Ніколи не вір шахраям



Сторінка2/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЗАПЕКЛИЙ АТЕЇСТ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ


— Як я виглядаю, Бубо? Цей светрик достатньо обтислий?

Бубина матуся від ранку крутилася перед дзеркалом, приміряючи безліч речей. Буба подумала, що коли й далі так піде, мати досягне стану повної відсутності білизни, залишаючись навіть без тоненької комбінації, а це дещо суперечитиме ідеї зустрічі, організованої ксьондзом Кореком.

— А може, занадто обтислий? — засумнівалася мати. Але ненадовго. — Власне кажучи, ні, — вирішила вона, зробивши перед дзеркалом кілька піруетів. — Саме те, що треба. Крім того, ксьондз Корек любить пурпуровий колір.

Буба приглядалася до неї, примруживши очі. Не вперше мати в присутності доньки розмовляла сама із собою, своїм тілом, колготами й пурпуровим светриком. Але вони настільки рідко зустрічалися вдома, що дівчина була вдячна їй навіть за постать у дзеркалі, яка час від часу зупиняла погляд на доньці, очікуючи схвалення в таких важливих справах, як колір шарфика, котрий мати саме приміряла.

— Без нього краще, правда, Бубо? — вона поглядала на годинника. І Буба знала, що переддзеркальна аудієнція невблаганно наближається до кінця.

— Ф’ю-ф’ю-ф’ю! — свиснув батько, який несподівано з’явився у дверях і, як завжди, повів боротьбу зі своїм портфелем за право першості ввійти додому. — Зараз я вгадаю! Сьогодні в публічному будинку «Золота Лола» лекція на тему «І я збочила із праведного шляху».

Батько в останній момент помітив Бубу. Ледь зніяковів, але донька заспокоїла його поглядом, котрий стверджував, що існування домів розпусти не в стані порушити світ її цінностей.

— Я йду до ксьондза Корека, — набурмосилася мати. — Твої жартики абсолютно недоречні.

— У такому випадку, твій одяг теж, — усміхаючись, зауважив батько. — Хоча… — розумував він, силкуючись зняти черевики, — ксьондз Корек, напевне, любить такий обтислий пурпур…

— А звідки тобі про це відомо? — мати завжди дратувалася, коли батько, запеклий атеїст, намагався коментувати її філософські погляди, зокрема ті, що стосувалися релігії.

З кухні визирнула Бартошова.

— Риба! — голосно сповістила вона.

Буба подумала, що якби риба, про яку всім нагадала Бартошова, була ще жива, могутній голос домробітниці безсумнівно вбив би її.

— То нині п’ятниця? — здивувався батько.

— Тебе це не повинно обходити, — холодно проказала мати. Вона вважала, що справжній атеїст має бути послідовним у своїх переконаннях, так само, як істинний католик.

— Я щось не те почув? — з дідусевої кімнати визирнули пишні вуса. — Знову риба? Навіть під час війни я харчувався більш різноманітно! Якщо пам’ять мене не зраджує, учора теж була риба!

— Ні, дідусю, — заперечила Буба. — Учора лише пані Коропова дзвонила.

— То й що! — дідусь був помітно роздратований. — Я ненавиджу таку кулінарну одноманітність. Під час війни…

— Під час війни ви були у Франції, — нечемно втрутилася мати.

— До всього, ще й з тією хвойдою, заради якої татко покинув свою першу дружину, Марисину маму, — мстиво додав батько.

— Моя перша дружина зовсім не була Марисиною матір’ю, — дідусь намагався змінити тему аж ніяк не на кращу.

— І ви мешкали із цією хвойдою над готелем «Асторія», у якому не діяли окупаційні закони, — безжально продовжувала мати. Вона, мабуть, розправилася б з усім дідусевим минулим, якби не годинник.

— О Боже, я мушу бігти! — згадала вона, змагаючись із затісними туфлями.

Вона цьомкнула Бубу, погладила чоловікову чуприну й залишила після себе легеньку хмарку парфумів.

— Моя доня пообідає зі мною? — на відміну від дідуся, батько не протестував проти риби. Він з’їв би її цілу купу. У нього вочевидь був чудовий настрій.

— А тестя не запрошуєш? — дідусь посилено шукав причину, щоб посваритися. Походжав передпокоєм і голосно сопів.

— Риба мені особливо смакує у вашому товаристві, — запевнив його батько, прямуючи до столу. — Шкода лише, що ви її не любите.

— Я Бартошової не люблю, — тихенько прошепотів дідусь, переступаючи магічний поріг їдальні. — Ця лиха жінка колись доведе мене до клінічної смерті. Коли це станеться, — продовжував він, запихаючи за комір лляну серветку, — мій заповіт знайдете ліворуч у секретері.

— Заповіт? — батько недовірливо глянув на Бубу. — А що такого в цьому заповіті? Адже у вас нічого особливого немає!

— У мене є гідність, — гордовито підкреслив дідусь і зробив таємниче обличчя. — Тому я хотів би спочити у Швейцарії, поруч із моєю другою й коханою дружиною. Твоєю бабусею, — тицьнув пальцем у Бубу, — і твоєю тещею… — заявив він, свердлячи зятя проникливим поглядом.

— Не думаю, що це можливо, — не здавався Бубин батько. — Адже матуся-покійниця у своєму заповіті записала, що тато не може знайти вічний спокій поруч із нею.

— У неї теж була власна гідність, — тактовно зауважила Буба.

— Якщо пан Генрик не обідатиме, то я розповім, де я вас бачила востаннє, — Бартошова височіла над його тарілкою і з огидою придивлялася до розквецяної риби, у якій дідусь бабрався пальцями.

— Батьку, ви знову були в «Спортлото»?

— З усією пенсією! — закінчила зловтішно Бартошова, гордовито покидаючи їдальню.

— Уб’ю цю гарпію. Бігме, колись візьму й уб’ю… — дідусь поблід і, як завжди, коли нервував, захрипів.

— Бубо, — батьків голос звучав благально, — я б не хотів, аби мама про це довідалася. Це трохи з моєї вини, бо в середу було моє чергування…

— А в інші дні чергую я, — зітхнула Буба, наливаючи дідусеві мінералки.

Хрипіння поступово стихало.

— Коли ви вже дізналися, скажу вам, що я був за крок до успіху. Наступного разу…

— Наступного разу не буде, — рішуче перебив його батько. — Як покарання пробудете дві години на самоті.

— Я ціле життя пробув на самоті, а він вирішив покарати мене двома годинами, — буркотів дідусь, готуючись вийти з-за столу.

Буба не могла заприсягтися, але була майже впевнена, що перш ніж повернутися до своєї кімнати, дідусь висолопив у бік Бартошової свого чималого язика.

— Як твої справи, Бубо? Усе гаразд?

Буба подумала, чи батькові спало коли-небудь на думку, що кожну розмову він починає однаково. Ніби щойно повернувся з далекої подорожі. Запитання, чи все в неї гаразд, було загальним, і аж ніяк не заохочувало Бубу до звірянь. Що їй було відповісти? Що не все гаразд? Що батько вже тричі переносить їхню поїздку на Віслу? Що вчитель англійської по-англійськи кепкує лише з Буби, і що вона по-англійському йде з уроку? Нарешті те, що Адась, той самий, з яким Буба знайома з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? І що він навіть не подумав піти з Бубою на «Міс Сайгон», хоча в неї були два квитки? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому. Без карколомних поворотів долі, без приголомшливих і неймовірних ситуацій, від яких перехоплювало би подих.

Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих.

— Знайшов, — зрадів він, витягнувши якісь папери. — Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне.

— Телевікторина чи якесь інше шоу? — Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії.

— «Повір мені».

— Що? — здивувалася Буба.

— Бубо, це така назва. «Повір мені» — організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з’єдналися їхні долоні, серця й сумління… — аж сяяв батько.

— Жахливо, — коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога.

— Жахливо? — не зрозумів тато. — Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей…

— Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях. Противний, паскудний ексгібіціонізм ціною максимальної кількості глядачів. — Буба знала, що вона справляє батькові прикрість. Він спантеличено дивився на неї.

— Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.

— А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? — Буба уважно глянула на тата. — На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?

— Ну… — замислився батько. — У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти…

— Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?

— Ну, це інша справа.

— Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.

— Але ми з мамою…

— Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, — докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка