Олена Олексіївна Литовченко, Тимур Іванович Литовченко Фатальна помилка Історія України в романах



Сторінка1/19
Дата конвертації08.09.2017
Розмір3.9 Mb.
#35028
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Олена Олексіївна Литовченко, Тимур Іванович Литовченко

Фатальна помилка
Історія України в романах –


http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=18351818

«Фатальна помилка»: Фоліо; Харків; 2015

ISBN 978 966 03 5144 8, 978 966 03 7213 9
Аннотация
Роман «Фатальна помилка» присвячено 355 й річниці Конотопської битви та трагічній загибелі полковника Юрія Немирича – мрійника, романтика, авантюриста, українського інтелектуала XVII століття, відомого благодійника, адепта європейського вибору. Адже ще 355 років тому Україна мала цілком реальний шанс стати справжньою, як для XVII століття, європейською державою – незалежною, міцною і прогресивною. Державою православною, але без несамовитої азійської дикості Московського царства, з модерновою системою державного управління – на відміну від Речі Посполитої, де сейм міг обрати слабкого безвільного короля і де час від часу наставали періоди безкоролів’я.

Проте скористатися такою історичною можливістю не вдалося…
Тимур і  Олена Литовченки

Фатальна помилка
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

355 річчю Конотопської битви та 355 м роковинам від дня загибелі Юрія Немирича.
ВЕЛИКА ПОДЯКА

Ігореві Каганцю за те, що своєю статтею у «Народному оглядачі» звернув нашу увагу на цього непересічного державного діяча Гетьманської доби…
Від авторів
Дорогий читачу! Головний герой нашого роману – князь Юрій Стефанович Немирич, видатний політичний діяч, дипломат, талановитий воєначальник, права рука Івана Виговського. Він належав до роду, який, на думку сучасників, стояв поряд з Острозькими, Вишневецькими, Сангушками, Радзивіллами та іншими русинськими шляхетськими сімействами. Немиричі були серед найбільших землевласників Великого князівства Литовського.

Герой роману був одним з найосвіченіших людей свого часу. Романтик, мрійник, філософ, мислитель з вигостреним, гнучким розумом, дивовижною твердістю духу – ось як можна його охарактеризувати. Юрій Немирич був наділений рідкісною, як на ті часи, незалежністю суджень та воістину бунтарським характером. Додайте до цього авантюрну жилку, успадковану від предків, та виховану з дитинства звичку до холодного політичного розрахунку – і дістанете бодай приблизне уявлення про те, наскільки благодатний матеріал для майстрів красного слова являє ця історична постать. Недарма ще за життя про Немирича складалися легенди…

Утім, його роль у розвитку тогочасної України, у бурхливих процесах середини XVII століття так і не була оцінена належним чином. Ми й досі слабко уявляємо, що саме рухало вчинками цієї талановитої освіченої людини: біль за долю країни?.. політичні амбіції?.. проста жага влади?.. Як розцінити перехід Немирича від социніянства (аріянства) до православ’я: людина повернулася до віри предків – чи це був політично виважений крок інтригана, загалом байдужого до питань віри? А ідея створення Великого князівства Руського!.. Що це: прагнення збудувати нову незалежну українську державу чи черговий кар’єрний хід?

Однозначних відповідей на ці запитання, мабуть, не знайде ніхто й ніколи. Втім, впевнено можна констатувати, що за масштабністю задумів і вчинків Юрій Немирич безумовно належить до плеяди найбільш видатних особистостей української історії XVII століття, нині незаслужено позабутих.

Він був народжений для того, щоб створювати нове, небачене досі – типова людина епохи українського Відродження. Схильність до науки поєднувалася в ньому з жагою пригод, релігійні шукання – з політичними амбіціями, аристократизм – з пристрастю до демократії. Немирич міг провести життя в розкоші та спокої, натомість на нього чекали різноманітні небезпечні випробування, яскраві враження, радощі й розчарування, великі досягнення й катастрофічні втрати, конфлікти з можновладцями та нерозуміння спільників, участь у кривавих битвах і виснажливих дипломатичних перемовинах.

Наш роман написаний насамперед для молодого покоління українців, людей творчих і допитливих. Знаємо, що вони вже не бажають засвоювати історію власного народу, переспівану чужинськими ідеологами. Молодь хоче відчувати минувшину, немовби живу реальність. У своїх творах ми намагаємося не просто наголосити на найважливіших моментах життя певних історичних персонажів, але художніми засобами анімувати їх, дати уявлення про характер і мотивацію вчинків. Так виникає своєрідний канал між сивою давниною й сучасністю, по якому лине жива вода слова – субстанції всюдисущої, універсальної, хоча й незримої…

У художньому творі історична достовірність єднається з натхненним польотом фантазії, що властиво белетристиці. Тим не менш, ми не відходимо від реальних фактів, які тільки можна відшукати в історичних документах описуваної епохи. А вже грунтуючись на останніх, намагаємося відтворити складний духовний світ наших героїв, логічно обґрунтувати кожен їхній вчинок, не приховуючи як чеснот, так і вад та слабкостей. Отак і виникають літературні портрети тих, хто, з нашої скромної точки зору, гідний назавжди залишитися в пам’яті нащадків.
Частина І

Княжич і царевич
Глава 1

Немиричі

Землі Великого князівства Литовського,

кінець XVI століття
У це пекельно пекуче літо 1576 року від Різдва Христового князь Андрій Немирич вирішив одружитися.

Що ж, як то кажуть, люби, Боже, правду – наречений з нього неабиякий: і шляхетний, і заможний, і освічений, і ззовні прекрасний, і вдягається зі смаком! До того ж обожнює розкіш, а також гарну музику. Так ще й на поезії знається. І нарешті, прекрасно володіє зброєю. Будь який польський шляхтич… та де там – навіть кожен із князів литовських роду Гедиминовичів з радістю віддав би свою дочку за славетного князя Андрія Немирича, воєводу київського.

Але річ у тім, що хоробрий воєвода вже покохав усім серцем самотню перекірливу хуторянку Оксану. Дівчина була розумною і старанною, а також славилася природною красою: широкі стегна, великі груди, густе довге волосся, біла шкіра… Гордовита й норовлива, вона самотньо жила на своєму хуторі та ще й утримувала велике господарство.

Як не дивно, на сватання шляхетного литовського князя Оксана відповіла категоричною відмовою. Однак воєвода не здавався: писав коханій вірші, надсилав розкішні подарунки… Втім, Оксана лишалася непохитною, а одного чудового дня несподівано взяла та й обвінчалася з бойовим товаришем князя Андрія – козаком Стефаном.

Запальний і гарячий, князь Немирич спочатку поривався вбити зрадника, однак вчасно згадав, як в одній з дуже небезпечних військових вилазок саме Стефан прикрив собою його – Андрія – від татарської стріли. Ледве приборкав князь свою норовливу вдачу, після чого вчинив найменше з того, що мав вчинити в подібній ситуації: вислухав свого колишнього товариша…

Виявляється, колись дуже давно була панна Оксана татарською полонянкою! Разом з іншими бранцями гнали її через Дике Поле до Криму, щоб як ясир1 продати на невільничому ринку. Однак їй неймовірно пощастило: загін хоробрих козаків атакував татарський обоз і звільнив бранців. Був серед тих сміливців і Стефан…



Відтоді й покохала вільна козачка Оксана свого лицаря. Стефан же відправив дівчину до своєї старенької матері, при цьому пообіцяв повернутися й неодмінно одружитися з нею. Однак клята татарва налетіла і спалила тепер уже рідне село Стефана, його мати при цьому загинула…

Оксана навіть із майбутньою свекрухою не встигла познайомитися: дісталася селища одразу після татарської навали. Поплакавши над остиглим тілом старої жінки й поховавши її, влаштувалася на самотньому хутірці подалі від великих селищ. Там і жила, відтоді всім нареченим відмовляла, продовжуючи чекати тільки свого героя Стефана.

І таки дочекалася…

Вислухавши таку дивну історію, набурмосився князь Андрій: адже не знав і не припускав навіть, що таке можливо…



З іншого боку, що ж це виходить: якась дівка віддала перевагу простому козакові перед ним, родовитим князем – а як же честь шляхетська?

Думав Немирич, думав, та зрештою прогнав Стефана з очей геть подалі, оселився в одному зі своїх численних маєтків поблизу Києва й почав з горя пити й гуляти, гуляти й пити…
* * *
Минуло чотири роки, суперечка поміж друзями через гордовиту дівку поступово забулася. Стефан з родиною полишив хутір і перебрався поближче до князя Андрія. Оксана народила чоловікові двох прекрасних діточок: Андрійка й Оленьку. Ясна річ, Немирич став їхнім хрещеним батьком.

Що ж до сімейного життя князя, то одружуватися він нізащо не бажав. Відтоді як не склалося у нього з Оксаною, інших наречених сватати навіть не думав, отож і жив одинаком. Характер у князя остаточно зіпсувався: став він запальним, норовливим, незговірливим, сварився з усіма сусідами й родичами, разом зі своєю надвірною корогвою грабував татарські обози. А здобуті в походах гроші спускав на пиятики й карти.

А вірний Стефан час від часу витягав князя Андрія Немирича із чергової пригоди чи навіть позбавляв небезпеки…
* * *
Вечоріло. У корчмі гуляла галаслива компанія. Пили багато, корчмар не щадячи ніг бігав у підвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезні гроші й фамільні коштовності, у хід вже пішли векселі й заставні на родові маєтки.

Немиричу сьогодні неабияк щастило. І чим більше він пив, тим краща карта до його рук йшла – знай собі виграш загрібай…

– Не щастить мені в коханні, шановне панство, натомість в картярстві й сам диявол зі мною не зрівняється! – прокричав він по завершенні чергової вдалої гри. Саме тут двері корчми відчинилися, увійшов Стефан, підійшов до гамірливого гульвіси й тихенько прошепотів:

– Княже, додому час…

– Не хочу додому, – мовив Андрій, – там на мене ніхто не чекає.

– Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскільки Андрійко – улюблений твій хрещеник вередує.

– Андрійко?.. – перепитав князь.

– Так. Він на тебе дуже чекає!

Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканість вдачі, Немирич із незмінним пієтетом ставився до своїх хрещеників. З кожним прожитим роком думав він тільки про одне: як житиме колись без Андрійка й Оленьки?! Звик бо до них настільки, що стали йому хрещеники рідними! Лячно навіть подумати, що на старості він залишиться сам один…

– Ну що ж, шановне панство, мені додому час! – звернувся князь до присутніх. Картярі з полегшенням зітхнули, але корчмар розчаровано мовив:

– Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, і не погуляли як слід! Може, все ж таки залишилися б, га?..

– Ні ні, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрібаючи виграш у калитку.

– Але як же ви, княже, додому дістанетеся? Ви ж на ногах ледве стоїте, на коня вам не сісти, – гугнявив своє корчмар.

– Відчепись, я на возі за князем приїхав, – прогарчав Стефан.

– Лячно зараз їхати! Неспокійно! – вигукнув хтось.

– Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрій. – Усі в околиці знають, як я шаблюкою володію, та й Стефан не з лякливих.

– Шаблею тільки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..

– А при чому тут мертві? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.

– А при тому, що найкоротший шлях до оселі пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок їхав, наскільки я знаю. А можна і через цвинтар, зате прямо…

– Там ніякої дороги немає, – заперечив Стефан.

– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважується їхати там і вдень, але ще не знаходилося такого сміливця, який наважився б уночі там проїхати. Подейкують, нечиста сила там живе, – підтвердив старий козак, що тихо сидів у найтемнішому куточку корчми.
* * *
Старий розсохлий віз повільно рухався по курній дорозі. Князь сидів за спиною Стефана, який правив кіньми, і налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темряві.

– А знаєш, пане Андрію, – заговорив козак, – дороги ж нині справді небезпечні. Скрізь розбійничають лихі люди. Може, все таки варто залишитися в корчмі й перечекати до ранку?

– А як же похресничок мій Андрійко? – поцікавився Немирич.

– Оксана Андрійчика, мабуть, давно вже приспала, – мовив Стефан і додав: – Щось і мені боязко стало, княже. А може, треба було в корчмі до ранку посидіти?..

– Дурниця! А от я нічого не боюся, – кинув Андрій, вдивляючись у темряву. – Ні демонів, ні чортів… ані розбійників. Ти мені, Стефане, сам же всю гру зірвав, а тепер нити починаєш: боязко йому, бачте… Ні вже, їдьмо додому.

– І смерті теж не боїшся? – криво посміхнувся козак.

– І її теж.

– Та ну!.. Не криви душею, пане Андрію, всі люди чогось та бояться.

– Як на сповіді тобі кажу – не боюся!!! От хочеш, зійду з воза й сам один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..

– А не злякаєшся?

– Ні, – відповів Андрій, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтріпалася й упала на очі. Князь огледівся, розреготався й запитав зухвало: – Ну, то як?!

Стефан пригальмував воза, потім повернувся до Андрія й мовив:

– Княже, ти ж знаєш, я тебе нізащо не покину! І як би не було мені лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?

– Здається, має бути о о он там, – махнув князь у пітьму.

Вони їхали недовго й незабаром звернули з головної дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як ліворуч і праворуч замаячили хрести…

Тиша навкруги стояла, як то кажуть, цвинтарна, але раптом її порушив якийсь дивний звук: тихі шерехкі кроки… хоча на дорозі нікого не було! Андрій завмер і здійняв угору відстовбурчений палець, потім мовив:

– Чуєш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось іде за нами слідом.

– Тобі здалося, – мовив козак. – Немає тут нікого. Та й звідки б узятися нормальним людям уночі на цвинтарі?..

Але князь виявився правим. Минуло ще кілька хвилин, і поруч із візком виросла темна фігура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обірвана баба, яка з’явилася невідомо звідки, перетнула їм шлях. Її темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскільки відкидав гігантську тінь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, її обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кінці якої звисали до самої землі. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов підкорюючись цьому знаку, кінь зненацька зупинився, як укопаний.

– Хто це?.. – сиплим шепітком запитав Андрій.

– Звідки ж мені знати?.. Якась старчиха, – зашепотів у відповідь Стефан, а потім голосно спитав у баби:

– Чого тобі треба, мандрівнице? Хочеш, щоб ми відвезли тебе в найближче село? Що ж, тоді сідай.



Баба мовчала.

Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:

– Давай но рушай, ця стара не знає, чого їй треба.



І тут баба заговорила:

– Андрію… Не поспішай їхати… Дай но подивлюся на тебе.



Голос був глухий і вібруючий, але слова вона вимовляла дуже чітко.

– Звідки ти знаєш, як мене звати? – перелякано запитав Немирич. Він не міг пригадати, коли раніше зустрічав цю старчиху.



Стефан мляво й якось неохоче натягнув віжки, але кінь навіть не ворухнувся. Баба пожвавішала й мовила:

– Мені не потрібно в селище… Я тільки хотіла спитати… Куди лежить твій шлях?

– Додому, – мовив пан Андрій, хоча відповідати дуже не хотілося, та й запитання було явно недоречним.

– Я знала, що зустріну тебе, – між тим продовжила старчиха циганка тим самим деренчливим голосом.



Немовби уві сні Немирич оглянув залитий місячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блідих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..

– Чого ти від мене хочеш? – прямо спитав князь. Він намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, і тремтіння в голосі виказувало його внутрішнє сум’яття. Година ж пізня, а прокладена поміж могилами дорога мимоволі навіювала похмурі думки.

– Хочу тобі поворожити.

– Ні! – жахнувся Андрій. Але баба вже владно вхопила його за руку, і князь чомусь відразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотіла, немов божевільна:

– Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…

Далі все сталося так швидко – як оком змигнути. Андрій і сам не знав, чи бачив усе насправді, або ж з ним сталася миттєва непритомність!..

Самотній воїн відбивається від сотні ворогів, навколо гори трупів і калюжі крові… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тіло…

Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.

Місячне світло впало на її обличчя, висвітливши жовту, немов пергамент, шкіру, величезний гачкуватий ніс, потворний беззубий рот…

Андрій відчував на своїй долоні холодні кощаві пальці. Він спробував відсмикнути руку, але не зміг.

– Поїхали, Стефане! – вигукнув князь і таки висмикнув руку, перехрестившись.

– Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… – почала благати старчиха. – Я не бачу тебе. Тут надто багато світла. Повернися й подивись мені в очі…

Немирич покірно повернув голову й поглянув у її жахливі нерухомі, немовби скляні очі, затягнуті напівпрозорою зеленуватою плівкою…

– Стефане, скоріше, геть звідси!!! – не своїм голосом заволав пан Андрій. – Подивися, це ж мертвячка! У неї ж мертві очі!



Стефан непевно смикнув віжки. Кінь жалібно заіржав і через силу рушив з місця, але баба не відставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч із візком. У тиші ночі чулося її бурмотіння, що переслідувало Немирича і зводило його з глузду…

– Від долі не втечеш, її не обскачеш на коні, не об’їдеш на возі!.. І дарма, хто помре: може, це будеш ти, пане?.. А може, і якийсь нащадок твій?..

– Жени!!! Геть жени від цього клятого місця!!! – у розпачі закричав Андрій.

Стефан здригнувся, немовби прокинувшись, і щосили стьобнув коня. Але тварина вже не мала потреби в тому: здригнувшись усім тілом, кінь злякано заіржав і понісся галопом. Земля полетіла з під копит, дерева й хрести замиготіли, потім злилися в нерозрізнену суцільну стіну… Баба відлетіла від візка, і, немов підхоплений ураганом крихітний осінній листочок, зникла в нічній пітьмі.

– Ти бачив бойовище й одинокого козака?! Ти бачив ріки крові?! – задихаючись, запитав князь у Стефана. – А розлючену юрбу?.. А болото?..



Цвинтар нарешті залишився позаду, віз вилетів на велику дорогу, звідки до панського маєтку було вже рукою подати. Мали рацію завсідники корчми: шлях через цвинтар виявився найкоротшим… але яким жахливим!..

– Ні, ніякого козака я не бачив. Мабуть, тобі привиділося, княже, – тихо відповів Стефан. – А баба?.. Та це просто юродива якась. Кого тільки не зустрінеш на цвинтарі уночі… Забудь про ці дурниці, княже!

– Як я можу забути таке?! – обурився Андрій. – Ця карга наврочила чиюсь смерть! І звідки вона знала моє ім’я?!

– Одружитися тобі потрібно, княже, а не вислуховувати маячню всяких божевільних бабів. А слова її забудь! Не для тебе це пророцтво, отак. Боже борони від таких пророцтв… і від клятих божевільних провісниць заразом!..



Плеснувши козака по плечу, Немирич легко зістрибнув з воза. Багряний світанок повільно розфарбовував обрій, небо затягувалося сірими рваними хмарами. Вітер міцнішав. Зважаючи на всі прикмети, насувалася гроза.
* * *
Андрій прокинувся близько полудня тому, що сонячні промені, золоті й теплі, падали на постіль, зігрівали й ніжили, засліплювали очі… Він замружився. Вставати не хотілось… Одначе добре було б зараз, при денному світлі, подивитись на вчорашній виграш! Цікаво, яке багатство він загріб на п’яну голову та під везучу руку?..

Князь знехотя підвівся з ліжка, повільно перетнув кімнату, простягнув руку до калитки, що лежала на невеличкому столику… Однак мішечок виявився порожнім. Андрій не вірив своїм очам: там не було жодної монетки! Зникли також і заставні, і перстень із яскравим смарагдом – а йому ж так хотілося глянути на чудовий камінь тепер, у яскравому сонячному промінні!..

«Хто б міг усе це взяти?!» – губився у здогадах Андрій. А може, ніхто й не брав?! Раптом усе вигране вчора він забув у корчмі?! Чи загубив по дорозі додому?! А може, ота мертва старчиха циганка відібрала?..

Трохи подумавши, він вирішив, що варто поїхати назад до корчми і з’ясувати, куди ж подівся вчорашній чесний виграш.
* * *
Немирич поскакав полем, потім через гай. Але коли виїхав на пагорок, то поблизу дороги ніякої корчми не знайшов. Вона пропала, немовби розчинилася! Немовби й не було її…

«Що за чортівня?! Невже заблукав?» – подумав Андрій. Він підвівся на стременах, ще раз озирнувся довкола й помітив удалечині невеличке селище. Вирішив заїхати туди й розпитати про корчму тамтешніх жителів.

Селище складалося всього з декількох будинків. Маленька дерев’яна церквиця, приосадкувата й низенька, була розташована в центрі селища. Князь вирішив зайти в церкву, майже порожню в цю годину дня. Опинившись там, відчув себе набагато спокійніше – зовсім як у далекому дитинстві… Навіть важко зітхнув при цих згадках.

Зненацька бозна звідки виринув старенький священик і запитав співчутливо:

– Що привело тебе сюди, чадо Боже?

– Я хочу висповідатися, отче, – відповів Андрій.

– Покайся у своїх гріхах, чадо, покайся, – сонним голосом пробурмотів батюшка, прихильно кивнув і приготувався слухати.

– Це буде не зовсім звичайна сповідь, – попередив Андрій. – Навіть не знаю, із чого розпочати… Можливо, ти, отче, не повіриш мені. Те, про що я розповім, звучить дуже незвичайно й дивно…

І Немирич повідав про вчорашню картярську гру у корчмі, про повернення додому, про зустріч із старчихою циганкою на цвинтарі, про її жахливі слова і криваві видіння… Загалом, про все, що сталося. Андрій говорив, священик між тим слухав уважно, лише зрідка перепитуючи. По мірі того, як проходила ця дивна сповідь, князь відчував полегшення. От нарешті хоч хтось зацікавився його нещасною долею! Намагався вислухати й зрозуміти…

– Неприємна зустріч! – важко зітхнув священик. – Неприємна, але не така вже і страшна. Звісно, коли людина бачить смерть, це не завжди означає смерть самої людини. Ти, чадо, можеш докорінно змінити своє життя – і тоді вмре колишнє твоє життя, розгульне й розпусне! Помре в людині старе, народиться нове, а людина житиме. Ти досі жив неправедно, багато ворогів нажив, багато з тобою сталося такого, чого тепер соромишся. Твоє серце вимагає змін, інакше тебе поглине безодня нерозуміння. Отже, все, що сталося з тобою, – це просто попередження тобі вище.

– Мені потрібно змінити життя? – несміливо поцікавився князь.

– Ні, чадо Андрію, тобі треба в усіх подробицях згадати, яким ти жив, а також добряче подумати про те, яким став унаслідок такого життя.

– А звідки ти, отче, знаєш моє ім’я? – здивувався князь.

– Та хто ж у наших краях не знає князя Немирича!.. Був ти славетною людиною, а став нікчемою, п’яницею і картярем. Але, княже, мабуть що любить тебе Господь, якщо такі знаки шле. Йди ж собі з Богом, чадо, знайди дружину вірну, добру та й живи собі, як усі люди – чесно і праведно. Дітей, онуків рости, давай їм мудрі настанови. Піклуйся про благо людей… І станеш тоді щасливим.



Андрій кивнув і повільно побрів геть. Високі двері церкви з рипінням зачинилися за його спиною. Подальше Немирич пам’ятав доволі непевно. Він об’їздив усю околицю, але так ніде і не знайшов ні клятої корчми, ані старого цвинтаря – нічого із учорашнього, геть анічогісінько!!!

Коли під’їжджав до маєтку, сонце вже повільно підповзало до обрію, чорні тіні від будинку, дерев і кущів ставали дедалі довшими… Він зупинив коня просто посеред дороги і, не спішуючись почав чекати вечора. Коли останній сонячний промінь розсипався у повітрі червоно золотавим вогнем, Андрій посміхнувся і легенько смикнув вуздечку.

До будинку під’їхав уже в сутінках. Ніхто із служників не зустрічав свого пана, але Немирич навіть зрадів цій обставині. Похитуючись від утоми, він пройшов прямо в спальню й повалився на ліжко, не роздягаючись. Треба було б чогось поїсти: востаннє він перекусив ще вдень, відправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу і корчми. Поїв того, що під руку потрапило, бо після проведеного в сідлі дня по звірячому зголоднів.

До речі, не завадило би Стефана про вчорашнє розпитати! Він бо як до корчми клятої добирався?! Чи запам’ятав дорогу, на відміну від князя?..

Але ні: спати, спати!..

Притомився він, геть притомився. Сил немає ніяких.

Думки плуталися. Немирич пірнув головою в купу подушок і заплющив втомлені очі…

Сон накрив князя миттєво. Складалося враження, немовби він провалився в бездонну чорну прірву. У душі відбувалося щось дивне. З пам’яті ще не зникла вчорашня гидота – але ж тепер наснився такий казковий сон!..

А наснилося Немиричу, що опинився він у затишній долині на березі жвавого струмочка зі студеною водою. Скрізь буяли бур’яни, тріскотіли без угаву коники у високій траві, співали пташки на деревах і в чагарниках. Князь ішов незнайомою стежинкою, коли у густих заростях терну наштовхнувся на кам’яні руїни, що залишилися від якогось древнього поселення. А там біля струмка Андрій побачив прекрасну дівчину. Вітер бешкетник розтріпав її довге хвилясте волосся, повсякчасно смикав за скромну сукню. Дівчина сиділа на великому білому камені і вдивлялася в сині відблиски джерельної води.

– Як звати тебе? – прошепотів Андрій.

– Марія, – лунко відповіла незнайомка. – Але чому ти запитуєш про ім’я моє? Я ж дружина твоя…

– А де це ми?!



– Це земля твоя, княже. Тут ми роститимемо наших діточок та онуків… Ось, помилуйся! – і дівчина вказала на прозору водну гладінь. Андрій глянув у той бік…

І от уже прозоро чиста, кришталева вода лагідно обмивала його ноги, руки, груди й навіть саму душу…

Уперше за багато років князь відчув себе надзвичайно сильним.

Але тут місцевість знов помінялася настільки, що її було вже неможливо упізнати. На місці руїн виросла фортеця. По вулицях міста потягнулися навантажені вози, поважно проходили туди сюди городяни, ремісничий люд, безтурботно вешталися ватаги дітлахів…
Надалі все сталося саме так, як тоді наснилося.
У 1582 році Андрій Немирич оженився на Марії з роду Хрептовичів Богумських, у посагу дружини одержав селище Черняхів на березі річки Очеретянки, що згодом перетворилося на центр володінь усього роду Немиричів. У благодатній долині князь побудував дерев’яну фортецю – і потягнулися туди селяни й ремісники… Містечко розросталося дуже швидко.
Сам Андрій був православним, натомість його дружина Марія – кальвіністкою. У зрілому ж віці вона перекинулася до громади послідовників італійського діяча Реформації, відомого гуманіста Фауста Социна. Социніяни (вони ж аріяни) приділяли величезну увагу питанням моралі та вважали, що не так уже й важливо, яких вірувань дотримується людина – головне, щоб життя проживала відповідно до євангельської моралі. Отже, аріянство було не стільки релігією, скільки етичним вченням.
Саме завдяки наполегливим зусиллям Марії, дружини князя Андрія Немирича, на початку XVІІ століття Черняхів перетворився на один із центрів поширення социніянства. Що ж до самого Андрія, то він релігії не змінював, але й перешкод дружині не чинив, тому заходилась вона будувати аріянські храми, збирати синоди й виховувати їхніх дітей у дусі віровчення социніянського братства.
Отак і вийшло, що наступні покоління князів Немиричів, попри успадкований непростий характер і схильність до авантюрного, аж ніяк не мирного життя (що засвідчувало саме їхнє прізвище), захопилися настільки аскетичним протестантським вченням, як аріянство!
Социніяни високо цінували освіту, тому молоді представники їхніх заможних сімейств неодмінно починали навчатися на батьківщині в одній з аріянських шкіл, а потім відправлялися в освітню подорож Європою: адже щоб відстоювати свої погляди у протиборстві з ворожим католицьким оточенням, розум потрібно було тренувати не гірше від тіла, а пером володіти настільки ж вільно, як і шаблею…
У 1603 році старший син Андрія й Марії – молодий княжич Стефан Немирич разом із групою аріянської молоді здійснив свою освітню поїздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехід із християнства в аріянство. Його сестра Олександра навернула в цю віру чоловіка – Романа Гойського, який згодом став київським воєводою. Ревною аріянкою була також дружина Стефана Немирича – Марта з роду Войнаровських. У дусі социніянського вчення виховувалися й їхні діти: сини Юрій, Стефан, Владислав, дочки Софія, Гелена й Катерина.
Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка