Оксана Забужко Казка про калинову сопілку



Сторінка1/4
Дата конвертації02.05.2016
Розмір0.67 Mb.
  1   2   3   4

Е-бібліотека «Чтиво» (www.chtyvo.org.ua)

Оксана Забужко

Казка про калинову сопілку



OCR Busya

«Забужко О. Сестро, сестро»: Факт; Київ; 2004

Анотація



Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запам'ятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, — на трохи зависокому як для дівчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць недобір. Тільки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобір — тим він і недобір, що наводить на лихі сни...

Оксана Забужко

Казка про калинову сопілку

Вона вродилася з місяцем на лобі. Так їй потім розказувала мати, як запам'ятала собі з першої хвилі, з першого крику викинутої над собою аж під сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи скліпувати сліз, — на трохи зависокому як для дівчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнів збоку невеличкий багряний серпик, наче місяць недобір. Тільки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повірила: відомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобір — тим він і недобір, що наводить на лихі сни, і в той бік ліпше думок не пускати, тим більше, що з часом значне місце поросло волосом, густа його шапка насунулася нижче, скрадаючи недівоцький розгін чола, присталий хіба якому лаврському ченцеві, і ніхто вже, хоч би й хтів, не потрапив би дібрати, куди саме скеровано місячні роги, — тільки змиваючи дівчинці голову можна було налапати виступаючий під пальцями пружок, на якому поріст виганявсь особливо буйний, чорний як смола і жорсткий як дріт, ще й такий соромітно кучерявий, мов, прости Боже, не на голові, а на грішному тілі, де ще дитині й не засівалося, і часами материнські пальці на тім пружкові на мить затерпали — під голкою згадки, як нишком хрестилася й відпльовувалася на вид місячного знаку баба пупорізка, добачивши в ньому бусурменське тавро або, не при образах святих згадуючи, й слід відомо чийого кігтя, що на одне виходить: хто ж не знає, кому вклоняється бусурменська віра! — і тільки перегодом злагідніла, впевнившись, що дитя, нівроку, в добру пору мовивши, вдалося спокійне, некрикливе, якими зроду ж планитуваті не бувають, а про підмінчат, котрих чортиці навзамін людських дітей до колисок підкидають, іно баба одвернеться (а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою гріх!), то й казати годі — ті взагалі цілий час верещать мов попечені, так що знак вочевидь потребував іншого витлумачення, — як усі правдиві, не од людей післані знаки, хоч наяву, хоч у сні, він промовляв якоюсь своєю мовою, владною й темною, до котрої простому чоловікові зась, і коли щось такого неждано негадано тебе спостигає, то не так уже й багато маєш до вибору — або бігти по розум до ворожки (та тільки ж чужим розумом незгурт розживешся, і чи раз бувало, що надміру цікаві собі такою дорогою лиш зайву халепу напитували, що й не знали, як збутися…), — або ж, або, звісна річ, молитися Богу й чекати, покіль та сила, що була тобі про себе по свойому прозвістила, зволить нарешті оприявнитися сама. От мати й чекала — плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим місяцем, таку бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовляті на лобі, — за всім тим твердла в ній повільна, необорна, уже мовби аж і власною силою наладована певність, наче обрано її дитину на приділ незвичайний, про який людським дітям і не мріяти — хіба вислухати з казок, переказуваних споконвіку від баби до внуки.


Зимовими вечорами, коли в комині навпереміну вило й схлипувало, мов закликало молитися за всіх подорожан, заскочених хвищею просто неба, а вздовж темних шибок раз по раз тривожно шурхотіли вниз зі стріхи, ніби чиясь хода, обважнілі пластовні сипкого снігу, і кожен у хаті, здригаючись, обертавсь на той звук, несвідомо наслухаючи, чи не стукає щось до дверей, — мати, вмостивши донину голову собі на колінах, перебирала всі ті, знані їй казки, одну по одній, на голос, — перекладаючи гребенем ніжні, як шовк, русяві косенята сто раз на один бік, сто раз — на другий, говорила про дівчину золотоволоску, яку князенко підгледів у березі, коли купалася, а потім посватав, про Ганну панну, яка тричі приїздила на королівський бенкет — спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком таких вороних, як змїї, що являлися їй із розкритої верби на в городі, і як дивувалося все зацне панство й посполиті, нетямлячись, чи то царівна, чи королівна, чи зоря ясна в палатах засіяла, — за тою мовою зачісуючи доню так гладенько — так тісно заплітаючи їй коси в дрібушки, аж голівка починала вилискуватись проти вогню з печі, мов новенький полив'яний глечик, та хоч би скільки слинила пальці, пригладжуючи неслухняного чу пера, він однак вибивався назверх визивним, химерним закрутком, якого ні вистригти (ще густіший ростиме!), ні зарівняти — ну, та й пощо б, зрештою?… Хай усі бачать, не без гордости міркувала собі мати, і може, за цією то прикметою, як знати, колись і впізнає дівчину той, хто їй на роду написаний, — і дівчинка навчалась високо підсмикувати підборіддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна панна!), і люди, як завжди, все й бачили, бо ж від їхнього ока нічого не сховається, — окрім хіба найголовнішого, того, що тільки Богові про тебе звісно і що вкінці, хоч не хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в житті не вчини, не втечеш кривого суду: ніхто бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, і це й є той первородний гріх, який усі ми на собі волічемо від праотця Адама, — тож коли дівчинку з місяцем на лобі питали на вулиці сусіди: «Ти чия така пишна?» — то, далебі, не на те, аби почути простосерде дітвацьке: «Мами Марїї», — відповідь, по правді, теж незвичайну й неподобну, так пристало б відказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймні хоч козачка, чиї діти бозна відколи батька на очі не бачили, а не мужня жона за таким, як і всі, гречкосієм, котрий прецінь не дядьком же тій чудній дитині доводиться, що воно його й не згадає, — тільки коли яка надто вже до скоцька допитацька молодичка й далі солодко сокотала, з неприхованою втіхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твій де? — то мала відтинала: «Вдома», — бликнувши спідлоба вишневими очиськами так, що бесідниці відбивало всяку будь охоту напучувати далі, як би слід було, — адже ж на те й заводилася ціла та балачка, аби дати дитині знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що — негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покіль іще мале, бо потім пізно буде, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю, ну та Господь із ним, зрештою, людоньки, кожен із нас має свої діти, свої клопоти, тож живіть собі як самі здорові знаєте, тільки не кажіть потім, що вас не попереджали…

Розуміється, якби десь узявся хтось охочий оповісти раз усім отим кумасям, яка печія точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят рючу, навіть і сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспівчувати, і навіть щиро, а відтак і до дитини либонь що поодм'якали б, — ну але де б той хтось узявся, Марія носила свої все ще гарні вуста зашпиляними, від чого вони потроху тоншали, а в хаті й коло хати в неї завжди був лад — не присікаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марія віддалася — з досади, чисто з серця і ні з чого більш, просто, отак як стояла, впалила була свому батькові межи очі, коли свати обтрушували в сінях перший сніг, — зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долівку, під збуджений гук голосів, новопідкуті чоловічі чоботи, і на звук цієі особливої, ох як же пам'ятної їй шамотні цим разом пекучо стисло всередині, та так уже довіку й не розтискало, бо, замість сльозами прорвати, з Марїї вихопилося, з самого глибу її на батька тяжкої кривди, як пужалном навідлі ляснуло: «Що, й за цього не віддасте?» — це вона вперше до нього обізвалася звідтоді, як тим, минулим сватам, жданим і обмареним, слуханим під звук не мертвий, а живий — гулко, весело й страшно бухаючого серця, «звір наш та пішов у двір ваш, а з двору в хату, та й сів у кімнату», — старий сказав, помовчавши, що — люди вони нетутешні, йдуть здалеку, то, може, вип'ють по чарці? — і тут вона справді закричала звіром, чиїсь руки (що потім виявилися її власними) затулили їй рота, і світ довкола неї і в ній обвалився, як крокви в обнятому пожежею домі, і з того пожарища тільки ось це, запечене й затяте, й могло заціліти — що, й за цього не віддасте? — сліпим од болю викликом на герць: якщо не за тим, одним єдиним («дурна ти, дівко, за таким паливодою весь вік би сльозами вмивалася, колись іще дякувать будеш, як до розуму дійдеш», — а в ній, навсупір усім тим намовам, водно дзвеніло розпачливо з пісні, бо своїх слів не було вже: «ой піду я не берегом — лугом, та зустрінусь з не судженим другом», один лиш раз по тому сватанню вони потім і зійшлись іще тайкома, а назавтра по тому він щез із села, подався десь галасвіта, назавжди вистудивши за собою простір, — «бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже», — дурна ти, дівко, ой дурна…), — якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, — як мискою об долівку, розіб'ється — чорт із ним, заціліє — забирайте собі, бо мені вже однаково, — старий здвигнув плечима, як усі чоловіки, не надто добираючи мови жіноцького герцю, де панують якісь відмінні, хитро заплутані, не продерешся, способи важити життям, так що ліпше зразу пустити такий виклик повз вуха: «Хочеш за цього, то йди», — «І піду!» — відрубала Марія: дороги назад не було, була тільки на безбач, наперед себе гоняча хіть за всяку ціну довести батькові, яку кривду він їй заподіяв — от щоб знав, крутилося в голові відлунням власного, уже впалого, уже не вернеш слова, — і так судилося Василеві стати заручником у грі, про яку, сердега, не мав і гадки, а первістці їхній, Ганніпанні (так ми її й зватимемо, байдуже, як там її на правду були охрестили), диву дивному з місяцем на лобі, зростати — маминою дочкою, авжеж пак маминою, бо чиї б бички не скакали, а телятко наше, й батько лиш тоді важить, коли мати на те дозволить, мати ж ростила не просто собі доцю, а — в другім коліні, наче скарб родинний, потай громаджену призбирувану, й відтак розбуялу вже далеко понад засяг уяви, хіть заплати — ніби все те, що доля завинила їй, Марїї, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чесній купецькій угоді, із через верх відшкодованим чиншем. Батько Марїїн помер невдовзі по тому, як вона вперше обродилася, але часами приходив до неї в снах — чомусь сердитий і червоний з лиця, як опир, і щоразу вона поривалася щось йому випімнути, щось таки довести, щоб знав, докінчити ту розмову, якої, на добрий лад, так між ними тоді й не відбулося, але щоразу щось їй перешкоджало, — дід зникав, а вона лишалася спати далі з відчуттям, ніби має в устах вкладений перстень і не може їх розтулити, боячись, що ковтнеться чи випаде.
І так вийшло само собою, що друга з черги дочка — ніби Марїї на роду було написано приводити самих дівчат, ніби янгол зліва чи справа недремно пильнував над їхньою з Василем шлюбною постелею, щоб не заклюнувсь хлопець, яким Марїїн батько міг би повернутися до неї вже на стало, не заспиш, — друга, мізиночка Оленка, вже ніяким світилом

небесним не одзначена, та й кволенька змалку, і плаксунка, відай, через те ж таки, — поганенька дитина, думалося часами Марїї з жалем трохи матірнім, а трохи, хай Бог простить, і враженої гордині, надто як порівнювала її до старшої, котра ледь не з колиски показувала на красуню, і такою й зробилася вельми хутко, — та друга дочка була вже татова — все'дно що кинута Василеві на відчіпного. Він і панькався з нею понад міру, гейби з хлопцем, якби такого мав, — навіть і в поле брав із собою, сам набиваючи їй куклу жованим хлібом, ніби власною слиною прагнув перелляти в дитину всю свою снагу, надолуживши від роду їй недодане, і Марію, варт було тій, скажімо, пацнути малу по невчасно простягненій до страви руці, обтинав з місця становчо, аж вона справді на мить нишкла: «Не займай дитини, хай розвивається!» — нездужаючи, Оленка заводила серед ночі жалібний нявкіт, не вимогливий, як звичайно в дітей, коли ім щось дошкуляє, а по дорослому нескінченно тужно квильний, як осіння сльота, від чого Марію достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвітню правду про її життя, в якій вона й собі самій би повік не призналася, — а не заціпить тобі вже раз, чумо бенерська! — тоді вставав Василь, мовчки брав малу на руки й, либонь соромлячись такого немужського діла, виносив надвір, де й приколихував, поки в хаті знов западало в сон, — одного разу старша обудилася на його голос під вікном: сидячи з Оленкою на призьбі, батько співав — стишеним, але чистим, і якимсь по чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомий парубок звіряв поночі гаю зелен розмаю, бо не мав кому іншому, свою журу: любив дівчину півтора року, поки не дізнались вороги збоку, — в хаті стояв угрітий, масний сопух, стояла тьма, тільки де де пробликувало між віконниць тонке місячне лезо, зрідка постогнувала крізь сон у подушки Марія, а під вікном сповідався самотній голос — як покутня душа: дівчинка лежала заціпенівши, ніби підслухала про батька щось соромітне, від чого брав до сліз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась і росла й якась інша, жорстокіша ураза — той голос звертався не до неї , той, уже наче й не батьків, такий недосяжний у своєму високому чоловічому смутку голос взагалі не знав, що вона є на світі, і якби вона не була замала для розуміння того, що відчувала, то могла б тоді з місця сказати собі в духові, заплющивши очі: хочу бути тою дівчиною з пісні — хочу, щоб то мене так любили, коли виросту!… Натомість — тим більше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, — вона вранці ж таки, із якогось геть то ледацюго приводу, відлупцювала Оленку, — мала люто ревіла, розвезькуючи шмарклі по щоках, Ганнуся дістала від роздратованої цим видовиськом матері добрячої, хоч, може, й не конче щирої хлости й ходила надусана, з палаючою попою й гострим відчуттям невдоволення: вийшло щось геть не те, чого праглося, а чого праглося — вона й сама до пуття не знала.


Власне, вони дві й так незгурт між собою любилися, і що більші підростали, то дужче давалося взнаки закладене між них потаємне нап'яття. Щойно зіп'явшись на нозі, Оленка вже укмітила, як легко їй довести сестру до знавісніння, і взяла це собі за звичку, як інші діти, бува, настиряться бавитися сірниками: чирк — і кинув, чирк — і кинув, — щоразу, коли дорослих не виявлялося поблизу, підлізала старшій попідруч, мишкуючи, яку б устругнути капость, — звісно, невеличку, собі під стать: чи скубнути кужілку, якщо та вчилася прясти, чи потягти за клубка, щоб розмотався по цілій світлиці, а чи просто, на забаву, і це було таки найлюбіше, вмоститися в неї в ногах і, зизуючи очком, коли почне скипати, голосно дримбати пальцем по губі, бринь, бринь, бринь! — і знов, вичекавши хвильку, — а не перестанеш ти, доки я тобі на шкурі не заграла! — бринь, бринь, бринь! — та одчепись, причепо! — бринь, бринь, бринь, бринь! — та що ж це за лиха година, і з цим ото розпачливим криком старша нарешті кидалася на молодшу, котра мов тільки для годиться пробувала втікати, та й як би могла втекти, ще ж і бігати гаразд не навчилася, — і гамселила її вже не на жарт, не міряючи сили, з цілою злістю, що таким робом від разу до разу наростала, піднімаючись і спухаючи, як тісто в діжі, загрожуючи переллятися через край, і в рішучу мить таки заливаючи все в очу — темною, несамовитою хвилею, ось тобі, ось тобі, ось! — головою об долівку, тепле, піддатливе тільце, що утробно здригається чи під ударами, чи вже зсередини, під поштовхами плачу, і так аж доки нагло, мов рукою змахнув, не відрине, і не побачиш себе збоку — голим, пустим зором, як стоїш над розпростертим долілиць ридаючим дівчам, ну не дурепа ж із мене?… Не будеш більше? — питала непевно, аби лиш якось більш менш гідно покласти тому край, — а з підлоги гучно, і де береться стільки голосу в такому вузликові, суремило, захлинаючись: бу у уду!… — і назавтра все починалося спочатку. І ні материні прочуханки, ні вічно подзьобані на решето, від стояння навколішки в просі, коліна, ні навіть батьківський пасок, єдине, що направду допікало, — нестак болем, як наругою: зміючка Оленка діставала яблуко, а її з рішучим, страхітливим сопінням перекидали через коліно, задираючи спідничку на голову, тож, не маючи способу розтлумачити батькові, яку гірку кривду він учиняє, вона з місця заходилася надсадним вереском — і так ледь не до блювоти (потому не без зловтіхи ловлячи, крізь липку солону млу в очу, знайомий пустий, стеряний вираз на його обличчі, мов і він себе питав, шпурляючи паска долі: ну не дурень із мене?…), — ніщо, ніщо не було для Ганнусі таким тяжко гнітючим, як сам отой виснажливий щоденний змаг із малою зміючкою баби яги внучкою («не смій мені дражнити дитини!» — кричав батько…), яка, дарма що мала, щоразу, проте, потрапляла брати над нею гору — вганяючи її, більшу й розумнішу («та будь же ти розумніша!» — гнівалася мати…), в сліпу й темну хвилю несамовладности, і так щоразу домагаючись, щоб її бито, а відтак, перегодом, бито Ганнусю, і потім, у хвилини просвітління, та думала собі, з тою прозірливістю, яку часом дає думкам розпука, що насправді єдине, чого Оленка домагається, — то побачити Ганнусину злість, як виходить назверх, — тільки цього, й нічого більше, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти (великою, грізно шиплячою гускою — о довгій змїїній шиї, о чорній, у гидких заїдах, пащеці, де, придивившись, можна було б, либонь, розгледіти й зуби, такі дрібонькі, як у щуки…), — от Оленка її й пасла, і гуска вигулювалася й напасалася — досхочу. І знай гладшала.
Батько, траплялось, поводився дивно, ніби чувся винуватим і хотів якось свою вину направити, — раз, приміром, привіз Ганнусі з ярмарку шовкових бинд, червоних і синіх, як справжній дівці, а Оленці тільки горіхів і родзинок, з'їв — ото й усієі слави, — Ганнуся, сама собі щасливо очужіла, вже й не Ганнуся, а зовсім Ганна панна, тримала делікатний згорточок у пелені, наче живу істоту, і всередині їй також ворушився невидимий згорточок, теплий і лоскотний. Того дня якось довго не облягалися спати, в хаті пахло пирогами, і вишнівкою, і хмільними вишнями, всипаними з бутля, шумувало осідаючою курявою метушні й невистиглим збудженням дорослих, і вона, як узяла собі змалечку за звичку, понесла свою радість, завелику, щоб зміститися в хаті, надвір — до місяця. Місяць стояв уже високо, світив на повну силу недужним горючим сріблом у синцюватих протінях улоговин і, своїм звичаєм, мовчав їй просто в лице так, ніби обіцяв колись заговорити, — дівчинці перехопило дух, мов вибило, як із переповненого бутля, корок: якась сила леготом ішла від землі, інша вступала в тіло й текла по ньому вгору, піднімаючи волосся, і здавалося, ще мить — і вона знесеться в повітря й попливе, як бувало в снах, над залитими місяцем садами, — од повітки одділилася бриласта тінь і посунула до неї: батько, втямила вона, разом спускаючись духом, мов ухнувши вділ, тільки золоті мурашки побігли по тілу, — ти чого тут стоїш, спитав Василь, — тату, вихопилося з неї, аж він зашпортнувся, мов об віщось перечепившись, — тату, що то таке на місяці темніється?… А, — сказав Василь, — то брат брата підняв на вила, два брати було, Каїн і Авель, от Бог їх і поставив угорі над землею, щоб люди бачили й не забували гріха, а ти йди спати. І сіпнуся пильніше придивилася темнавим патьокам на срібному місячному моді — й справді вгледіла дві невеличкі, мов далеко серед поля, людські постаті, одна трохи над другою, обидві якось чудно розчепірені, і між ними навскоси, тонким просмужком — рівчак, а чи жолобок, — акурат тому горішньому на рівні грудей… А чому він його підняв на вила, спитала іде вона, хоч насправді їй хотілося спитати дещо інше — а саме, як може Бог вічно тримати їх там, на місяці, надто того, на вилах, — чи ж йому не болить? Чому їх не розрізнено — от яке питання їй невиразно дошкуляло: якщо їх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?… Йди спати, кинув Василь, хрипко й суворо, як до дорослої, і вона зрозуміла — радше чуттям, ніж дитячою тямою, — що він не має їй більше чого сказати. Десь під ту пору вона саме почала гарнішати, і то якось стрімголов, — завчасу, шелестіло поміж себе жіноцтво, осудливо бгаючи губи (якщо тільки не траплялась серед гурту яка щира молодиця — вдарити руками в поли: та чи не тю на вас, баби, чого се ви розкаркались, як гайворони на сніг, завидки беруть на людські діти, що свої невдатні?!), — наче з дня на день працював над нею невидимий маляр різьбяр: почорніли й взялися саєтовим полиском брови, станула з лиця, як сніг по весні, дітвацька пухнявість — прорисувався чисто тобі парсунний лик, хоч на талярах карбуй, — змінилась постава, і хода зробилась плавкою, ніби дівчинка несла наперед себе не дедалі визивніше напинаючі сорочку груденята, а кошілку дорогих писанок на продаж, — і смолисто кучеряве пасмо місячної познаки, зухвало вибиваючись з під червоної бинди («жидівський чупер!» — дражнилася Оленка), виглядало на остаточний розчерк майстрового пензля — як підпис під картиною… Вже й парубки починали поцокувати язиками їй услід — це ж кому така ростеш? — а в Марїї, враз із гордістю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, ніби на місці домашнього хову квітки, яку сама садила, перло з під землі в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати. Вона здогадувалася, що й сни цій дитині якісь чудні, бо вставала Ганнуся з ночі з химерним, непритомним усміхом, який носила відтак на лиці неприкритим аж до полудня, і куди не йшла з ним, усі голови поверталися в її бік, як соняшники за сонцем, усі погляди тяглися спочити на її личку, мов кожного наглило тут таки притьмом дізнатися, що ж то такого незвичайного це дівча в собі носить, — і так, доки в них не спинилася переночувати баба прочанка, що йшла до Києва, — хоч Бог її зна, куди вона там направду йшла, сама як палець, і чого прибилася акурат до їхньої хати, геть нічим серед вулиці не примітної, але вступила так упевнено, ніби її тут давно виглядали, — мовчкувата, аж лячно було трохи, вся в чорному, глипнула з лави на Ганнусю, що саме внесла води й заходилася топити піч, і спитала, ні сіло ні впало: підеш зі мною до монастиря, дівчино? — Та куди там їй, паніматко, на прощу ходити, хай но підросте ще, обізвалась Марія дивно знесмілено, чогось нітячись цієі баби з глибоко запалими, наче вуглиною обведеними, наче мало ім було власної колодязної чорноти, очима, — а я й не кажу — на прощу, прогула та, як у дзвін ударила, і Марїї запаморочилося в голові — здалося, ніби прочанка побільшала зростом, аж під образи сягаючи головою, — я кажу — до монастиря, вашій дочці, жінко добра, в черниці треба, бо не вам нею тішитись! — Марія стенула плечима, намагаючись прогнати раптовий холод під ложечкою, а вголос сказала примирливо: вже ж, звісне діло, дочки — чужа радість, — і додала нащось, може, несамохіть прагнучи одвести якесь лиховісне пророцтво, сікачем занесене над старшою: а в мене їх дві! — прочанка помовчала, наче даючи Марїї час збагнути безглуздя такої заяви й почервоніти, і Марія таки й почервоніла, як слухняна школярка, і сама на себе за те розсердилась, і тоді прочанка сказала несподівано лагідно, мов янгол спустився над хатою: меншою не маєте чого журитися, жінко, меншу й без вас доглянуть, кому належиться, а цю Бог наділив силою, з якої велика спокуса може постати, не по тілу, а по духу, тож 'ддайте її в черниці, добре вам раджу, — я не хочу в черниці, тіточко, — зненацька подала від печі голос Ганнуся, і Марію вдруге пойняло запамороченням: у червонястому відсвіті печі, де вже гоготав огонь, доччині очі горіли, як дві жарини, лице пашіло темно вишневим румянцем, стьожка зсунулася з голови, й кучеряве пасмо в'юнилося вділ по скроні, як начорно запечена кривава цівка: гарна була, хоч уклякай, але якось не світськи, мов не її дитина, мов ота сила, щойно згадана непевною прочанкою, зараз таки й очутилася — і ринулася одміняти дівчину на свій лад, — я не тіточка, я паніматка, стиха поправила гостя: в голосі їй пробився динний, ласкавий смуток, як то часом буває в старих, що всього на віку набачилися й сповна знають марноту людських зусиль, — не хоч', то не йди, ніхто тебе, хлоню, не силує, от тільки чим станеш боронитися, коли питиме з твоєі криниці хто захоче, а ти про те й не знатимеш, — це ви проти чого кажете, паньматусю, стрепенулась Марія, скидаючи з себе оте хвилинне, мов наслано, заціпеніння, готова леда хвилю кинутись затуляти собою свою дитину, наколи б тій що загрожувало, але подорожанка лиш головою похитала: що мала вам казати, жінко добра, то вже сказала м, а вдіяти нічого не вдію, не моя на те воля, хіба так, марничку, на віддяку за наш хліб сіль, — і звернулася до Ганнусі: а подай но мені, доцю, коли ласка твоя, води напитися, та гляди не розхлюпай, — Ганнуся, чемна дитина, послушно зачерпнула з відра й піднесла їй кухлика, — з видимим, проте, острахом, і, здається, навіть стиха зойкнула, коли їхні руки зустрілися, — а наступної миті зойкнули вже всі три в голос: затремтівши не то руками, а мовби цілим тілом нараз, прочанка впустила кухля — брязнуло, покотилося, глухо стукнувши об ніжку стола, а на долівці спахнуло гранатово, мінячись проти вогню, і Марія, котрій утретє схитнулось і попливло все довкола, ладна була заприсягтися, що то не вода розіллялася, а вино, і що на стирці, яку Ганнуся викручувала, у змиг ока шпарко, мов вивірка, звинувшись усе прибрати (кукібна дівонька, похвалила баба, перепрошую чись за свою незручність), виразно знати було плями темні, наче гетьманський кармазин, — винові, самій же Ганнусі вони здалися на дотик липкими й гарячими, і вона похопилася жбурнути шматину в піч, прикривши заслінкою, — а коли встала вранці (прочанки не було вже: пішла, ще й на світ не благословлялося), то вгледіла під собою постіль — у таких самих червоних плямах: от ти вже й дівка, сказала їй мати, й собі ніяковіючи й тим побільшуючи дочці заразом і гордости, й сорома, — от і до тебе, бач, гості, — в духові розсудивши, з полегкістю, що, відай, таки на добро приходила прочанка, котра, либонь, зовсім і не прочанка була, — і от звідтоді ніколи вже не було в Ганнусі того з ночі винесеного чудного усміху, на який усі ззиралися, — такого, ніби переповняло її світлом через край якесь потайне знаття, котрим знала тільки тішитись, а боятись його не знала, — щез той усміх, мов водою змило. Позвичайнішала дівчина — більше стала на людські діти подобати, менше чужі очі зривати, ну то й люди зробились до неї зичливіші…
І вже Марію норовили перепинити на кладці чи коло криниці здалека заведеною мовою матері доростаючих синів, — коли вперше таке трапилося, вона замалим не пирхнула тій шерепуватій Максимисі у вічі, але, яко жінка звичайна, стрималась, іно зуби зціпила, до живого діткнута тим, що кожна ґлемезда сміє рівняти себе до її Ганнусі: хороша дівчина то хороша, та не про вас же, мугиряки! — думка, що Ганнуся може з часом віддатися за якого небудь собі простого сусідського парубка, вжалила її таким воднораз вибухлим багаторічним жалем на власний змарнований вік, що й жити відхотілося — хоч одразу на лаву кладися!… Василеві, коли, негучно кахикнувши: привернути увагу, — став оповідати, як до нього — і до нього теж! — припитався був хвалити Ганнусю неабихто — сам Маркіян із хутора, а хутір же то, хутір — як крашанка Великодня, аж сміється здалеку! — Марія змовчала єдино тому, що її душила під ту хвилю, загрожуючи от от прорватися риданням, раптова, гостра відраза до чоловіка — до його лагідного (що здавалося вкрадливим) покахикування, до звуку, з яким пошкрібував зозулясту, вже де де побиту сивиною (як це вона раніше не завважила?) щетину на підборідді, до вицвілих кострубатих брів із кількома особливо твердими, схожими на штурпаки недоскубаного курячого пір'я, волосками, до червонястого плетива жилок на крилах носа, що відтак починав потворно нагадувати невеличку влежану антонівку, — і знов, як замолоду, щойно по шлюбі, прикро відчула дух його поту, що тоді відгонив був їй гнилою цибулею і тільки з роками якось ніби затерся: призвичаїлась, — Господи, завило в душі вовком, Господи, за що мені се дав? — вона відвернулася, торкнула пальцями сухі очі і, виждавши, щоб трохи відлягло й не пізнати було з голосу, сказала — як скибу одвалила: свашкуй, чоловіче, коло своєі дочки, а моїй дай спокій, — отак уперше було промовлено між ними те, що згодом, уже як дівчата повиростали, вщепилося бо зна звідкіль у вуличну про них гутірку навік — ні відшкребти, ні відмазати: дідова дочка й бабина дочка. От вам і всенький жіноцький вік — не встигаєш оханутися, аж уже й дочка на виданні, а ти вже — бабою, дарма що й тобі брови ще не злиняли, — гов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням шпортанням, хата поле город кури гуси свинікорови, дитячі хвороби, ниючі надвечір крижі, й не згадати, коли востаннє на небо дивилася?… — Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде…
Зате попереду — попереду в уяві стелилася горобіжна, мов по променю, сонячна стежка, аж у голові лоскотно паморочилося, як того вечора при химерній подорожанці, — по тій стежці ступала Ганнуся, й цілий світ зглядався на її вроду й княжу поставу, а хто ж то там такий притулився ззаду? — ба, чи не знаєте, та то ж її мати, — авжеж, статечно киває Марія, також уся в сріблізлоті, павою випливаючи наперед, — далі все бралося мерехким веселковим туманом, і Марія знов кидалася до роботи рвучко, мов до танцю — мов пригравали їй на втіху невидимі музики, і тільки тим знаттям, що не за горами вже — от іно ще трошечки, ще кришечку потерпіти, казав Бог дати, лиш треба ждати, — таке несамовите її дитині щастя, якого й помислити годі, — й можна було витримувати рік за роком, то й не диво, що всякий будь доторк іззовні, всяке людське втручання в те, чим єдино й живила свою вічно голодну душу, дозоляло їй незгірш, ніж Василеві нічні домагання, коли йому хотілося її, а їй хотілося — спати, спати, й нічого більш, і вона спросоння хвицалася, як необ'їжджена лошиця. Натомість страх, що то в ній закрадався, походив не од людей, ані вже напевно не од того, як Ганнусю ними трактовано, а радше од відчуття, ніби за тим веселковим туманом, у якому досі тонула для неї доччина будучина, заноситься на якийсь рух, міситься й ліпиться, аби невдовзі бути невідворотно виставленим на стіл, іжте хоч лусніть, — щось, геть відмінне від усього, що вона в думці годна собі намалювати, — бодай тим уже відмінне, що справжнє, ненамальоване, а відтак і невідворотне, — прочанка стала першою такою вісткою, а невдовзі й друга не забарилася: поїхали втрьох на роковий ярмарок у повітове місто пшеницю продавати, саму Оленку покинувши на господарстві, і там, серед тлуму, Ганнуся зненацька стала як укопана, не зводячи очей із чумацької валки, де просто з возів точилася жвава торгівля таранею й чабаком, — та що тобі Бог дав, поторсала Марія дочку за плече, налякана її скрейдянілим видом, — мамо, спитала Ганнуся хрипким, сливе басистим голосом, тощо там та пані сидить на тому возі? — яка пані, де? — а он о, чи ж не бачите, — та нема там ніякої панїї, схаменися, — на возі, на який показувала Ганнуся, порядкував, знай біло скалячи до покупців зуби проти циганистої засмаги, нестарий, і сам на циганського ведмедя подібний, кремезний чумачина в розхристаній чумарці і, судячи з того, як веселився довкола натовп, якось дуже дотепно торгувався, і Марїї на мить тенькнуло було в грудях: він! — той, з ким колись давно мріялося вікувати в парі, тільки на п'ятнадцять літ старший! — але вже

наступної хвилі збагнула, що помилилася, — перевела дух, обтираючи хусткою піт із чола: яка ще пані, що ця дитина лепече? — та ондечки ж сидить, мамо, зараз коло того чоловіка, ціла в білому, і кибалка біла, й жупан, якась сотничиха, коли не полковниця, — ігій на тебе, чи тобі пороблено, перехрестися та сплюнь, — мамо, таж сидить, кажу вам, от ходім но ближче, самі в неї розпитайтеся, — порушена неясною тривогою, Марія, таки спитала в когось — навмання, аби лише щось спитати, — із якого села чумаки, з'ясувала, що з дальнього, і на тому й окошилося, і забулось би, якби за який час по роковім ярмарку не вдерлася до них чутка, що акурат у тому селі, куди вертала з Криму валка, спахнула чума: громада захвилювалася, найбільші страхопуди зачали й собі смолити ворота, старі люди радили, наколи б пошесть рухалася в їхній бік, влаштувати в селі, давнім звичаєм, об'орини: щоб усі молодиці, скільки їх є, зібралися вночі гуртом, впряглися в плуга й проклали довкруги села борозну, якої, мовляв, жодна чума не переступить, аби тільки ніхто з чоловіків їх за тим ділом не підгледів, — а Марія ходила мов сволоком привалена, вже не сумніваючись, що тоді на ярмарку Ганнуся справді бачила на возі з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тоді мож' було, коли б вона, Марія, своїй дитині належне прислухалась, відвернути — не пустивши валки додому, спаливши вози вкупі з цілим скарбом, хоча, виправдовувала себе в духові, хто б же то, за одним тільки словом недорослого дівчати, став пускати з димом піврічний заробок, іно сорому б набралися, хоч із ярмарку втікай, а помогти таки не помоглося б, — Марія важко зітхала, встаючи перед півнями, коли сон найкрихкіший, бо душа найбільше томиться гріхами, бити поклони до образів, випрохуючи в Бога прощення, але насподі всіх її, хоч як гарячих, молитов насправді чорним камінчиком лежав один тільки здушений крик, якого не важилась виштовхнути на голос: Ти, що над нами, — ощади мою дитину, скоро вже наділяєш її таким знаттям! — крик, у якому куди більше було вимоги, ніж смирення, тож темно горіхові, мов засмалені своїм вічним надхмарним високогір'ям, лики на образах зоставалися незворушними, Пречиста Діва осудливо бгала крихітні зашпиляні вуста, й пломінчик лампадки перед іконою скидався лиш од власного Марїїного подиху. Хоча, що правда, то правда, до їхнього села чума, Богу дякувати, таки не дійшла — обминула стороною.



А за наступним разом її вже й не було при Ганнусі — сила дівчини дедалі виходила на люди, й матір невідворотно затиралося кудись на зади: Марія годувала в дворі кури, цїїіпоньки, ціп ціп ціп ціп, коли примчала захекавшись зграйка дітлашні: тітко, тітко, коло Маркіянового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! — доти в селі не було свого копача на криниці, громада наймала аж у третьому, — приходив звідтам сухий як хорт, пожований лицем дядько, кілька день не івши стоконився по окрузі з патичком у руках, доки всі діти, й Оленка з ними, не починали й собі розгулювати з патичками, і тільки як уже вказував місце, і самого відтак спускали в кадубі у наготовану яму, де до води зоставалось хіба на штих, аби її випустив, — тоді, нагорі, вперше випивав чарку й брався до страви: вже ж, криниця — діло поважне, навіть кому вода до рук іде, мусить хіба ж так чисто коло себе дбати, щоб не відсахнулася, а тут, на тобі! — отак спроста, звичайненько, мов на добридень балачка, взяло дівча та й спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело — на півтора чоловіка вглиб?… — стали копати, і справді виявилось — джерело, і вода достоту мов цілюща, холодна, аж зуби ломить, та добренна, випив — наче на світ народився, — гей, дівонько, а коло мого обійстя не поворожиш? — бовкнув хтось навмання, не інакше як позавидівши на Маркіянову фортунність: що то, як кому Бог дає, то вже й обіруч! — а Ганнуся, горда, що її безмаль за дорослу почитують, і «поворожила» — пішла й сказала: отут копайте, і так з'явилася в селі ще одна криниця, правда, «отут» припало не на заздрісників двір, а, мов навмисне щоб до решти сказити чоловіка, акурат через тин — у сусіда: Марія з Василем дістали з того всього грошей і гостинців, а Ганнуся, вряд із глухою неприязню ще одної людини (бо той бідачисько, що сам навів її на сусідський двір, всю вину за свої заведені сподівання поклав, як водиться, на неї ж таки), — гучну славу на цілий повіт: поголоска, що в них об'явилася дівчина, яка чує під землею воду, полетіла по всіх усюдах як вогонь по соломі, й тепер уже Ганнусю стали раз у раз прохати замість копачів на дальші села, і родина, нівроку, трошки на тім розжилася, Василь навіть гадав був прикупити ще одного коника, але Марія наполягала на свому — посаг треба Ганнусі справляти, королівський має бути посаг, щоб ніхто потім не смів цвікнути, що взяв її голу босу, на те Марія й сама ладна була з останніх жил тягтися, це була мета, достатньо висока, аби по вінця заповнити їй життя, — Василь який час був відмовчувавсь, а тоді поставив умову: посаг готується обом дівчатам порівну, і навіть це, мовляв, не конче чесно, бо меншій він, може, й потрібніший буде, тоді як старша й сама собі за посаг стане, — це він чи не вперше дав знати, як направду високо ставить цю, аж мовби й не свою, і як же непорівнянно менше од «своєі» голублену дитину, і, либонь, саме цим вразив Марію так, що вона — здалась, улягла вимозі. Отож Ганнуся мала приробляти своїм несподіваним хистом і на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла — то була для неї наймиліша з усіх хатніх робіт: головно тим, що нікуди не треба вставати, а лишень не зводити погляду з нитки, як снується. Посидюща дитина, мовляв Василь зі стриманою ніжністю.
Воно й те правда, що підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, — з неї робилось по своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір: ті самі приглушені, споловілі барви (на противагу пекучо яскравій сестрі), ті самі великі сиві очі з повільним, трохи мовби здивованим поглядом, — справді була посидюща дитина, тобто ані надто бистра, ані спритна так, щоб ото все в руках горіло замилуєшся (як без угаву правлено сторонніми про Ганнусю), та й звідки б така взялася, зростаючи в постійному затінку сестри, — хто б подумав, то вона сама поклала собі, раз і назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись від будь якого з тою змагу ще до того, як його програє, і тільки знай снувала собі тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретені, — мов теж чекала своєі години. На сварки, вже не кажучи бійки, між сестрами тепер заносилося нечасто — якось узимку, приміром, Ганнуся зібралась на ковзанку — і не знайшла своїх чобіт, все чисто обшукала, і в хаті, і в коморі, геть і на горище лазила — нема, як лизь злизав: почервоніла, розлючена, ладна от от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру — де поділа мої чоботи, мамо, не бороніть її, це вона, я знаю, це вона! — чоботи знайшлися другого дня, стояли собі ладком під лавою, халявками докупи, мов з повітря вродились, — я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, — Оленка посміхнулася зневажливо, одводячи, проте, очі: вже ж, не мала б роботи, твої чоботи переховувати! — такі подряпини залишалися, під'ятрювані з двох сторін одночасно, бо Ганнуся, палкіша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрі своє, щоб знала, — щоб, наприклад, визнала, і то перед батьком визнала, що таки сховала ті нещасливі чоботи, хай ім цур (запевне не варті задля них зчиненої бучі), — щоб, за її власними словами, «було по правді», і правду ту, вкінці, призначалося не кому як Василеві, то він мав, нарешті, по ній їх двох розсудити, — Оленка ж, власне тим, що нарочито, підкреслено ухилялася від усяких будь спроб порозуміння, мов настала її черга казати до сестри: відчепись, самим своїм видом це казати, глузливим посміхом, одвернутими плечима, як виставленим глухим парканом: хоч гопки скачи, не доскочиш, — неомильно поціляла ту в найдратливіший живчик, і так розчімхане до виразок, збасаманене взаємними дошкульними ударами повітря в хаті, немов спухаючи, дедалі частіше випихало одну з них — Ганнусю — геть, геть надвір, куди завгодно, аби з очей, туди, де можна всьорбнути на повні груди — живого.
А Оленка залишалася прясти.
Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро жовтявою, й щось із неї сочилося — пасокою замість дощу), і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано коні, кудись аж під ліс, на урочища, де притьмом треба було нової криниці по тім, як у старій одного дня показалася кров — кликали панотця, і святили, й чистили, а за тиждень у ній, посвяченій, утопився наймит, тож воду стали возити з річки за скілька верстов, — вона на півдорозі зіскочила з воза й рішуче вимовилася візникові, відмігшись буцімто нездужанням, — насправді ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого ніколи не бачила за живоття, — спершу його закляклі ноги, що стирчали з криниці, а тоді й сам, розпростуваний на повен зріст із хижим задоволенням, мов розминав довгозатерплі члени, — синій на виду, обліплений мокрими пасмами власного волосся, він ніби от от мав звернути каламутні, як рештки молока на денці чашки, очі прямісінько на неї, і в ту мить, опечена до кісток несвітським, крижаним холодом, — не тим прохолодно вільготним віддихом землі, за яким завжди впізнавала присутність води так ясно, що зоставалось лиш дивуватись, як того можуть не чути інші, а от власне крижаним — нерухомим, хоч і також немов підводним, але — мертвецьким, — вона одночасно стялася так само пронизливим освідомленням, що
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка