Ніколи не вір шахраям



Сторінка11/23
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.2 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23

ГОРА ЗАГОВОРИЛА


Пані Коропова купила кота. Бубу не дивував новий пожилець у будинку, бо з настанням холодів близькі родичі кота пані Коропової, зрештою, незареєстровані, окупували теплий підвал.

Проте незвичайність учинку пані Коропової полягала в тому, що саме вона (єдина в усьому будинку) оголосила війну здичавілим тваринам.

— Я її запитаю, з якою метою вона купила котика, — вирішив дідусь, дізнавшись про вчинок сусідки. — Може, вона збирається досліди на ньому ставити? — снував він здогади, нервово походжаючи помешканням.

— Тобто експерименти? — Буба занепокоєно глянула на дідуся. — Ти гадаєш, що вона може знущатися над своїм котом?

— Ну, — дідусь задумався, — усе на це вказує. Якщо хтось не любить котів і не бажає з ними панькатися, то я зовсім не розумію, якого… навіщо купує собі перса. Будь що, наміри пані Коропової видаються мені підозрілими.

— Жах, — заявила Буба, — найкраще запитати в пані Коропової, навіщо їй цей перс. Я можу це зробити. Зрештою, у статуті мого харцерського загону зазначено, що ми повинні опікуватися бездомними тваринами.

— Кіт пані Коропової не бездомний, — дідусь був чемпіоном з вигадування проблем.

— Нас цікавлять будь-які прояви знущання із тварин. І якщо така підозра виявиться слушною…

— Але як це довести? — дідусеві аж кортіло щось зробити. — Як переконати всіх, що бідний котик опинився в пазурах відьми?

— Ми ще цього не знаємо, — на думку дідуся, Буба була занадто спокійна. Він докірливо глянув на неї, немов спіймав на гарячому, як онука обрізає котові хвоста.

— Ти зрозумій, якщо ми негайно не займемося цією справою, живий кіт стане мертвим котом, і це буде, — він тицьнув на онуку тремтячим пальцем, — передусім на твоїй совісті.

Буба не збиралася мати на сумлінні якусь тваринку, тим більше маленького котика, якого їй удалося погладити, коли він учора на сходах терся об ноги нової хазяйки.

— Гаразд, піду, — вирішила Буба. — Якщо ти такий нетерплячий, я негайно це з’ясую. Але хочу, аби ти знав, що коли пані Коропова виносила кота на прогулянку, то зовсім не нагадувала відьму. Навпаки. Я вперше побачила, як вона всміхається.

— Ти краще подумай, як у неї все вивідати, — порадив дідусь із загадковим виразом обличчя. — Вона може тебе ошукати. Перевір, чи немає в неї знаряддя тортур. Наприклад, на кухні.

Сходи, що вели до квартири пані Коропової, того дня були для Буби, немов дорога до пекла. Вона йшла ними нескінченно довго, зволікаючи за будь-якої нагоди. А їх якраз не бракувало. Спершу Буба зупинилася біля дверей подружжя Місьорків. Звернула увагу па вишукану блискучу табличку, яка повідомляла, що тут, за тонкими сосновими дверима, живе двійко магістрів деревообробної промисловості. Буба скривилася. Подумала, що Місьорки трохи переборщили з інформацією, яка годилася б до автобіографій. Бо кого могло цікавити, що пані Місьорек із чоловіком найкращі роки свого життя віддали вивченню роботи на тартаку.

Буба пообіцяла собі, що на дверях її помешкання не буде табличок зі званням, професією, прізвищем, навіть вічка не буде. Жодної зайвої інформації. Ну, хіба що почепить табличку з написом «Буба».

За мить вона увійшла в густі джунглі. На вузенькому сходовому майданчику пан Копішко зібрав величезну колекцію фікусів та дифенбахій. Здавалося, будь-яка рослина, що перевищувала метр, виносилася із крихітної квартирки Копішків і залишалася в холодному кліматі коридорного Сибіру. Тут, у товаристві інших пальм-переростків, вона могла продовжувати своє зростання. Відтепер обмежене пасткою сходового майданчика. Продиратися крізь джунглі ставало дедалі важче, і Бубина родина вже замислювалася над тим, куди б перенести ці понурі фікуси.

Двері пані Коропової відрізнялися пишними дерев’яними інкрустаціями. «Є люди, котрі люблять показувати, що в них відсутнє уявлення, на що витрачати гроші», — повчально казав дідусь, коли повертаючись із прогулянки, зупинявся біля сусідчиних дверей, щоб перепочити. Зараз у цьому місці опинилася Буба, і теж намагалася перевести подих. Їй завадило скреготіння ключа в замку. Несподівано вона опинилася віч-на-віч із пані Короповою та її котом.

— З ним усе гаразд? — невинно запитала Буба, простягаючи руку, щоб погладити м’яку шерсть.

— Сама не знаю, — пані Коропова, зазвичай енергійна й упевнена жінка, виглядала занепокоєною. — Страшенно нявкає. Так пронизливо, ніби йому щось болить. Сьогодні ми переходимо на «Віскас», тому…

— І ви теж? — здивувалася Буба.

їй доводилося чувати, що власники котів стають схожими на своїх підопічних, але щоб настільки?!

— Але ж, Бубо, — заперечила пані Коропова, — так лише кажуть. Я намагаюся робити все, як радить ветеринар і книжка. А це означає, що мій котик повинен уже харчуватися більш різноманітно.

— Я й не думала, що ви любите котів… — ці слова, проказані вдавано байдуже, мали стати перевіркою для пані Коропової, і Буба перетворилася на слух й уважно спостерігала за сусідкою.

Пані Коропова спохмурніла.

— Я теж не думала, — невесело відказала вона. — Доки мені не подарували цього перса. Скажу тобі, Бубо, більше, — сусідка нахилилася до вуха дівчини. — Я органічно ненавиділа котячий сморід. Але зараз, — вона щосили пригорнула дарунок до грудей. — Зараз я б не дозволила його скривдити.

— То краще відпустіть його, — слушно порадила Буба, — бо він зараз задихнеться.

— Не бійся. Ми однаково любимо ласку, тож із нами все буде добре, — пані Коропова продемонструвала Бубі червону смужку ясен, яка видніла щоразу, коли сусідка намагалася посміхнутися, і Буба подумала, що вона її любить. Навіть дуже любить.


* * *


— Це твоя провина, дідусю. Викликаєш у мене недовіру до людей, і потім я виглядаю, як ідіотка.

— Ти пішла виглядати, як поводиться з котом пані Коропова, а не як ідіотка, — скаламбурив дідусь. — Тепер можемо бути спокійні, — ствердив він, запихаючись пластівцями.

— Спокійні?! — вигукнула Буба. — Пані Коропова любить цього кота! Я не пригадую, щоб мене хтось так притуляв, — схлипнула вона.

— Притуляли, притуляли, — дідусь поплескав онуку по щоці, — коли ти сама була маленьким кошеням, — посміхнувся до неї. — Ну, якщо так, то я йду до підвалу, — він згріб з пачки решту ласощів і рішуче підвівся.

— Акція «миска»? — пошепки запитала Буба, хоча вони були в кімнаті самі.

— Точно. Тепер пані Коропова мене не злякає. Можемо підгодовувати всіх навколишніх бездомних котів.

— За умови, що випросиш у Бартошової молока, — нагадала Буба про останню перешкоду.

— Вона мовчить, тож не втручатиметься, — запевнив дідусь і, ходою захисника диких тварин, рушив на штурм кухні.

У підвалі відгонило вогкістю, а брудна лампочка скупо освітлювала однакові похмурі двері.

Буба непокоїлася за здобуте молоко, яке в дідових руках аж ніяк не було в безпеці.

— Тут хтось є, — прошепотів дідусь, зупиняючись у вузькому переході.

— Хто тут? — долинув із глибини голос пані Коропової.

— Це ми з дідусем, — поспішила пояснити Буба. — Я подумала, що інші котики теж полюбляють молоко, — виправдовувалася вона перед невидимою сусідкою.

— Я теж про це подумала, — коротко відповіла пані Коропова, важко протискуючись між Бубою й дідусем. За мить Бубі здалося, що вони залишилися самі. Але це було не так. Навколо тарілочки, повної рибних делікатесів, і миски, по вінця наповненої молоком, зібралася ціла котяча компанія.

— Ну, що ж, — посміхнувся дідусь. — Інколи, Бубо, справді трапляються речі, яких не міг би уявити жоден пристойний філософ.

— Зате міг би Шекспір, — відказала Буба. — «Макбет», — додала вона, і з жахом пригадала, що завтра її чекає контрольна з польської.


* * *


— Чому ти так почервоніла, Марисю? — дідусь намагався делікатно розпитати доньку, яка сиділа в «Людовику» у важкій шубі й плакала. — Ну, скажи, дитино, — умовляв він, — що тебе так засоромило?

— Чорт забирай, дайте мені, батьку, святий спокій! — озвалася мати крізь сльози, проте виразно.

— Бубо, побалакай з мамою. Вона сидить у передпокої така зашаріла й, не знати чому, плаче.

— Мамо! — Буба перелякано притулилася до материних колін, обтягнутих джинсами. — Ти захворіла?

— Це мало бути турбо… — видушила мати, схлипуючи, — безболісне, швидке, з гарантією засмаги кольору свіжого персика, — ридала вона.

— Солярій?! — недовіра в Бубиному голосі зростала, як температура в сауні.

Мати винувато притакнула. Її червоне обличчя було реальним свідченням невдачі у справі вдосконалення вроди.

— Гарненька мені гарантія! — дідусь почухав голову. — Проте, Марисю, усе не так погано, — продовжував він, попри доньчині сльози. — Ти здобула ефект свіжого помідора. Це ж бо теж корисний овоч.

Мати дивом не спопелила свого батька поглядом і розплакалася ще дужче.

— Мабуть, тобі варто піти до лікаря, — запропонувала Буба. — Ти зовсім обгоріла.

— Де тато, — запитала мати, наче це він був спеціалістом з лікування опіків.

— Ще не повернувся.

— Коли він потрібний, його ніколи немає, — поскаржилася вона, ридаючи, бо вгледіла себе в дзеркалі.

— Краще тобі трохи охолонути до повернення Павла, — порадив дідусь, колупаючись сірником у вусі. — Мені здається, ти занадто рум’яна.

Бартошова визирнула з кухні. Глянула на господиню так само, як дивилася на неї протягом останніх двох тижнів, і похитала головою. Цей жест виявляв її зневагу до всього, що відбувалося віднедавна в домі.

— Найкраще поклади компрес на обличчя й ляж, — Буба вирішила діяти.

— Мені немає на чому.

— Якраз навпаки. Скидається на те, що невдовзі матимеш у своєму розпорядженні ціле подружнє ложе, — жорстоко сказав дідусь. — Я чув, як Павел говорив, що не повернеться на ніч.

— Як це на ніч? — мати на хвилину забула про опіки.

— Це безглуздя, — Буба намагалася притамувати черговий скандал. — Поспи, мамо, тобі стане краще.

— Я ж тобі пояснюю, дитино, що це неможливо. Я… Я можу лише сидіти. Я ціла попечена, — скаржилася вона, але дозволила Бубі заопікуватися нею й покірно подалася до спальні.

— Ти, Марисю, завжди була дріб’язкова, — кинув дідусь на прощання, — а тобі в червоному дуже до лиця. Треба тобі частіше користуватися карміном.

— Якби мені дзвонили… — звернулася мати до Буби, — якби дзвонили, — їй було дедалі важче говорити, — скажи, що…

— Ти поїхала, — Буба запропонувала ввічливо збрехати.

— Мені довелося поїхати, — додала мати, і зі зболеним обличчям тихенько зачинила двері до спальні.

До пізньої ночі Буба намагалася зрозуміти поведінку Леді Макбет, але, закутавшись пледом, дивилася не в текст драми, а на блискучу слухавку. Того вечора телефон мовчав як риба. Їй не довелося брехати. Нікого не обходило, чи її матері довелося кудись поїхати, чи вона згоріла на попіл у кабіні солярію. Ніхто навіть не хотів поцікавитися, чи все гаразд удома. І в цьому вона винуватила батька. А ще подумала, що дорослі поводяться як діти, коли сердяться одне на одного, й вирішила ніколи не дорослішати до кінця.


* * *


Якщо Буба й ненавиділа щось, то це були такі ранки, як нинішній. Вона тремтіла перед контрольною з польської, а крім того, її лякав порожній стілець батька й спухле мамине обличчя. Дідусь теж не втручався в чужі справи, що було на нього геть не схоже. Він сидів сердитий і байдужий. Бар тошова затуляла собою ціле кухонне вікно. Мовчала, як завжди. Тож зараз, у тиші, котра нависла над столом, її раптова потреба висловитися приголомшила всіх.

— Я йду! — проказала вона, дивлячись на матір.

— Ну, нарешті! — зрадів дідусь. — Нарешті ви вирішили говорити! А я вже боявся, що до скону не почую від вас жодного слова!

— Йду від вас, — закінчила Бартошова й знову замовкла.

Виделка випала з материних рук і брязнула на сяючі кахлі підлоги. Мати відсунула чашку з кавою, свіжі булочки й джем. Глянула на Бартошову й вийшла. З її кабінету почувся плач, майже дитячий, сповнений скарги й болю. Буба з дідусем також підвелися.

— Усе ж було краще, коли ви мовчали, — гірко заявив дідусь. — Ви готуєте здорову їжу, але отруту таїте в собі, — мстиво закінчив він і з грюкотом відсунув стілець.

— Ви ж не покинете нас зараз, правда? — Буба вдивлялася в Бартошову круглими від переляку очима. — Я сама не впораюся, — виправдовувалася вона крізь сльози.

— То не ти, дитинко, мусиш упоратися, — Бартошова загорнула Бубу у свій квітчастий фартух. — Хай інші почнуть думати головою, — додала вона басовитим шепотом. — І не бійся, — у Бубиному вусі загуло від почутої таємниці. — Я лише проводжу шокову терапію. Інакше це ніколи не закінчиться.

Буба пішла до школи з переконанням, що не все втрачено. Думала й над тим, що у вустах хатньої робітниці означало слово «це». Їй так хотілося, щоб вона не зрозуміла Бартошової, і навіть не здогадувалася, що та має на увазі. Але Буба знала, що таке «це», і раптом сильно, як ніколи, запрагнула, аби «це» скінчилося назавжди.

* * *


— Про що вона там говорить із твоїм батьком? — дідусь, хоча й мало не лежав на дверях спальні, вочевидь не міг зрозуміти материних скарг, які вона виливала з рікою сліз, — Сюсюкає, як маленька дівчинка, нічого не можу розібрати, — висловив він своє невдоволення.

Буба зайняла другу половину дверей. Вона також насилу відокремлювала мамині слова від плачу.

— Каже, що він її покинув.

— Хто? Батько?

— Ні, той… молодий видавець… З розбитими ночвами, — додала вона за хвилину.

— А навіщо їм ночви? Певне, знову Маньчаки щось вигадали…

— Ні, це в переносному розумінні… що цей видавець її покинув!

— Як він міг її покинути, якщо вона з ним не брала шлюбу. Я б знав…

Буба нервовим жестом наказала дідусеві замовкнути й знову припала до дверей.

— І тепер її мучить сумління.

— Нарешті! Вона давно повинна його мати…

— Ні, це батька мучить сумління, — виправилася Буба. — Каже, що занедбав маму.

— А як можна дбати про когось, хто виходить з дому без спідниці й повертається над ранком? — дідусева висока моральність явно суперечила настирливому підслуховуванню доньчиних альковних секретів.

— Зараз… мама переконує, що це не був жодний флірт… а просто так, задля роботи…

— Це вже занадто! — дідусь аж затрусився від обурення. — Ненавиджу дешеві брехні. А твій батько що на це?

— Що мама… Не знаю, щось, що закінчується на «ила»…

— Певне, «переборщила», або щоб нас залишила.

— Ні, він каже, що вона мила.

— Твій батько — останній підкаблучник у нашому домі, — дідусь не міг приховати розчарування. — Якби він чув, як пан Коцонь говорить зі своєю дружиною…

— Пан Коцонь не говорить! — Бубі стало боляче. — Усім відомо, що пан Коцонь б’є свою жінку.

— Саме так! — тріумфував дідусь. — Він її лупцює задля профілактики й домагається найкращих результатів у будинку.

— Ти просто монстр якийсь! — Буба забула, що слід дотримуватися тиші. — Скажи, що ти так не думаєш!

— Це Коцонь монстр, а не я! — так само голосно відповів дідусь. Але відповів уже батькові, який стояв на порозі спальні й презирливо дивився на компанію під дверима.

— Ми говорили про пана Коцоня, — спокійнісінько заявив дідусь, дивлячись зятеві просто в очі.

— Але чому тут? Невже нам з Марисею не можна бодай хвилинку поговорити наодинці? — татів погляд, спрямований на Бубу, був сповнений докору.

— Ой, — легковажно відмахнувся дідусь. — Останнім часом у вас тільки й було, що «наодинці». Наша компанія вам піде лише на користь.

— До карт! — наказав батько.

Змусив тестя обернутися, і Буба вперше побачила, як дідусь відсалютував, відповівши «є!», й помарширував до своєї кімнати. Старий почув у зятевому голосі щось дуже важливе, якусь чоловічу ноту суворого наказу. А може, просто зрадів, що насправді Павел не такий уже й підкаблучник. Ну, і ще тому, що завдяки батькові Буба муситиме грати з ним у бриджа. Бо, прискорюючи кроки, пан Генрик радісно повторював:

— До карт, Бубо, до карт! Хочемо ми, чи ні, а грати треба!

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка