Ніколи не вір шахраям



Сторінка18/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

ЗОЛОТА СЕРЕДИНА ПАНА МАНЬЧАКА


— У мене є «інь», і я не збираюся з вами сперечатися! — агресивно вигукувала мама, яку обступили рідні.

— А раніше, Марисю, у тебе була цілком непогана родина, — сумовито нагадав тато, намагаючись зазирнути їй в очі.

Часу залишалося небагато, бо щомиті могла повернутися пані Астріда, яка туманила голову вже третій прихильниці світла природи.

— Ви що, не розумієте, що все змінилося? — мати глянула на зосереджені на ній обличчя. — Відтоді, як я збагнула існування тай-ші, моє життя отримало нове значення.

— А що отримали від тебе чоловік, донька й старий батько, це тобі байдуже? — гримів дідусь, у якого уривався терпець, щойно він чув сповільнену доньчину мову й бачив її блукаючий погляд. — Ти нас усіх ошукала! І ксьондза Корека теж! Коли він довідається про всі ці твої «тай-срай», будь певна, що в наступному житті ти прокинешся поряд із цією чужою жінкою, яка вже кілька тижнів поглинає наші сніданки!

— Марисю, повернися до нас! — благально прошепотів тато, і в його серйозних очах Буба помітила справжні чоловічі сльози.

Побачивши це, мама теж раптово розплакалася. Вона ридала, як буває з нечемними дівчатками, коли ті про щось дуже-дуже шкодують.

— Я не знаю… — скаржилася вона схвильованим голосом, — мені потрібна була гар… гармонія і рів… рівновага, і ще зро… зрозуміти себе, але я ні… нічого не зрозуміла…

Буба ніжно притулилася до маминого обличчя, змученого новими звичками й драконівською дієтою. Обійняла її, як завжди, коли ділилася з нею своїми проблемами, і тихенько прошепотіла:

— Ми на тебе чекаємо, мамо. Прошу, повернися.

Почувши дзвоник, усі затамували подих. Крім матері.

Вона на мить відсторонилася від Буби й проказала своїм колишнім спокійним, урівноваженим тоном.

— Не відчиняйте. Вона все цінне від мене вже винесла. Там залишилися хіба що мої книжки, — і знову вибухнула плачем, який пролунав, як найпрекрасніший струнний квартет. Ні! Як «Героїчна симфонія» Бетховена у виконанні найславетнішого оркестру.

Пізно ввечері мамина кімната знову перетворилася на її кабінет, а родинне життя — на ідилію. Бо саме так Буба уявляла собі ідилічне життя. Мати завзято друкувала на комп’ютері, ніби брала участь у змаганнях зі швидкісного набирання тексту, батько переглядав альбом з фотографіями часів їхнього медового місяця, а дідусь із насолодою допивав рештки віскі, які знайшов у батьковому барі. Буба не робила нічого важливого, проте так лише здавалося. Бо дівчина насолоджувалася картиною. Сиділа й намагалася запам’ятати ці чудові миті, які поселилися в очах найрідніших для неї людей. Усе це стало її щастям. Проте це важко було кому-небудь пояснити. Хоча, подумала Буба, Мілош відразу б її зрозумів! Мріяти про нього теж було приємно, зокрема через те, що ніхто їй у цьому не заважав. Батько з дідусем балакали пошепки.

— Ну поясніть мені раціонально, чому це сталося? — не здавався батько. — Навіщо вона нам таке встругнула?

— Гадаю, це криза звичних цінностей, — дідусь процитував Маньчакову й постукав пальцем по спорожнілій пляшці, показуючи цим, що продовжить, якщо йому доллють. — Бачиш, сину, — вів він далі, — вона спершу розчарувалася в тобі, а потім перенесла це на весь світ.

— У мені? А що я такого їй зробив? Ця офіціантка на морі — звичайна приємна дівчина…

— І цього виявилося досить! У Марії вразлива мистецька душа. Це в неї від мене, — хвальковито підкреслив дідусь. — Проте вона швидко втрачає віру в себе…

— А це вже не від вас, — в’їдливо докинув батько.

— Ну, що ж… За Маріїні недоліки я не відповідаю. Я лише намагаюсь пояснити тобі її бехавіор.

— Бе… що? — батько неспокійно ворухнувся в кріслі.

— Зовнішні ознаки існування, сину. Отже, Маріїн бехавіор — це складний синдром клімактеричного віку, от, що я думаю.

— Бехавіор? Здається, такого терміну немає, — утрутилася Буба.

— Не будь така розумна! — перебив її батько. — Як це немає, якщо я його, нарешті, зрозумів? — заперечив він. — Але чому цей клімактеричний процес не відбувається в неї нормально? — запитав він так, немовби мати була хворою, а дідусь лікарем. — Можна було б приймати якісь гормони чи ще щось…

— У неї дуже делікатна, світла душа, — нагадав дідусь.

— Точніше вона «світло природи», — увічливо нагадав батько, злегенька закопилюючи губу. — Ми тут носимося з Марисею, як з неповносправною дитиною, а якийсь підозрілий брат Бенедикт загарбав собі всі наші компакт-диски, а про Марисин велосипед і наш туристичний намет я взагалі мовчу.

— Це був дорогий урок утрати довіри, — підбив підсумок дідусь. — Тобі доведеться швидко її повернути, інакше щомиті який-небудь всемогутній проповідник з іншої секти може поїхати звідси твоєю машиною.

До кімнати несміливо увійшла мати. Стала за спинкою крісла з винуватим виразом обличчя, який був у неї від самого обіду.

— Тату, ви щось про ксьондза Корека згадували, — шепнула вона нерішуче. — Я розумію, що ви не говорили йому про цю… Астріду? — мамин голос був схвильований.

— Ми ж не ідіоти, Марисю, — відповів їй дідусь. — Ксьондз Корек спокійно чекає собі, доки ти отямишся.

— Ну, от він і дочекався, — радісно заявила мати, готова застрибнути до потяга, легковажно викресленого з розкладу її релігійних мандрівок. — Пробачте мені, — проказала вона ще тихше. — Я надолужу втрачене, — глянула вона на Бубу з невимовною любов’ю. — Крім того… я пишу справжній бестселер. У мене вже навіть назва є: «У пастці почуттів».

— Можеш додати «псевдорелігійних», — порадив дідусь. — Краще продаватиметься.

Мати хотіла було образитися, але, на щастя, пригадала собі, що коли йдеться про конфлікти, то вона добряче вже до них спричинилася. Тому глянула на родину з веселою усмішкою, трусонула своїм густим горіховим волоссям і, як колись, ніжно обійняла батька. І він виглядав задоволеним.

* * *


Здавалося, усе повернулося до норми. Дідусь знову залишив усю пенсію в кіоску зі спортлото, батьки зробили «сабантуйчик» для знайомих, а коли ті пішли, співали дуетом студентські пісні, Францішек не склав іспиту в дитсадочку, бо виявився «занадто непристосованим», а Бартошова захворіла на ангіну.

Такі новини занотувала Буба у своєму щоденнику вже після періоду «правління Астріди». Зараз, перечитуючи зроблені поспіхом нотатки, вона посміхнулася від думки про те, що така велика Бартошова хворіє на ангіну, як дитина. Через цю її несподівану недугу найбільше страждав дідусь, який не міг звикнути до супових концентратів.

— Такого свинства я навіть під час німецької окупації не їв, — бідкався він над журеком з пакетика.

— Бо тоді такого не робили, — нагадав батько. — Чудовий, Марисю, справжня старопольська кухня! — підлещувався він до матері, перев’язаної завеликим фартухом Бартошової в польові маки. — Ще можна було б яєчко покласти, картопельки… — запропонував він.

— Я збиралася так зробити завтра, — мати зраділа, що в них із чоловіком такі схожі кулінарні смаки.

— Як це завтра? — дідусеві урвався терпець. — Ти що, хочеш одним пакетиком годувати нас цілий тиждень? Через мій труп! — запротестував він.

— Ви ж знаєте, батьку, що ваша смерть — річ страшенно непередбачувана. А журек буде завтра, — сердито підкреслила вона, невміло орудуючи ополоником.

— Завтра я поверну сюди Бартошову, — пригрозив дідусь. — Живу або мертву. Інакше я з’їм вас живцем! — пообіцяв він так рішуче, що мамин журек перестав смакувати навіть батькові.

— Дідусь дивився «Мовчання ягнят», звідси й канібалізм, — коротко пояснила Буба.

— Авжеж! — спалахнув батько. — Наш дідусь дивиться лише кулінарні передачі! Прошу дуже! — він зрадів несподіваній ідеї. — Існує така корисна програма, як «Готування на екрані». Замість нарікати, можна приготувати який-небудь маленький шедевр, тим більше, що Марися знову повернулася до написання своїх шедевральних романів, а Ви на пенсії й маєте купу часу.

— Я готую так добре, що все, що зроблю, з’їдаю сам, — заявив дідусь, і батько без ентузіазму погодився на покращений варіант журеку.

— Що у вас підгоріло? — біля плити височіла Маньчакова. — Двері були відчинені, і ми прибігли, щоб рятувати ваш обід! — додала вона, киваючи Маньчакові.

— Нічого в них не згоріло. Це їхній суп так дивно пахне. — Пані Віолетта заспокоювала чоловіка, у якого завжди на обличчі був подив. Навіть, коли він нічому не дивувався.

— Журек їстимете? — мати помішала в каструлі ополоником. Її суп нагадував хвилі повені, які здіймалися, лякаючи присутніх.

— Н-і-і, — сором’язливо подякувала Маньчакова. — Ми їли нині галушки…

— Ви самі готуєте галушки? — здивувався дідусь. — Галушки — це ж справжній делікатес, мням, смакота, — у нього потекла слинка, як у голодної дитини.

— У моєї дружини теж є куховарка, — гордо похвалився Маньчак і якось дивно блиснув посмішкою. — Зветься «Хортекс» і коштує три п’ятдесят за пакет, — знову блиснув він, і не лише дотепом.

— А що це у вас там усередині, пане Маньчак? — поцікавився дідусь.

— Це? — Маньчак широко роззявив рота й продемонстрував золотого зуба. — Зуб, — коротко, але гордо пояснив він.

— Золотий? — дурнувато допитувався дідусь. Адже всім було ясно, що золотий.

— Звичайно, — пані Віолетта вочевидь вимагала, щоб нею теж зацікавилися.

— Але ж тепер таких ніхто не ставить, — дідусь був знавцем протезування, тому решта родини поставилася до його слів із цілковитою довірою.

— Пане Генрику, — у голосі Маньчака забриніли великосвітські нотки, — тільки такі, тільки!

— Цього сезону вони повернулися, — пояснила Маньчакова, немовби зуби були лелеками, що поверталися до своїх гнізд. — Якщо хочете бути на висоті, теж мусите собі поставити такі, — порадила вона дідусеві.

— Волію бути немодним, ніж смішним, та ще й за свої ж таки гроші, — швиденько вирішив дідусь. — А ви, пане Маньчак, виглядаєте, як кацап чи якийсь азіат.

— Кацап чи азіат, яка різниця, — настрій у власника незвичайного зуба був просто чудовий. — Зараз мода на золоті зуби й татуювання. Волію бути модним кацапом, аніж занедбаним польським пенсіонером! — і він глянув на дружину, яка захоплено слухала його просторікування.

— Казала я тобі, що вони нам заздритимуть? — нагадала Маньчакова чоловікові.

— А де ж татуювання? — напався дідусь, силкуючись вивести суперника з рівноваги.

— На дружині, — спокійно відповів Маньчак.

Та зсунула із плеча каракулеве манто й усі побачили чорний клубок змій. Зміюки були товстелезні, бо й рука пані Віолетти аж ніяк не належала до худеньких. Запанувала тиша, а на обличчях модного подружжя розцвіли переможні посмішки, немовби вони щойно двічі виграли в бриджа.

— Ну, як щодо партійки? — Маньчакова благально глянула на Бубиних батьків.

— Вибачте, не можу, — мати порожевіла. — Я збираюся до ксьондза Корека, — повідомила вона кокетливо й разом з тим гордо, ніби йшлося про побачення з відомим кіноактором.

— На мене теж не розраховуйте, — швидко попередив батько. — Я записую анонс програми «Не треба ля-ля».

— Це щось про Євробачення? — запитав дідусь.

— Ні, — пояснив йому батько. — Це публіцистична передача про політичні брехні й затуманювання виборцям мізків.

— Ну, матеріалу в тебе просто море! — захоплено відгукнувся старенький. — Зіграйте з нами, — запропонував дід від себе й онуки. — Ми завжди до ваших послуг, — і він вишукано вклонився Маньчакам.

Пані Віолетта ледь помітно скривилася, а її чоловік зітхнув.

— Ну, якщо інакше не можна… — невесело відповів він.

— Але ж ви завжди з ними граєте, то в чому справа? — мати запитально глянула на подружжя бриджистів, перетворюючи свої губи за допомогою помади на щось схоже на темну соковиту сливу.

— Вони не хочуть, бо вже місяць, як постійно нам програють, — похвалився дідусь гордо, мов дитина.

— Якщо в когось краще з картами, ніж із розумом, то немає на це ради, — відрізала Маньчакова, граційно прикриваючи тату м’якеньким хутром ягняти.

Останньою в процесії гравців була Буба, яка йшла, низько схиливши голову. Вона вже передчувала, що завтрашня контрольна з хімії стане її ганебною поразкою в турнірі шкільного життя.

— А не занадто сміливо? — батько зблизька придивлявся до соковитих маминих вуст. — Невідомо, чи ксьондз Корек так сильно любить сливи, — зауважив він.

— Зате він любить мене, — зальотно похвалилася мати, проте стерла надмір помади з губ, солодко посміхаючись батькові.


* * *


Шкільне підвіконня, на якому сиділа Буба, здавалося їй настільки затишним, що йти на хімію взагалі розхотілося.

— Не дурій, Бубо, — переконувала Агата, — якщо не підеш, стопудово матимеш проблеми. А як напишеш цю кляту контрольну, то принаймні матимеш шанс на якесь там «задовільно».

— У мене навіть на одиницю шансів немає, — Буба голосно аналізувала своє безнадійне становище. — Але знаєш що? — додала вона жваво, — я однаково не шкодую. Учора після Маньчакового вісту я всупереч усьому вийшла у винову масть, а все складалося так… — вона замовкла, побачивши, що подруга нічого не зрозуміла. — Зрештою, неважливо, але я зіграла так само як Мартенс, ну, знаєш, цей знаменитий бриджист! — Агата не знала, проте Бубі це не заважало. — Повір мені. Після такої партії людина починає себе поважати. Піду я на хімію, — закінчила вона, зістрибуючи з підвіконня, — зрештою, не завжди ж можна вигравати.

* * *


Буба про всяк випадок ущипнула себе за руку. Але це був не сон. На її парті з’явилася крихітна шпаргалка із трьома розв’язаними завданнями. У Буби не було найменших сумнівів, що шпору написав Мілош. Усвідомлюючи що може наразити його на небезпеку, Буба постаралася так спритно заховати папірець, точнісінько як мати, коли приховувала спущені петлі в колготах. Цієї миті вона зрозуміла, що любить Агату й дідуся, пані Коропову, котра вранці побажала їй успіхів, і камінчик, який вона буцнула дорогою до школи. Але це не все. Вона відкрила в собі цілі поклади теплих почуттів до хімічки, котра весь час дивилася на Йольчині руки, і навіть до Маньчакової. Буба ладна була полюбити всіх зміюк на її тату. Не кажучи вже про Мілоша, якого вона теж дуже любила. Адже ці три завдання на клаптику паперу, що був меншим від трояндової пелюстки, насправді розв’язав він. Усі гарячі почуття вигравали в Бубиному серці тріумфального марша, коли скромно посміхаючись, дівчина поклала свій листок на стосик чужих контрольних. Мілош, певне, бачив це, бо сидячи за партою, гриз свою ручку й усміхався.

Поверталися з Мілошем повільніше, ніж зазвичай.

— Завтра я спостерігатиму за дятлом. Я вже знаю, де в нього гніздо. Може, підеш зі мною? — Запитав він, укладаючи в запитання всю свою мужність.

— А де мені взяти бінокль? — Буба вирішила обійтися без примх, за що Мілош був їй страшенно вдячний.

— Бінокль прибуде разом зі мною, — запевнив її хлопець, усміхаючись.

— А куди прибуде? — допитувалася Буба, про всяк випадок поглядаючи на поблизькі дерева.

— Це поки що таємниця, — Мілош явно зволікав з відповіддю. — Не можу тобі сказати, бо викажеш мене Кшисеві, а він теж збирається спостерігати дятла.

— А мені здавалося, що Беату Гороблевську.

— Ага, — зрадів Мілош, — мені теж здавалося, що в ній є щось пташине.

— Я навіть скажу тобі, що саме, — похвалилася Буба, — прізвище!

Мілош зареготав так голосно, що галки, які посідали на траві, цілою зграєю злетіли в повітря. Дідок, який проходив повз, зневажливо глянув на Мілоша й так само вороже на Бубу.

— Ото ще сучасна молодь! — пирхнув він обурено. — Крикливі хулігани й бездушні лобуряки! Останніх птахів у місті полохаєте! — і він грізно замахнувся паличкою.

А Мілош якось так інстинктивно пригорнув Бубу, захищаючи від старого. І вона до списку тих, кого любила, додала милого, хоча й розгніваного дідка, і всміхнулася йому з-над Мілошевого плеча своєю найчарівнішою посмішкою.

Увечері ввімкнула струнний квартет, що грав Рахманінова, і задивилася у вікно, за яким поважно пропливала велика куля місяця. Заплющила очі, уявляючи собі місяць з великими білими крилами, що непорушно висів у небі. І хоча він ніяк не бажав перетворюватися на великого птаха, Буба полюбила його ще більше. За те, що він завжди з’являвся, коли їй цього хотілося.


* * *


Уранці, жваво збігаючи сходами, вона зустріла пана Коцютека. Той, як завжди, старанно защіпав пальто й долонею обтрушував великого шкіряного портфеля. Такі Буба бачила хіба що в документальній кінохроніці п’ятдесятих років. У кадрі також з’являлося пальто, таке самісіньке, як у пана Коцютека.

— Бубо, — лагідно заговорив пан Коцютек. — А ця пані, сцо недавно у вас зила, це хто?

— Пані Астріда, — трохи перелякано зізналася Буба, оскільки не була впевнена, чи може довірити комусь домашні секрети.

— Гм, — гмикнув пан Коцютек, — Астріда. А цим вона займаєцьця, ця пані Астріда? — продовжував допитуватися він, дивлячись спідлоба на Бубу.

— Здається, у неї якась цікава професія, — бурмотіла Буба, чимраз більше перелякана. — Вона була науковим консультантом книжки, яку пише мама, — швиденько вигадала дівчина.

— Казес, науковим, — прошепотів пан Коцютек, наче з повагою, проте його наміри продовжували залишатися незрозумілими. — А де мозна цю даму побацити? — допитувався він мало не нахабно.

— А ви теж пишете книжку? — здивувалася спершу Буба. — Чесно, не знаю, не маю поняття, — вела вона далі, здіймаючись на хвилях фантазії. — Певне, допомагає іншим письменникам, — припустила дівчина.

— Гм, — відказав пан Коцютек. — Інсим письменникам… — задумливо шепелявив він.

— А… чому ви запитуєте? — Буба перелякано дивилася на Коцютека, бо колись дідусь назвав його головним будинковим шпигуном.

— Справді хоцете знати? — увічливо запитав пан Коцютек.

— Звісно, — притакнула Буба.

— Бо це найвродливіса зінка, яку я будь-коли бацив. Я… я, ти знаєс, не надто цікавлюся зінками… Ну, сцо з, — він скромно посміхнувся, — я холостяк за власним базанням, — попередив він. — Та коли я побацив цю цудову зінку, в мені озили давні спогади. Вона мені нагадує доцку такого собі садівника, який замолоду завзди позицав мені велосипеда…

На щастя пан Коцютек глянув на годинника й перелякався, побачивши на якій поділці перебуває маленька стрілка.

— Ой, Бубо! — вигукнув він, — ти мене тут так затримала, сцо мені доведецьця довго виправдовуватися в банку. До побацення.

— До побачення, — відповіла Буба й чемно зробила кніксен.

Як дивно, — думала вона, біжма долаючи дорогу до ліцею, — ніколи не вклоняюся, а перед паном Коцютеком в мене ноги самі підгинаються. Може, від страху? Хоча ні, — вирішила дівчина, відчувши симпатію до відвертого чиновника. — Він неначе із чорно-білого фільму про давні часи й людей. Ніхто, крім пана Коцютека не защіпає холош прищепками, коли сідає на велосипеда. І мабуть, ні в кого в усьому місті немає більше велосипеда «Москва» з погнутим переднім колесом, яке деренчить голосніше, ніж трамвай.


* * *


Хімія почалася з Йольчиної істерики, після сухого зауваження хімічки, яку всі називали Піпеткою:

— Мірович — найслабше.

«Найслабше» означало двійку, і Йолька Мірович, яка от уже кілька днів ховалася за своїми спіральками, голосно ридала, неначе їй ці спіральки припалювали сірчаною кислотою.

Адась теж бідкався, хоча Піпетка заявила, що він написав контрольну «пристойно». Агата задерикувато посміхалася, бо отримала оцінку «дуже непогано». Мілош у дуеті з Бубою аж променилися, бо їхні оцінки були «ого!» і «майже Нобелівка», що означало звичайні п’ятірки. Єдину «Нобелівську премію» отримав Кшиштоф, і це не здивувало нікого, крім нього самого. Він завжди мав на хімії найкращі оцінки, і здавалося, був незадоволений тим, що найвищою оцінкою була «шістка».

— Ставлю пончики, — прошепотіла Буба Агаті.

Те саме вона написала Мілошеві.

«Тоді я займаю чергу», — віддячив хлопець.

— Ага, ось де ви звили собі гніздечко! — вигукнув він, поклавши на підвіконні пончики з ванільним кремом. — Відтепер спостерігатиму за вами, як за папужками-німфами, і вивчатиму ваші звички. Але мені здається, ви лише цвірінькаєте?

— Після таких пончиків ми не схожі на німф! — заметляла ногами Буба.

— Невдовзі ми нагадуватимемо двох старих жирних лебідок, — підхопила Агата.

— Навіть не доведеться спеціально виглядати дятлове гніздо, — Буба промовисто всміхнулася, бо пошуки виявилися приємними. — Ця п’ятірка найкращий доказ.

— Якщо я дятел, то ти повинна зацікавитися мною, — зрадів Мілош. — Хоч би ти не помітила, яка в мене порожнеча під пір’ям, — він ляснув себе по голові й змахнув руками, наче птах крильми. Дуже симпатичний дятел.

Повернення з ліцею перетворилося для Буби на найприємнішу частину навчального процесу. Вона навіть перестала вдавати, наче не помічає Мілоша, який зненацька виростав на її шляху. Навпаки. Дівчина шукала його поглядом відтоді, як застібала блискавку на куртці. Він ніколи її не підвів. Чекав завжди в тому самому місці, креслячи носаком черевика таємничі знаки на рештках брудного снігу. Потім приєднувався до Буби, і вони разом простували вулицею аж до її мікрорайону. З Мілошем було інакше, ніж із Адасем. Дівчина не відчувала збентеження, вигадуючи оповідки, яких ніколи не почує Адась, бо Бубі не хотілося, щоб про них дізналися всі. Зате Мілош не лише ставився зі зрозумінням до всього, що відбувалося на Звіринецькій, а й сам розповідав, що діється на Ружаній, а точніше — у порослій виноградом віллі, яка влітку ховалася в гущавині шипшини. Буба раділа, бо життя Бродзевичів нагадувало життя її власної родини, проте дівчину не полишало враження, що Мілошеві батьки приділяли йому більше уваги, з його думкою завжди рахувалися, тоді як з нею…

— Ти помиляєшся! — жваво заперечував Мілош. — У мене та сама проблема. Коли я слухаю тебе… Ну, а те, що мене частіше помічають, то це виключно через мої недоліки: шкільні оцінки або безлад, який я завжди скрізь залишаю. Не кажучи вже про інші речі, — невесело додав він.

— Які саме? — Буба ладна була все віддати, аби дізнатися про різні способи привертання до себе уваги.

— Ну, знаєш… — Мілош ледь спохмурнів. — Наприклад, недавно предки підняли на ноги весь поліцейський відділок, бо думали, що в них хтось украв машину. А я лише хотів перевірити на відлюдді, чи вона справді така всюдихідна. Або те, що сталося з маминим квитком на літак…

— А що ти з ним зробив? — у Бубиній уяві Мілош пересів із джипа до кабіни авіанетки й схопився за кермо, так само, як Чак Норріс в одному з фільмів.

— Е-е-е, не питай! — Мілош благально глянув на Бубу. — Взагалі-то я й сам гадки не мав, куди його подів. Лише потім виявилося, що я на ньому записав назви потрібних мені комплектуючих комп’ютера, і залишив у крамниці такому собі чуваку, який може організувати різні комп’ютерні прибамбаси. — Мілош потер щоку. Він вочевидь боявся Бубиної реакції, бо вважав її дуже розсудливою. А вона реготала. І реготала б, певне, ще довго, якби не літній добродій, що швидко наближався до них. Побачивши старого, Буба замовкла, а Мілош нахмурив чоло, намагаючись пригадати, звідки він його знає.

— Ой, це ви! — зрадів він. — Бубо, — звернувся він до подруги, — Цей пан — чудовий знавець гарних манер, — хлопець уклонився й глянув на Бубу.

— Атож, — відказала та, мимоволі посміхаючись, — я його чудово знаю. Привіт, дідусю, — звернулася вона до старенького, — познайомся з моїм товаришем. Оце і є Мілош.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка