Ніколи не вір шахраям



Сторінка7/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

ГРИБОЧКИ ДЛЯ ДУШІ


Бартошова ходила між кухонними стільцями з ображеним виразом обличчя. Не досить того, що Францішек час від часу ляскав її по великому заду, то решта родини, замість того, аби зайнятися його вихованням, сиділа біля столу, аналізуючи безнадійний випадок далеко не останнього Ольчиного дезертирства.

— Насправді він мене анітрохи не кохає, — вихлипувала Олька свою вічну пісню покинутої дружини. — Тільки його комп’ютери важливі! А моє життя? Ну скажіть, я що, нагадую молочну пляшку? Або якийсь патологічний випадок хронічного материнства?

— Молочну пляшку, кажеш? — голосно замислився батько. — Хіба що трошки…

— Дай спокій, — дорікнула йому мати. — Олька має рацію. Вона повинна боротися за свою незалежність.

— Боротися? Зараз боротися? А якого дідька вона її втратила? І про яку незалежність ми тут говоримо? — у батьковому питанні забриніли небезпечні антифеміністичні нотки. — Є покинутий чоловік, занедбана дитина й комфортабельна квартира. Є полишене навчання й невдала кар’єра співачки. Треба, нарешті, дати цьому лад. Закінчити навчання, виховати Францішека й спромогтися бодай на якусь самостійність. Гарна незалежність… Моя донька в епізодичній ролі в поганенькому серіалі, із прихованою під пледом анемією! Та на місці цього Роберта…

— Ну, власне. Що б ви, тату, зробили на моєму місці? — Роберт з’явився так тихо й несподівано, що вся родина заклякла.

— Сідай, хлопче, — у батькові прокинулася чоловіча солідарність. Він навіть поступився зятеві місцем і тоном патріарха заявив:

— На твоєму місці я б одружився із власним комп’ютером. За умови, що він важив би щонайменше шістдесят кілограмів і не мав звички кидати мене по п’ять разів на місяць.

— Бачиш, що діється з моєю родиною? — в Ольчиному запитанні чаївся біль, якого вистачило б на п’ять похоронів. — Усе через тебе! Навіть тато вже не знає, що говорить… — Олька збиралася розгорнути патологічну карту сімейних хвороб, але її випередила Бартошова.

— Кава, — проказала вона так голосно, що Францішек облишив ляскати її по сідницях й перебрався на батьківські коліна.

— Який він схожий на тебе, — іронічно зауважила мати.

Роберт не подякував, бо не було за що. Тещине спостереження не мало нічого спільного з компліментом. Не було воно й до кінця правдиве, оскільки проблематична зовнішність хлопчика продовжувала становити невичерпне джерело спекуляцій на тему генетики.

— То ти не можеш без нас жити? — прошепотіла Олька, розмішуючи ложечкою несолоджену каву. Здавалося, вона зараз засяє.

— Саме так, — коротко кинув комп’ютерник. — Я без вас, а моя мати без мене. Щойно ти пішла, вона приїхала з наміром вести моє холостяцьке господарство.

— Що? Свекруха в моїй квартирі? — в Ольці прокинулася левиця. — То вже на прогулянку вийти не можна, бо не матимеш куди повертатися? Збираймося, — рішуче наказала вона, відсуваючи каву. — Бо твоя мама ще встигне звикнути до моїх нових парфумів.

— Вона вже звикла. Я віддав їй цілий флакон. Інакше вона б жила в нас аж до останньої їх краплини.

— Мої парфуми? — Олька знову завила від образи.

— Зате я маю для тебе щось краще… — у Робертових руках з’явився великий флакон від Армані. — Вони знадобляться тобі на цей кастинг. Звідти дзвонили й сказали, що чекають на тебе о вісімнадцятій.

— Робертику, найдорожчий! — Олька повисла на чоловіковій шиї зі справжнім акторським завзяттям, піддаючи при цьому неабиякому випробуванню слабкі м’язи щасливчика. Францішек продовжував репетувати, проте його заглушили інші учасники цієї сцени примирення, котрі полегшено перевели подих.

— Я ніколи б не закохалася, — думала Буба, спостерігаючи за кульмінацією мелодрами, яку знала напам’ять. Герої подружнього скандалу неухильно наближалися до згоди. — Я б цього не зробила, коли б не… Узагалі я вже теж трохи закохалася. До того ж нещасливо.

Уявила собі, як вона висить на шиї в Адася, і відчула важку лапищу несправедливої долі, що наблизила до Адасевого серця Йольку, а її, Бубу, відсунула на задній план. І ця ж таки нахабна лапа так дошкульно струсонула Бубиними амбіціями, що їй аж заболіло. А Бубина доля, дірява й зруйнована, схожа на спиці поламаного парасоля, який не може захистити її від зливи сліз.

* * *


— Що ти робиш, Бубо? — у дверях кімнати стояла мама й занепокоєно дивилася на доньку.

Буба лежала на підлозі в чудній позі. Вона непорушно дивилася на стелю. Її руки безвладно спочивали, простягнуті вздовж тулуба, а ноги були химерно вигнуті. Від цієї неприродної композиції віяло незбагненним жахом, який змушував маму нервово діяти, щоб повернути Бубиному тілу більш звичний вигляд.

— Бубо, підведись, — рішуче зажадала вона, переступаючи поріг кімнати.

її голос розбудив дідусеву пильність. Сива голова старенького заповнила решту місця у дверях. Буба скоса глянула на присутніх і неохоче повернулася до сидячого положення.

— Бубо, давай поговоримо, — мамин голос затремтів, ніби вона от-от заплаче. — Я це знала, відчувала, — голосно жалілася мати, — що не зможу тебе вберегти, захистити, попередити…

Вона сіла на матраці, не знімаючи руки зі свого чималого бюсту.

— Кажи, що ти приймаєш. Гриби, амфетамін, похідні? Кажи правду.

— Грибочки, напевне, — утрутився дідусь. — Позавчора з’їла п’ять крокетів із грибами, а я лише два.

— Якби ви, тату, з’їли п’ять, то теж лежали б у дивній позі, — сердито відповіла мати. — Крім того, це серйозна розмова. Бубо, я питаю тебе, що ти приймаєш?

— Нічого я не приймаю! — Бубу дратувало, коли випадкові розслідування ставали приводом до ідіотських дискусій. — Я медитувала, от і все!

— Бачила я вчора такі «медитації»! — мати заговорила сварливим тоном, продовжуючи стискати груди. — По телевізору показували, як виглядає медитація після однієї таблетки «екстазі». Кажуть, люди роблять такі неймовірні речі…

— Найчастіше лежать на підлозі з ознаками паралічу, — докинув дідусь. — Після двох таблеток теж лежать, але вже без будь-яких ознак.

— Я медитувала, — Буба спромоглася відповісти спокійно й упевнено. — Це новий метод, який допомагає досягнути порозуміння між духом і тілом.

— А ти хіба знаєш, як таке порозуміння виглядає? — засопіла мати.

— Я знаю, як виглядає його відсутність. Ти найкращий приклад цього.

— Я? — мати глянула на свої коліна. — У мене що, немає контакту із власним розумом?

— Схоже на те, — дідусь утупив у доньку проникливий погляд. — Ти рідко вдаєшся до розуму, Марисю.

— Бо занадто часто вдаюся до розмов з тобою, батьку, — розгнівано відрізала мати. — То що це за медитація? — звернулася вона до Буби. — Давно ти цим займаєшся?

— Відтоді, як Йолька ходить на курси для моделей.

— Вона марить! — до матері знову повернулася впевненість. — Бубо, ти мариш. Зводиш нас на манівці! Я мушу довідатися всю правду. Це Йолька фарширує тебе якоюсь гидотою?

Буба ліниво підвелася з підлоги. Сягнула по підручник з йоги й простягнула матері.

— Йолька — моя подружка, й Адась від неї дуріє. У цій ситуації я намагаюся позбавитися почуття ревнощів і розчарування. Тому медитую. Це дає можливість відсторонитися від справ, на які я однаково не можу вплинути.

— У тебе нещасливе кохання? — здивувалася мати ще більше. Немовби ніколи не думала, що її донька може закохатися. Тим більше, закохатися нещасливо. — Це ще гірше, бо ти в групі підвищеного ризику! — вона грізно глянула на Бубу й дідуся. — Тобі треба лікуватися.

— Але ж вона не колеться, то навіщо їй лікуватися? — дідусь почухав розкуйовджену чуприну. — У цьому домі є й серйозніші кандидати на лікування.

— Ви про те, що хочете полікуватися від алкоголізму?

— Я, Марисю, про насильство в родині. Я став жертвою вашої агресивності. Крім того, ти пригнічуєш мій інстинкт самозбереження…

— Це пояснює, чому ви, тату, поводитеся гірше, ніж Францішек.

— Але я, пробач, не цюняю на твій килим, проте почну. От побачиш, почну.

— Ти повинен медитувати зі мною, дідусю, — Буба повернулася до початкової пози лотоса. — Ви всі повинні медитувати зі мною, — додала вона, багатозначно дивлячись на матір. — Може, тоді не доведеться пісяти на килими, щоб опинитися в центрі родинної уваги.

— Як гарно вона це висловила, правда, тату? — мати притулилася до батькового плеча, демонструючи цим жестом цілковиту миролюбність.

— Кажи, що хочеш, Марисю, але наша Буба зовсім не така вже й дурненька.

Буба зціпила зуби й примусила себе не зважати на дідусеві коментарі. Її асертивність, яка давалася нелегко, спонукала Бубу зазирнути вглиб себе, де вона виглядала гармонійно й зовсім не нагадувала дурненьку. Якраз навпаки. Усередині самої себе Буба була відмінницею в школі виживання, свідома власної переваги над усім, що її оточує. Ну, може, не над усім, але, напевне, над світом, у якому більшість її рідних та знайомих бавилася в піжмурки. Гралися мати й дідусь, а поруч із ними крутилася, наче дзиґа, довгонога Йолька. Поміж них з певною гідністю вештався Адась. І в усіх на очах були пов’язки. Крім Буби, яка знову сплела ноги, вирівняла дихання й виключилася із гри.


* * *


— Я виходжу! — голосно заявила мати, хоча це була неправда, бо вона продовжувала стирчати перед дзеркалом. Квацяла вуста так завзято, що почала нагадувати клоуна.

— Із таким гримом? — батько з’явився несподівано і, угледівши дружинин макіяж, відмовився від традиційного цьомчика.

— У чому справа? — спитала вона ображено, склавши губи для поцілунку. — Не поцьомаєш власної дружиноньки?

— Я тобі не ватка для зняття макіяжу, щоб ти мною витиралася. Вічно ти кудись ідеш, коли я повертаюсь, — докірливо відповів батько.

— От власне, — підхопила мати. — Ми майже не бачимося, а ти захищаєшся навіть від крихти ніжності.

— Я захищаюся від цих чортових мальовидел, від яких у мене проблеми зі шкірою.

— Ти говориш, як клієнтка косметичних салонів! — перелякалася мати.

— Авжеж. Переборщив я з тією шкірою.

— Доки ти не фарбуєш нігтів, я за тебе спокійна.

Мати обдарувала батька янгольською усмішкою й випарувалася, залишаючи після себе пахощі парфумерного магазину.

— А ви, батьку, чого так зачаїлися? У цьому домі що, усе відбувається в передпокої?

— Мене привабив аромат парфумів. Навіщо ти ними користуєшся, Павле? Жіночі, — дідусь принюхався й гидливо скривився.

— Це Марися, а не я.

— Вона так тебе напахтила?

— Дайте мені святий спокій і щось на обід. Я геть не маю настрою жартувати. Де Буба?

— Медитує. А обіду вже немає.

— Що значить «немає».

— Те, що його вже з’їли.

— І мій обід теж?

— Обід це тобі не шарфик, котрий або твій, або мій. Лежить собі й чекає на власника.

— То хто нині привласнив мою порцію?

— Певне, я.

— Я завжди знав, що вас неможливо любити.

— Безкритично нікого не варто любити. Навіть себе, бо можна перетворитися на нарциса.

— Що ви, тату, міфами мене годуєте. Я волів би спожити щось реальніше.

— Я саме про це подумав. У барі стоїть наше улюблене віскі. Як ти вважаєш? Крапля еліксиру не зашкодить. Навіть чоловікові, який фарбує нігті.

— Не зашкодить, — покірно відповів батько, згоджуючись із фактом, що пообідати йому доведеться іншим разом.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка