Ніколи не вір шахраям



Сторінка9/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

ЛЕВ ЗІ ЗВІРИНЕЦЬКОЇ ВЗУВАЄ МАРТЕНСИ


— Бартошова, люба, спасибі! — мати стала навшпиньки й двічі голосно цмокнула домробітницю в рум’яні щоки. — Це безцінна звістка, безцінна… Отже, до нас нині прийдуть з колядою… — повторювала вона трохи нервово. — І за свічки також спасибі!

— У нас знову буде якийсь сабантуйчик? — дідусь елегантним рухом пригладив вуса, немовби його самого запросили.

— Сабантуйчик?! — материне обурення досягло стану, який важко було окреслити. — Для вас, батьку, навіть коляда — це сабантуйчик! Із ксьондзом і служками. А я про все дізналася від Бартошової й сусідів. Гарно б ми виглядали без свічок, розп’яття й свяченої води, — мати уявила собі власне здивування й уразилася до глибини душі. — Я гадала, Бубо, що принаймні на тебе в цьому домі можна розраховувати.

Буба стенула плечима.

— Мені шкода, але протягом останнього тижня ніхто з нас не ходив на службу Божу. Навіть дідусь.

— Твій дідусь не на службу ходить, а до костьола. Щоб зустрітися там з паном Антонієм. Увесь квартал знає, куди вони ходять потому.

— Минулого тижня не ходили, — чемно повідомив дідусь. — Тому не гнівайся. Давайте краще подумаємо, як підготувати Павла до коляди.

— О Боже! — у материному вигуку вчувалася священна тривога, бо вона саме пригадала, як її чоловік дурнуватими питаннями зіпсував минулорічні ксьондзові відвідини. — Павла доведеться зачинити в Бубиній кімнаті.

— Мене відправляють у вигнання? — батько, як завжди, повернувся зарано. — А чого це мене зачинять? Що такого накоїв маленький Павлик? — намагався він жалітися, сюсюкаючи, як дитина.

Цим він лише розгнівав матір.

— Припини блазнювати! Сьогодні прийде ксьондз, і буде краще, якщо ми вдаватимемо, ніби тебе немає вдома.

— Ксьондз? — батькові засяяли очі й він радісно потер руки. — Це просто чудово! Я давно ні з ким не гомонів про вплив догм на людське життя.

— То й нині не погомониш, — мати за звичкою відразу досягла критичного нервового стану. Вона схопила батька за светр, немовби вирішила, що надійшла слушна хвилина, щоб светр та його власник опинилися в Бубиній кімнаті.

— А чому до мене? — запротестувала Буба.

Вона не терпіла, коли хтось із батьків удирався на її територію. Бо їм не вдавалося побувати в неї без спроби понишпорити в доньчиних речах, зошитах і нотатках. А Буба понад усе ненавиділа якраз такі обшуки.

— До мене теж не можна, — попередив дід. — Востаннє, коли Павел сховався в мене від цієї рудої Марисиної подруги, то засвинячив усе ліжко, лузаючи насіння. Я не міг на цьому заснути! — дідусева скарга, хоча й запізніла, пролунала драматично.

— Це було півроку тому, принцесо на горошині! — намагався злегковажити проблему батько.

— Тільки не «принцесо»! Я не твоя дружина! — захищався дідусь.

— А що, це я принцеса? — пирхнула мати, і суперечка поточилася в іншому напрямку.

У розпалі дискусії ніхто вже й не пригадував, із чого все почалося. І якби зі сходів не долинув металічний звук дзвіночків, якби на порозі кімнати не з’явилася Бартошова, котра квапливо тягнула все необхідне для коляди, якби, нарешті, не її застережливе сичання, з’ясуванню стосунків не було б кінця.

Ізолювати батька не вдалося. Мати пританцьовувала біля ксьондза, ніби той був, щонайменше, видавцем її найслабших романів. Щомиті кидала гнівні погляди в бік покірного й неприродно тихого чоловіка. Не давала й слова нікому вимовити. Так зарапортувалася, що коли ксьондз запитав Бубу, скільки їй років, мати чемненько вклонившись, відповіла: шістнадцять. Навіть ксьондз не зміг стримати посмішки. Усе відбувалося за планом, хоча коляда все більше нагадувала Бубі телешоу «Хто першим відповість». І в цьому шоу, крім матері й ксьондза, який починав уникати запитань, ні в кого більше не було шансів висловитися.

— А я вас знаю, — несміливо озвався до тата ксьондз. — По телевізору бачив. У програмі, де ви так гарно, так по-божому з людьми розмовляли. Я подумав, що й сам хотів би мати такий талант. Шкода, що ви пішли на телебачення. З вас би був непоганий служитель Господа, — зітхнув ксьондз, і в його голосі вчувалася нотка професійної заздрості. Цим зітханням він надовго закрив матері рота.

— А ти ще хотіла мене ізолювати! — тріумфував батько, насолоджуючись тим, що уявив себе на єпископському троні, зодягненого в пурпурові шати.

Мати не реагувала на зачіпки, але болісно переживала все це непорозуміння. Бо як іще можна назвати несправедливість, що виявилася у фатальній ксьондзовій помилці, котрий не відрізнив атеїста від істинно віруючого? Вона вирішила обговорити цю проблему із ксьондзом Кореком. Бо не можна дозволити, щоб Павел, найбільший грішник в їхній околиці, довіку дивився на неї, як янгол на дідька. Це ще треба обміркувати, думала мати, намагаючись не помічати іронічних усмішечок над власною головою.


* * *


— Давно ми у вас не бували, — Маньчакова роззиралася передпокоєм, мовби вперше переступила поріг цього дому.

Дідусь вибіг до гостей із запалом жеребця. Він обожнював нові втілення пані Віолетти, а вона, неначе здогадуючись про це, ніколи ще його не розчарувала.

— Ха! — радісно вигукнув він. — Сьогодні нас уже відвідав дехто, вбраний майже як ви.

— Це неможливо, — почасти слушно заперечила Маньчакова. — Любий, ти коли-небудь бачив, щоб хтось одягся так, як я?

— Ні. Такого не може бути, — серйозно запевнив Маньчак.

— А от і може! — не поступався дідусь. — Він тут був! Теж у такій широчезній сукні. Ну, може трошечки вужчій, і з білим мереживом, і навіть ця ганчірочка причеплена у вас схоже. Хіба що без стрічки, — уточнив він. — І, певна річ, без капелюшка. Якби ви прийшли раніше, я б подумав, що ви з колядою, — продовжував дідусь, не звертаючи уваги на розпачливі німі протести Буби й доньки.

— Що це сталося з паном Генриком? — звернувся Маньчак до матері. — Він такий збуджений і знервований…

— Ох! — Бубина мати насилу панувала над ситуацією. — Він так переживав під час коляди. Певне, боявся, що ксьондз запитає його про останню проповідь, — пояснила вона з іронією.

Дідусь задумався і, здавалося, рахував маленькі чорні ґудзики на сукні пані Віолетти.

— А ви чого так… вишукані? Так офіційно вбрані, у чорно-білому. — Мати не могла не погодитися з тим, що дідусь багато в чому мав рацію.

— Прийшли по конверт, але запізнилися! Конверта вже забрала перша команда! — дідусь закінчив рахувати, але реготав заголосно й узагалі скидався на ненормального.

— Ми вертаємося з аукціону, — Маньчакова не звернула уваги на дідусів сміх. — Живопису, — серйозно пояснила вона.

— Живопису? То у вас грошей на яйця немає, а хочете купувати твори мистецтва? — приєднався батько.

Він ніяк не міг пробачити Маньчакам тих кількох яєць, які ніколи не перетворилися на пончики.

— А хто сказав, що ми купуємо? — обурилася пані Віолетта. — Вальдусик недавно бачив тебе в салоні «Мерседеса». Відразу було зрозуміло, що ти тільки дивився, а не купував.

— Отож-бо, — підтримав дружину Маньчак. — А на аукціоні, перш ніж установити ціни на картини, аукціоніст щоразу дивився на нас. Він сподівався, що ми підіб’ємо ціну.

— Підбити ви могли хіба що собі очі. Об рами тих шедеврів! — батькові не до шмиги було зауваження про його відвідини салону «Мерседеса».

— Бачу, що звичайнісінька людська заздрість цілковито перекреслює вам сенс нашої діяльності в царині мистецтва, — Маньчакова впала на «Людовика», і крісло сердито заскрипіло. — Не йдеться про те, аби бути багатієм чи колекціонером, а про те, щоб почуватися й виглядати, як вони, — докинула пані Віолетта.

— Якщо так виглядають колекціонери, то я виглядаю, як Бред Пітт, — не витримав дідусь.

— Якщо вже про це мова, то одна з етажерок на каналі ТВН стверджує, що я трохи на нього схожий, — дурнувато похвалився батько.

— На ксьондза ти теж схожий, отже, у певному розумінні й на пані Віолетту, — підсумував дідусь.

— Ніхто не схожий на мою дружину, — увічливо зауважив Маньчак.

— Але якщо піти далі, — уперто вів своєї дідусь, — то наша пані Маньчакова нагадувала би Бреда Пітта, що межує з абсурдом. Бред Пітт не має таких гарних очей, — додав він. зіщулившись під блискавками, які вергала Маньчакова.

— То ви граєте в бриджа чи ні? — роздратовано спитав Маньчак. — Ми не прийшли обговорювати телеперсонажів.

— Я пишу, — попередила мати.

— А в мене ввечері зустріч із продюсером, — батько безпорадно стенув плечима й зробив нещасний вираз обличчя.

— У мене контрольна з хімії, — Буба озирнулася в пошуках підтримки, але допомоги нізвідки не отримала.

— Хіміком ти однаково не станеш, — безапеляційно заявив дідусь, — а честь родини відстоювати треба, — наказав він і подався по колоду карт.


* * *


— Бубо, як я виглядаю? — до її кімнати прослизнула мама. — У мене важлива зустріч. Я зовсім про неї забула, — на ходу виправдовувалася вона. — Від цієї розмови залежить доля моїх трьох, та що я кажу, чотирьох останніх книжок, а отже й твої канікули в Греції, — плутано пояснювала мама, не усвідомлюючи, що доньчині очі нагадують два чималі блюдця.

— Що таке?

— Я тебе не впізнаю, — ледве вимовила Буба. — Ти виглядаєш… Виглядаєш, як мої однокласниці. Навіть я не одягаюся так сміливо.

— Бубо! — мати поцілувала її в щоку. — Саме про це мені йшлося! Я мушу виглядати приголомшливо молодою, молодесенькою, як старшокласниця! — пальці матері занурилися в гущавину горіхового волосся і ще більше його скуйовдили.

— Чому як старшокласниця? Ти ж не пишеш дитячих книжок, а навіть якби…

— Нічого ти не розумієш, — мати якось задерикувато сіла біля Буби. — Цей видавець, узагалі-то дуже симпатичний чоловік, але дуже молодий. Щоб уникнути вікового бар’єру, я мушу асоціюватися з його поколінням.

— Не розумію, — щиро зізналася Буба. — Дівчата, одягнені так, як ти, лаються, курять травку й не читають жодних книжок. Тож якщо ти маєш намір асоціюватися…

— Ой, дурненька! — мати зневажливо махнула рукою. — Не бійся! Йдеться про такий собі приголомшливий ефект. Що молодшою я буду, тим більше шансів у моїх книжок.

— Але ти не молодша, просто переодягнена, — останні слова Буба вимовила так тихо, що мати їх не почула, або не хотіла чути.

Зрештою, у неї вже був інший спостерігач. Дідусь довгенько вдивлявся в доньку.

— Тату, — звернулася вона до нього з усмішкою, сповненою надії, — хіба ми з Бубою не виглядаємо, наче сестри?

— Навіть Бубина сестра виглядає поруч із нею, як мати, а ти й поготів! Ти, Марисю, до чогось підключена, — дідусь легенько торкнувся тонкого дротика, що звисав біля материної щоки.

— Облиш! Це плеєр! — мати, захищаючись, відсторонила дідусеву руку. — Обережно з моєю зачіскою.

— А, то ти вже чесалася? Я гадав, що ти якось неправильно до чогось підключена, і через це в тебе такий безлад на голові. Бо вигляд у тебе досить химерний.

— Я свідомо прагнула такого ефекту. У мене важлива зустріч.

— Павел знову нервуватиме, — засмутився дідусь. — Особливо через те, що ти йдеш без спідниці.

— Як це — без спідниці? — мати аж затрусилася. — А це що? — вказала вона на клаптик тканини, який кумедно виглядав з-під светра.

— Ой, перепрошую, — спохопився дідусь. — Я думав, що це картата сорочка. Але якщо ти наполягаєш, буцім це спідниця… Ну, що ж. Я ж не дамський кравець, — виправляв він свою помилку, посміхаючись у вуса. — А ця важлива зустріч, — здобувся він на відвертість, — буде, зрозуміло, на дискотеці?

— Майже, — пробурмотіла мати, уникаючи погляду Буби.

— Тоді навіщо тобі плеєр? — наважилася спитати Буба, але наштовхнувшись на гнівний материн погляд, відразу опустила очі на текст «Макбета».

— Що таке? — мати перевела погляд на дідуся, який продовжував вивчати її новий імідж. — Ви що, батьку, вирішили остаточно зіпсувати мені настрій? — у голосі матері забриніла нотка плачу.

— Боже збав, Марисю! — заперечив дідусь. — Якраз навпаки! Я саме збирався тобі сказати, що ти перевершила пані Маньчакову. Так! Кажу тобі це з повною відповідальністю. У конкурсі на найоригінальніше вбрання ти б її обійшла, а це честь для нашої родини…

— Бубо, — у маминому голосі більше не вчувалися сльози, зараз вона дивилася на доньку. Але вже не намагалася вдавати її подружку. Навпаки, відсторонилася від неї так, що Буба покинула «Макбета», готова виконати будь-яку її вимогу. Вона не помилилася. Мати зажадала:

— Позич мені мартенси.

— Мартенси? — пробурмотіла Буба, слухняно прямуючи до передпокою. — Я не думаю… — вона несміливо намагалася заперечити, але мати перебила її й закінчила фразу:

— А я думаю, і навіть упевнена, що в туфлях або на шпильках я справді виглядатиму, як Маньчакова.

Доки мати вовтузилися в кріслі, силкуючись натягнути на свої литки тісні халяви черевиків, повернувся батько.

— Павелку! — лагідно привітала його мати. — Ти прийшов трохи зарано. Зараз я буду готова. — Вона невпевнено підвелася, обсмикуючи клаптик тканини, який сама називала спідницею.

Буба вже давно не бачила батька настільки враженим. Власна дружина його просто приголомшила. Він стояв з відкритим ротом, витріщившись на грушоподібні материні литки, стиснуті шкірою черевиків й на смужку картатого твіду, що стирчала з-під светра. Урешті його погляд зупинився на материній голові й тут батько вибухнув невтримним реготом. Він продовжував сміятися навіть тоді, коли за нею хряснули двері й ущухли чіткі, розмірені кроки мартенсів на бетонних сходах. Тато нарешті отямився й перелякано глянув на тестя.

— Ви гадаєте, батьку, що Марися в цьому вийде на люди? — запитав він.

— Ні-і-і. Я так не думаю, — заспокоїв його дідусь. — Здається, вона збирається до зоопарку. На зустріч «Люди пера в клітці з левом».

— Це тому вона переодяглася левом? — утямив батько.

— Атож, — неохоче притакнув дідусь.

— Але ж нас усе місто знає! — бідкався батько, незадоволено пригладжуючи підстриженого чуба.

— Ой, тобі не догодиш, — роздратовано відказав дідусь. — Замість радіти, що вона не йде на люди, ти капризуєш. А даремно. Певне, у неї через тебе комплекси, якщо вона намагається виглядати, як Буба.

— Як Буба? Не як лев? — укотре здивувався батько й більше не озвався жодним словом.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка