Олег баган поміж містикою І політикою



Сторінка1/5
Дата конвертації24.04.2016
Розмір0.72 Mb.
  1   2   3   4   5

ОЛЕГ БАГАН

ПОМІЖ МІСТИКОЮ І ПОЛІТИКОЮ


(Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.)

І


Кожна нація переживає свої періоди піднесення і спаду. Кожний такий період вияскравлюють талановиті і наснажені будівною енергією духу постаті, незалежно від того, чи їх діяльність була успішною, чи ні. Загальна тенденція часу, його настрої і спосіб мислення можуть не сприйняти геніальної особистости. Проте це не означає, що та Особистість помилялася, а її ідеї не можуть служити Майбутньому. Так у Афінах отруїли Сократа, у Римі відрубали голову Ціцеронові, зі Флоренції вигнали Данте, у Еспанії забули Колумба, у Англії — Шекспіра, у Франції гільйотинували ціле суцвіття визначних людей під час Великої революції...

Українська нація пережила дивовижне культурне і суспільне піднесення у період від 90-х рр. ХІХ ст. і до Другої світової війни. Причому вибух цей був таким раптовим, особливо від початку революції 1917 р., відбувався у таких несприятливих умовах ворожих окупацій і руїн, що розібратися у пріоритетности його ідейних течій важко. Одним з феноменів часу стала поява українського вольового націоналізму у вихорі революції. Одним з найбільших його речників і натхненників був ще й дотепер широко засуджуваний і не збагнений в Україні Дмитро Донцов (1883-1973). Натомість постать ця і своїми думками, і своїми вчинками висвітлює і робить набагато зрозумілішими проблеми та характеристики складної доби. Навіть попри власну долю вигнанця з рідної землі у часи запанування на ній чужих ідей та влад.

Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст. була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. Український суспільний рух ХІХ ст. був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі (типологія суспільно-політичних явищ у цьому регіоні досить виразна). У той час, як більшість недержавних народів — чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литвини, латвійці, фіни, естонці — швидко і успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові і поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські і політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю і повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті — рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще у епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію і духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми “провансальства”, тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою і народністю.

Український політикум був сформований щойно у 90-і рр. ХІХ ст.: створилися перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціялізм, націонал-демократія, консерватизм, масова свідомість населення почала орієнтуватися на українські середовища та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення, зміцніли традиції парламентського представництва українців — і в австрійському парламенті, і в російській Думі, стала ефективнішою преса. Однак, якщо ще в Галичині українські партії набирали сили і досить чітко орієнтувалися на захист національних інтересів, то на Наддніпрянщині їх розмивало російське море, рвучкі нурти якого стратегічно вдало спрямовувала гранітна імперська політика Петербурга. Зваблені блиском російської культури, захоплені ритмом давильної державної системи, українські інтелігенти, представники інших вищих верств суспільства масово асимілювалися. Витворилася та фатально-парадоксальна ситуація, за якої верхівка нації, її потенційний провід, фактично працювала на чужу державу і націю. “Дядьки отєчества чужого” — каже Т.Шевченко. Саме цю ситуацію проникливо проаналізував і оцінив Д.Донцов у статті “Модерне москвофільство” (1913), яка принесла йому перший значний успіх не тільки серед українського громадянства, а й за кордоном, — як публіцистові, який формулює дуже гостро актуальні проблеми політики.

Іншою пораженською особливістю українського руху, що теж виходила з ментальних засад нації, була його лояльність до влади. Власне, це й висмоктувало з українського руху всі радикальні, активні елементи, робило його аморфним і плитким. Українські партії до 1-ї Світової війни не змогли здобутися на революційну боротьбу з чужою владою, як це було в більшості европейських бездержавних народів, що завжди були налаштовані на протистояння владі, на ламання всіх перешкод на шляху до національної свободи. Відтак при першій нагоді пригнічені народи творили підпільні організації, готувалися до повстанських дій, скидали чужу владу в ході війн і революцій. Греки, серби, румуни, болгари, угорці зробили це ще у ХІХ ст.., інші — на початку ХХ ст. В Україні ж надміру довго панувала благодушна атмосфера мирних гречкосіїв, надії, що чужа влада здобріє, змилосердиться і сама дасть людям свободу і справедливість. Здається, цей момент не вивітрився з українського політичного мислення й досьогодні...

У Галичині цей лоялізм протривав до 1914 р., коли був створений корпус Січових Стрільців і почала розвиватися ідеологія стрілецтва, а всі українські партії, об’єднавшись у Головну Раду, проголосили офіційно своєю метою самостійну державу. На Наддніпрянщині спроби розбурхати сонне царство “сонячної Аркадії”, як образно схарактеризував ніжну і спокійно-гедоністичну сутність української землі і людини Юліян Вассиян, були невдалі. Спочатку у 1891 р., у Харкові, виникло досить революційне за програмою націоналістичне Братство Тарасівців (І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін.), проте воно було надто швидко розгромлене поліцією. У 1899 р. розгорнула свою діяльність Революційна українська партія (РУП) (засновники Д.Антонович і М.Міхновський, програмною брошурою її стала “Самостійна Україна” М.Міхновського (1900). Саме з нею пов’язував пізніше Д.Донцов зародження політичного націоналізму в Україні. Однак РУП проіснувала недовго, до 1904 р., розчинившись у малоросійських тенденціях і соціялістичному доктринерстві своїх членів, перейшла на загальноросійські соціял-демократичні позиції. Щоправда, у вигляді УНП — Української народної партії — послідовні учасники РУП ще якийсь час продовжували революційні наміри свого малочисельного середовища: пробували організувати підпілля, терористичні акції, революційну агітацію. Невдовзі й це захлиснулося у багні української наївної благодушности і всепоглинаючої лояльности.

І хоча російська революція 1905-1907 рр. дещо розворушила громадсько-політичне життя в Україні, принесла відносні свободи і можливості для організації культурного життя, партій, все ж національний рух залишався в стані інертности до 1914 р. Лише вибух світової війни, природно, змінив світовідчуття суспільства. Визначальною ознакою українського політикуму поч. ХХ ст. була його ідейна орієнтація на соціялізм, світоглядний раціоналізм і матеріялізм. Соціял-демократична ідеологія, соціял-демократичний стиль життя, з його мужикофільством, наївним і довірливим гуманізмом, який часто переростав у демагогію і популізм плебейського забарвлення, з його демонстративно-поверховим фемінізмом, інтелектуальним та культурним релятивізмом, що межував з нігілізмом, з тотальним зневажанням традиції, національної містики і святинь як чогось “забобонного”, врешті, з його цинічним безбожництвом — стали тоді модою часу. Українська інтелігенція ніби гралася в соціялізм, витворювала собі ілюзію майбутньої полюбовної гармонії класів і верств на ґрунті матеріяльно-технічного забезпечення. І все це мало прийти просто так, згідно з “об’єктивним розвитком цивілізації”, без вольового зусилля, без пристрасного долання всіх форм національного пригнічення. На соціялізм дивилися в Україні як на якусь чарівну паличку, магічну соціяльну формулу, яка мала враз усіх ощасливити. Це була повна втрата відчуття закономірностей історичного розвитку, згідно з якими народи здобувають щось, зміцнюються не тільки шляхом матеріяльного піднесення, а, передусім, завдяки постійному напруженню зусиль, у романтичному захопленні ідеалом, з дотриманням суворих вимог національної дисципліни, моральної відповідальности і нетерпимости до всяких обмежень і перешкод з боку ворога. Соціялізм просто вбивав національний інстинкт українства.

Поза соціялістичним дискурсом тоді в Україні перебувало дуже мало громадсько і культурно активних людей. Свідомість того, що суспільство живе ще й в епоху націоналізму, яка триває від доби Романтизму, що рано чи пізно треба буде здійснити вимоги і постулати націєствердження, була в небагатьох. Як зауважив Ярослав Грицак, “єдиними пропаґаторами ідеї політичної самостійности в Наддніпрянській Україні були Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов... Читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані пришельцями з іншої планети — настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшости...”1. Ці три визначні мислителі просто не знаходили собі місця в українському громадсько-політичному житті. Очевидно, що гіпербола Я.Грицака випускає з уваги певні групи політиків і культурників, яким теж були близькі ідеї націоналізму. Однак вона точно формулює головну проблему доби: відсутність національного проводу, еліти нації, яка б могла організувати і підготувати націю до випробувань періоду світової війни і революції, що впали на Україну, як грім з ясного неба.


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка