Ніколи не вір шахраям



Сторінка14/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23

КАМІНЕЦЬ У МАРТЕНСІ


Порожня пляшка з-під американського віскі й хропіння, котре долинало зі спальні батьків, примусили Бубу збагнути, що родинний вечір тривав до світанку. Вона попленталася до кухні, заздрячи дідусеві, що жодний дзвоник на уроки не витягне його з теплої постелі й не примусить іти холодного ранку до пастки, сповненої самостійних, контрольних та нудних вправ. Сідаючи до столу, вона оцінила тактовність Бартошової, яка замість незручних запитань ставила перед нею різну смакоту з холодильника. Завдяки цьому Бубі не довелося думати про вчорашній день. Вона була голодна й невиспана. Крім того, її переслідувала вперта думка, що у вчорашній ейфорії й несамовитих радощах, у яких вона брала участь, завершився якийсь важливий, безпечний період родинного життя. А Буба ж мала радіти, що нарешті колесо фортуни зупинилося за її домашньою адресою.

Шаленство, яке охопило батьків, не залишало сумнівів, що несподівана усмішка долі у вигляді величезної суми готівкою віщує нову дійсність. А мрії батька й матері набували конкретних форм. Вони вже вчора встигли купити мисливський будиночок у Біловезькій пущі, стали власниками двох породистих кобил і перевірили в турбюро, скільки коштує подорож на Сейшели. Усе наче нічого, проте…

Добре, що все це мене не стосується, — подумала Буба, дбайливо пакуючи другий сніданок. Мимохіть пригадала, що Адась однаково його не їстиме, бо віднедавна став вегетаріанцем. Так само, як і Йолька. І з хмарою чорних думок, які кольором нагадували новий Йольчин шарф, Буба рушила назустріч морозяному, безсніжному світові поза домом.

Похмурі думки не полишили Бубу й тоді, коли дівчина поверталася з ліцею. Вони тільки змінили форму й тепер більше скидалися на чорне Адасеве волосся, яке так кумедно виглядало нині після надмірної порції гелю. Ще трохи, і Йолька перетворить його на Кена, думала Буба, налякана швидкими змінами, які відбувалися в Адасевому іміджі. Те, що він купив костюма, бо вони з Йолькою почали танцювати в клубі «Самба», Буба ще якось могла йому пробачити. Зрештою, вона не мала нічого проти костюмів, хоча їй особисто більше подобався Адась у фланелевій сорочці, завеликій на три розміри. Але Кен у скаутському мундирі — це вже занадто, подумала вона, дивлячись на рештки снігу обабіч дороги. Її мучило сумління. Через ледь проросле зернятко ревнощів і через вплив Йольки на Адасеві переодяганки. Бо саме таке зернятко Буба відшукала десь біля свого серця. І хоча воно було крихітним настільки, що його не помітив навіть кардіолог, то муляло, немов камінець у мартенсі.

Довго нишпорила в рюкзаку, але ключі вирішили не показуватися.

Натиснула кнопку домофона, заздалегідь знаючи, як привітає її Бартошова.

— Знову забула ключі? — монотонний голос, що линув зі стіни, звучав, як добре знайома платівка, і Буба всміхнулася до цього голосу так лагідно, як лише могла.

Швидко піднялася сходами, у надії, що атмосфера майбутнього багатого життя розжене похмурі тіні в її душі. Проте, на її жах, у вітальні відбувався суд. Власне кажучи, судилище. Мати так кивала над дідусем головою, що ніжно-рожевий капюшон її светрика з «Бенеттону» щомиті опинявся в неї на лобі.

— Що тут відбувається? — слабким голосом запитала Буба.

Одного погляду на бліде дідусеве обличчя було досить, аби все зрозуміти.

— Поясни своїй онуці, як ти жорстоко позбавив її грошей! — кричав батько, з виглядом людини, котра щойно все втратила. — Якби не твій дідусь, Бубо, ти була б зараз багата, — тато глянув на доньку поглядом напівбожевільного банкрута.

— Онучко, — театральним тоном озвався дідусь, — я позбавив тебе грошей. Але не мартенсів, — він переможно глянув на матір, а та — на коробку із взуттям, недбало покинуту на столі.

— Не можна тут класти черевиків, — озвалася Буба, пам’ятаючи пересторогу Бартошової. Зазирнула до коробки й щиро зраділа. — Чудові, мамо! Дякую!

— Немає за віщо, — холодно відповіла мати. — Я зараз не можу купити навіть звичайнісінького тонера для принтера. Віддала за ці черевики всі мої гроші, бо ми мали бути віднині багатими.

— А хіба це не так? — Буба пустотливо глянула на дідуся, який теж хотів так на неї подивитися, але вочевидь боявся.

— Із твоїм дідусем нам це ніколи не загрожує! — батько здався. Важко сів у кріслі, заховавши обличчя в долонях.

— Ти позбавив нас усього… — почала знову мати, але дідусь не дозволив їй закінчити.

— Ця купа ідіотських вигадок для тебе означає «все»? — удав він здивування. — Нічого, крім цього, я вас не позбавив. Ви самі себе позбавили, бо не даєте мені грати. А якби я справді виграв? Скільки було б радості? Га? — дурнувато запитав дідусь.

— А ви не подумали, тату, що сталося б нині, якби Павел пішов із цим фальшивим купоном до пані Куницької? Ця жінка ославить нас на цілий мікрорайон!

— Не нас, а вас, і слушно! Інколи ви справді поводитеся дуже смішно!

— Перестанемо здаватися вам смішними, щойно ви повернете наші гроші, які я вчора дав вам у рахунок мільйона…

— Їх уже немає. Ви побігли до спортлото, а я — до супермаркету. Можу вас пригостити чудовим п’ятнадцятирічним англійським віскі. І сигари маю, — додав він уже тихіше.

Батьки виглядали повністю неплатоспроможними й непередбачуваними. Навіть, коли Бартошова нагадала, що риба холоне, вони не підвелися з фотелів із притаманним їм ентузіазмом. Буба з усіх сил старалася, аби іскорка сміху, яка розквітала на її верхній губі, залишилася непоміченою. Особливо мамою й татом. Дівчина не хотіла бути нечемною, але якась бунтівна частинка Буби всередині аж корчилася від сміху.

— Батьку, принаймні скажіть нам, навіщо ви так учинили? — запитала його мати, а рожевий капюшон безпорадно звисав з її шиї.

— Як це, навіщо? — здивувався дідусь. — Це ж так зрозуміло! Ти почала казати мені «татку», а востаннє звернулася до мене так на весіллі з Павлом, коли я подарував вам п’ятсот доларів. Пригадую, що в ті часи це були непогані гроші, — дідусь вочевидь не вірив, що матір досі не зраджує пам’ять. — А коли б я справді вгадав усі шість? — запитав він.

* * *


Буба зручно вмостилася на своєму ліжку, так, аби краєм ока милуватися новими мартенсами, які вона разом з ногами поклала на бильця. Черевики виглядали просто чудово, але те, яким чином вона стала їхньою власницею, викликало в дівчини докори сумління.

Проте вона почувалася майже щасливою, що їй не доведеться передивлятися каталоги й проспекти, вибирати острови, на яких більше басейнів, ніж дерев на їхній вулиці. Що її кімната не перетвориться на виставку італійських меблів, а батьки залишаться зі своїми звичками, не надто дорогою косметикою й рахунками за телефон. Бо це нормально, — думала Буба, ворушачи великим пальцем лівої ноги. — А нормальності не можна купити за жодні гроші. Відмовитися від неї означало покинути все те, що власне кажучи, було добрим, власним і примушувало дівчину, незалежно від життєвих негараздів, які траплялися мешканцям Бубиної квартири, любити власний дім. Вона не збиралася міняти його на жодну віллу. Навіть, якби там стояли тисячі коробок з новими мартенсами.


* * *


Минав уже третій день дідусевого ув’язнення у власній кімнаті, про що Буба нагадала батькам, коли вони саме розхвалювали фрикадельки Бартошової.

— Так не можна! — намагалася вона промовити до їхніх неприступних сердець. — Я читала, що літні люди гірше переносять самотність. А дідусь…

— Для твого дідуся навіть довічного ув’язнення замало, — перебив батько, шукаючи підтримки в материних очах.

— Подумай, Бубо, як ми могли осоромитися, — підхопила мати. — Така собі Куницька ладна роздзвонити всім навколо…

— Будьте справедливими. Коли дідусь удавав, наче виграв, він повівся шляхетно. Віддав вам усе…

— Справа в тім, що він нас ошукав й усе забрав, — батько не погоджувався на жодний компроміс.

— Він посміявся з нас! — докинула мати й очі її дивно затуманилися. — А ми вже могли, Павелку, насолоджуватися яким-небудь іспанським сонцем. Я така запрацьована, що мені давно належить відпочинок.

— То поїдьте куди-небудь разом. На море або в гори. Не треба мати мільйонів, щоб побути вдвох.

— А це ідея, — батько глянув на маму так, наче нині був день святого Валентина. — Що скажеш, Марисю?

— Ну… Може, на море? Знаєш, про що воно мені нагадує? — мамині очі розширилися, сповнюючись спогадами, і Буба змогла спокійно перевести подих.

— Я йду до дідуся, — заявила вона, — а ви подумайте, що зробити з такими чудовими мріями.

І нікому навіть на думку не спало заперечити.

Дідусь недбало лежав на своєму дивані й насвистував улюблену пісеньку про Аделю, яка «одягає сукню тонку». Побачивши Бубу, він перестав насвистувати й відкрив від здивування рота.

— Тобі дали перепустку, — не міг начудуватися старенький, — чи ти ризикуєш молодим життям, відвідуючи камеру приреченого?

— Приреченим ти лише станеш, коли я обіграю тебе в бриджа, — Буба заходилася тасувати карти й дідусь відразу помолодів. Схопився з юнацьким запалом і зайняв своє місце за блискучим столом.

— Дам тобі можливість виграти. Ти на це заслужила, — дідусь намагався бути ввічливим. — А скажи-но, чи подобаються тобі нові черевики?

— Спасибі, вони суперкласні, — Буба усміхнулася й запропонувала віст.

— А що там нового в Адася? — дідусь програвав велику кількість очок, тож Бубі спало на думку, що таким чином він хоче примусити суперника розслабитися.

— Не знаю, — неохоче відказала вона. — Я ж не Йолька.

— І це твій найбільший козир, — серйозно запевнив пан Генрик. — А таких Адасів на твоєму шляху буде стільки, скільки двійок у колоді. Ти повинна, дитино, чекати на свого козирного короля.

— Найгірше, що я мушу, а Йолька ні.

— Дурниці! — обурився дідусь. — Якщо твій Адась справжній козирний король, а не який-небудь хрестовий валет, то ти ще цю партію виграєш. Інакше, — мудрував він, намагаючись зазирнути в Бубині карти, — нема за ким шкодувати.

— Це ти, дідусю, мій король, — примружила очі Буба. — Зараз, коли ми з тобою граємо, у нас збори, присвячені скаутській пісні. Йолька абсолютно безголоса, Адась теж далеко не Паваротті, а я, найкращий голос загону, обрала побачення з тобою.

— І слушно, — захопився дідусь. — Іноді треба, щоб про тебе згадали. А коли вони собі про нас подумають? Коли нас не буде поруч! Цей принцип порушують тільки твої батьки, — чесно сказав він. — І лише тоді, коли йдеться про мене, — закінчив старий не без гордощів.

Наступного дня вранці, за сніданком, Буба з дідусем дізналися про спільне рішення батьків.

— Ми їдемо на море, — заявила мати. — Бубо, доручаю тобі опікуватися дідусем, — сказала вона так, наче той був витвором мистецтва чи ще чимсь подібним.

— Але ж я й так завжди його пильную, — нагадала Буба, посміхаючись старенькому, який щось шукав у склянці з апельсиновим соком.

— Що ви там шукаєте? — на материному обличчі видніла відраза, бо дідусь витягнув зі склянки руку й випив сік.

— Сир. Випав мені.

— Треба казати «впав», — виправила мати.

— Чого це я маю казати «впав», коли він мені випав? З рота, — наполягав дідусь. — Але не турбуйтеся, я його вже ковтнув. Привезіть мені з моря лікувальну настоянку з бурштину, — зажадав він.

— У жодному разі. Коли ми востаннє купили вам настоянку, то замість натиратися нею, ви її випили, та ще й разом з бурштином.

— А звідки я міг знати, що ви самі любите бурштин? Цього разу я переціджу її крізь ситечко й тверді тіла віддам вам, — запевнив дідусь.

— Ми вирішили, що на час нашої відсутності сюди приїде бабуся Рита, — батька не цікавило, яке враження справили його слова. Він зі стоїчним спокоєм доїдав яєшню.

— У такому випадку, — дідусь гордовито підвівся з-за столу, — повернувшись, ви знайдете тут мій труп.

— Теж іще налякали! Ви стільки разів обіцяли, а кардіограма у вас краща, ніж моя, — зневажливо пирхнула мати. — У будь-якому разі, з бабусею Бубі буде легше.

— Я так не думаю, — Буба почувалася, як перс пані Коропової між ротвейлерами. — Власне кажучи, навіщо турбувати бабусю Риту? — вона гарячково шукала аргументи. — Бабуся… бабуся така вразлива…

— Це вже вирішено, — батько витирав вуста серветкою й задоволено дивився на переможених суперників. — Я з моєю матусею витримав двадцять років, то й ви переживете сім днів. Хоча я й не певен, — попередив він і захихотів.

Сніданок закінчувався в атмосфері цілковитої поразки бриджевих чемпіонів. Дідусь утратив апетит і сумно позирав на Бартошову. Буба ладна була дати голову на відсіч, що ці двоє щойно уклали пакт про ненапад на час перебування тут баби Рити. Бо Бартошова, хоча й виглядала мовчазною й гордовитою, теж була добряче спантеличена. І Буба чудово знала, чому.

* * *


— Як я рідко сюди приїжджаю! Ходи-но, Бубонько, я тебе поцьомаю, — бабуся Рита виконала ритуал, який аж ніяк не нагадував поцілунок.

Бубі навіть здалося, що літня пані старанно уникала торкнутися її вустами, на яких видніли сліди віртуальної помади.

— Прошу поставити валізи в моїй кімнаті, — озвалася бабця до низенького чоловічка, який досі ховався за купою багажу. — Генрику, розрахуйся з паном, а тоді привітаємося, — розпорядилася вона. — О! І Бартошова тут! — помітила пані Рита без особливої радості. — Ви трохи погладшали, пані Аню. Певне, добре тут харчуєтеся. Занадто добре й шкідливо, — пригрозила вона кощавим пальцем.

Якби можна було сказати, що побачивши цей палець Бартошова заніміла, то саме це й сталося. Застигла навіть її міміка, і Буба не на жарт злякалася, що Бартошову вхопить ядуха, яка мучила її тоді, коли їхня хатня робітниця дуже нервувала.

— Ну, дай-но на тебе подивитися, моя дитино, — бабуся обертала Бубою, як дзигою, уважно оглядаючи її фігуру.

— Тобі треба зайнятися плаванням, — заявила вона після тривалих спостережень. — Треба знищити цей жирок на стегенцях і сідничках. Шкода, що ти вдалася у свою матір. У твого батька завжди була бездоганна фігура.

— Боюся, я б не почувалася гарно з татовими широкими плечима й залисинами на лобі, — намагалася захищати честь матері Буба, але надаремне, бо бабця Рита вже втратила до онуки інтерес.

— Як тут похмуро! — зойкнула вона, увійшовши до вітальні. — Так уже давно ніхто не живе! Вам треба зробити генеральний ремонт! Я не спатиму в цьому льоху, — заявила вона, зазираючи до всіх кутів кімнати. — Генрику, прошу занести мої валізи до спальні.

— Генрик отримав чайові й пішов собі, — дідусь виріс за бабчиною спиною й намагався дивитися на неї згори. Проте, на його нещастя, бабця Рита була вища.

— То таксиста теж звуть Генрик? Бо я до тебе звертаюся.

— А я тобі скажу, люба Рито, — і дідусь недбало плюхнувся в крісло, — що я тут не для того, щоб виконувати твої накази. Я волів би почути прохання. Буду вельми вдячний, якщо дозволиш, щоб життя в нашому домі продовжувалося по-старому. У твоєму віці ти повинна добре розуміти, що я маю на увазі.

Незважаючи на натяк щодо віку, бабця Рита навіть оком не змигнула, і тільки її тоненькі вуста ворухнулися так, наче хтось вливав у них смертельну отруту.

— Я бачу, ти перетворився на в’їдливого й неврівноваженого старигана, — вона вдала, ніби щиро стурбована. — І це погана ознака. Мій другий чоловік став таким за два тижні до смерті. Спершу я не звернула уваги на цю зміну в його поведінці, лише коли професор Мачек переконав мене, що це симптоми…

— Рито! Твій чоловік попри все повинен опинитися в книзі рекордів Гіннеса. Скільки років провів бідолаха у твоєму товаристві?.. Три?

— Мої валізи давно повинні стояти в спальні, — тоненькі вуста ледве пропускали сичання, яке відбивалося від дідусевих грудей.

Буба стояла на порозі, похнюпивши голову.

— Ласкаво просимо, бабусю! — зітхнула вона подумки й важкими кроками в нових мартенсах подалася по рюкзак.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка