Ніколи не вір шахраям



Сторінка23/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

ДІВЧИНА ВАРТА, ЯК НАЙКРАЩА КАРТА


Буба приїхала така втомлена, що ледве трималася на ногах. Добавка не сприймала таких аргументів і не знімала з неї своїх величезних лап.

Батьки ставилися до неї ніжно і з любов’ю. А дідусь, який особливо чекав на повернення онуки, пильно спостерігав за нею, в надії прочитати на її личку важливі новини. Але намарне.

На питання як воно було, Буба відповіла коротко:

— Це таємниця. Для мене також. Але, здається, непогано, — додала вона, побачивши розчарування на обличчі старенького.

Але потім уникала діда й збувала його незрозумілими відповідями. Аж нарешті, коли ціла родина натішилася її присутністю, тихенько зайшла до його кімнати.

— Я тобі скажу те, що знаю, але за умови, що це залишиться між нами, — запропонувала вона.

— Це ти Коцютекові доносиш, а не я, — образився дідусь. Підняв два пальці на знак присяги й за мить був найщасливішим дідусем в усій Польщі.

— Мені запропонували особистого тренера й заняття, — розповідала Буба, поїдаючи черговий сирок. — Я потраплю в лігу й у мене є шанс отримати міжнародну стипендію, уже не пригадую, яку саме. А взагалі, дідусю, уперше в житті хтось розмовляв зі мною особисто, а не через маму й тата, розумієш?

Дідусь розумів онуку дуже добре. Зрештою, він завжди її розумів і беріг як зіницю ока, бо знав, що рідко можна зустріти такі здібності, які Буба демонструвала, розв’язуючи бриджеві задачі. Колись сам розповідав їй, що коли вона народилася, він хотів подарувати їй колоду карт, і виявилося, що там було більше на одну чирвову кралю. Відтоді в нього не було сумнівів, що на бриджевому небосхилі з’явилася нова зірка, яку рано чи пізно помітить увесь світ. Атож. Увесь світ! Бо дід завжди мав схильність до перебільшень.

— Ти моя чирвова краля, схожа на співочого дрозда, — захоплено прошепотів він і витягнув з папірця ланцюжок із блакитним камінчиком.


* * *


Першим до Буби підбіг Мілош.

— Чому ти мені нічого не сказала? — обійняв він її. — А я, дурень, повірив у твою бабцю в Сопоті!

— Звідки ти знаєш? — здивовано й трохи розчаровано запитала Буба. Їй хотілося самій розповісти про все Мілошеві.

— Про це говорили в останніх новинах. Було б ще кумедніше, якби це читав твій тато.

— Він навіть не втямив би, що йдеться про мене, — посміхнулася дівчина. — Удома ще нічого не знають.

На математиці Сокира зовсім сказилася. Витягла Бубу з-за парти й примусила вийти до дошки, де загадала їй задачу рівня математичної олімпіади, а тоді задоволено спостерігала. як дівчина блукає лабіринтами алгебраїчних рівнянь, незрозумілих найкращим учням школи. На щастя, Буба впоралася й усе ще перелякана, поклала крейду.

— Я тобою пишаюся, — Сокира не вміла висловлювати почуттів, тому її похвала пролунала, як докір. — А щодо бриджа, — додала вона, — то мій чоловік просить у тебе автограф.

У класі загуло, коли мала Буба, у принципі «нічого особливого», як казала про неї Йолька, розписувалася на книжці Сокири, тобто її чоловіка, чемпіона Польщі із шахів, який точно був би чемпіоном Європи, якби вся Росія належала до Азії.

— Сама повертаєшся? — в Адасевому запитанні ховалася цікавість і якийсь невисловлений жаль. — Бо я теж, — додав він навіщось, хоча Буба ні про що його не питала.

— Мілош допомагає Агаті розібратися в біології, — пояснила вона, руйнуючи надії Адася на те, що її самотність має серйозніші причини.

— Колись ми з тобою завжди гомоніли, — пригадав Адась із піврічним запізненням. — І було так чудово, — зітхнув він.

— Та ж ми завжди собі балакаємо, — якось незграбно втішила його Буба.

— Але вже не так.

— Я тебе й зараз люблю, Адасю, що з того, що трохи по-іншому? — Буба замовкла, бо її слова нічого не могли змінити. І слова Адама, на які вона так терпляче чекала, теж не мали впливу на незворотні зміни в Бубиному серці. — Іноді так буває, розумієш, таке трапляється, — спокійно пояснювала дівчина, — що ми просто не помічаємо когось або щось.

— А з тобою такого не сталося, га? — трохи в’їдливо спитав він, дивлячись на сяючу Бубу.

— Ні, бо я уважно дивилася. Не прогавила ані тебе, ані Мілоша.

— Щодо мене… — пожвавився Адась.

— Щодо тебе, то це ти проґавив мене. Треба вміти відрізняти дрозда від сороки, — відрізала вона. — Але ніколи не пізно стати знавцем птахів. Дивися, Адасю, весна! — Буба захоплено роззирнулася. — Твій дрізд, напевне, ховається десь недалечко. Тобі доведеться ходити навшпиньках, щоб знову не перелякати, не сполохати його, розумієш?

Хлопець кивнув головою. Якось невпевнено й сумно. Зупинився біля свого будинку.

— Ну, бувай.

— Бувай, — відповіла вона, а тоді швидко додала, — до побачення.

* * *


— Нам насправді не потрібно нічого проти молі, — гриміла Бартошова в домофон, біля якого стояв один із дворових п’яничок у турецькому кожушку.

— А може, ви, панянко, купите? — простягнув Бубі руку з лавандовим кружечком. Дівчина готова була заприсягтися, що цю лаванду він поцупив у дружини або матері.

— Ні, спасибі, — чемно відказала вона. — У нас справді немає молі.

— Ну, бодай п’ятірку позичте, панночко, — благально озвався той.

— П’ятірку можу подарувати вам на щастя, а не на пиво, — попередила Буба, хоча й знала, що долю п’яти злотих наперед вирішено.

— Скільки я казала тобі, Бубо, що не можна давати грошей чужим чоловікам. Навіть ксьондз Корек категорично проти таких учинків, — мати стояла перед дзеркалом і старанно вискубувала собі брови. — Я саме збираюся до костелу, — пояснила вона, наче це пояснювало потребу вискубування брів.

— А звідки ти знаєш, що я йому дала?

— Чула в домофон. Я підійшла, бо хотіла дати тому панові пару копійок. І що я чую? Моя рідна донька дає якомусь волоцюзі гроші. Глянь на цю спідницю. Не задовга?

Мати дивилася на власне відображення, посикуючи від болю.

Спідниця, на Бубину думку, була трохи закоротка, але вона вирішила про це не говорити.

— Те, що треба.

— А що це ти там тягнеш? — мати вгледіла велику картонну коробку, яку Буба поставила біля стіни, а тоді поклала на «Людовику».

— Подарунок, — відсапуючись, пояснила Буба, витираючи піт із чола.

— Подарунок? Для кого?

— Для діда. У нього ж нині день народження.

— Е-е-е, він тебе надурив, — мати повернулася до своїх брів. — Наскільки я пам’ятаю, у нього день народження у квітні.

— Авжеж, — Буба накривала коробку плащем, роздумуючи, як непомітно перетягнути її до своєї кімнати.

— То вже квітень? Як гарно пахне! Що це готується на кухні? — мама поводилася, як Добавка. Щоразу, як пані Марія хотіла піддобритися до Бартошової, вона втягала носом кухонні пахощі, а якби мала хвоста, то напевне почала б ним виляти. Буба також відчула запах свіжо спеченого пирога.

— Пані Аню! — мама опинилася біля плити. — Мене мій нюх не підводить?

— У пана Генрика нині день народження, — якщо Бартошова коли й усміхалася, то це був саме той випадок.

— А скільки йому виповнюється років? — пані Марися зніяковіла й не знала, як це приховати.

— Цього не знає навіть він сам, — замислилася хатня робітниця. — Каже, що здається, сімдесят.

— П’ять років тому йому вже було сімдесят три, — заперечила мати. — Треба це з’ясувати. Бубо, у дідуся ж є паспорт…

— Ні, мамо, — уперше Буба озвалася так рішуче. — Я не перевірятиму, бо це зовсім неважливо. Нехай йому буде стільки років, скільки він сам хоче. Зроби це для нього, — додала вона, делікатно натякаючи, що в мами немає для власного батька подарунка, крім, хіба що, гарних намірів.

— Якого подарунка? — дідусь саме зазирнув до кухні, принаджений запахом улюбленого пирога. — А яке в нас свято, що пані Аня так розігналася? — задерикувато глянув старий на квітчастий фартух. — Зараз угадаю… Моя донька влаштовує благодійний бенкет і зараз забере до ксьондза Корека цю пахучу смакоту… Або… Може, у нас минає якийсь місяць, відколи в домі з’явилася Добавка. Чи Бартошова хоче повідомити нас, що виходить заміж.

— Заміж, не заміж, а терпець мені зараз увірветься, — пані Аня жартівливо замахнулася на діда ганчіркою. — Ваше щастя, що нині я добра.

— Тату, — мама з гідністю підійшла до старого, — лише я забула про ваше свято, — зізналася вона.

— Ну, що ж, Маріє, — дід бавився з донькою, як кіт з мишею, — не буду приховувати, що я страждаю, але це можна виправити…

— Скляночкою бренді? — здогадливо прошепотіла та.

— Звичайно, люба!

Перш ніж на столі з’явився випроханий дарунок, батько повернувся з роботи.

Настрій у нього був чудовий.

— Многая літа, многая літа! — вигукував він, розмахуючи букетом троянд.

— Щось ти передав куті меду, Павле, — дідусь ледь помітно скривився. — Мені до вподоби твоя щедрість, але чоловікам, наскільки я знаю, квітів не дарують. Довоєнний дипломат ніколи б не вчинив такого faux pas… — почав було старенький, але зять його перебив.

— Тату, будьте бодай раз великодушні й продемонструйте жіночу делікатність. Я хочу подарувати троянди як… символ міцної чоловічої дружби.

— Краще б ти підкріпив цю дружбу пивом або сигарами, — вів своєї дід Генрик, простягаючи, проте, руку до квітів. — Попроси Бартошову принести вазу з водою, бо твій символ доведеться викинути.

— Звідки ти знав, що в батька день народження? — пошепки допитувалася мати. — І чому нічого мені не сказав? Знову я виглядаю як дурепа!

— Ну, якщо «знову», то це аж ніяк не трагедія, — чоловік поцілував її в щоку. — Я знав, бо вчора, коли ми обідали, він сам про це сказав.

— А де я була вчора, що не чула нічого? — допитувалася мати.

— Обідала, але не з нами, — нагадав їй Павел. — У ресторані «Макао» з німецьким видавцем.

— Ой, справді! Брізоль у червоному вині! — пригадала мати, але негайно спохмурніла.

— А мені ти квітів ніколи не даруєш, — докірливо прошепотіла вона.

— Як це ніколи? — заперечив батько.

— Хіба що на день народження, — набурмосилася мама, як маленька дівчинка.

— Ну, батькові я теж приніс троянди на день народження.

— Приніс троянди… — передражнила вона чоловіка. — Це ти вперше згадав про його свято. Але із квітами ти таки переборщив.

— Марисю, — вираз татового обличчя, здавалося, промовляв «я все тобі поясню», — щиро кажучи, мені ці квіти дали. Причому не знаю навіть, хто, — швиденько додав він, помітивши ревнощі в очах дружини.

— Звідки вони в тебе? — допитувалася вона.

— Мені їх дали внизу.

— У нашому будинку?

— Так.

— А хто?


— Посильний.

— Для кого?

— Цього він не сказав. Запитав, чи я живу в шостій квартирі, а тоді попросив, щоб я передав, то я й узяв…

— Але хіба це для батька? — вигукнула мама. — Може, вони для мене? Там напевне є записка…

— Мабуть, — батько насилу стримував маму, щоб та не кинулася перевіряти, кому призначалися квіти. — Будь ласкава й трохи вгамуйся. Потім собі подивишся, тобі їх прислали чи ні. Старенький так зрадів…

— Обід, — Бартошова проминула подружжя, яке з’ясовувало стосунки, і поставила у вітальні великий полумисок зі смаженою фореллю.

— Риба, — скривився дід, але цього разу ледь помітно, бо бренді вже встигло подіяти на нього заспокійливо.

— А для вас особлива страва, — перед дідусем опинилася величезна тарілка з його улюбленими яловичими фрикадельками.

— Як я вас люблю, пані Аню, — серйозно заявив дідусь і, не чекаючи на решту родини, почав наминати обід.

— Ти ж збиралася до ксьондза Корека, — нагадала мамі Буба, сідаючи напроти дідуся.

— Не сьогодні. Я подзвонила, що прийду завтра, — пані Марися не могла зосередитися на їжі. Вона продовжувала вперто дивитися на троянди.

— То скільки вам насправді років, тату?

— Не розпитуй, Марисю, що мені менше, тим молодша в мене ти.

Ніхто не вникав у логіку дідового розумування, бо навіщо? По обіді перед дідусем Генриком з’явилася велика картонна коробка з Бубиним подарунком, і вся родина напружено чекала, коли ж іменинник покаже, що там усередині.

У подарунках криється якась незбагненна сила, що збуджує чужу цікавість, — думала Буба, спостерігаючи за палаючим маминим обличчям. Вона більше не дивилася на троянди. Зате уважно споглядала мотузку, якою бавився дідусь. — Подарунки — це такі собі скрині Пандори. Якби не вони, то в дорослих було б менше нагоди повернутися до власного дитинства. Такі припущення підтверджувала нетерплячість в очах Бубиного тата, який ладен був розрізати мотузок, аби швидше дізнатися, що ж там усередині.

Нарешті, коробку відкрили, і всі побачили металевий корпус, а потім на столі опинився невеличкий гарненький телевізор. Без сумніву, новий і недешевий.

— Бубо!!! — вигукнули всі водночас. І замовкли, дивлячись на екран так, наче бачили телевізор уперше в житті.

Буба була задоволена. Вона завжди любила робити подарунки, а цей був першим, купленим за власні, «виграні» на турнірі, гроші.

Дівчина задерикувато посміхалася.

— Я впевнена, дідусю, що на цьому екрані ти рано чи пізно побачиш свої виграшні номери спортлото. Тепер, коли тебе знову покарають ув’язненням у своїй кімнаті, ти завжди можеш розраховувати на особистого інформатора.

— Звідкіля, Бубо, ти взяла таку суму? — мама занепокоєно дивилася на доньку. — Скажи, що ти не купила його за символічні гроші в злодіїв…

— Звісно, ні!

— А якщо не за символічні гроші… — допитувався вже батько, — то за які кошти?

— Великі, — відповіла Буба, скромно потупившись.

У діда тремтіли руки, він вочевидь хотів сказати щось дуже важливе, але був такий зворушений, що йому геть мову відібрало. Мати дивилася порожніми очима на телевізор і Бубу, сповнена побоювань, що десь недогледіла, і в доньки почалися серйозні проблеми. Батько, мабуть, думав те саме, бо раптом утратив зацікавлення цією справою, немов побоювався кожного наступного питання. Лише подумки прикидав, чи останнім часом у нього не пропадати якісь більш-менш пристойні гроші. Водночас соромився таких думок, бо це так по-дурному, підозрювати власну доньку, яка до того ж, ніколи нічого не взяла без дозволу.

Розкрив «Виборчу» й заглибився в читання.

— Перше квітня, — тихенько бовкнув дідусь, червоніючи від сорому. — Перше квітня, — повторив він голосніше, мало не плачучи. — Я просто хотів пожартувати, що в мене день народження. Він у мене п’ятнадцятого, а тепер… Ти мене покарала, Бубо, — дідусь хлипав зовсім не по-чоловічому.

— Дідусю! — Буба поплескала його по плечі. — Я, звісно, знаю, що в тебе день народження п’ятнадцятого. Дивись, — вона простягнула йому вітальну листівочку, яка досі лежала серед папірців у коробці. — Ось дата. Бачиш? Зовсім не сьогоднішня.

— Ну, то хто з нас мав рацію? — мама негайно пожвавилася. — Виявляється, лише я дозволила себе ошукати! Ха, ха, ха! — розреготалася вона мало не істерично. — Ви хотіли показати, яка я погана дочка, а коли дійшло до справи, виявилося, що лише я не втратила здорового глузду.

— А чорта лисого це правда, — озвався дід і відразу пошкодував, бо Буба не любила, як хтось лається, навіть не дуже грубо. — Для тебе, Марисю, мій день народження може бути щодня й ніколи! Бо ти своїм татом анітрохи не цікавишся. Павел, принаймні, квіти приніс.

— А, квіти, — відгукнувся з-над газети батько. — Вони зовсім не для вас, тату, ці троянди. Я так собі думаю, що для Марисі. Пошукай-но в букеті, люба, мабуть, там є якась записочка.

Здавалося, дід зовсім не переймався тим, що його поступово позбавляли честі й подарунків. Якби не Буба, він точно висловив би всім, де він має їхні побажання й презенти. Звісно, крім телевізора, на який старенький і досі дивився мало не побожно. Уперте копирсання в трояндах припинив батько, який звертався виключно до дружини, підозріло при цьому позираючи на Бубу.

— Диви-но, Марисю, — показав він на фото з першої сторінки газети. — Шістнадцятирічна чемпіонка із бриджа. Однолітка нашої доньки. На фотографії навіть трохи скидається на Бубу. От, слухай: «Талант, який може стати козирем польського спорту», «Дівчина варта, як найкраща карта»… от, що пишуть! Або ось… «Викликала захоплення в усіх членів журі дійсно професійною підготовкою». «Сама дівчина розповідає, що в карти її навчив грати дідусь». Оце я розумію! — батько схвально ляснув по газеті. — От якби наш дідусь так зайнявся Бубою… але де там! Краще бавитися з Маньчаками, ніж як слід попрацювати.

— А яке прізвище цієї чемпіонки? — у Бубиних очах спалахнула іронічні вогники.

— Таке саме, як і в нас! — вигукнув батько. — Але звати Агнешка.

— Зараз, зараз, — мама стала поруч із батьком, намагаючись роздивитися фотографію.

— А й справді! Її звуть, як нашу Бубу.

— Тільки ця Агнешка… — батькові явно щось почало світати в голові, і коли він нарешті, пригадав собі, що Бубу, власне кажучи, теж звуть Агнешкою, то глянув на доньку зовсім спантеличено. Мати теж стояла непорушно, дурнувато повторюючи «О Боже» або «О Господи», наче Буба була ксьондзом Кореком чи якимось пам’ятником, що асоціювався з релігійними подіями. А не просто її донькою.

— Ну, що? — тріумфував дід. — А ви гадали, що Буба поцупила той телик з вітрини крамниці? А вона ж заробила дуже пристойні грошенята. Про перемогу я взагалі мовчу! І ти був правий, Павле, кажучи, що ці троянди не для мене. Бо вони, мої любі, від мене для Буби.

Бубині очі засяяли щастям. Як це приємно, коли батьки іноді пригадують собі, що про власну дитину знають геть усе. Ну, може, не зовсім. Це справді занадто. Майже все. Так воно буде найкраще.


Про автора


Барбара Крсмовська (1958) — відома польська письменниця. Авторка багатьох романів, у тому числі.vi для молоді, що користуються великою популярністю: «Буба» (2002) — головна премія на конкурсі «Повір у силу фантазії»: «Буба: мертвий сезон» (2007); «Позолочена рибка» (2007) — «Книга Року» польської філії International Board on Books for Young People та перша премія на Літературному конкурсі ім. Астрід Ліндгрен; «Пушка» (2008).
zad1.jpg_0.jpeg

notes

Примітки

1


Харцери — польська скаутська організація (прим. пер.).

2


Ляп (франц.).
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка