Оксана Забужко Let my people go



Сторінка3/8
Дата конвертації29.04.2016
Розмір1.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

І ВОРОТТЯ НАЗАД НЕМА

« S u ddeutsch Zeitung », 29 листопада 2004 р.
Яка зараз ситуація на вулицях Києва?

Кількість демонстрантів уже сягнула півтора мільйона й продовжує зростати, бо люди й далі прибувають до столиці з усіх усюд країни, готові стояти на лютому морозі доти, доки Віктора Ющенка не буде офіційно визнано президентом. Перші два дні дорожня міліція ще якось намагалася заблокувати в'їзд у місто, але це не допомогло, бо, щойно ця новина з'явилась в Інтернеті, кияни розгорнули власну імпровізовану «службу перевезень» — за ніч власними автами поперевозивши на Майдан Незалежності всіх, чиї транспорти було затримано на міліцейських постах. Це лише один невеличкий приклад того, як розгортаються події: те, що відбувається зараз на вулицях, можна назвати зразком громадянського суспільства в дії.

Вдень і вночі люди несуть харчі для тих, хто живе в наметовому містечку, кав'ярні в центрі працюють цілодобово, на вулицях безкоштовно розливають гарячу каву, десятки тисяч киян дають новоприбулим притулок у своїх домівках… Панує атмосфера загального піднесення — любові й братерства, і ціле місто гримить переможними сурмами, хоровим скандуванням та сигналами машин. Комітет національного порятунку, очолюваний Віктором Ющенком, двічі на день з'являється на Майдан Незалежності, щоб розповісти про перебіг подій (у міжчасі сцену займають провідні українські музиканти, співаки, актори, поети, які допомагають натовпу не замерзнути).

Західна преса багато писала про «розгніваних демонстрантів», з чого в уяві вимальовується щось на кшталт бунту з биттям вітрин. Це зовсім не так. Це просто грандіозна акція громадянської непокори, і шириться вона зараз по всій країні зі швидкістю лісової пожежі. Люди виходять на вулиці, щоб захистити своє основне конституційне право — мати ту владу, яку самі собі обрали. І вороття назад нема.


Чи, на Вашу думку, опозиція зуміє втримати протест своїх прихильників у мирних рамках? Чи існує загроза кривавих сутичок зі спецвійськами та прихильниками офіційного кандидата?

Справа в тому, що це вже не є протест опозиції. Розстановка сил тут інша: з одного боку — нація, з другого — купка злочинців, яка минулої неділі вчинила спробу перевороту під прикриттям президентських виборів. Реальних сил на їхній стороні вже, схоже, не лишається — щодень на Майдані лунають нові й нові заяви вищого міліцейського й військового офіцерства про вірність народові. Тисячі людей у формі вже приєдналися до демонстрантів. Серед гасел, що найчастіше скандуються на вулицях, — «Міліція з народом!» та «Наші брати, опустіть щити!». Дівчата втикають гвоздики в щити спецназівських кордонів і, забравшись на військові вантажівки й бетеери, танцюють із солдатами.

Втім, небезпека таки існує, тільки походить вона від зовсім інших потенційних войовників (хай нас Бог боронить!). Річ у тому, що Захід, здається, сприйняв за добру монету офіційний «рівний результат» першого туру, згідно з яким «два Віктори» буцімто йдуть у виборчих перегонах пліч о пліч. А це не зовсім так, бо масова фальсифікація (делікатно пойменована в доповіді ОБСЄ «порушеннями»), хоч і не така кричуща, мала місце і в першому турі, і як насправді проголосували в ньому українці, ми, найправдоподібніше, ніколи не взнаємо. Певна річ, якась частка населення справді підтримує «кандидата від влади», особливо на сході та на півдні країни, в тих регіонах, що були закриті для будь якої інформації, за винятком офіційної або ж російської. Але вони навряд чи належать до людей, котрі виходять на вулиці боротися за свої права, — хоч би з тої причини, що нічого про них не знають. Впродовж цілої чотиримісячної кампанії жоден мітинг «за Януковича» не збирався самочинно, — як колись у радянські часи, на такі шоу людей доставляли з роботи цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, а єдиним «пострадянським» нововведенням стала плата за присутність.

Відповідно, сотні наповнених «прибічниками Януковича» автобусів, нині стягуваних властями до Києва з Донбасу — свого часу керованого паном Януковичем «виправно трудового табору України», — поділяються, згрубша беручи, на дві категорії. Першу складають «кріпаки» — вбогі робітники й шахтарі, пригнані служити масовкою в організованому властями шоу, люди, які часто густо й не в курсі, що тут відбувається. Після одного двох днів вільних вуличних дискусій дехто з них почав приєднуватися до лав демонстрантів.

Друга категорія, натомість, становить уже поважнішу загрозу — це кримінальні злочинці, привезені навмисне з метою провокувати бешкети. По київських масивах ночами вже розгулюють зграї п'яних скінхедів, і, як стало відомо, принаймні тридцять автобусів прибули навпростець із місць позбавлення волі. Наразі лишається хіба гадати, чи і як саме заміряються злочинці з урядових будівель нацьковувати на людський здвиг у центрі міста своїх, соціальне куди менш «благополучних», колег.

І нарешті, є справді тривожні новини. Вчора на Майдані Незалежності група генералів Служби Безпеки зробила заяву про вірність народові, у якій нинішніх узурпаторів влади названо було «найманцями іноземної держави». Генерали вочевидь знають більше, ніж кажуть, — і вже з певністю більше, ніж ми, пересічні громадяни. У вівторок з'явилися повідомлення про наявність у будинку президенської адміністрації російського спецназу — зокрема частин, відомих бойовими діями в Чечні (нібито перевдягнених в українську уніформу). Більше наразі нічого не відомо, однак дуже схоже, що в шухляді пана Путі на лежить напоготові для Києва 2004 сценарій Праги 1968. Ось це на сьогодні — найбільш реальна загроза.


Перед виборами Ви писали в статті до « S u ddeutsch Zeitung » [Мається на увазі мій «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"», надрукований у « S u ddeutsch Zeitung » 29 жовтня 2004 р. під заголовком «Останні дні свободи». ], що Україна може перетворитися на страхітливу диктатуру. Чи не справджується зараз Ваше передбачення? А чи, може, є надія на мирну «трояндову революцію, як це було в Грузії? Ющенко говорить про загрозу громадянської війни.

Я була б куди радніша помилитися в своїх кассандрівських пророцтвах, але саме через цю лиховісну перспективу мільйони українців і знаходяться зараз на вулицях. Ми, однак, усе ще не втрачаємо віри, що наша «Помаранчева революція» (помаранчевий — це колір передвиборчої кампанії пана Ющенка) зможе відбутися мирно. Є всі підстави на це сподіватися, — хіба що підперті російськими багнетами узурпатори, вкінець ошалівши, таки наважаться на збройний конфлікт. На мою думку, зараз усе залежить від рішення Леоніда Кучми: чи обрати йому «трояндовий» шлях Шеварднадзе, чи піти шляхом Мілошевіча й Чаушеску.

Що Ви думаєте про можливість нових виборів? Чи не було б для України єдиним розв'язком нове голосування, тільки цим разом уже демократичне? Наскільки, по Вашому, реалістична така пропозиція?

Я не юристка й не беруся коментувати ситуацію з правового погляду (зараз над цим працюють українські законники). Одначе, мавши нагоду вивчати в архівах тактику війни НКВД КҐБ проти українських партизанів Другої світової (частина дії мого нового роману, працю над яким перебила мені нинішня виборча драма, відбувається в 1940 ві роки), впізнаю серед виборчих технологій цієї осені аж надто багато тогочасних прийомів (підрозділи перевдягнених у форму противника злочинців, що тероризують населення, бюлетені, заповнені «зникаючим чорнилом», цинічна сталінська пропаганда, що приписує противникові злочини власного режиму, і т. д.). «Почерк» той самий, та сама школа політичного бандитизму. А з політичними бандитами чесна гра з засади неможлива, не варто й пробувати. Десь за тиждень перед другим туром Янукович звернувся до Ющенка по телебаченню зі словами, що прозвучали неприхованою погрозою: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (дивна заява напередодні «демократичних виборів», чи не так?). Принаймні цим разом він говорив щиро. Тепер не лишається нічого іншого, як дійсно їх «видавлювати», цивілізованим, мирним шляхом, крок за кроком.

От вам свіжий приклад. Учора вдень, під овацію мільйонного натовпу, Верховний Суд заборонив Центральному виборчому комітету (ЦВК) проголошувати офіційного переможця, поки не прийнято буде рішення по всіх поданих скаргах на порушення виборчого законодавства. Тимчасом, незважаючи на заборону, «Урядовий вісник» тишком нишком пішов до друку з «офіційною заявою» про нового президента України — Віктора Януковича, тож депутати з Комітету національного порятунку мусили серед ночі мчати до друкарні зупиняти тираж. Логічно запитати: якщо при владі лишатимуться ті ж самі люди, як можна розраховувати, що організовані знов таки ними «нові вибори» за якимось помахом чарівної палички зненацька зробляться тепер уже «чесними та прозорими»?

Сполучені Штати та ЄС попередили, що їхні дальші стосунки з Україною до великої міри залежатимуть від того, чи отримають порушення належне розслідування. Чи не вважаєте Ви, що Україна може стати причиною нового глобального конфлікту між Сходом і Заходом?

Досі Захід не надто переймався долею України, а деякі західні політологи дозволяли собі навіть відкрито сумніватися, чи ми справді є нацією. Гадаю, ми дали їм достатньо переконливий доказ, що ми нею таки є і що бути крадькома анексованими Росією, як і будь якою іншою державою, аж ніяк не належить до нашого національного ідеалу.

Почасти проблема тут у тому, що для Заходу Україна тривалий час залишалася незнаною країною, «сірою зоною», яку здаля було легко сплутати з Росією чи Білоруссю. Якщо ніколи не чути прямого голосу, яким країна говорить про себе (а це завжди й тільки голос її культури, а не її політиків, котрі запросто можуть виявитися звичайнісінькими негідниками!), то, звичайно ж, будеш прикро враженим, одного дня виявивши в себе під боком, буквально опостінь, повсталу сорокавосьмимільйонну націю, готову (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», у разі узурпатори, підтримані російськими спецслужбами, і далі ґвалтуватимуть волю нації йти своїм історичним шляхом. Який, до речі будь сказано, є європейським.

Які надії покладають люди на ЄС та Америку, і, можливо, Німеччину, зважаючи на те, що німецький канцлер Герхард Шрьодер називає свого друга Путіна «демократом»?

Вибори цієї осені — чи, радше, виснажлива «холодна війна», проваджена властями проти народу України під машкарою виборів, — витворили з нас дорослу політичну націю, і в такій якості, скажу відверто, покладаємось ми здебільшого все таки на себе самих. Аж до самого другого туру ні США, ні навіть ЄС не виявляли особливої уваги до того, що діялося в Україні. Єдиним винятком була Польща — поляки виявилися справді чудовими сусідами, і чули б ви, з яким запалом сотні тисяч народу скандували «Поль ща!» і «Спа си бі!», коли польські радники Європейського Парламенту з'явились на сцені Майдану Незалежності, зі сльозами на очах салютуючи нам пам'ятним для Солі дарности 1980 знаком «перемоги»! Поляки добре знають, що нам загрожує, — вони були в нашій шкурі. Що ж до Німеччини, то найближчою історичною аналогією мав би бути 1933 й рік. Питання лише в тому, скільки часу знадобиться німецьким лідерам, щоб це зрозуміти.


Кілька тижнів тому, коли цілий світ невідривна стежив за виборами в США, польський письменник Анджей Стасюк сказав: те, що відбувається в Україні, матиме для світу куди вирішальніше значення, ніж вибір між Бушем та Керрі. Здається, він мав рацію, чи не так? Ви з ним погоджуєтеся?

Дозвольте використати Ваше запитання як нагоду висловити за це Анджею Стасюку моє особисте «Поль ща, спа си бі!». В Україні зараз вирішується не багато не мало, як питання — чи наш «новий пречудовий світ» XXI сторіччя готовий допустити до тоталітаризму в Європі, чи (поки що?) ні. Українці, в кожному разі, своє категоричне «ні» вже сказали, — як, між іншим, не раз робили і в минулому сторіччі, тільки тоді їхнього голосу поза межами України так насправді ніколи й не почули. Дуже сподіваюся, що бодай цим разом почують.



Запитання: Юлія Енке.

ЧИ МОЖЕ РЕВОЛЮЦІЯ ВИГЛЯДАТИ КРАЩЕ?

«NRC Yandelsblad», 4 грудня 2004 р.
Маіdan. З минулого тижня це українське слово, що означає «площа», отримало нове значення. Увічу понад мільйона людей, що впродовж тижня вдень і вночі стоять на морозі під снігом на Майдані Незалежності в центрі Києва (тимчасом, як ще сотні тисяч стоять по інших містах і містечках цілої країни), «Майдан» став іменем нової дійової особи на історичному кону країни, донедавна трактфваної Заходом за всього нав сього таку собі, прилеглу до Росії, «сіру зону». Ба навіть, незрідка, за «законний» полігон для цілком, мовляв, виправданих інтересів пана Пугіна, улюбленця багатьох європейських лідерів…

Те, що на цьому «полігоні» живе доросла сорокавосьмимільйонна нація, яка може мати й якісь власні, свої інтереси, а нині сповнена рішучости (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», якщо узурпатори, так безецно підтримувані паном Путіним, і далі ґвалтуватимуть волю нації до демократичного розвитку, — ця новина заскочила більшість ЄС непідробним культурним шоком. Кожне моє минулотижневе інтерв'ю західним медіям вкінці неминуче оберталося на лекцію з української культури, історії, демократичних виборчих традицій, що сягають XVII століття, і тому подібної всячини. Не знаючи з того бодай дещиці, справді бо нелегко второпати, як, наприклад, може таке бути, щоб за 10 днів такої грандіозної цілодобової маніфестації (десятки тисяч душ ночують у сотнях наметів, поставлених уздовж Хрещатика) не зафіксовано було ані однісінького бешкету, і міліція (яка, за винятком свого безслідно щезлого міністерства, вся на боці народу) не мала нічого іншого до роботи, окрім як допомагати демонстрантам рубати дрова для нічних багать та співати з ними пісень. А пісень таки було з прдостатком — як і щасливих усмішок, радісних скандувань, клаксонів і сурем, імпровізованих «помаранчевих» перформансів, найголовніше ж — тепла й любови, що світяться в сотнях тисяч очей. Ласкаво просимо до невідкритої країни — хоч би тільки для того, щоб побачити, якою красивою може бути революція.

Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з'їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав'ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем'єр міністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.

Не спрацював і план властей спровокувати сутички між двома буцімто «ворожими таборами», що мали представляти країну «розколотою надвоє»: «схід за Януковича» проти «заходу за Ющенка», — хоч скільки зусиль було докладено в ході багатомісячної брутальної кампанії Януковича, аби викликати в суспільстві таке протистояння. Тисячі дезорієнтованих «прибічників Януковича», навербованих у злиденних регіонах півдня й сходу за плату від ЗО до 250 американських доларів (шалені гроші для вбогого шахтаря колись керованого паном Януковичем Донбасу, цього трагічного «концтабору України»!), доставлені спеціальними транспортами до Києва під наглядом місцевих дозорців, попросту розчинились у безкрайому «помаранчевому морі», — де їх тепло привітали, нагодували обігріли й просвітили Щодо того, що діється в країні. У висліді, після одного двох днів на вулицях Києва ошелешені «найманці» почали поступово обертатися на «дезертирів» та долучатись до лав демонстрантів. (Іншу категорію спішно доставлених до Києва «прибічників Януковича» склали кримінальні та соціальне деґрадовані елементи, — ці, одначе, поставились до цілої виправи насамперед як до виїзної пиятики і для серйозних провокацій так само виявились негодящі.)

Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам — і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» — такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, — службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усе таки відповість першим.

Атож, усе дуже просто: Майдан — це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше — пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ — це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця — те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім — «керована демократія».

У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.

Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: по перше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); по друге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди — у день виборів); по третє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на — гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об'єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.

Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата — нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, — розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який — згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, — з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, — окрім тих, що надасть їм пан Путін). Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох цих групах!). Він безперечно його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь якої інформації, опріч тої, що надавалась місцевою владою (і чітко взорувалася на старих зразках доби холодної війни, коли не прямо ґеббельсівської пропаганди). Більшість цих людей продовжує жити, доволі апатично, у свого роду віртуальному СРСР і голосує за того, за кого скаже начальство. У жодному сні їм не намарилося б самохіть виходити на вулиці з якоюсь політичною вимогою, оскільки сама ідея ініціативи, похідної від них самих, а не спущеної «згори», залишається для них чужою й незбагненною. Парадоксальним чином, цей світопогляд вони поділяють зі своїм керівництвом. Дехто йменує це «синдромом заручника»: як відомо, по упливі часу заручники починають ідентифікувати себе з тими, хто їх полонив і тримає під вартою.

Якщо вже вважати Україну «розколотою», то розкол цей проходить, відтак, не за географічною, лінгвістичною чи релігійною ознакою, як то довший час намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанії і Україні, й решті світу. Насправді він куди складніший і тонший — це розкол, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджена й повносила українська політична нація, яка жодним чином не погодиться покірно прийняти результати сфальсифікованих виборів, а перспективу мати президента з двома кримінальними судимостями та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті сприймає як нестерпну національну ганьбу — крайню межу зневаги до свого народу, що її так довго демонстрував був усе ще чинний режим. По другій же стороні — люди, які з різних причин залишались «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть редуковане до розмірів занепадаючої шахти!) і яким і досі невтямки, що властям можна протистояти не тільки у формі глухого бурчання.

Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.

«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».

Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.

У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940 ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД КҐБ до населення ново приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.

У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто таки Афінами Перикла.

Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю щен ко!».

За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937 й, Сталіно ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?

Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.

Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933 му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання. Упродовж поколінь ми, нація жертв і виживальників, набули достатнього імунітету, щоб упізнати небезпеку, поки ще не пізно. А за 13 років нашої, хоч якої куцої й обтятої, незалежності сформувалися в дорослу політичну націю. «Я пишаюсь тим, що я — українець». Цими днями мені часто випадало таке чути від людей дуже різного етнічного походження — єврейського, російського, угорського… Вперше в новітній історії всі ми тепер просто — українці, які разом борються за майбутнє своєї країни. Не за минуле.

«Ми прибули сюди надто пізно, — сказав мені днями один західний журналіст. — Не на місяці пізно, а на роки».

Не можу з цим не погодитись. Тільки я б сказала — на десятиліття.

Але може, все таки ще не пізно.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка