Ніколи не вір шахраям



Сторінка13/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

НІКОЛИ НЕ ВІР ШАХРАЯМ!


Цікаво, що б ми робили, якби тут не було телевізора, думала Буба, дивлячись на своїх рідних, утуплених у блакитний екран.

Кожен з них по-іншому сприймав зміст, що з’являвся у вигляді барвистих картинок. Дідусь нетерпляче чекав на результати розіграшів спортлото. Вовтузився в кріслі, мов нетерплячий учень, і голосно плямкав, устромляючи зуби в почищене яблуко. Мамине чоло, яке зморщувалося з такою самою частотою, як дідусеві щелепи, відзначало кожне його прицмокування.

— Тату, можна їсти трохи тихше, — картала вона його, хоча скандал між лівими й правими, який розпочинався на очах родини, цікавив виключно батька.

— Марисю, будь ласка… — озивався батько після кожного материного зауваження.

Таким чином усі прекрасно діяли одне одному на нерви.

Якби дідусь не їв яблуко, — думала Буба, — у нашій вітальні перебували б виключно чужі люди. Ті, що на телебаченні. І лише їм дозволили б репетувати безкарно на нашій приватній території. Невже дорослі ніколи не замислюються над проблемою непроханих гостей, — посміхнулася Буба подумки. Ясно, що депутати, які дискутували на телеекрані, зовсім не відповідали її уявленням про родинну зустріч за столом. Батько навряд чи захотів би випити свій улюблений коктейль у їхньому товаристві. Проте зараз він тупо дивився на галасливих ораторів і вочевидь підтримував одну зі сторін.

— Тату, — прошепотіла Буба, — хіба те, про що вони зараз дискутують, для нас важливе?

— Дуже важливе, донечко, — батько заговорив з міною вчителя-всезнайки. Бо ті, незалежно від того, знають вони щось, чи ні, завжди мають розумний вираз обличчя.

— А що нам з того, що депутати замінять цього голову Пенсійного фонду? — продовжувала розпитувати Буба.

— Ну-у-у, може безпосередньо й нічого, але кожен поляк повинен усвідомлювати… знати… хто впливає на його пенсію. Канон економічних знань… — почав заводитися батько, але дідусь заперечив.

— Гівна все це варте, Бубо. Наприклад, на мою пенсію впливають твої батьки й квит! Ніколи не вір шахраям.

— Батьку, невже не можна обійтися без непристойних виразів! — мати нервово ворухнулася в кріслі. — Люди придумали стільки чудових відповідників…

— До слова «гівно»? — здивувався дідусь. — Уперше чую, Марисю. Наведи-но мені який-небудь чарівний відповідник до цього слова, і я охоче його використовуватиму.

— Та вгамуйтеся! — батькові урвався терпець. — Тут вирішується наше майбутнє, а ви про гівна.

— Бо наше майбутнє буде саме таким. Гівняним, — задоволено процідив дідусь, і про всяк випадок подався по наступне яблуко.

— Як я люблю такі вечори, — мати блаженно потягнулася в кріслі й підібгала ноги. — Просто чудово, що можна бодай на хвилинку не думати про цю життєву гонитву й поспілкуватися з рідними.

— З рідними? — щиро здивувалася Буба. — Ми вже довгенько спілкуємося з телевізором. До того ж, очима.

— Ой, Бубо, — дорікнула мати. — Ти стаєш дріб’язковою, як твій дідусь. Іноді тиша краще єднає людей, аніж слова. Це мистецтво розуміти без слів, — закінчила вона, задоволена зробленим моралізаторським висновком.

— Але невідомо, чи ми розуміємо одне одного, бо ми ні про що не розмовляємо, — не здавалася Буба.

— А що ти хочеш сказати нам про себе? — приєднався роздратований батько. — Причому в момент, коли вирішується доля банку?

— У такі хвилини навіть музи мовчать, де вже мені? — Бубі стало прикро, що її влучне зауваження нікого не вразило.

Батькова прихильність коливалася між лівими та правими, натомість мати вочевидь шукала панацею від фінансової кризи в мозолях на ступні.

— Нічого їй вже не допоможе, — промовила вона після ретельних оглядин, і Буба не була переконана, про що мати говорить: про ногу чи банківські ставки.

— Перемкніть, — дідусь затулив собою екран, нервово надягаючи окуляри. — Починається лотерея.

Олівець, який він тримав у руці, мандрував дідовим вухом, і це страшенно дратувало матір.

— Тату, невже потрібно весь час у чомусь копирсатися? Це так неестетично.

— Коли ти копирсаєшся у своїх нігтях, я мовчу й не роблю тобі дурних зауважень. Крім того, хіба це не моє власне вухо? Переключіть! — зажадав старенький.

— Навіть мови не може бути! — батько поступово заводився. — Ви що, збираєтеся всі мені заважати, коли я раз на рік хочу спокійно подивитися телевізор? Візьміть номери в пана Анатоля на четвертому поверсі. Зрештою, байдуже, де їх узяти! Це однаково нічого не змінить у вашому житті.

— Павле, — дідусь здавав позиції й опустився до приниженого прохання, — будь такий ласкавий, не відмовляй старому. Для тебе це хвилина, а для мене — вічність. Дуже тебе прошу, перемкни.

— Мені здається, що вас було покарано, а ви вимагаєте, щоб ми брали участь у цій лотереї, — нагадала мати. І дідусь, у чиєму вусі продовжував стирчати олівець, відчув себе переможеним.

Коли він пішов до себе, сімейний вечір для Буби закінчився. Він зблякнув і став немовби прозорий. Дівчина здивувалася, що знадобилося так мало, аби все приємне стало буденним ба, навіть трохи нудним. Неначе приємність перетворилася на обов’язок. Вона слухняно посиділа в кріслі, проте думками вже була на завтрашньому уроці географії. Дивилася на батьків зачудованим поглядом.

Невже я колись теж буду така? — подумала Буба, спостерігаючи, як батько з мамою позбавляють себе приємних хвилин, анітрохи від цього не страждаючи. Вони скидалися на когось далекого й недоступного. Неначе невидимими картами грали в бриджа, не усвідомлюючи, що поруч вирує якесь інше життя. Та найгіршим було те, що в цього уявного бриджа Бубині батьки грали… поодинці. У цьому вона була переконана. Вирішила тихенько вислизнути з кімнати, але цієї миті на порозі з’явився дідусь. Він був блідий і мовчазний.

— Що з вами, батьку? — мати явно збиралася не звертати уваги на старого, але в його вигляді було щось таке, що не дозволило їй повернутися до педикюру.

— Марисю, — дідусів голос тремтів та уривався, — я… виграв. Ось, — показував він на купон спортлото, а його погляд дивно блукав.

— Павле, глянь на тата, — мати звелася, не зважаючи на пилочки, котрі впали з її колін на килим.

Прохання було зайвим. Батько також устав і вичікувально глянув на тремтячу тестеву руку.

— Я не міг помилитися. Шість разів. Система Едварда, — бурмотів він, жмакаючи купон.

— Якого Едварда? — батько замислився над станом дідусевої психіки.

— Едварда Марудки. Сержанта Едварда Марудки із тринадцятої бригади, сімдесят сьомий батальйон Новогродзького округу… — доповідав дідусь, мало не виструнчившись. Він завжди поважав своїх товаришів з Армії Крайової. А зараз, коли він без угаву повторював «Едвард Марудка», симпатія в його голосі перетворилася на ніжну любов.

— Покажіть-но, тату, цей купон. Ви, мабуть, помилилися, — батько легенько й уже зовсім несердито простягнув руку до дідуся, але той заховав за спиною долоню із затисненим у ній папірцем.

— Ні, — старенький нервово кліпав очима. — А якщо ви мені його не віддасте? Або не повірите? Будете з мене сміятися? — плаксивим голосом говорив він, і Буба цілком серйозно почала непокоїтися про дідусеве серце.

— Та що ви, татусю! — мати стала поруч. — Зараз ми все спокійно з’ясуємо. Павле, перевір сьогоднішні номери. Справді, — пригадала вона, — їх оголосили десять хвилин тому. А звідки ви, таточку, знаєте, що це саме вони? Ну… але якщо ви знаєте. Ви ж бо в спортлото рідко помиляєтеся… — мати з незбагненних причин ставала чимраз більше схожою на дідуся. Говорила так само безладно і, як і він, блукала поглядом.

— Було об’єднання. Було об’єднання… — дідусь починав хрипіти, і Буба побігла по його таблетку.

— Що значить «об’єднання»? — мама здивовано переводила погляд із чоловіка на батька.

— Марисю, заспокойся, бо тато не може зосередитися. Сідайте, батьку, — щоб підкреслити чоловічу солідарність, Павел без зусиль продемонстрував «посмішку для камери». — Жінки такі нетерплячі й нічого не тямлять. А… звідки ви дізналися ці номери? Почули по радіо?

Дідусь декілька разів притакнув.

— По радіо, — ледве вимовив він.

— З олівцем у вусі ви могли й не дочути, — раптом засмутилася мати, але батько поглядом наказав їй замовкнути.

— Де б це перевірити, де перевірити? — батько почав нагадувати великого нетерплячого джмеля. Він кружляв кімнатою, час від часу сідаючи в крісло. — Ага, уже знаю. Подзвоню черговому репортерові. Здається, там нині сидить Анджей…

— Ти що, здурів? — мати отямилася. — Хочеш, аби всі довідалися, які ми багаті? Я мала на увазі, який татко багатий! Ще йому якусь кривду заподіють! А я цього не переживу, — мати скромно потупилася.

Бубу здивувала така її прив’язаність до дідуся. Досі вона навіть не думала, що її мати така чула.

— Справді! — погодився батько. — Господи, я ніколи не був мільйонером! Тому й не знаю, як себе поводити…

Буба здивувалася вдруге. Хай там як, але її тато аж ніяк не нагадував мільйонера. Якщо не зважати, що він раптом жахливо спітнів, у ньому нічого не змінилося.

— Подивіться в телегазеті, — слушно порадила Буба.

Переживання батьків і дивна дідусева поведінка змусили її давати поради напівбожевільним людям. На щастя, ліки почали діяти. Дідусь знову порожевів і вже спокійніше довірив свою долю мільйонера мудрим зятевим рукам.

— Бубо, пиши! — розпорядився батько. — П’ять, п’ятнадцять… Та ні… я ж знав, що це неможливо, — він змахнув дідусевим купоном. — Тут узагалі немає таких номерів.

— Бо це мультилото, — спокійно пояснив дідусь. — Ти диктуєш результати звідти, а я виграв у максілото. Ти ж мені сам докоряв… — почав було він, але батько не дозволив йому закінчити.

— Татку, ви абсолютно праві. Просто іноді ми з Марисею стаємо такі нервові! На щастя ви знаєте, що нам завжди хотілося, аби вам жилося комфортно. Ось максілото. Бубо, пиши! — повторив батько. — Сім, сімнадцять, двадцять два… О Боже… О Боже… — батько пробіг очима цифри й занімів.

Нестерпну тишу порушувало хіба що схвильоване материне дихання.

— Ми виграли, — прийшов до тями батько. — Марисю, ми мільйонери.

Мати так утиснулася в крісло, що не могла навіть підвестися, щоб упасти в батькові обійми. Нарешті їй це вдалося.

— Таточку, татусику, — пищала вона, як маленька дівчинка, — ти… — і тут їй забракло слів, і мати просто розплакалася.

Батько дивився на дідуся непорушним поглядом і відкривав рота, як риба. Тільки Буба, не знати чому, поводилася, як звичайно.

— Вітаю. Щиро кажучи, я гадала, що ти виграєш тільки в бриджа, — підморгнула вона дідусеві.

А той дивно посміхнувся у відповідь і так само дивно відповів:

— Справжній виграш у лотерею — це ти, Бубо. Жодні мільйони тебе не вартують, — і сів, аби дати перше інтерв’ю.

Якщо досі Буба не уявляла, що люди можуть здуріти протягом п’яти хвилин, то зараз цілком могла б написати реферат на тему «Лотерея як дестабілізатор людських почуттів. Від агресії до експресії». Вона не впізнавала власних батьків.

— Татуню, — чіплялася мати, — дозволь запитати, чи ми спробуємо вийти з моїми книжками на західний ринок? Переклади не коштують надто дорого. Тобі це заіграшки! — переконувала вона, — а в майбутньому ми повернемо всі витрачені кошти! Пан Пташник казав, що якби він мав гроші, то не роздумуючи інвестував би в мене!

— У пана Пташника немає ані грошей, ані розуму, — заявив дідусь, і його слова бути вислухані з повагою.

— Якщо ти так уважаєш… — погодилася мати.

— Звичайно, ми подумаємо про твої книжки, Маріє. — великодушно додав дідусь. — Треба лише скласти якийсь розумний план перших витрат.

— Так, так, так! — батько надто сильно поплескав дідуся, який почав кашляти. — І знову ви, татку, абсолютно праві! Може, почнемо з інвестицій у приватне телебачення? — розмріявся він. — Якщо є грошенята, можна незлецьки заробити. Вкласти в якусь передачу штибу «реаліті-шоу». Це ж зараз золоте дно! — батько сягнистими кроками міряв вітальню. — Уже є «Старший брат», а от «Старшої сестри» немає. Ви розумієте, татку, про що я?

— Гадки не маю, але якщо ти хочеш мати старшу сестру, і вона не надто дорога… — голосно міркував дідусь.

— Шкода, що ніхто не питає дідуся, чого б він хотів, — несміливо втрутилася Буба.

На її подив ніхто не заперечив.

— А й справді! У вас, таточку, певне, є якісь свої мрії?! — у маминому голосі вчувалося величезне занепокоєння.

— Скромні, — заспокоїв її дідусь. — Так склалося, що мої рідні нещодавно позбавили мене пенсії…

— Але ж, татусю, — батько вже стояв перед стареньким з гаманцем, повним банкнот. — Я саме збирався підкинути вам трохи грошенят. Тепер, коли ви стали мільйонером, то повинні бодай трохи на нього скидатися.

— Справжнього мільйонера можна впізнати за запахом доброго віскі й дорогого тютюну. Більше нічого мені не треба. Ага, ще б я хотів, аби Бартошовій підвищили платню. І щоб вона більше не готувала цієї паскудної риби, бо звільню.

— Дійсно, — притакнула мати. — Я вже й сама не можу дивитися на це розварене свинство. Або її бульйон. Вона ж його на трьох крильцях готує…

— Бульйон я люблю, — заявив дід.

— Бо він чудово присмачений, — заступився за тестя й Бартошову батько.

— Але могла б класти більше перцю, — продовжував дідусь.

— От і я так думаю, — мати схвально похитала головою. — мені теж перцю здавалося замало. Але відзавтра все зміниться!

— Я в цьому впевнений, — підтвердив пан Генрик, і Буба знала, що це правда.

— Бубо, а ти? У тебе немає жодних бажань? — дідусь дивився на онуку, примружившись.

— Є, але цього за гроші не купиш, — тихо відказала Буба.

— Але, мабуть, є таке, що можна й купити, — наполягав він, свердлячи Бубу поглядом.

— Нові мартенси, — відповіла дівчина, хвилинку подумавши. — Бо тоді, коли мама їх позичила, мені не було в чому вийти з дому.

— Мартенси, Бубо, я куплю тобі із власних заощаджень, — запевнила мати, пригортаючи доньку. — Не можна розмінювати мільйонів на дрібнички, правда?

— Ти права, Маріє, — дідусь виглядав задоволеним таким рішенням. — Я знаю, що ти купиш Бубі черевики, бо незалежно від усього, ти людина честі.

Людина честі швиденько подалася до бару й витягла звідти велику пляшку старого «Бурбону».

— Це треба відзначити! — зворушено проказала мати. — Мені хочеться випити за здоров’я мого татка, — додала вона й ніжно пригорнулася до дідуся, який продовжував колупатися олівцем у другому вусі.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка