Олена Цинтила Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича



Скачати 141.72 Kb.
Дата конвертації12.04.2016
Розмір141.72 Kb.
#2537

УДК 159.964.2


© Анатолій Страшкевич,

© Олена Цинтила



Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
ФЕНОМЕН ЕМПАТІЇ:

ФІЛОСОФСЬКО-ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ
Досліджується феномен емпатії, його природа і значення в житті людини як способу моделювання світогляду та поведінки; обґрунтовується теза про те, що емпатія має швидше егоїстичну, ніж альтруїстичну природу і базується на особистих потребах людини, яка співпереживає. Ключові слова: емпатія, співчуття, співпереживання, егоїзм, психоаналіз, особистість, філософія.
Актуальність означеного дослідження зумовлена особливістю сучасних умов поступової технократизації буття, що базується на принципах споживацтва та зручності, орієнтації на раціональність, точний розрахунок, відмову від емоцій та монологічне існування, що провокують численні суперечності в усіх сферах буття людини і, як наслідок, потребують толерантності та інтеграції. Жодна з них неможлива без емпатії (від грецьк. empatheia – співпереживання), здатності людини "вчуватися" в об’єкти природи чи мистецтва, в інших людей, аби спроеціювати себе в них, внутрішньо імітувати й, отже, розуміти [див.: 2].

Мета статті – проаналізувати, ґрунтуючись на певних філософських концепціях, а також обґрунтувати механізми реалізації феномену емпатії, з’ясувати як вона моделює поведінку та впливає на світогляд людини і всього людства.

Становлення суспільства – складний регресивно-прогресивний процес розвитку, що складається з численних зовнішніх і внутрішніх факторів щодо конкретного індивіда, для якого доволі важливо мати можливість підкріплювати взаємодію зі світом через чуттєвий елемент. Здатність тлумачити людські переживання за зовнішніми виявами завжди надавала людині варіації практичного застосування цієї чуттєвості. Існування емпатії як співпереживання і співстраждання визначило розвиток мистецтва і культури та зумовило модель сучасних соціальних стосунків. Попри те, що вона належала людині здавна, як необхідна ще за первісно-суспільного ладу умова спілкування, порозуміння та співпраці заради виживання, інтерес до неї як наукової категорії виник у ХХ ст., коли перед людиною постали проблеми відчуження та дегуманізації буття. Її досліджують психологія, соціологія, культурна антропологія, естетика, гносеологія, педагогіка. Тоді ж з’являється концепція "містичної партиципації" Л.Леві-Брюля, що доводила існування поряд із логічним мисленням, архаїчної реліктової емпатії [див.: 1]. Через надмірне акцентування на психологічному та ірраціональному мисленні, феноменологи вбачали в цій теорії "вчування" психологічний позитивізм, а позитивісти – містичний ідеалізм. Та внаслідок поширення тенденції психологізації наук про людину і суспільства, емпатія стає предметом наукового та філософського аналізу для екзистенціалізму, феноменології, герменевтики, представників Франкфуртської школи. Ключовими постають поняття "переживання" (Ф.Брентано, В.Дільтей, Е.Гусерль), "інтуїція" (А.Бергсон, М.Лоський), "теорія вчування" (Т.Ліппс), "емпатичне розуміння" (К.Роджерс), "уява" (М.Гайдеґер), "розуміння" (Г.-Ґ.Ґадамер), "переживання" (Г.Зіммель), "симпатія" (М.Бубер), "співчуття" (Т.Адорно), "особистісне знання" (М.Полані).

Загалом, феномен емпатії, її сутність і специфіку досліджували А.Адлер, Р.Барон, Є.Басін, Д.Бетсон, В.Бойко, Л.Божович, С.Борисенко, Г.Бук, А.Дж.Ветлізен, Т.Гаврилова, Я.Корчак, В.Куніцина, Х.Кьоглер, О.Кубанова, Дж.Лінг, Т.Маркарьян, С.Марсен, А.Маслоу, Р.Маккріл, Ф.Олпорт, Т.Пашукова, К.Роджерс, В.Рябухін, Х.Стивс, С.Стайн, Д.Сміт, В.Уїлмер, В.Філатов, М.Шелер, Ю.Шилков.

Феномен співчуття не обходить жодна світова релігія: буддизм, християнство та іслам вкрай позитивно оцінювали співстраждання та милосердя. Теза про те, що люди в процесі співпереживання облагороджуються й долучаються до "всесвітньої любові", зустрічається ще в Аристотеля. Він, трактуючи співстраждання, з одного боку, вказує, що завдяки йому можливе сприймання та розуміння трагедії як частини культури та її очищуючий вплив; з іншого – бачить у співстражданні слабкість, яка полягає у своєрідному дуалізмі цього почуття, що виявляється в сукупності мужності та зарозумілої підкореності самому стражданню [див.: 4, с.740].

Б.Спіноза визначає співстраждання як незадоволення, що виникає внаслідок шкоди, отриманої іншою людиною [див.: 7, с.144]. Це незадоволення продукується уявою, яка за аналогією, накладає образ побаченого і подібного нам страждальця на власне Я [див.: 7, с.149]. Позбавлення від цього незадоволення приходить через благодіяння, яке фактично диктується співстражданням.

І.Кант, коли вводить поняття "категоричного імперативу", вважає, що абстрактна рефлексія – джерело істинних чеснот, отже характеризує співстраждання як явище вкрай негативне, що має наслідком слабкість, над яким, всупереч чистому розуму, тяжіє чуттєва природа людини. Проблема трансцендентального статусу здатності уявлення, визначена І.Кантом, а згодом проаналізована М.Гайдеґером, передує проблемі онтологічного статусу емпатії в екзистенціалізмі. Як "функція душі" емпатія постає буттєво-безпосередньою здатністю знати, що є Інший, а як "функція розсудку" дозволяє опосередковано дізнатися, ким саме є Інший, яким є його стан. Виходячи зі специфіки екзистенціалізму, перевага надається див.: позарозсудковій теорії емпатії, тому розглядається не емпатійний спосіб ставлення до Іншого, а первісна здатність екзистенцій "спів-бути" один з одним ще до виокремлення "іншості" як такої [див.: 6]. М.Гайдеґер переконаний, що емпатія є апріорною несвідомою проекцією та намагається з’ясувати, як вона можлива. Філософ переконаний, що чиста (розсудкова) емпатія не дає можливості знати, що Інший є і чим він є. Але в умовах деформації спів-буття Я саме емпатія дозволяє дізнатися, ким саме є Інший. Вона постає способом відновлення спів-буття як здатності справжнього розуміючого буття-один-з-іншим [див.: 6].

У філософії життя А.Шопенгауера явище співстраждання займає ключову позицію. Заперечуючи здатність моралі та догматів породжувати істинну чесноту, Шопенгауер наділяє співстраждання винятковим значенням. Воно передбачає щось більше, ніж просте співчуття – добровільне прилучення до такого самопочуття, що максимально сприймає вразливість, стражденність людського життя. Вихідне поняття "волі до життя" як всеохоплюючого і невичерпного джерела страждання та її заперечення, як єдиний спосіб прийти до остаточного припинення мук, зводить співстраждання до первинної умови формування будь-якої чесноти. Інтуїтивно людина формує в собі розуміння істинних цінностей: справедливості, чистого сумління та істинної любові, що можуть народитися тільки через співстраждання. "Будь-яка любов – це співстраждання" [8, с.782]. Сутність співстраждання розкривається в усвідомленні волі до життя, що виявляється в чужому Я як своя власна воля. "Добрий живе в світі дружніх явищ: благо кожного з них, його власне" [8, с.781]. Віддаючись співстражданню, людина ставить себе на місце того, хто страждає і, співчуваючи йому, усвідомлює, що ці страждання є спільними для всього людства, а отже, неминучими і для неї самої [див.: 8, с.787]. Всупереч власному егоїзму, людина в процесі співстраждання починає бачити нескінченні страждання всього живого як свої власні [див.: 8, с.787]. Коли ж людина не погоджується з таким станом речей, вона знаходить спосіб вирватися з замкненого кола волі, в процесі переходу від чеснот до прийняття аскези та самознищення. Тимчасове спасіння від мук в утвердженні волі до життя змінює спротив до її виявів, і, зрештою, повністю її заперечує. Через аскезу здобувається істинна (справжня) радість і блаженство, що супроводжують довгоочікувану смерть [див.: 8, с.791].

Тож логічно з’ясувати, чому заперечення волі до життя через аскезу і смерть, первинним збудником якої є страждання, відбувається лише від зовнішнього до внутрішнього? Бо ж якщо сприймати спільне благо і благо кожної окремої людини як своє власне, то хіба спрямування всіх зусиль заради абсолютного заперечення волі власного Я і при цьому непоширення страждання й аскези на Я-чужі, як безсумнівного каталізатора процесу духовного вдосконалення, не можна віднести до виявів егоїзму?

Ф.Ніцше, який вважав А.Шопенгауера своїм учителем, виводить з його вчення висновок: "Якщо б люди були цілком співстраждаючими, вони відбили б у своїх близьких бажання жити. Бути злим – було б істинною їх добротою" [5, с.32]. Ф.Ніцше як затятий прихильник зміщення "центру тяжіння" існування з "ніщо" на життя, погоджується із Шопенгауером щодо причин і наслідків співстраждання. У нього воно також формує нігілістичні погляди і стає мотивом для самознищення. Здатність співстраждання Ніцше вважає вкрай згубною для людства. У формуванні та реалізації механізму співстраждання центральною точкою постає Я того, хто співчуває, але аж ніяк не того, хто страждає: "Зустрівся їм хворий, чи старий, чи труп і вони негайно кажуть: "Життя спростоване". Але спростовані лише вони і очі їхні, що бачать лише одне обличчя в існуванні" [5, с.31]. Відтак, "одне лице" і є їх власне Его, на яке спрямоване співстраждання, мотивоване прагненням за будь-яку ціну вдовольнити власну жагу. Ця теза простежується у Ніцше: "Ви маєте занадто жорстокі очі, і ви хтиво дивитесь на тих хто страждає. Чи не перевдягнулася лише ваша хтивість і тепер зветься співстражданням?!" [5, с.39]. Окрім того, він згадує про співстраждання як інстинкт, вказуючи на неповне розуміння тим, хто співстраждає, причин, які призводять до подібних відчуттів. Припинення дії закону природного добору як наслідок руйнування аристократичної моралі; властивість страждання бути заразливим – передаватися від однієї людини іншій, втрата життєвої енергії і депресивність – все це є результатом співстраждання.

Висновки Ф.Ніцше щодо людської природи і суспільства знайшли своє ґрунтовне підтвердження та пояснення під час клінічної психоаналітичної практики. У психоаналізі можливість емпатії є визначальною, переконаний З.Фройд, який створював, розвивав і адаптував психоаналітичні поняття, використовуючи можливості інтроспекції, в процесі якої виявляв нове розуміння окремих фактів і за допомогою емпатії мав можливість проектувати власні висновки на окремі клінічні випадки, виявляти певні закономірності та впроваджувати нові методи роботи з пацієнтами. У своїй праці "Дотепність і її ставлення до несвідомого " [див.: 11], З.Фройд дає одне з перших визначень емпатії: "Ми беремо до уваги психічний стан пацієнта, подумки переносимося в такий самий стан, намагаємося зрозуміти його, порівнюючи з нашим станом" [11, с.189]. Сутність цього визначення детально розкривається в роботах психоаналітика Хайнца Кохута [див.: 3]. Він проводить аналогію між поняттями емпатії та вікарної інтроспекції, доводить, що в цьому контексті можливість розуміння психічних фактів і процесів пацієнта, як об’єкта спостереження, зумовлена зіставленням даних особистісного, суб’єктивного інтроспективного досвіду з об’єктивними даними спостереження фізичних аспектів. Усвідомлення розуміння станів пацієнта приходить у процесі перенесення інтерпретованих зовнішніх характеристик об’єкта дослідження на власне Я, їхньої модуляції та подальшої інтроспекції в їхніх межах (яка частково є творчою діяльністю). При детальнішому аналізі принципів, за якими відбувається емпатійне розуміння, варто врахувати функцію і роль захисних механізмів Я, вперше описаних З.Фройдом, які, власне, і є фундаментом феноменів емпатії та співчуття.

У своїх психоаналітичних роботах А.Фройд [див.: 9] аналізує роль захисних механізмів, зокрема, ідентифікації, інтроекції та проекції щодо здатності людини співчувати є а також причин, які до цього спонукають [там само, с.45-49]. Тут поняття емпатії і співчуття різняться в плані усвідомлення джерела емоційних станів. Емпатія, на відміну від співчуття, здійснюється, переважно, свідомо. Психічний процес інтроекції полягає у несвідомій інтеріоризації спостережуваних властивостей певного суб’єкт-об’єкта і є примітивною формою ідентифікації, що частково усвідомлюється. Проекція діє в зворотному напрямі, вона надає можливість перенести внутрішній стан чи його окремі елементи на зовнішні об’єкти і, відтак, помилково (коли конкретному об’єкту приписують непритаманні і невластиві йому афекти, наприклад, при параноїдальній психопатії чи у людини, яка побачила поранених у катастрофі) сприймати внутрішнє як зовнішнє. Окрім випадків, коли ці захисні механізми продукують розлади особистості, вони можуть реалізовуватись як нормальні види діяльності Я та зумовлювати формування Над-Я. У психоаналізі існують різні погляди на проекцію та інтроекцію як фактори формування Я. За теорією англійської школи психоаналізу, вони постають процесами, які беруть участь у формуванні та диференціації Я від зовнішнього світу. А.Фройд вважає, що реалізація проекції та інтроекції без виокремлення Я з оточуючого середовища неможливе.

У своїх працях А.Фройд, використовує реальні приклади з власної психоаналітичної практики і демонструє істинну природу співчуття, роз’яснює мотиви, що лежать в його основі. Одним із таких прикладів може стати історія життя однієї з її пацієнток: жінка, в якої рання відмова від реалізації інстинктів у формі первинних інфантильних потреб, внаслідок зовнішнього впливу, детермінувала становлення суворого Над-Я, що в подальшому визначило неможливість задоволення бажань через власне Я, замість витіснення інстинктивних імпульсів, знайшла спосіб їх реалізації через механізми проекції та ідентифікації [див.: 9, с.46]. Проектуючи власні бажання на зовнішній об’єкт і ідентифікуючись із ним, жінка (пацієнтка) змогла задовольняти свої інстинктивні імпульси через зовнішнє Я, оскільки її Над-Я не було критично налаштоване щодо них. Фактично, реалізація чи фрустрація бажання зовнішнього об’єкта впливала на неї відповідно і вона намагалася зробити все можливе, щоб її потреби відбивалися та задовольнялися в оточуючих її людях, як і фрустрація потреби об’єкта, з яким вона себе ідентифікувала сприймалась як її власна. Отже, відмова від здійснення власних бажань і безкорисливі дії щодо певної людини ґрунтувалися на егоїстичних мотивах.

У тому, що емпатія безпосередньо залежить від особистої зацікавленості суб’єктом особою Іншого, переконаний Е.Левінас. Ідеться про ступінь "магічної" привабливості, від якої залежить рефлексивна поява емпатії чи її відсутність. У М.Бубера емпатія постає феноменом у сфері соціально-реалістичної комунікації людей, первісною симпатією, котра викликає переживання за Іншого, що тягнуть за собою онтологічну здатність суб’єктів екстатувати позачасову та позапросторову симпатію як духовне буттєве ставлення. Способом задоволення "онтологічної потреби" вважає емпатію і Г.Марсель. Для нього вона – таїнство співпереживання Іншому, що потрібне не стільки Іншому, скільки Я [див.: 6].

Феноменологи трактують емпатію в контексті аналізу проблеми інтерсуб’єктивності, як умову і можливість пізнання "чужих свідомостей". Е.Гусерль і Е.Штайн вважають, що це є перенесення смислових конфігурацій внутрішнього досвіду Я на Іншого. В процесі усвідомлення свого тіла як медіатора між Я і світом, схожості між власним тілом і тілом Іншого та на підставі цієї подібності кореляції власних переживань із переживаннями Іншого за принципом: "якщо б я був там", а моє тіло було б тілом іншого. Відтак, формула емпатії, за К.Хельдом, змінюється з "як якщо б був там" на "якщо б я був", що свідчить про егоїстичну природу емпатії. Понад те, Є.Борисов на основі пізніх праць Е.Гусерля, визначив, що за допомогою вчування знеособлені, спустошені, бездушні та нічиї переживання модифікуються на такі, що безпосередньо стосуються конкретної особи. Так, емпатія-проекція приписує Я характеристики, притаманні Іншому [див.: 6].

М.Кляйн, Н.Баргуел, Р.Грінсон розрізняли симпатію та емпатію. Симпатія полягає у здатності переживати чи страждати разом з іншою людиною, яка базується на подібності з об’єктом. Емпатія – переживання чи страждання всередині об’єкта, внаслідок чого ідентифікація здійснюється на підставі внутрішніх якостей суб’єкта (проективна ідентифікація) [див.: 1].

Аналізуючи явище співстраждання як різновид співчуття, варто зауважити, що страждання можна охарактеризувати як незадоволення різної інтенсивності, що може мати різне походження та виявлятись у численних формах, але, врешті, зводитися до неможливості Я втілити інстинктивні імпульси, які походять з Воно. Співстраждаючи, людина ідентифікує себе з тим, хто страждає та проектує на нього власні бажання, прагнення і почуття. Бажання усунути причину страждання зовнішнього Я як об’єкта і змінити його незадоволення на задоволення визначається виключно суб’єктивними прагненнями. Відтак, співстраждання постає "обхідним шляхом", який уможливлює задоволення інстинкту всупереч реальним обставинам.

Підсумовуючи, варто підкреслити позитивні та негативні сторони співчуття. Еволюція Его утворила особливі форми діяльності Я, визначивши здатність співчувати, котра, у свою чергу, опосередкувала генезу культури і соціуму. Функція співчуття відбилася на творчому потенціалі людини, її вмінні творити чуттєві образи та усвідомлювати їх інтерпретацію, дала силу для розуміння культурної спадщини людства. Емпатія підкріпила спілкування між людьми, дала можливість глибше осягнути людську природу. Однак, як і будь-які інші властивості людської сутності, співчуття має свої негативи, адже в процесі співпереживання людина ризикує розбалансувати власну психіку, отримати поведінкові девіації і навіть хвороби, втрачаючи, відтак, свою індивідуальність.

Натомість, емпатія втрачає усвідомлений компонент і переходить у несвідомий, неконтрольований афективний акт, її корисні властивості перетворюються на деструктивні і навіть шкідливі. "Потрібно стримувати серце своє; варто тільки розпустити його, як швидко кожен втрачає голову" [5, с.63]. Надмірна співстраждальність, що проявляється в альтруїстичній поведінці (яку можна вважати певною поведінковою девіацією), фактично є лише самообманом. Правдиве спів-страждання неможливе за визначенням, оскільки суб’єкт керується виключно власними потягами, основним пунктом у реалізації яких є власне Я і ніколи Я оточуючих. Можливим є лише страждання, істинна причина якого полягає у незадоволенні власних потреб.



Зовнішній світ і всі об’єкти у ньому віддзеркалюються у свідомості, проходячи крізь призму Я-спостерігача і, деформуючись, набувають суб’єктивної форми, яка містить приховані бажання й прагнення. Ризикуючи життям заради іншого, людина центрує інстинктивні імпульси на Я-зовнішнього об’єкта, що створює несвідому ілюзію заміщення Я-власного Я-зовнішнім і останньому інстинктивно надається пріоритет до виживання [див.: 9, с.50]. З прадавніх часів людство керувалося жагою крові, прагненням бути жорстоким інших міститься у глибоких шарах колективного несвідомого, що формувалося й укріплювалося від покоління до покоління і є невід’ємною частиною кожної живої людини [див.: 10, с.3]. Утвердження власного Его завжди було і буде першочерговим завданням кожної людини. Немає жодного сенсу вимагати від людини того, на що вона не спроможна, а саме – "стати" на місце іншої. Співчуття та співстраждання "цивілізованого суспільства" (в сучасному розумінні) аж ніяк не є продуктом високого культурного розвитку, а лише наслідком того, що людина, порівняно зі своїми пращурами, стала значно слабшою і схильною жаліти себе. Замість повсякчасного й необґрунтованого культивування цього хворобливого потягу, кожна свідома особистість має виховувати в собі культуру почуттів, кожну дію щодо оточуючих має супроводжувати чистий розум і любов, яка вища від будь якого співчуття і почуття загалом. "Будь-яка велика любов вища від співстраждання: бо те, що вона любить, вона ще хоче – створити!" [5, с.63].

Література

1.Елеференко И.О. Синергизм эмпатии [Електронний ресурс] /И.О.Елеференко. – Режим доступу: http://www.terrahumana.ru/arhiv/07_04/07_04_07.pdf

2.Карягина Т.Д. Некоторые аспекты развития представлений об эмпатии /Т.Д.Карягина //Психология общения – 2006: на пути к энциклопедическому знанию. Материалы междунарадной конференции. М.: Академия имиджелогии. – 2006. – С. 373-38.

3.Кохут Х. Интроспекция, эмпатия и психоанализ [Електронний ресурс] /Х.Кохут. – Режим доступу: http://www.psystatus.ru/article.php?id=343&page=2

4.Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии /А.Ф. Лосев. – М.: Мысль, 1993. – 962 с.

5.Ницше Ф. Сочинения в 2-х томах .Ницше. – Спб.: ООО Издательство “Кристалл”, 1998. – Т. 2. – 1120 с.

6.Пузыревский В.Ю. Феномен эмпатии в контексте современной западной философии [Електронний ресурс] /В.Ю.Пузыревский. – Режим доступу: http://hpsy.ru/public/x2655.htm

7.Спиноза Б. Этика /Б.Спиноза. – М.: АСТ, 2001. – 336 с.

8.Фихте И.Г. Немецкая Классическая Философия /И.Г.Фихте, А.Шопенгауер. – Харьков: Фолио, 2000. Т.2.– 832 с.

9.Фрейд А. Психология "Я" и защитные механизмы /А.Фрейд.М.: Педагогика, 1993. – 144 с.

10.Фрейд З. Мы и смерть [Електронний ресурс] /З.Фрейд. – Режим доступу: http://webreading.ru/sci_/sci_psychology/zigmund-freyd-mi-i-smert.html

11.Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному /З.Фрейд. – Спб.: Азбука, 2011. – 256 с.


Summary

Strashkevych A., Tsyntyla O. Phenomenon of Empathy: Philosophica and Psychoanalytica Aspect. The article investigates the phenomenon of empathy, its nature, value, and role in life of person as to the method of design of world view and conduct. A thesis considers empathy as more selfish than altruism nature and based on the personal necessities of person. Keywords: empathy, compassion, egoism, psycho-analysis, personality, philosophy.
Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789 -> 641
123456789 -> О. А. Поцулко психологія управління навчально-методичний комплекс для студентів заочної форми навчання спеціальності «Менеджмент організації»
123456789 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет
123456789 -> Євген Бойко, Володимир Шпортій
123456789 -> Навчальний посібник Укладачі: Н. Г. Матейчук, О. П. Степаненко чну 2014 ббк 88. 8

Скачати 141.72 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка