Ніколи не вір шахраям



Сторінка15/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

МЛИНЦІ — ЦЕ ВАМ НЕ КОЖУХ


— Переживаєш через ту трійку? — Агата намагалася перекричати галас великої перерви. — Я б за трояк з історії віддала мої нові джинси, — вона захоплено глянула на «Левіси», які обтягували її ноги.

— А я свої нові черевики за святий спокій удома, — озвалася Буба.

— Тобі влаштовують скандали через трійки? — здивувалася Агата й відкрила рота.

— Ні. Бабуся приїхала, а це означає, що до її від’їзду я не матиму спокою.

— Е-е-е, перебільшуєш. Я б хотіла мати бабусю, — Агата споважніла й більше не виглядала здивованою.

— Але не мою, — за цим коротким Бубиним реченням ховалося пекло її дитячих спогадів.

— А чому, власне кажучи, ти так її не любиш? Старенькі бувають такі милі…

— Бувають… Усі, окрім неї, — простогнала Буба. — Бабуся ціле життя була вчителькою, — майже пошепки пояснювала вона подрузі й нарешті побачила в її очах зрозуміння.

— Тоді це інша справа, — Агата глянула на Бубу співчутливим поглядом. — І ця бабця у вас залишається? — спитала вона просто так, бо не належала до тих Бубиних подружок, що цікавилися її телевізійним батьком. Агату цікавила Буба.

— Пробуде з тиждень, може, довше. А цього вистачить, Щоб дідусь набув важкої депресії, я — комплексів, а Бартошова — неврозу, як це було рік тому.

— Ти диви, — зітхнула Агата тоном знавця педагогів, — одна вчителька, а скільки лиха здатна наробити…

Підтвердженням сказаного була самостійна з геометрії. Крім Буби, котра дивом розв’язала дві задачі, та Кшиштофа, який не робив нічого іншого, крім розв’язування задач, усі нічого не написали.

— Мені шкода, — кажучи це, математичка, здавалося, була на сьомому небі, — але я не уявляю собі подальшої співпраці з вами.

— То ви, пані вчителько, підете від нас? — наважився запитати Мілош, кандидат на найнижчу середню оцінку в ліцеї.

— Я ні, — кисло всміхнулася Сокира. — Усе, а принаймні середній бал з мого предмета вказує на те, що це ти, Бродзевич, підеш від нас. Ну, що ж… Нам тебе бракуватиме.

Буба поверталася з Мілошем. Він їй подобався, бо був нормальним хлопцем і ніколи не клеїв дурня.

— Скажи, Бубо, ти що, на амфетаміні сидиш, що тобі все вдається в Сокири? У мене навіть таким чином нічого б не вийшло. Щось тут не те, — він усміхнувся до Бубиного помпончика на шапці, — ти наче нормальна, не колешся, а отримуєш в неї трійку.

— Та немає тут жодної таємниці. Останнім часом удома було так зле, що я просто весь час училася, щоб не здуріти, — пояснила вона, запихаючи змерзлі руки до кишень куртки.

— Я навіть у тюремній камері не торкнувся б геометрії. Але як це пояснити моїй мамі, — роздумував Мілош.

— А що, вона ніяк не збагне, що можна не любити геометрію?

— Ні, бо вона архітектор.

— О! — Буба його повністю розуміла, — тоді це дійсно проблема. У мене, крім «як справи», сказаного задля годиться, ніхто про бурсу не питає. Нині буде гірше, бо бабця приїхала.

— Ну, то класно! Принаймні, маєш чим похвалитися!

— Чим похвалитися? Цією трійкою? Мілоше! Ти сам не тямиш, що кажеш!

— Оце-то так! Півкласу життя ладне віддати заради такого, а ти наслухаєшся претензій! — у Мілошевому голосі вчувалося співчуття до такої несправедливості. — Якщо хочеш, — запропонував він, — то я піду з тобою й скажу твоїй бабці, що означає задовільна оцінка для учня Сокири. Та це ж як перепустка в політех.

— Краще не треба! — засміялася Буба. — Ліпше не знайомся з нею, бо погано думатимеш про цілу родину. А бабця в нас виняток. Раніше я гадала, що любитиму її, коли мені виповниться років сорок, але моя мама стверджує, що ні…

— Та гаразд! — Мілош блискавично зрозумів ситуацію. — Якби твоя бабця довідалася, які оцінки в мене, певне, я навіть не міг би тебе зі школи проводжати. А це було б найгірше, — ледь чутно закінчив він.

Буба глянула на нього з величезним подивом. Витягла руки з кишені, бо їй раптом стало якось дуже тепло. Можливо, більше біля серця, аніж в місці, де звичайно носять рукавички. Але це не мало великого значення.

Нарешті вони зупинилися.

— Якщо захочеш спробувати порозв’язувати різні варіанти прямої й круга, можеш до мене заскочити. Це не так уже й важко, — дівчина ніяково усміхнулася.

Буба сердилася на себе. Найдужче за рум’янець, який укривав її щоки. Це від морозу, — подумки переконувала вона себе.

— Ну, — Мілош дивився на Бубу якось так… гарно. — Хочу, — відповів він, помовчавши хвильку. — Мабуть, це єдина нагода, щоб бодай зазирнути до цієї чортової геометрії.

— Зідзвонимося? — Буба червоніла чимраз дужче.

— Звісно.

Вона помахала йому замерзлою рукою й рушила додому. Наче все було таке саме, як завжди. Той самий сквер, повний голодних галок. Той самий волонтер у яскравому костюмі папуги, який навчав дітей правил дорожнього руху й бігав з табличкою з написом «стоп», навіть ті самі пенсіонери, які простували маленькими кроками, тримаючи одне одного попідруки. Те саме блакитне таксі на стоянці. Але Бубині очі виразно бачили, що все це трохи змінилося. Галки промовляли людськими голосами. Пенсіонери вочевидь помолодшали. І навіть старе таксі виглядало так гарно, виблискуючи хромованими деталями, що могло позмагатися за перше місце серед усіх автомобілів на Звіринецькій.

Чари тривали до тієї миті, доки Буба не натиснула кнопку домофона.

— Це ти, Бубо? — із пристрою долинуло нещадне підтвердження присутності в домі бабці Рити. Її голос перелякав перса пані Коропової й вібрував у повітрі, немов авіаційна сирена. — Швидко піднімайся нагору, бо ми чекаємо на тебе й не сідаємо обідати. Де ти поділася? — питалася бабця в перехожих, які зупинялися під будинком. А Буба вже стояла біля дверей, і з важким серцем шукала відповідні слова для привітання.

— Не сьорбай, Бубо, — пані Рита сиділа неприродно прямо, немовби під блакитним жакетом було вмонтовано пристрій, що примушував її триматися рівно як струна. Вона зверталася до Буби, але краєчком ока стежила за маршрутом, який здійснювала дідусева ложка між ротом і тарілкою.

— А чим тобі, Рито, заважає сьорбання? — дідусь аж ніяк не переймався її докорами. — Суп нашої Бартошової такий чудовий, що важко втриматися й не сьорбати, — старенький спромігся на комплімент хатній робітниці.

З виразу бабчиного обличчя легко можна було здогадатися, що дідусеві слова поцілили у вразливе місце.

— От-от, — кашлянула бабця, — якщо вже про це зайшла мова… Я прохала б, щоби під час моїх відвідин Бартошова готувала бульйони з нежирної птиці. Ця жахлива голяшка — це ж просто кілограм смерті. Я давно не їла чогось такого шкідливого, — бабусині вуста викривилися підківкою, яка свідчила про її найвищу зневагу до свиней.

— Бо ти ще не куштувала скаженої корови.

Ця приємна балачка аж ніяк не прикрашала споживання їжі.

Дідусь сьорбав за двох. Бабця спохмурніла, Буба втупилася очима в тарілку, шукаючи в ній кілограм смерті.

І тільки Бартошова посміхалася, миючи посуд. І цієї усмішки Буба ніяк не могла пояснити.

— Ви живете у великому місті, а поводитеся, як селюки, — бабця відпочивала по обіді, напівлежачи на дивані, осторонь від диму дідусевої сигарети. — Негігієнічно, нічого не плануючи, демонструючи погані манери. Скажи-но, коли ти востаннє була в театрі? — вона начепила на носа окуляри й Буба пригадала казочку про Червону Шапочку, точніше, сцену з вовком, який хотів краще бачити. — Ну ж бо! — підбадьорила бабця, — то коли ти була на якій-небудь виставі?

— Навіщо їй ходити до театру, якщо в неї вдома постійні вистави? — прийшов на допомогу дідусь, гортаючи газету.

— Я й анітрохи не сумніваюся, — бабця відкопилила губу. — Те, що відбувається в цьому домі, нагадує цирк, а це надзвичайно шкідливо, — бабусин голос досягнув максимальної висоти.

— Надзвичайно шкідливими бувають вистави нудні й повчальні. Ти, дорога Рито, якраз і з’являєшся в нас із таким репертуаром, — дідусева голова сховалася за сторінками газети, тож тепер бабця зверталася із претензіями до Адама Малиша з першої сторінки «Газети Виборчої», який саме готувався стрибнути із трампліна.

— Якщо ця дівчина, — бабця говорила про Бубу, — перебуватиме під одним дахом з таким, як ти, то мене нічим не здивуєш, — процідила вона.

— Тут ти помиляєшся, — дідусь на мить визирнув із-за Малиша. — Вона ще не раз тебе здивує. І ця дівчина, і навіть я.

Буба знала, яким буде продовження розмови, що неухильно наближалася до сварки у фіналі. Тому з усмішкою добре вихованої панночки подалася до своєї кімнати. Там вона тоскно глянула на стінний календар, де золотистим маркером було обведено дату бабусиного від’їзду. Ще стільки днів, — щиро засмутилася дівчина. — А могло бути цілком непогано, — думала вона, звинувачуючи дорослих в ускладненні навіть найпростіших речей. — Адже ці дні більше ніколи не повторяться. Зіпсовані й нікому не потрібні, вони зітруться навіть у пам’яті. А шкода. І Буба посміхнулася, бо раптом їй спало на думку, що було б немудро стерти з пам’яті всі події сьогоднішнього дня. Пригадала галасливих галок і ямочки на Мілошевих щоках, яких вона досі не помічала. Присяглася собі ніколи про них не забувати, відкрила щоденника й записала в ньому, що Мілош нормальний хлопець. Трохи подумавши, додала: «Дуже навіть нормальний і так приємно усміхається».


* * *


— Сьогодні, Бубо, я проведу тебе до ліцею, — заявила бабуся за сніданком.

— У тебе є справи в місті? — увічливо поцікавилася Буба.

— Ні, люба дитино, — пані Рита зберігала цілковитий спокій, краючи часник і вкладаючи білу гірку порізаних зубчиків на бутерброді. — У мене є кілька справ у твоєму ліцеї. Я збираюся подивитися на оцінки й з’ясувати, хто тебе вчить. У наш час…

— Бабусю, — Буба недовірливо спостерігала, як біла гірка зникає в бабусиному роті. — Зараз так не роблять. Є батьківські збори…

— Не вчи вченого їсти хліба печеного. Я працюю в школі ціле життя…

— Працювала, Рито, — дідусь звів погляд догори, — на нещастя цих беззахисних створінь, ти була вчителькою понад сорок років.

— І що? — набурмосилася бабця.

— І годі! — відказав дідусь. — Не роби Бубі сорому.

— Якого ще сорому?

— Просто так кажуть. А якщо підеш до школи, то саме так і буде.

— Я здатна осоромити онуку? Довоєнна Ягеллонка… — відсапувалася бабуся.

— Отож-бо й воно, — дідусь вирішив заатакувати з іншого флангу. — Якщо вчителі довідаються, що Бубина бабця закінчила Ягеллонський університет, то вони нашу дитину з’їдять без хліба.

— Без якого хліба? — нічого не розуміла бабця.

— Це лише так кажуть, — заспокоїв її дідусь. — Але якщо підеш до ліцею, то її з’їдять.

— Нічогісінько не тямлю.

— Заздрість… — дідусь зробив поважну міну й підняв вказівний палець. — Заздрість, Рито, серед сучасних педагогів, не таких гарно освічених, як ти, і без належного виховання — це надзвичайно поширене явище.

— Гм-м, — бабця замислювалася, підступ це, чи комплімент. — Тобто, справа в заздрощах? — запитала вона про всяк випадок.

— Тому я запрошую тебе на сирник по-віденськи. Дами не повинні ходити до шкіл для простолюду.

— З тобою важко не погодитися, — бабця привітніше глянула на дідуся. — Але… — вона пригадала собі якусь неприємну ситуацію, бо на її обличчі вималювалася непевність. — Минулого року ти теж мене запросив, а потім я сама мусила платити…

— Минулоріч я ще не був джентльменом, — пояснив дідусь, відгризаючи шкірку від скибочки цитрини. Бабуся знову скривилася, але цього разу приязніше.

— Ну, що ж, Бубо. Доведеться тобі нині самій піти до ліцею. Твій дідусь вирішив зрівняти рахунок…

— Звичайно, бабусю, — швиденько погодилася Буба, і в неї раптом знову з’явився апетит.


* * *


— Доброго дня, шановні. На жаль, мій син з невісткою поїхали на море… — пояснювала бабця своїм пронизливим голосом, який змішувався з контральто Маньчакової.

— А ми власне кажучи, до пана Генрика й Буби. Зіграти партійку, — пані Віолетта просунула голову у дверну щілину, сподіваючись, що із глибини помешкання нарешті прийде хтось на відсіч цій непередбачуваній особі в старосвітському жакеті й дозволить Маньчакам покласти на столі свого записника.

— Дивіться-но! — дідусь намагався відстрашити пані Риту непритаманною йому сердечністю. — А хто ж це до нас завітав?! Завжди вірні своєму обов’язкові, — вигукував він, а бабця чимраз сильніше хапалася лівою рукою за серце. Нарешті вона подалася вглиб коридору, розпачливими жестами показуючи онуці, що кличе її.

— Зізнайся, Бубо, це свідки Єгови? Я відразу зрозуміла. Щойно побачила цю її слизьку посмішку… Навіщо ви це зробили? Не досить того, що мій син перестав ходити до костелу, то він ще вступив до секти?! — бабця не давала Бубі й слова вимовити, а вигляд Маньчакової, яка знімала пальто, призвів до того, що вона стискала серце вже двома тремтячими руками.

— Але, бабусю, — Буба усміхалася й тягла її до кухні, — це ніякі не свідки. Це родина Маньчаків. Бриджисти. Вони приходять до нас щовівторка, іноді ще й у середу, а найчастіше чотири рази на тиждень. І ми лише граємо з ними в карти.

— Азартні ігри? — бабця впала на кухонний стілець і, здавалося, не дихала. — Це ще гірше! А ця жінка? Здається, вона притягла під светром рулетку!

— Ні, пані Віолетта екстравагантна, але не настільки. Під светром нічого такого немає — то вона погладшала.

— І що мені робити? — бабця скидалася на безпорадну ляльку, власне кажучи, на манекен, який примусили сісти. — Я пообіцяла твоїм батькам, що пильнуватиму за порядком у домі.

— Батьки примушують дідуся й мене грати в цей бридж. А сьогодні ми зіграємо в дідусевій кімнаті, щоб не заважати тобі.

— Не заважати! — засопіла бабця. — Але ж ці люди заважають лише своїм виглядом. Вони не нашого кола.

— Вони дуже приємні й культурні, — Бубу прикро вразили бабчині слова хоча б через те, що Маньчаки більше цікавилися її юним життям, ніж бабуся.

— Хто ця засушена жінка? — поцікавилася Маньчакова, повісивши своє пончо на дідусів стілець.

— Нічого особливого, — не зовсім чемно кинув пан Генрик. — Між нами кажучи, це якась далека Павлова родичка. Із Казахстану чи Сибіру, щось таке… Він її запросив, бідолашку, на тиждень, щоб вона собі трохи під’їла, бо там у них, — дідусь зробив серйозне обличчя, — зрозуміло, біда аж пищить.

— Я так і подумала, — пані Віолетта замислилася про земляків на Сході. — Вальдеку, — звернулася вона до чоловіка, — ми теж повинні щось їй дати. Може, якусь косметику? У мене, наприклад, є крем, який мені не підходить. Або твій одеколон…

— Він теж вам не підходить? — підхопив дідусь тоном, сповненим зрозуміння.

— Вальдекові не підходить, — Маньчакова не встигла образитися, бо перейнялася долею поляків у Сибіру й важко розставалася з непотрібними речима. — Або той смугастий светр? — продовжувала вона дуже обережно.

— Дайте спокій, — дідусь почав швидше роздавати карти. — Їм, там у Сибіру, потрібні кожухи, а не светри!

— Кролячу шубу не віддам, — про всяк випадок попередила пані Віолетта, беручи карти.

— Я знаю, — дідусь уже підраховував очки й упорядковував масті. — Ця прив’язаність до тварин дійсно зворушлива й свідчить про ваше добре серце, — урочисто заявив він.

Маньчакова перестала замислюватися над дідусевими словами, щойно виявила відсутність винової масті.

— Але щось-таки мені перепало, — її щирість, без сумніву, пояснювалася прекрасним набором чирви.

— Е-е-е, — зневажливо поставився дідусь до гарних намірів Маньчакової. — Краще не треба. Вона лише вдає даму, їй буде прикро… Ну, і Павел неодмінно подбає про якісь подарунки.

— Ой, не знаю, не знаю, — у пані Віолетти на цю тему явно була власна думка. — Останнього разу він образився на нас через два дурних млинчики. А млинчики — це вам не кожух!

— Винова шістка, — озвався дідусь, поклавши край дружнім намірам Маньчакової, яка ладна була відкрити свою шафу перед гостею з Казахстану.

Буба за звичкою подумки посміхалася. У своїй уяві вона бачила, як бабця Рита, що користувалася виключно «Шанель № 5», нюхає одеколон Маньчака. Уявила також її, одягнену в екстравагантне пончо пані Віолетти та пілотку із чорного каракуля. І дійшла висновку, що ніхто не народжується Фелліні. Зате ним може стати кожен, хто вміє дивитися. Реконтруючи винову шістку, вона була впевнена в результаті гри. Особливо потому, як на полірованій поверхні дідусевого столу вгледіла, що в Маньчака повністю відсутні козирі, які могли б загрожувати їхньому чудовому шоломові.

— Не розумію, як це сталося, — зіщулилася пані Віолетта під грізним чоловіковим поглядом. — Ми ж завжди вигравали в них з такими картами.

Вираз Маньчакового обличчя був такий, немовби він щойно довідався про заслання в Сибір. Пан Вальдек у відчаї запхнув свого записника до кишені посткомуністичної куртки й насунув на очі капелюха.

— Когось ви мені нагадуєте, — дідусь не міг відірвати погляду від його кремезної статури.

— Певне, бубнового валета, — посміхнувся Маньчак усмішкою переможеного.

— А от і ні! Ви нагадуєте мені пана Перелку. Головного бухгалтера, який у тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому році запроторив свого сина до в’язниці. За розтрату, — вів своєї дідусь.

— Успіхи в грі вам шкодять, — відрізав сухо Маньчак. — Наступного разу ми вас так не скривдимо.

У кінці коридору замаячіла постать бабусі Рити, яка мовчки спостерігала за всією компанією. Пані Віолетта непомітно штурхнула чоловіка, й обоє заусміхалися найбільш співчутливою посмішкою, на яку лише спромоглися.

— До сві-да-ні-я, — голосно й виразно промовила Маньчакова.

— До сві-да-ні-я, — повторив Маньчак.

Здивована бабця лише через хвилину прийшла до тями.

— До свіданія, — відізвалася вона з бездоганною вимовою.

І в коридорі зробилося тихо.

— Дуже дивні люди, — заявила бабця, — але знаєте, що? Я відразу підозрювала, що це якісь репатріанти. А тим, кого так скривдили доля й Вітчизна, я ладна пробачити все!


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка