Ніколи не вір шахраям



Сторінка20/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

У КОЖНОГО СВОЇ ПРОБЛЕМИ


Щастя справді не може тривати вічно, — подумала Буба, коли наступного дня на Звіринецькій з’явилася Олька. Усупереч своїй звичці, сестра не розридалася на порозі й навіть не торкнулася чипсів та печива, спокусливо виставлених на столі у вітальні.

На дідуся вона дивилася сумовито й не реагувала на його зачіпки, а на додачу ще й сиділа в позі, котра аж ніяк не належала до її улюблених. Олька нагадувала черницю, яка намагається втриматися на відповідній відстані від грішного світу, що дідусь спробував пояснити її новими професійними зацікавленнями.

— Дай-но вгадаю, — зміряв він старшу онуку непривітним поглядом. — Татусь домовився для тебе про крихітну роль у серіалі «Непорочні магнолії з ордену «Кохання».

— А є такий серіал? — тупо запитала Олька, не очікуючи відповіді.

— Гм, я пожартував, — визнав дід свою поразку, проте розпитував далі. — Певне, у тебе немає грошей на золотий зуб або тату, а ти хочеш бути на висоті, — ризикнув він, але цього разу не так упевнено.

— Тату я зробила ще рік тому, а золоті зуби мене не цікавлять, — Олька вочевидь уникала конфлікту, що занепокоїло старенького ще більше.

— Я вже й сам не знаю, — здався дідусь. — А може, йдеться про Францішека? Невже він захворів? Або, не дай Боже, лікарі сказали, що його психічна неврівноваженість є незворотньою. Ну, розумієш…

— Нічого вони не сказали. Зрештою, не знаю, — в Ольчиних очах блиснули сльози, які не мали нічого спільного із гнівом чи роздратуванням. Вони були чисті й невинні, як і сьогоднішня Олька.

— То що, у біса, сталося? — гаркнув дід, не витримуючи атмосфери розмови. — 3 тобою навіть посваритися по-людськи не можна! — висунув він Ольці вагоме звинувачення. — Раніше, як ти приходила, я поруч із тобою принаймні відчував власну досконалість, бо з тебе так і перли егоїзм та відсутність такту! А зараз? Кажи, що трапилося, бо як утілення черниці ти виглядаєш по-дурному. От, навіть цей твій плач! — просторікував він глузливо, анітрохи не зворушений сльозами, що котилися з Ольчиних очей. — Це ж не нагадує нормального плачу примхливої зірки, це волання скривдженої невинності!

— Що сталося, Олько? — Бубу теж занепокоїла незвичайна поведінка сестри.

— Нічого, — Олька витерла очі й неуважно поправила пасемко волосся, що падало на чоло. — Нічого. Просто я залишилася сама.

— Як це сама? — здивувався дідусь Генрик. — А куди ти поділа чоловіка й сина? Це ж тобі не зужита косметика…

— Вони склали одяг, іграшки й наші сімейні фото з поїздки на Кашуби… — тихо продовжувала Олька, — тоді викликали таксі і… і… я залишилася сама, — схлипнула вона.

— Тобі не вдасться мене переконати, що твій син викликав таксі, — дід продовжував шукати причину, щоб нормально посваритися.

— Роберт викликав, — примирливо мовила Олька, — а мій син тим часом позбирав свій конструктор «Лего» й поскладав його до рожевого рюкзачка, — і вона дала волю сльозам.

— Треба бути несповна розуму, щоб купувати хлопцеві рожевий рюкзак, — дідусь несхвально похитав головою. — А що, блакитних не було?

— Чому вони так тебе покинули? — допитувалася Буба, яка воліла прояснити ситуацію. — Може, ти зробила або сказала щось не так?

— Мабуть, так. У подружньому житті все, що робиш, завжди не так, хіба що крім обіду для чоловіка, — зарюмсала Олька.

— Ось тут я з тобою згоден, — серйозно заявив дід. — То чого ти скиглиш? Тепер можеш робити все, що тобі заманеться!

— Але я хочу, щоб вони повернулися! — у словах Ольки було стільки болю, що Буба, у чиїх очах теж блиснули сльози, відчула, що їй теж цього хочеться.

— Дзвони, — наказав дідусь, простягаючи Ольці телефон. — Дзвони й скажи це своїм мужчинам.

— Не можу, — Олька закрила обличчя долонями, а її плечі затремтіли. — Я вже телефонувала. Кожного разу Роберт кладе слухавку…

— Ти дзвонила?.. — розстроївся дід. — У тебе гідності й на копійку нема! — вигукував він, забуваючи, що кілька хвилин тому сам закликав її це зробити. — Ми люди горді, — казав він, забираючи телефон, — і не збираємося принижуватися перед якимсь шмаркатим синочком пані аптекарки та її недорозвиненим онуком!

Буба не вперше позаздрила дідові, що той так легко позбавляє родину проблемних елементів.

— Але ж це мій чоловік! — Олька розпачливо глянула на діда. — І син!

— Твій колишній чоловік та колишній син, — заявив старий. — Завжди можна знайти щось краще.

Буба залишила сестру в розпачі й дідуся, який переконував Ольку, що їй краще негайно розлучитися. Вислизнула до передпокою й набрала Робертів номер.

— Привіт, Роберте, це Буба, — прошепотіла вона до слухавки. — Так, Олька саме це нам і сказала. Вона тут, — додала ще тихше. — Ні, не знає, що я дзвоню. Хочеш поговорити про це? — запитала дівчина. — Гаразд. Увечері у скверику. Ну, па!

Олька не виявляла зацікавлення жодними життєвими потребами. Не їла, не пила, крилася від стурбованих батьків та діда, що мріяв про бодай невеличкий скандальчик. Добре почувалася хіба що в товаристві Добавки, яка вирішила, що м’який Ольчин живіт — чудове місце, щоб подрімати по обіді. Буба запропонувала сестрі оселитися в її кімнаті й утаємничила батьків у свій план. Відтоді всі з нетерпінням чекали вечора, пов’язуючи з Бубиною місією несміливі сподівання на залагодження стосунків у «данському королівстві».

Буба раділа прогулянці з Добавкою. Перспективі зустрічі з Робертом теж, бо дівчині Роберт подобався. Він ніколи не молов дурниць і не був снобом, а саме цими рисами відзначався попередній Ольчин наречений.

Роберт стояв під старим каштаном, найвищим у сквері, і курив цигарку. Тупцяв на місці, бо березневий морозець ще хапав надвечір, байдужий до теплих обіцянок метеопрогнозу.

— Привіт, — кинула Буба зіщуленому швагрові. — Ти куриш?

— Ой! — Роберт виглядав трохи знервованим. — Так, трохи, віднедавна… Правду кажучи, я лише вчуся… — присоромлено зізнався він і затоптав недопалок.

Рушили вперед. Мабуть, Роберт задовго обдумував родинні проблеми на самоті, бо в Бубиній присутності виголосив довгий і відвертий монолог про мінуси подружнього життя. Узагалі-то Буба вже їх чула, але з Ольчиних вуст. Претензії відрізнялися лише адресатами. Наприклад, Олька завжди стверджувала, що її занедбують. У свою чергу Роберт уважав, що занедбують саме його. Якщо, на думку Ольки, Роберт не був до неї достатньо терплячим, то Роберт переконував, що Олька його зраджувала. Із цих взаємних звинувачень випливало, що і Роберт, і його дружина одночасно мили посуд, водили Францішека на корекційну гімнастику, прибирали, поїдали солодощі, не спали й узагалі робили все, щоб «зберегти цю чортову сім’ю».

— А цього разу я просто не витримав, — зізнався Роберт, наближаючись до фіналу родинної драми, — і пішов. Разом із сином. Якби я так не вчинив, то Олька точно б нас покинула. Вона вже не раз так робила…

На Робертовому обличчі, крім суму, не відбивалися жодні негативні почуття, на ньому не було слідів гніву чи ненависті. Буба зробила висновок, що Роберт просто дорослий хлопчик, чоловік великої дівчинки, і зараз ці діти знову не поділили іграшки, ляльку й місце в пісочниці. Посварилися, розсталися, кожен побіг скаржитися мамі, але вони вже сумують одне за одним і тепер з радістю похапали б свої пасочки й відерця, щоб ділитися ними на нейтральній території. Буба полегшено зітхнула, задоволена, що й цього разу все це лише дитяча забава в тата й маму, такі собі хованки, далекі від небезпечних ігор, у яких тато й мама перестають бути батьками, а дитина перетворюється на покинуту в пісочниці й нікому не потрібну ганчір’яну ляльку.

— Знаєш, Роберте, — озвалася дівчина своїм дзвінким підбадьорливим голосом, — я впевнена, що все ще можна виправити.

А Роберт глянув на Бубу так, немовби вона була хірургом, якому принесли дві кістки й загадали створити з них розумну блондинку. І їй це вдалося.

Сіли на лавці, і Буба почала давати швагрові докладні поради, як найпростішим чином повернути мир у сім’ї. Той погодився, що слід робити це швидко й без зайвих з’ясувань стосунків. А тоді розцілував Бубу так міцно, що та ледве з лавки не впала. Потому вони разом рушили додому. І саме вчасно, бо там Олька вже намагалася навчитися курити, і на підтвердження своїх невдалих спроб голосно кашляла.

Пізно ввечері, коли на Звіринецькій ущухли пристрасті, усі оцінили тишу, яка запанувала в помешканні.

— Вітаю, Бубо, — дідусь плямкав над тарілкою вівсяної каші. — Навіть ксьондз Корек не залагодив би цього краще.

Буба хотіла здаватися скромною, проте усвідомлення власного успіху призвело до того, що вона мало не луснула від гордощів.

— Атож! — притакнула вона ледь хвальковито. — Мені таки вдалося! А якби їм трапилася така собі Астріда?

— Капець, — притакнув дід. — Так і бачу, як твоя сестра тягалася б по судах, Францішек пісяв на Марисині килими, а мені б довелося спати на розкладачці в кухні. Я швидше вмер би, аніж таке витримав, тому ти врятувала не лише цей безнадійний шлюб, а й моє життя, — урочисто заявив він.


* * *


Звідкіля наступного дня дід витяг цей дивний бланк, Буба так ніколи й не дізналася. Бланк чекав у неї на столі, а щоб його бува не здмухнуло протягом, дідусь поклав на нього двотомну енциклопедію бриджу.

— Пиши, — наказав старий пригніченій Бубі.

Смуток супроводжував дівчину протягом кількох останніх годин, які вона провела на балконі, виглядаючи в бінокль не птахів, а Мілоша. Уперше Мілош не з’явився в їхньому місці, де вони спостерігали за птахами. Ба! Він узагалі не прийшов і до того ж нічого їй не пояснив. — Завжди щось стається вперше… — думала Буба, намагаючись якось себе розрадити, але їй це явно не вдавалось.

— Пиши, — терпляче повторив дідусь Генрик, підсовуючи їй бланк.

— Заява, — прочитала Буба й запитально глянула на старого. — Що це ми заявляємо?

— Це ти заявляєш, — заперечив дідусь. — Та пиши, нарешті, — він нетерпляче тупцяв на місці.

— Який турнір? — спитала вона, глянувши на аркуш.

— Та яка тобі різниця. Турнір — і все! — діда дратувала Бубина допитливість. — Ти пиши, а не розпитуй, — нагадав він.

їй було, зрештою, однаковісінько. Машинально записала свої дані, дивуючись, що вона у свої шістнадцять років (дідусь постійно підкреслював, що це чудовий вік) поводиться нині, як дружина пана Місьорка, яка з біноклем у руках стримить на балконі, визираючи, чи її чоловік пліткує з іншими неробами на подвір’ї. Дійшла висновку, що її прізвище, начебто цілком польське, звучить жахливо (певне, тому мені підсвідомо хотілося змінити його на «Бродзевич», подумала дівчина). Нарешті погодилася заплатити вартість чогось там і забронювала номер у готелі в Сопоті. Вона пережила вже стільки химерних дідових ідей, що зараз могла б спокійно записатися до армії.

— Готово, — буркнула Буба, підсовуючи дідові аркуш, списаний її недбалим почерком.

— Спасибі, — голос дідуся відразу став офіційним. І лише вираз обличчя, з яким він переконував її, що мудрі птахи завжди повертаються до своїх гнізд, свідчив про особливе ставлення старого до орнітології взагалі, і до Буби зокрема.

* * *


Наступного дня вранці Буба віддала дідові свою «яєшеньку», батькові — тости, і не випила молоко. Це лише умовно можна було вважати жертвою з її боку, бо цього ранку їй зовсім не хотілося їсти. Їй треба було якомога швидше побачитися з Мілошем. І хоча Буба вийшла з дому раніше, щоб не проґавити в натовпі його зелену куртку, і йшла повільніше, ніж зазвичай, аби він міг розгледіти її серед кольорових шапочок і беретів, то до ліцею дійшла сама-самісінька. Побачила його лише після дзвінка, коли по чався урок малювання. На Бубин подив, Мілош поводився так, наче її в класі взагалі не було. Дівчина перестала дивитися в його бік і намагалася зосередитися на роботі, яка вимагала принаймні розрізнення основних кольорів.

— Блакитне дерево? — здивувалася Віковічна (названа так на пам'ять про незмінну хімічну завивку, яка на думку ліцеїстів, була найстарішою завивкою в історії перукарського мистецтва).

— А воно блакитне? — Буба здивувалася не менше, ніж учителька, яка пильно глянула на неї.

— Зате небо, здається, зелене, — делікатно продовжувала Віковічна.

— Справді, — погодилася Буба, — небо дійсно занадто зелене! — перелякано вигукнула вона, і вчителька до кінця уроку не зводила з дівчини проникливого погляду.

Миючи після дзвоника пензлі, Буба помітила, як Мілош не поспішав здавати малюнок. Потім занадто довго витирав парту й нарешті, змився, як зелена акварель з Бубиних пальців.

Після уроків вона швидше, ніж завжди, вибігла з ліцею, але Мілоша вже не було. Ані на стадіоні, ані під каштаном, ані біля воріт, де збиралися зграйки сірих горобців, що полювали на рештки учнівських сніданків.

Зате за ворітьми, у гущавині бузку, на так званій «лавочці курців» Буба помітила знайому куртку із сірим капюшоном.

— Агата? — перепитала вона, підходячи ближче.

Агата сиділа з утомленим обличчям і дивилася на цигарку, що була в її руці. Бубина присутність не змусила її навіть підвести голову.

— Ти куриш? — Буба ділила людей на тих, кому куріння підходить, і на тих, хто в жодному разі не повинен цього робити. Агаті нізащо не варто було курити, тому в Бубиному голосі забриніла гірка нотка.

— Не знаю, — тихо озвалася Агата, — пробувала кілька разів, але не вийшло.

Здавалося, Агату пригнічувала відсутність у неї такого вміння.

— Дай спокій! — Буба сіла поряд. — Тобі проблем мало? Напевне вистачить тих, що вже є, — докинула вона змученим голосом.

— Ти вже говориш, як я, — терпко усміхнулася Агата. — Але проблеми в нас досить різні. І я б охоче помінялася ними з тобою.

— А я навпаки, — запевнила Буба, упевнена, що не може бути нічого гіршого, ніж стати непомітною для очей орнітолога.

— Але ж ти не знаєш, на що хотіла б помінятися, — Агата посміхнулася так сумно, що Буба відразу забула про свої прикрощі. — Пригадуєш? — Агатин погляд блукав кущами, на яких цвірінькали крихітні пташки, — ти колись казала, що в тебе вдома всі живуть своїм життям, ніхто тебе не помічає, мама частіше спілкується із дзеркалом, ніж із тобою, тато хоче, щоб його весь час хвалили, а сам ніколи не хвалить тебе…

— Бо це правда, — Буба споважніла й заздро спостерігала за веселими горобцями. Їй теж хотілося вмоститися на гілці й злитися із сіренькою зграєю. — Я про це нікому не розповідала, — тихо мовила вона. — Ніхто, крім тебе, не знає, як важко бути донькою людей, котрі постійно зайняті собою або роботою. Вони пояснюють, що роблять це задля мене, але в них бракує часу запитати, чи не хотіла б я піти з ними в суботу, наприклад, у кіно на «Бріджит Джонс» чи…

— Дай спокій! — у голосі Агати залунала нотка роздратування або навіть зневаги. Дівчина підвела голову, і тепер на Бубу дивилися її очі, сповнені болю. — Повір мені, — видушила вона гірко, — інколи мені хочеться, щоб мене не помічали. Я… я так часто молюся про це… Бачиш? Цей синець… — з куртки висунулася рука Агати з величезним крововиливом. — Або ось тут, на шиї… — вона розв’язала шарф і Буба із жахом помітила сліди чиїхось сильних пальців, — це доказ, що не завжди можна сховатися… Від власного батька, — закінчила Агата з ледь помітною іронією. І ця іронія була важча від найважчого каміння, яке Буба досі зустріла на своєму шляху.

Очі Агати вже були сухі й зайняті бійкою двох горобців за окраєць.

— Невже після цього можна сказати щось розумне? — гарячково думала Буба. В її очах уперто блищала якась дурна сльозина, і дівчина нічого не могла з нею вдіяти.

— Мабуть, не знаєш, що в цій ситуації сказати, аби не виглядати по-дурному? — посміхнулася Агата й знайшла Бубину долоню, прикриваючи її власною, холодною рукою. — То не кажи нічого, бо навіщо? Ти класна, тільки життя зовсім не знаєш. Тобто, — докинула вона за хвилину, — тобі знайомий інший біль. Такий… людський. А мій — нелюдський, — закінчила вона, жбурляючи горобцям шматок черствої булки. — Ну, не рюмсай, — Агата відгорнула неслухняне волосся з Бубиного обличчя й погідно дивилася на неї. — Мій батько п’є, тому все цим і закінчується. Але інколи він буває тверезим, і тоді на світі немає кращого батька.

— А часто він буває тверезий? — у Бубиному питанні жевріла надія.

— На жаль, ні. Частіше він п’яний. Це хвороба, а він занадто слабкий, щоб лікуватися.

— Ти могла б прийти до мене, втекти… — Буба міцно схопила худі Агатині руки й благально вдивлялася в подругу.

— Від цього не втечеш. Ну, і в мене ще є брат. А хто його захистить, якщо я сховаюся в тебе?

— Ти хочеш сказати, що із цього немає жодного виходу?

— Мабуть, який-небудь є, — Агата глибоко замислилася й мовчала. Горобці вже помирилися й виїдали крихти, розсипані в грязюці, змішаній зі снігом. — Є якісь блакитні й оранжеві телефонні лінії, психологи, лікарі… Але є проклятий, дурний сором, який примушує тебе не ходити на фізкультуру, щоб ніхто не побачив твоїх синців, не носити коротких рукавів і викотів. І мовчати, бо коли скажеш забагато, про тебе говоритимуть «дочка алкоголіка». Неважливо, що ти відчуваєш. Завжди будеш гіршою. Неважливо, що ти читаєш. Навіть ті, хто в очі книжок не бачать, зате їхні тверезі батьки готують їм уранці сніданки, дивитимуться на тебе, як на патологію, покидька суспільства. А найгірше, що дочці алкоголіка завжди гірше, ніж йому самому! Я волію нікому про це не розповідати, — тихо зізналася Агата. — Тим більше, що батько… — вона замовкла.

— …що твій батько? — Буба підхопила ці слова, як кволу рослинку.

— …що він ще десять років тому був чудовим хірургом. А зараз, коли його позбавили ліцензії, а в мами кожні два роки новий коханець, він зовсім змінився. У нього налиті кров’ю очі, збільшена печінка, постійне похмілля й професія «алкоголік». Та, здається, ти хотіла поділитися зі мною своєю проблемою. А я так по-дурному розбазікалася, — Агата обтрушувала брюки, занепокоєно дивлячись на подругу.

— Своєю проблемою? — Буба ледь почервоніла. — Ні, я лише хотіла запитати… звичайно, ти можеш не погодитися, але я подумала…

— Ну, давай швидко, бо мені ще малому англійську пояснювати.

— Я б хотіла… — Буба зібрала в собі всю свою мужність, — ти можеш бути моєю подругою?

— Я вже давно твоя подруга. А віднині знаєш, що я саме так до тебе ставлюся, — відповіла Агата.

І Буба знову зрозуміла, що Агата мала рацію. Бо сором — це болюче відчуття, що пече, як незагойна рана.

Удома дівчина побачила діда, який припав вухом до дверей спальні.

— Привіт, — помахав він до неї. — Ходи-но, послухай, бо справді варто.

За мить відскочив від дверей, як попечений, і це врятувало йому життя. Батьки з палаючими обличчями вибігли зі своєї кімнати. Спершу мама, яка не помітила зіщуленого під стіною діда. За нею батько, дивно збуджений і почервонілий. Побачивши Бубу й старого, він вочевидь пожвавився.

— От і добре, що ви тут, — кинув він. — Ну, Марисю, — звернувся він до дружини, — покажи татові свою останню покупку.

— Але я купила їх для тебе, — ледь не плачучи відповіла та.

— Мені вони замалі, — в’їдливо відказав батько. — Запитаймо в Буби, — і він глянув на доньку. — Бубо, ти носиш таку білизну?

— Яку саме? — Буба зрозуміла, що тато трохи переборщив з інтимними питаннями.

— Таку, — почувся пригаслий голос мами. У її руках був білий бавовняний клапоть з написом дрібними літерами.

— Але ж це цілком нормальні труси, — здивувалася Буба.

— Марисю, — зажадав батько, — покажи-но їх іззаду.

Мати слухняно показала білизну з іншого боку. Замість класичного крою присутні вгледіли вузеньку смужечку, яка не прикрила б навіть Ольчиних сідниць.

— Стрінги, — тихенько промовила мама, немовби відкриваючи таємницю.

— Отож-бо й воно, — загримів батько, — моя дружина купила якісь стрінги, які ззаду виглядають не як звичайні труси, а лише ними прикидаються. Це білизна з якогось кошмарного секс-шопу! Моя дружина одягається в крамниці для якихось розпусних дівок! — батько аж нетямився від люті, вочевидь забуваючи, що до кола його слухачів і глядачів приєдналася Бартошова.

У тиші вітальні як грім розлігся її голос:

— У мене теж є такі.

Після цього сміливого зізнання настала хвилина тиші. Мати дивилася на Бартошову так, немовби їхня хатня робітниця була шведською королевою, яка вручає Нобелівську премію. А Бартошова тим часом спокійнісінько протирала виделки й ложки краєм свого накрохмаленого фартуха.

— Як це? — батько дивився на неї зі зростаючим зацікавленням. — Ви теж собі купили такі труси? — недовіра в його голосі могла б образити навіть найурівноваженішу жінку.

— А чом би й ні? — задерикувато спитала та. — Навіть колір схожий, тільки розмір більший, — зізналася вона ледь присоромлено. — Вони класні, правда, пані Марисю? — Бартошова поводилася, як бувалий комівояжер з торбою, повною стрінгів.

— Дуже мені цікаво, — зневажливо продовжував батько, — де це купують такі непристойні труси з вузенькою смужечкою?

— В «Арс Крістіана», — відрізала Бартошова, приголомшивши всю родину. — І до них ще додають три свічки, якщо вирішите купити. Найкраще запитати в нашого ксьондза Корека, — абсолютно серйозно порадила вона батькові.

Дідусь уперше за довгий час зберігав мовчанку. І вперше дивився на Бартошову неначе на стару картину, у якій раптом розгледів шедевр.

Буба у свою чергу була переконана, що якби мати вміла куховарити, то тиждень готувала б обіди замість Бартошової. Але вона не вміла. А батько… Батько виглядав, як самовпевнений гравець, котрий вилетів з «Першого мільйона» на самому початку. Тому про всяк випадок поставив друге, дуже особисте запитання.

— Коли обід, пані Аню?

— Обід на столі, — з гідністю відказала Бартошова й рушила до кухні, гордо випнувши сідниці, обтягнуті, мабуть, стрінгами розміру XXXL з ледь помітним малюночком.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка