einem regen Briefwechsel mit ihm.

Im Jahr 1824 kehrte Heine nach Göttingen zurück, wo er im Juli 1825 zum Doktor der Rechte promoviert wurde. Zuvor war er dem studentischen Corps Guestphalia beigetreten, dessen Mitglieder er in seinen späteren Werken mehrfach als seine „lieben Westfalen“ erwähnte.)

Все про мене та й про мене, а Ви, вельмишановна пані, де народилися, яким було Ваше оточення?

Леся Українка: Народилася я 25 лютого 1871року у Новограді-Волинському. Росла і виховувалась я в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од людей порядних, не пустодухих, не змізернених; мій дід був декабристом, тітки зв'язані з народовольцями, дядько мій – М.Драгоманов – змушений жити в еміграції. Мої батьки багато уваги приділяли вихованню дітей, (а нас було шестеро), розвивали цікавість до літератури і мистецтва, вивчення мов. Мати намагалась прилучити нас до літературної праці, перекладацької діяльності. Батько виписував різні журнали, газети, багато нам читав, намагався розширити наш кругозір, ніколи не нав'язував своїх поглядів.

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880..1881 рр. Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 128.

Мені було легко вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне – зневіра у свій талант. У нашому домі діяв своєрідний літературний інститут. За порадою матері, Олени Пчілки, я взяла собі псевдонім Леся Українка, старший брат – Михайло Обачний, Ольга – Олеся Зірка. Моя тітка Олена теж друкувалася під псевдонімом Ластівка, а дружина Михайла Олександра підписувалась Грицько Григоренко.

До того ж близькими до нашої родини були М.Драгоманов, І.Франко, М.Старицький, М.Лисенко.

Мої любі дитячі роки, «коли так душа бажала незвичайного», минали на Поліссі – в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. У Колодяжному ми придбали садибу – невеликий, але затишний будинок, садок, город, леваду. Фольклор та етнографія Волині полонили мене повністю, відкрили мені химерний світ народної міфології. От пам'ятаю один епізод.

Почула я від дядька Лева Скулинського про мавку. І так хотіла на неї подивитись, що одного разу втекла вночі в ліс і, перемагаючи страх, шукала її. Повірила в неї одразу, як тільки дізналась від матері про цю істоту. І досі ношу у серці цей неповторний образ.



Гайне: Напевне, таких літературних умов, як Ви, не мав жоден письменник. Коли ж появились Ваші перші вірші?

Леся Українка: Свій перший вірш я написала в 9 років. Я назвала його «Надія» , і присвятила тітці Олені, яку вислали в Сибір. Ось послухайте:

Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро:

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

У 13 років було надруковано у львівському журналі «Зоря» два вірші – «Конвалія» і «Сафо», під якими появився вперше мій псевдонім. А наступного року, теж у Львові, окремою книжкою вийшли переклади оповідань Миколи Гоголя «Вечорниці».

У 1893 році, вийшла моя перша збірка «На крилах пісень», яка, гадаю, збагатила національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнила ритміку і строфічну будову вірша.

1 ведучий: І.Франко про збірку «На крилах пісень» сказав: «Якщо раніше Леся Українка любувалась природою, витала в сфері якихось абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму, відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає їх щоденне горе, і великі ідеальні змагання до свободи і рівності».

Леся Українка: А як почався Ваш творчий шлях?

Гайне: Своїм поетичним здібностям я завдячую своїй матері. Вірші я пишу з 12 років. В лютому 1816 року на сторінках газети «Гамбурзький вартовий» появились перші мої поезії. Це біль неподіленого кохання, втіленого в пісню, баладу, романс, сонет. У серпні 1820 року було надруковано мою першу літературно – критичну статтю «Романтика», в якій мова йде про художній напрям – романтизм, його витоки, розвиток, сучасний ідейно – художній зміст.

Вірш «Моїй матері» звучить німецькою і українською мовами.





Betty Heine




An meine Mutter, B. Heine
Ich bin´s gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen.

Mein Sinn ist auch ein bißchen starr und zähe;

Wenn selbst der König mir ins Antlitz sähe,

Ich würde nicht die Augen niederschlagen.



Doch, liebe Mutter, offen will ich’s sagen:

Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,

In deiner selig süßen, trauten Nähe

Ergreift mich oft ein demutvolles zagen.

Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget,

Dein hoher Geist, der alles kühn durchdringer

Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?

Quät mich Erinnerung, dass ich verübet

So manche tat, die dir das Herz betrübt?

Das schöne Herz, das mich so sehr geliebet?


Моїй матері Б. Гайне

Я звик високо голову держати,

Бо маю честь і мужність без догани;

Хай сам король мені у вічі гляне, –

Не опущу я їх, кохана мати.

Але тобі наважуся сказати:

Хоч дух у мене гордий, нездоланний,

Та біля тебе непокора тане,

Бо звик тебе, святу, я шанувати.

Моя душа подолана твоєю

Високою, прекрасною душею,

І в небеса я лину разом з нею.

І каюсь я за вчинки, що смутили

Твоє високе серце, серце миле,

Що так мене усе життя любило!

Переклав Максим Рильський
Гайне: У літературі я спробував усього потрошку: складав ліричні, епічні й драматичні твори, писав про мистецтво, філософію, теологію, політику...

(Seine ersten Gedichte (Ein Traum, gar seltsam, Mit Rosen, Zypressen) veröffentlichte Heine bereits 1816, in seiner Hamburger Zeit, unter dem Pseudonym Sy. Freudhold Riesenharf (ein Anagramm von Harry Heine, Dusseldorff) in der Zeitschrift Hamburgs Wächter.

Als H. Heine publizierte er im Dezember 1821 in Berlin seinen ersten Lyrikband Gedichte. Anfang 1822 erschienen in der Maurerschen Buchhandlung seine Gedichte, 1823 im Verlag Dümmler die Tragödien, nebst einem lyrischen Intermezzo. Seinen Tragödien Almansor und William Ratcliff hatte Heine zunächst einen hohen Stellenwert zugemessen, sie blieben jedoch erfolglos. Die Uraufführung des Almansor musste 1823 in Braunschweig wegen Publikumsprotesten abgebrochen werden, der Ratcliff kam zu seinen Lebzeiten überhaupt nicht auf eine Bühne.

Von Berlin aus unternahm Heine 1822 eine Reise nach Posen. Hier begegnete er erstmals dem chassidischen Judentum, das ihn zwar faszinierte, mit dem er sich jedoch nicht identifizieren konnte. Im Frühjahr 1823, zwei Jahre vor seinem Übertritt zum Christentum, schrieb er in einem Brief an seinen Freund Immanuel Wohlwill: „Auch ich habe nicht die Kraft einen Bart zu tragen, und mir Judemauschel nachrufen zu lassen, und zu fasten etc.“(Zit. nach Ernst Pawel: Der Dichter stirbt. Heines letzte Jahre in Paris, Berlin 1997, S. 7)



2 ведучий: Перші доброзичливі критики творчості Гайне відзначили свіжість його поезії, називали автора «німецьким Байроном». У задушливій атмосфері, серед «бридкої зграї» догідливих міщан Гайне почував себе самотнім, він міг протиставити похмурій дійсності лише дошкульний сміх.

(Wie zugespitzt, ja beleidigend, Sarkasmus und Ironie sein konnten, zeigt beispielsweise der bekannte Text über die Bewohner Göttingens: Im Allgemeinen werden die Bewohner Göttingens eingetheilt in Studenten, Professoren, Philister und Vieh; welche vier Stände doch nichts weniger als streng geschieden sind. Der Viehstand ist der bedeutendste. Die Namen aller Studenten und aller ordentlichen und unordentlichen Professoren hier herzuzählen, wäre zu weitläuftig; auch sind mir in diesem Augenblick nicht alle Studentennamen im Gedächtnisse, und unter den Professoren sind manche, die noch gar keinen Namen haben. Die Zahl der göttinger Philister muß sehr groß sein, wie Sand, oder besser gesagt, wie Koth am Meer; wahrlich, wenn ich sie des Morgens, mit ihren schmutzigen Gesichtern und weißen Rechnungen, vor den Pforten des akademischen Gerichtes aufgepflanzt sah, so mochte ich kaum begreifen, wie Gott nur so viel Lumpenpack erschaffen konnte. (Aus: Almansor (1823), Vers 243, zit. nach: DHA, Bd. 5, S. 16.)

Зрозуміло, що в голові молодого Гайне снували думки про тираноборство. Відомо, з яким захопленням читав юнак драми Шіллера «Розбійники», «Підступність і кохання», як уважно вивчав він життя Кая і Тіберія Гракхів, героїв римської історії, твори Й. В. Гете. Шість років студентського життя були важливим етапом інтелектуального і творчого розвитку поета.

Література і філософія цілком полонили Гайне. Із захопленням читає і перекладає він сучасних англійських поетів-романтиків, Байрона і Колріджа, цікавиться східною поезією, вивчає праці з історії і теорії мистецтва.

У Берліні поет зустрічався з А. Шлегелем, Е. -Т.-А. Гофманом, Граббе, Шаліссо та ін. видатними письменниками, музикантами, художниками.

(1824 erschien die Sammlung Dreiunddreißig Gedichte, darunter Heines in Deutschland heute bekanntestes Werk: Die Loreley. Im selben Jahr besuchte er während einer Harzreise den von ihm hoch verehrten Johann Wolfgang von Goethe in Weimar. Bereits zwei Jahre zuvor hatte er ihm seinen ersten Gedichtband mit einer Widmung zugesandt. Der Besuch verlief für Heine aber eher enttäuschend, da er sich – ganz im Gegensatz zu seinem Naturell – befangen und linkisch zeigte und Goethe ihm nur höflich distanziert begegnete.)



Buch der Lieder“, Erste Seite der Erstausgabe, 1827



Heines Verleger Julius Campe



Heinrich Heine, 1829

Im Jahr 1826 begann seine Geschäftsbeziehung zu dem Hamburger Verlag Hoffmann und Campe. Julius Campe sollte bis zu Heines Tod sein Verleger bleiben. Er brachte im Oktober 1827 den Lyrikband Buch der Lieder heraus, der Heines Ruhm begründete und bis heute populär ist. Der romantische, oft volksliedhafte Ton dieser und späterer Gedichte, die unter anderem Robert Schumann in seinem Werk Dichterliebe vertont hat, traf den Nerv nicht nur seiner Zeit.)

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка