Організаційна та ізоляційна моделі політичної соціалізації. Наталія Ісхакова



Скачати 178.2 Kb.
Дата конвертації11.09.2017
Розмір178.2 Kb.
Ісхакова Н.Г. Організаційна та ізоляційна моделі політичної соціалізації // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. – К.: «ІНТАС», 2009. – Вип..40. – С.176 -189.
Організаційна та ізоляційна моделі політичної соціалізації.
Наталія Ісхакова

кандидат політичних наук,

доцент кафедри політології

та соціальних технологій Національного авіаційного університету



У статті політичний режим розглядається як основний критерій виділення типів (моделей) політичної соціалізації з метою аналізу системності його протікання. Встановлюються такі параметри аналізу, як характер взаємовідносин держави з громадянами, функціонування політичних та неполітичних організацій, наявна політико-правова система, що санкціонує дії індивідів та груп, встановлюючи рамки та стандарти політичної активності.
Складність процесів демократизації українського суспільства обумовлює актуальність досліджень проблем політичної соціалізації в усіх проявах та аспектах. Особливої ваги набуває розгляд даного процесу у стабільних демократичних політичних системах у порівнянні з сучасними недемократичними режимами, де особистість є об’єктом управління. Розроблення різних моделей політичної соціалізації, із урахуванням історичних умов, дасть можливість підвищити прогнозованість розвитку українського суспільства, полегшити пошук шляхів подолання фрагментарності політичної культури.

Процес політичної соціалізації має конкретно-історичний характер, адже обумовлений розвитком усієї системи наявних суспільно-політичних відносин та інститутів, точніше функціонуванням політичної системи суспільства. У такому розумінні процес політичної соціалізації буде розглянуто через призму таких складових:



  • організація політичних інститутів, які регулюють політичну діяльність особистості, внормовують та активізують її в певному напрямку (державні органи, політичні партії, організації тощо);

  • наявні соціально-політичні норми, що визначають весь процес становлення індивідів як суб’єктів політичної діяльності;

  • зміст соціально-історичного досвіду, що сконцентрований у політичній культурі;

  • структура соціальної системи, як проміжної ланки між людиною та органами влади, що виступає базисом для формування індивідуальних мотивів політичної діяльності, переконань, поглядів, ціннісних орієнтацій тощо.

Виходячи з цього, політична соціалізація представлена як процес інтеграції індивідів до всієї системи соціально-політичних відносин, включення їх в інституціональну структуру суспільства шляхом політичної діяльності, в ході якої відбувається пізнання та подальший розвиток даних відносин.

У даній статті, політичний режим розглядається як основний критерій виділення типів (моделей) політичної соціалізації з метою аналізу системності його протікання.

Слід зазначити, що проблематика співвідношення політичного режиму та характерного для нього типу політичної соціалізації в науковій літературі майже не розроблена. Окрему спробу такого роду дослідження зробив російський вчений Чернишов С.М. [10], розглянувши політичний режим як один з факторів політичної соціалізації та виявив на цій основі найбільш значимі аспекти впливу: наявність політичного плюралізму, тип партійної системи, тип легітимності. З таким підходом можна погодитись, однак він вимагає більшої конкретизації.

В залежності від типу політичної системи характер протікання процесу політичної соціалізації має свою специфіку. На нього впливають низка сукупних факторів: спосіб в який формуються органи влади, становище і роль громадських організацій та політичних партій, правовий статус особи, встановлена законодавча система, зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності, порядок функціонування каральних та правоохоронних органів, наявна соціальна структура, а також ціннісні взірці та загальні принципи політичної поведінки, культурні традиції та моральні звичаї народу, що відображають тип політичної культури.

Для сучасних демократичних країн характерний тип політичної соціалізації, що передбачає активне включення особистості у політичний процес на основі усвідомлених групових та індивідуальних інтересів. Для таких суспільств характерна «організаційна модель» у взаємозв’язку особистості та політичної системи.

Теоретичні витоки цієї моделі беруть початок від робіт Г.Спенсера та А.Сміта, які у розумінні соціального і політичного порядку виходили з базового поняття “інтересу”, як психологічного механізму в основі діяльності людей. Соціальний і політичний порядок є природним результатом поєднання різних особистих інтересів. «Кожна людина доки вона не порушує законів справедливості, має повне право стверджувати свої інтереси на свій лад і конкурувати з іншими людьми...» [11,с.123]. Державна влада розглядається як загроза індивідуальним і груповим інтересам. Взаємозв’язок особистості та політики полягає у тому, що особистість трактується як активна фігура політичного процесу і є вихідним пунктом у політичних відносинах. В цих концепціях наголошується на необхідності усвідомлення індивідами своїх інтересів та можливості їх реалізації шляхом суспільних кооперацій. Ця модель знайшла своє продовження у сучасних теоріях політичної філософії лібералізму (Дж.Роулз) та лібертаризму (Р.Нозік), де відображаються загальні тенденції політичного процесу на Заході, акцентується на індивідуальній участі в ньому. Людина постає в центрі економічної та політичної світобудови, але сама проблематика політичної соціалізації виноситься за межі аналізу.



Системні характеристики політичної соціалізації. Демократичні процедури формування органів влади створюють можливість широкої участі індивідів у політичному житті суспільства, стимулюючи стійку заінтересованість громадян у політичній системі та активну участь в ній. Складовими демократичного політичного процесу є участь громадян у прийнятті політичних рішень, які мають адекватні та рівні можливості для виявлення своїх позицій щодо кінцевого результату цих рішень; рівність громадян під час голосування, а також не застосування примусу та насильства; існування альтернативних незалежних від уряду джерел інформації, що дає змогу кожному визначити та обґрунтувати свій вибір, який відповідає інтересам індивіда.

Гіпотетично можна стверджувати, що дані критерії політичного режиму обумовлюють розвиток наступних якостей особистості: здатність до соціальної рефлексії, тобто усвідомлення своїх соціальних інтересів та переведення їх в політичну сферу; незалежність у політичних діях та формуванні власної позиції; почуття соціальної відповідальності, тобто раціональність політичної поведінки та альтернативність політичних акцій; інтеріоризація своїх прав і обов’язків, фіксація їх у власних політичних орієнтаціях та установках, психологічна згода з ними та добровільне підкорення встановленим нормам політичної поведінки; відкритість до сприйняття інших політичних позицій та орієнтація на пошук компромісу при зіткненні соціальних інтересів. В недемократичних політичних режимах дані якості особистості розвинуті менше за відсутності системи захисту власних інтересів (в будь якій формі), неможливості здійснювати самовизначення в соціальній ієрархії, приймати важливі та відповідальні рішення під час участі у політичних процесах. Демократичний режим в більшій мірі ніж будь який інший спосіб організації влади забезпечує задоволення мінімального набору соціальних потреб та інтересів в залежності від індивідуальної позиції особистості. Це передбачає наявність розвинутої когнітивної та мотиваційної сфери особистості, а також здатність до усвідомлених індивідуальних та колективних дій в політичній сфері. Як влучно зазначив Р.Даль: «Будь-хто чию особисту автономію замінює патерналістський авторитет буде утримуватися у вічному стані залежності» [4,с.156].

Процес політичної соціалізації в демократичних країнах спрямований на формування особистості, яка зацікавлена у політичній участі, відчуває себе причетною до політичних процесів, психологічно готова до виконання політико-рольових функцій та має потенційну здатність до активних колективних дій в політиці.

Колективні дії індивідів спрямовані на створення та перетворення соціальних умов свого існування, зміни практики соціальних відносин через політичну систему, що вимагає високого рівня самоідентифікації особистості. Сучасну демократію можна охарактеризувати як систему, що створює оптимальні умови для самореалізації індивідів в якості групових суб’єктів. Хоча суб’єктність соціальних груп важко аналізувати в силу їх різного становища у соціальній структурі суспільства, неоднакових принципів та мотивів залучення своїх членів в політичний процес, не можна не врахувати вплив внутрішньо групових зв’язків на процес політичної соціалізації в демократичному суспільстві. Особливою рисою є наявність соціального плюралізму тобто нежорстка система соціальних статусів та ролей, що стимулює індивіда до варіативного групового вибору на основі самоідентифікації. Груповий вибір політичної позиції тісно пов’язаний із соціальним становищем індивіда. В силу соціальної мобільності не відбувається локалізації соціальних груп, особа не замкнена у єдину систему норм та обов’язків, групових “приписів” поведінки, напрямків дій, що сприяє розширенню можливості для соціально-політичної комунікації в суспільстві, циркуляції різноманітних інтересів та систем цінностей. Це веде до формування практики інтерсуб’єктивного обговорення, формування думок та позицій, взаємопроникнення ціннісних орієнтацій та цілей членів суспільства. Отже, створюється основа лояльності для суспільства в цілому. Як зазначає Т.Парсонс: «Соціетальне суспільство уявляє собою складну мережу взаємо проникаючих колективів та колективних лояльностей, для якої характерна диференціація та сегментація... Однією із значимих проблем інтеграції суспільства є проблема регулювання лояльності його членів» [6,с.25].

Широка мережа асоціацій та організацій різного роду виступає каналами політичної діяльності індивідів у реалізації своїх цілей. На думку А.Пшеворського в демократичних країнах суспільні інтереси організовані в інституціональну структуру, що являє собою “модель суспільно організованої демократії”. Вона полягає у тому, що «організації, які представляють інтереси груп та підгруп отримують можливість діяти від імені своїх членів і їм вдається примусити та санкціонувати дії індивідів та груп» [7,с.30]. Така організація суспільних інтересів, думок, ціннісних орієнтацій та координація політичних дій громадян стабілізує соціальні очікування та політичну активність мас. У той же час, ефективна інституціональна структура сприяє самовизначенню соціальних груп, що відображається на чіткій ідентифікації їх членів та стійкості внутрішньо групових зв’язків.

Соціально-політичні норми, в тому числі і правові, наділяють індивідів широкими правами та свободами, що дає можливість реалізації своїх інтересів у різних формах політичної залученості. З іншого боку, дана модель включає набір методів обмеження політичної активності мас з метою стабільного функціонування політичної системи. Політико-правові норми запроваджують загальні рамки політичної діяльності груп та індивідів, їх обов’язки та права, а також встановлюють ситуації в яких застосовується примус. Так, наприклад, в американських школах дітей в першу чергу ознайомлюють з безособовими владними фігурами “поліцейський”, “генерал”, “керівник”, готуючи до сприйняття нормативного порядку. В подальшому знання своїх політичних прав та обов’язків, законів та правил поведінки стає пріоритетним.

Дана модель містить один з основних принципів: “правозаконності” - всезагальність правил підпорядкованості. Цей принцип дає можливість індивідам наперед визначити які міри примусу будуть застосовуватися в певній політичній ситуації, що дозволяє їм планувати свою соціально-політичну діяльність. «Правозаконність» обмежує можливість держави втручатися у дії індивідів, а з іншого боку, знання про те, якою повинна бути поведінка громадян, що вимагається органами держави є необхідним елементом політичної соціалізації. В демократичній політичній системі мінімальний діапазон політичної свободи корелюється з широким діапазоном конституційно забезпечених політичних прав. Однак, правова система не єдиний регулятор політичної поведінки індивідів, вона знаходиться у тісній взаємодії з політичною культурою демократичного суспільства, що підтримує та відтворює політичний порядок. Тут слід зазначити, що саме засобом політичної культури впроваджується в масову політичну свідомість ще один принцип даної моделі політичної соціалізації: принцип громадянства, як основи консолідованості дій в політиці. Значення демократичної політичної культури у формуванні даного принципу полягає у створенні ефективних механізмів реалізації громадянських якостей людини, перетворення зовнішніх форм регулювання суспільно-політичного життя у внутрішні когнітивні, оціночні та поведінкові політичні установки.

Однак, помилково стверджувати про однорідність процесу політичної соціалізації в усіх демократичних суспільствах, адже його специфіка є різною в залежності від кожного окремого суспільства. Основою для виділення різновидів даної моделі політичної соціалізації стала класична типологія політичних систем Г.Алмонда та С.Верби [1], що була запропонована у 1956 році й до сьогодні не втрачає своєї актуальності у теоретичних спробах класифікації. В основі типології лежить критерій політичної культури, що визначає рівень стабільності політичної системи.

У відносно гомогенних суспільствах за культурною ознакою (англо-американській тип політичної системи) спостерігається більш централізований вплив таких факторів політичної соціалізації, як сім’я, шкільні заклади, політичні партії на відміну від гетерогенних (континентально європейський тип), де наявна локалізація соціалізуючих впливів у рамках політичних субкультур.

Детальний опис домінуючих факторів політичної соціалізації у США подається у прикладних дослідженнях Е.Я.Баталова [2], Н.Д.Тотьмяніна [9] та ін. Коротко відзначимо, що подібна гомогенність досягається через меншу виразність культурних, релігійних, мовних тощо відмінностей населення та більш виразною сегментацією населення на основі економічних інтересів. Політичні позицій та установки громадян мають поміркований характер в силу високого рівня соціальної мобільності населення, що обумовлюється сумарним впливом різного соціального оточення в процесі політичної соціалізації індивідів. В той же час, традиційна політична ідентифікація забезпечує стійку систему політичних цінностей, що часто автоматично закладається в період ранньої соціалізації в сім’ї. Так, наприклад, емпіричні дослідження [9] показують, що політичні орієнтації американських дітей мають більш сильну залежність від орієнтацій батьків, ніж у їх європейських однолітків. Особливо великий вплив на партійну ідентифікацію дітей спостерігається у тих сім’ях, де батьки – прибічники однієї партії. Не менш важливим в цьому відношенні є різноспрямованість системи освіти в англо-американських та європейських країнах. Якщо в першому випадку спостерігається спрямованість на засвоєння знань, в першу чергу, щодо функціонування інститутів влади власної країни, їх функцій, а також політики уряду, основ законодавства, історії країни, то європейська система освіти більш інтернаціональна та не містить чіткості, щодо історії власної країни, оцінки діяльності політичних лідерів тощо.

Для континентально європейської політичної системи основною особливістю процесу політичної соціалізації є організація факторів (партії, організації, школи, ЗМІ) за лініями сегментів, де існує власна система цінностей, оцінок, вірувань тощо. Наприклад, політичні партії у Франції та Німеччині більш орієнтовані на релігійні, етнічні сегменти населення, ніж у США. Наявні рудименти субкультури (такі як, наприклад, католицькі райони Франції та на півдні Італії), створюють ситуація коли більшість громадян менш зорієнтована на загальну згоду щодо політичних цілей та єдиної системи цінностей. Тому, тут переважають місцеві політичні лояльності над національними. Наприклад, характерними рисами політичної соціалізації Франції є неоднозначне ставлення до держави, що проявляється у специфіці взаємозв’язку між громадянами та органами влади. У політичній свідомості французів держава розглядається, з одного боку як гарант прав людини, а з іншого, як окреме недосяжне утворення [3,с.208]. Причиною подвійного ставлення до політичних інститутів виступає етнічна неоднорідність у складі населення, коріння якої знаходяться у етногенезі французької нації. Так, латинська традиція містить орієнтацію на закон та повагу до офіційного порядку, що культивує позицію людини як відокремлену від державних органів. Германська традиція Північно-Східної частини Франції містить орієнтації на повне абстрагування особистості від політичної сфери, зосередженість на підприємницькій діяльності, власний порядок у організації соціальних відносин.

Дослідження політичної поведінки виборців Північної, Східної та Південної Італії виявили особливості політичної соціалізації міського (в тому числі жителів великих промислових міст) та сільського населення. Ці дослідження показали неоднорідність ціннісних систем, політичних поглядів, орієнтирів, що заклало межі для виділення політичних субкультур в цій країні переважно на соціально-економічній основі.

Ще однією особливістю політичної соціалізації цього типу політичних систем є локалізація соціальних груп, чітка орієнтація на соціальну приналежність лише до однієї групи та низький рівень “перехрестя” соціальних інтересів в суспільстві. Цьому сприяє інституціональна організація суспільства (партії, асоціації, церква, сім’я), яка впливає на формування неоднорідних соціально-політичних установок населення. Однак, політичні субкультури не ізольовані, а вільна циркуляція інтересів та поглядів в політичній сфері дає можливість встановити консенсус населення щодо підтримки демократичного політичного режиму, ідентифікацію з політичною системою в цілому.

Для недемократичних політичних систем характерною є «ізоляційна модель», де особистість є об’єктом управління, а активна участь громадян у політичному житті в ролі самостійних свідомих суб’єктів розглядається як загроза стабільності політичної системи. Загальними умовами її функціонування є звуження або відсутність політичних прав і свобод громадян, обмеження діяльності політичних партій та організацій, локалізація або уніфікація соціальних інтересів, що не представлені в політичній системі. Ця модель базується на загальних рисах процесу політичної соціалізації в авторитарних (країни афро-азійського регіону, Латинської Америки, Південної Європи) та тоталітарних режимах (фашистська Німеччина, СРСР). Характеристика політичної соціалізації в умовах тоталітарного режиму, хоча входить до опису «ізоляційної» моделі, однак, залишиться поза межами викладу даної статті, адже складає предмет окремого дослідження.

Зупинимося на конкретному аналізі політичної соціалізації в авторитарних країнах.



Системні характеристики політичної соціалізації. Авторитарний режим допускає деякий ступінь свободи у духовно-культурній, економічній сферах, однак політична активність строго регламентується та обмежується силовими засобами. Загальною рисою виступає іммобільність політичної поведінки мас, їх вилученість із політичних відносин. Політичний процес вирізняється переважанням замкнених “клік” не орієнтованих на соціальні потреби та інтереси різних верств. Тут наявне скасування або звуження політичних прав і свобод громадян, обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, звуження сфери виборності державних органів. При цьому наявна загроза репресій, свавілля з боку органів влади, використання армії, каральних органів. Строга регламентація політичної активності мас, обмеження політичних дискусій та можливостей впливати на органи влади з баку громадян не виключає існування “обмеженого плюралізму” у різних сферах суспільного життя.

Конкретна специфіка цієї моделі проявляється у сучасних «незахідних» авторитарних країнах, яка полягає у тому, що політичні орієнтації та норми поведінки обумовлені общинною приналежністю (релігійна, етнічна, кастова). Російський дослідник Б.С.Старостін [8] при аналізі даних суспільств звернув увагу на те, що стійкість соціальної структури афро-азійських та інших неєвропейських країн забезпечується родинно-общинними, расовими, територіальними факторами, а також релігійними віруваннями, обрядами, інститутами, які забезпечують її постійне відтворення. Общинні соціальні відносини визначають та регулюють всю життєдіяльність індивідів, включаючи соціальний статус, рольові функції та політичну поведінку. «Результати дослідження общинно-родових структур в афро-азійських суспільствах демонструють їх еластичність та статичність, уповільненість еволюційних змін, багатоплановий перетин зв’язків роду з політичними інститутами, що дозволяє говорити про своєрідну концепцію соціальних (та політичних) відносин...» [8,с.49]. Соціально-політичними нормами таких суспільств є колективізм та патерналізм. При аналізі процесу формування особистості в даному типі суспільств, слід враховувати те, що особистість невіддільна від міжособистісних відносин, що регулюються духовно-релігійними нормами. На це вказує хоча б та, що зміст китайського поняття “жень”, що означає людина, ширше ніж європейське поняття “особистість”, адже включає всю систему соціальних взаємодій.

Розгляд процесу політичної соціалізації буде відбуватися за наступними напрямками: методи виховання та інститути освіти дітей в контексті певної культури; наявні цінності та норми, що регламентують соціально-політичні відносини; тип особистості, який вважається бажаним для даного суспільства.

В афро-азійських та багатьох латиноамериканських країнах соціалізація дитини в перші роки життя здійснюється традиційним інститутом сім’ї, однак в подальшому ці функції перебирає на себе вся община, особливо в сільській місцевості. Характерною рисою соціалізації особи в сім’ї, є побудова підпорядкованих відносин батьків та дитини, виховання у дитини поваги до дорослих, старших за віком чи статусом, як моделювання подальших відносин підлеглості індивіда державній владі. Так, вчений П.Педерсен проаналізував китайський та японський принцип сімейних відносин та дійшов висновку, що вони повністю копіюють модель взаємовідносин громадянина та влади у східному суспільстві [8,с.221]. Ще одним специфічним фактором соціалізації в даних країнах виступають ісламські та буддиські (монастирські) школи, які до сьогодні здійснюють значний вплив на формування орієнтацій та установок молоді. Цікавим є той факт, що розширення системи світської освіти не призвело до втрати значимості релігійного виховання. Наприклад, в країнах Близького та Середнього Сходу, державах Африки та Азії, в яких мусульмани складають значну частину населення, продовжують функціонувати ісламські школи. Дослідження проведені в Тунісі підтвердили, що відвідування підлітками загальноосвітніх навчальних закладів частково змінює процес формування традиційних соціально-політичних орієнтацій та установок, однак після закінчення шкільної освіти людина набуває традиційних рис релігійного світогляду. Але цей факт, все ж не означає виключного релігійного впливу на процес соціалізації. Секуляризація набирає силу в останні десятиліття підриваючи роль традиційних інститутів та агентів.

Слід підкреслити значення духовно-релігійних традицій та звичаїв у формуванні нормативної системи суспільства. Мусульманське право – шаріат, регламентує практично всі сфери життя та діяльності індивіда. Іслам безпосередньо впливає на соціально-політичні відносини суспільства, консервуючи традиційні соціальні установки та цінності. Мусульманські закони регламентують не лише соціально-політичне життя, але й особистісні стосунки, впроваджуючи морально-етичні взірці міжособистісних взаємин. Підпорядкування даним нормам і правилам є добровільним та не примусовим, дотримання яких виховується з дитинства та складає базу для саморегуляції та самоконтролю поведінки індивіда в соціумі. В Індії, де мусульманська община складає значну частину, мусульманське право до сьогодні залишається не реформованим та іноді не співпадає із нормами права. Наприклад, в частині досягнення громадянського повноліття дитини. За індійським законодавством – це 18 років, а традиційні норми встановлюють 15-ти річний вік, коли вже доросла людина має право на прийняття самостійних рішень, організовувати своє життя, приймати повноцінну участь у життєдіяльності общини.

Внаслідок комплексного впливу вище зазначених факторів соціалізації формується специфічний тип особистості, основні риси якого були визначені в концепціях П.Педерсена та Р.Ле Віна, а також Г.І.Мирського [5]. Автори проаналізували культурні регіони “незахідного світу” та встановили ряд характерних рис, серед яких: збереження значної соціальної дистанції між індивідами в силу соціальних ознак (віку, статі, статусу, професії); ієрархія соціальних статусів, що обумовлює сферу між індивідуальних стосунків. Відповідно були встановлені і риси, яких набуває людина: мислення характеризується предметністю, конкретністю, орієнтованістю лише на повсякденні практичні потреби; прагнення до особистої конформності в общинному житті, уніфікації поглядів, думок, настроїв в колективі; визнання пріоритету колективних інтересів над індивідуальними або безініціативність; локальна лояльність до своєї групи, що може перевищувати державний патріотизм чи лояльність щодо держави.

Отже, сутнісні характеристики процесу політичної соціалізації невід’ємні від конкретно-історичних умов його протікання. Зміст та спрямованість даного процесу обумовлені організацією політичних інститутів, наявними соціально-політичними нормами, соціально-історичним досвідом, системою соціальних зв’язків конкретного суспільства. Політичні інститути та норми регулюють політичну діяльність особистості, внормовують та активізують її в певному напрямку. Соціальний досвід, що сконцентрований в політичній культурі обумовлює зміст політичної соціалізації транслюючи найбільш значимі політичні цінності та правила поведінки, створюючи певний інваріант, що відтворюється від покоління до покоління. Соціальна сфера суспільства детермінує структуру особистості через усвідомлення свого соціального становища, потреб та інтересів пов’язаних з ним.

Політичний режим як функціональний аспект політичної системи виступає основним критерієм для виділення типів політичної соціалізації. Для сучасних демократичних країн характерний тип політичної соціалізації, що передбачає активне включення особистості у політичний процес на основі усвідомлених групових та індивідуальних інтересів. Для таких суспільств характерна “організаційна модель” у взаємозв’язку особистості та політичної системи, яка має свою специфіку в різних демократичних країнах в залежності від гомогенності політичної культури. Для недемократичних політичних режимів характерна “ізоляційна модель” політичної соціалізації, якій притаманні такі риси: жорстка регламентація політичної поведінки індивідів з боку органів держави; локалізація чи уніфікація соціальних інтересів; брак правового унормування соціально-політичних відносин.



Перспективи подальших досліджень даної тематики полягають у виявленні загальних детермінант, що впливають на зміну взаємозв’язку людини та політичної системи в умовах демократизації політичних режимів.
Література:


  1. Алмонд Г. Гражданская культура. Политические установки и демократии пяти наций // Антология мировой политической мысли в 5т. Т.II Зарубежная мысль XX ст. / Ред. Н.И.Калашникова. – М.: Мысль, 1997. – С. 592-610.

  2. Баталов Э.Я. Политическая культура современного американского общества. - М.: Знание, 1990. – 254 с.

  3. Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Современный Левиафан. - М.: Мысль, 1985. – 380 с.

  4. Даль Р. Демократия и ее критики. - М. РОССПЭН, 2003. – 564 с. 52.

  5. Мирский Г.И. Авторитаризм и демократия: две модели? // Полис. – 1996. – №6. – С.56-64.

  6. Парсонс Т. Система современных обществ. - М.: Аспект Пресс, 1998. – 270 с.

  7. Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. – М.: “Российская политическая энциклопедия”, 1999. – 320 с.

  8. Старостин Б.С. Освободившиеся страны: общество и личность. - М.: Мысль, 1984. – 286 с.

  9. Тотьмянин Н.Д. Основные аспекты политической культуры и социализации американцев // США. Экономика, политика, идеология. – 1995. - №1. – С.29-36.

  10. Чернышов С.М. Политическая социализация личности (теоретический и практический аспект): Автореф. дис... канд. полит. наук. – М, 1992. – 20 с.

  11. Шестопал Е.Б. Личность и политика. Критический очерк современных западних концепций политической социализации. – М.: Мысль, 1988. – 203с.








База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка