Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 6 / 1995 европейський вимір україни



Сторінка1/15
Дата конвертації10.09.2017
Розмір1.54 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 6 / 1995
ЕВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР УКРАЇНИ

Зміст


Зміст 2

Від редакції 3

Франц Кардинал Кьоніґ. Духовні основи Європи 4

Роберт Шпаеман. Універсалізм чи європоцентризм 10

Микола Шлемкевич. Галичанство (Фрагменти) 16

Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Міфопоетичне перенесення в “Дуїнянських елегіях” Рільке 24

Бруно Шульц. 34

Вулиця Крокодилів 34

Друга осінь 39

Йозеф Рот. Мандрівка по Галичині 42

Місцевість і люди 42

Лемберґ, місто 45

Ален Фінкелькро. Світ, що відрікається від Заходу 48

Жан Марі Доменак. Європа: виклик культурі 51

Мілан Кундера. Трагедія Центральної Європи 55

Анна-Галя Горбач. Українська тематика в творчості Захер-Мазоха 67

Тарас Возняк. Слугування і віра 76

Alkis Kontis. Memories Of Ithaca 79




Від редакції


По певній перерві, пов'язаній із змінами в Україні та світі, редакція і видавці незалежного культурологічного часопису “Ї” виносять на суд читачів наступне число нашого видання. Дивним чином виявилося, що незалежність неоднозначне відбилася на стані культури політичної думки та преси, зокрема інтелектуальної, в Україні. З одного боку, неначебто маємо і перемогу не так української, як друкованої в Україні преси над так званою колишньою загальносоюзною, а тепер по суті – російською. Але з іншого боку, спостерігаємо або повільне вмирання товстих журналів, або їх інтелектуальне збіднення. Разом з тим збіднюється, як це не парадоксально при політичній незалежності, і українська політична, філософська, культурологічна думка. Суспільство ніяк не може врешті-решт випрацювати моделі свого майбутнього, до якого йде, і осмислити ситуацію, в якій знаходиться. Одні по-старому тягнуть в бік “единой и неделимой”, інші впадають в розпач – бо не отримують підтримки в їх зусиллях розбудувати державу, орієнтуючись на застарілі зразки двадцятих-тридцятих років. Одні бачать Україну по суті російською, інші -романтично українською. А вона є така, яка вона є. І тільки виходячи з того, що ми реально дивитимемось і на неї, і на світ довкола неї, як в сенсі політичному, так і культурному чи філософському, ми зможем розбудувати реальне українське суспільство. Якщо ж цього бачення ми не будемо мати, то або житимем ілюзіями, або пустимо все на самоплив. Тому редакція буде пробувати піднімати теми, які актуальні зараз для українських інтелектуалів. Це і проблеми Європи та європейства, до якого ми йдемо, Росії та поствізантійського світу, від яких намагаємось відійти, феномену сьогоднішнього ісламського відродження та України, проблеми українства як такого, одвічні проблеми єврейства в українському контексті, проблеми слов'янської єдности і її перспективи, та багато інших.

Не переоцінюючи свої сили, гадаємо, що це видання разом з тим стане інструментом для тих, хто схоче сказати своє слово у цьому нелегкому процесі осмислення як нашого сьогодення, так і нашого майбутнього. Ми пробуватимемо подавати різні думки та погляди на ці проблеми. Можливо комусь підбір матеріалів може видатися необов'язковим, однак це не так. Ми не шукаємо простих чи надто прямолінійних відповідей. Гадаємо, що часто їх і не знатимемо, однак вважаємо за необхідне ставити проблеми, навіть якщо вони не подобаються нам самим.

Разом з тим ми пробуватимемо, виходячи із своїх скромних можливостей, знайомити українського читача з новими тенденціями світової думки – пробуватимемо дати йому знаряддя для його подальшого інтелектуального пошуку. Щоправда, не маємо ілюзій щодо того, що безкритично перейнята чергова інтелектуальна мода може бути по-справжньому ефективна у ще доволі фрагментарній українській філософській думці.

З не меншим задоволенням редакція публікуватиме на її погляд цікаві тексти з царини красного письменства. Тут вона не ставить перед собою завдання опублікувати всіх, а лишень стимулювати розвиток літературного процесу, який у нас теж має якийсь фрагментарний вигляд.


Франц Кардинал Кьоніґ. Духовні основи Європи


1976 року в Аахені європейську нагороду було присуджено бельгійському державному діячеві Тіндемансові. У подячній промові-відповіді політик сказав: “Упродовж чотирьох століть Європа говорила від імені усього світу, тепер же – мовчить”. Ось як окреслив лавреат історію Європи, і опосередковано, з погляду повоєнних часів, поставив питання про її духовну цілісність.

Я все ж таки запитую сьогодні: яка Європа мовчить? Чи нинішня, поділена – себто Європа “Спільного Ринку”. Європейської Ради, Західна Європа НАТО, чи Східна Європа Ради Економічної Взаємодопомоги? [Промова проголошена до падіння берлінської стіни (пер.)] А може це – велика Європа, що простягалася колись від Атлантики до Уралу? Можливо, оте мовчання Європи означає, що вона засумнівалася в собі або що її поглинула світова цивілізація. Адже саме про таку світову цивілізацію була мова на Тегеранській конференції. У декларації, що її підписали Рузвельт, Черчілль і Сталін, йдеться, зокрема, про те, що треба прийняти всі країни, “великі чи малі, до великої родини демократичних держав”. Себто на Тегеранській конференції йшлося про світову родину, в якій європейські держави беруться до відома лише як історичний факт.

Додаймо, що сьогодні вказують ще й на ось який факт: багато західних європейців зараховують себе до атлантичної спільноти і вважають, що саме на цю спільноту треба орієнтуватися. Тому й зрозуміло, що східноєвропейські держави та спільноти намагаються вивільнитися від європейських пов'язань, від Заходу. Західні ж європейці, як чуємо, ставляться до цього байдуже. На Заході нібито бракує розуміння, що треба поцінувати та визнавати спільну європейську спадщину в культурі країн Східної Європи.

Тож чи остаточно втратила Європа свою колишню . духовну єдність? Чи існує ще європейська свідомість, чи має ще Європа силу духа, спрямовану в майбутнє?

Що у зв'язку з цим означають Гельсінські акти від 1 серпня 1975 р. – так-бо їх називають офіційно – що це таке: “Нарада з безпеки та співробітництва в Європі”? З тексту й історії т.зв. Гельсінського процесу – з його регулярними конференціями на тему зменшення напружености та можливої співпраці між Сходом і Заходом, конференціями, які, як це визначається в преамбулі Гельсінської угоди, беруть до уваги “спільну історію” – випливає, що тут ідеться не тільки про Західну або тільки про Східну Європу.

І. ІСТОРІЯ ЄВРОПИ ЯК ВИРАЗ ДУХОВНОЇ ЄДНОСТИ

Корені тотожности Європи сягають спільної історії як “колективної пам'яті” про спільні основи культури. І сягають вони значно глибше, аніж XIX століття разом із світовими війнами 1914 та 1939 років, що сколихнули європейські континенти. Вони охоплюють значно більше, ніж могутні блоки, західні і східні. В цій спільній історії існує духовна єдність з багатоманіттям культур і мов.

Жоден континент, жодна частина світу – ні обидві Америки, ні Азія, ні Африка чи Австралія разом з Океанією -не посприяли відкриттям та розвиткові світу, не здобули такого впливу (завдяки своїм духовним силам та своїй історичній могутності), як Європа. Можемо сказати без перебільшення – жоден континент не посприяв так як Європа духовному зростанню світу завдяки своїм ідеям, своїм філософським системам, своїй науці й техніці, своїм винаходам та дослідженням, завдяки своєму християнству та своєму атеїзму, ідеалізму та матеріалізму. Колоніальні держави носили на собі відзнаку європейства. Чи це лиш європейська похвальба, що ще й сьогодні говорять про оті вартості, що експортувалися з Європи у зв'язку з християнською спадщиною? Я маю на увазі європейську підприємливість, любов до сім'ї, пошану до життя, цінування праці, змагання до толерантности, зусилля на благо співпраці й миру. Це особливо впадає у вічі тоді, коли ми приглянемося до християнських коренів Європи, адже Європа не була колискою ні самого християнства, ні жодної іншої великої світової релігії. Щодо цього, то всі сліди ведуть до Азії з її індійським субконтинентом. Там мали свій початок не тільки буддизм, індуїзм, синтоїзм, юдейська релігія, іслам, але й християнство. Саме там – батьківщина Лао-цзи і Конфуція.

З іншого боку, на базі давньої римської держави Європа (завдяки святому Павлові, мученикам Риму часів римських імператорів аж до медіоланського едикту) прийняла християнство. З часом цей континент став динамічним осередком християнських місій на увесь світ. Це означає, що християнство сформувало обличчя Європи, воно суттєво співвизначило західне надбання. Детальніше змалюємо це з допомогою кількох підзаголовків.

Від I до IV сторіччя християнство налагодило своє життя в тодішньому римському владарстві. Та Римська імперія, об'єднана римським правом та римськими вояками, духовно була просякнута еллінізмом. Грецька філософія, грецька література, грецьке мистецтво – ось яка духовна печать відзначала тоді той світ. І вже тоді до того світу належали гебреї – перша любов Бога та (в чому сьогодні повинні признатися ми, християни) останнє Його страждання.

У вигляді несторіанства християнство вже в ті часи сягнуло Індії й Китаю. Після періоду Великого Переселення Народів кельти, германці і слов'яни поступово приймають християнство.

Святий Бенедикт, покровитель Європи (помер у 529 р. в Монте-Кассіно, де склав правило чину бенедиктинів), як патріарх Заходу відіграв велику роль в наданні Європі християнських форм. Бенедикт Нурсійський знав, як поєднати в одне romanitas і Євангеліє, себто відчуття універсальности і права та значення Слова Божого для особи людини. За допомогою вислову-веління ora et labora він встановив для поколінь європейців правило, як зберігати рівновагу між особою і суспільством; суспільством, у якому “мати” завжди загрозливо переважає “бути”.

Один-єдиний погляд на історію показує, що під духовним верховенством християнства романські, германські, слов'янські і грецькі, аж до Ірану, народи зійшлися в духовну родину держав. На Заході у церквах та монастирях виразом цієї спільноти, як континуації великої римської держави, що впала, була латина. На Півночі та Сході старі боги з їхніми чварами, кривавими жертвами та культом ідолів поволі повідступали перед звісткою про Царство єдиного Бога, Сотворителя неба й землі. Князі вікінгів самі зреклися старих позицій. В європейському просторі християнство дієво поєднувалося із самосвідомістю розмаїтих культур і мов. Італійські, німецькі і грецькі вчителі перемагали будь-яку національну обмеженість у новозаснованих школах на Півночі та Сході Європи. Вишколені латинською граматикою й реторикою, захоплені університетською свободою, вони накреслили на Заході і Сході новий, християнський образ світу і людини – і так зміцнили духовну єдність Європи. Проповідь про Царство Боже діяла на підложжі народних культур і племінних мов, неначе закваска, що її додають до муки. З бігом часу звідти виникло уявлення про непорушність прав людини, її свободу та особисту відповідальність.

У цьому великому духовному просторі монастир св. Боніфація, наприклад, був осередком грецької вченості: тут латинський Захід зустрічався з греко-східноримським і слов'янським світом. З цього монастиря вийшов празький єпископ Войтех. Французьких, грецьких або німецьких єпископів посилали керувати дієцезіями не тільки до Італії, але й у східнофранконську державу та на Північ. І у всіх отих місцях їх досить добре сприймали – так, як зовсім недавно приймали в Західній Європі ірландських та англійських проповідників і єпископів.

Святі Кирило і Методій, переклавши біблійні та літургійні тексти на слов'янську мову, започаткували те, що християнська Церква змогла засвоїти собі лише на II Ватиканському Соборі: йдеться про євангельську проповідь в окремо взятих культурах через прийняття мовних навичок тих культур та їхніх життєвих звичаїв. У цей спосіб, за згодою Риму, християнство було принесене слов'янським народам і було засіяне в них уже в IX сторіччі.

Отже давня Європа стала першим континентом, який дав християнству змогу уповні заволодіти собою (разом з його дохристиянським спадком), і створив передумови формування в ньому єдности культури. Про це свідчать європейські катедральні собори, мотиви християнського мистецтва, християнська література – так, як зберегли її для нас монастирські книгозбірні Європи. Але й надбання греків і римлян також розвивалися в монастирях і тому була збережена історична тяглість.

Проте, не тільки святі мали такий вплив на Європу – мали його і єретики у своїх спробах здійснити християнське життя в Церкві, на гранях Церкви та всупереч будь-якій історичній формі. Тож на європейську Церкву наклали свою печать як св. Франціск, так і Савонарола, як Альберт Великий, так і Ґалілей, як апостоли слов'ян, так і Авґустин чи Лютер.

Дивлячись на пізніше просвітництво, на розвиток науки і техніки, наслідки французької революції, на духовні сили лібералізму, націоналізму й соціалізму – дивлячись на минулу історію Європи, ми можемо все ж таки задати собі питання: наскільки животворні ще в Європі формівні сили християнства; наскільки сформували вони по-справжньому й на всі часи духовне обличчя нашого континенту? Чи європейські народи в глибині душі – це ще християнські народи? Чи християнські катедральні собори, придорожні хрести – це ще знаки християнства, чи може тільки історичні символи, що вказують на Христа, як на певне ім'я в історії або як на того, хто приніс якусь релігію?

Може спасти на думку, що кінець останньої війни осквернив духовне обличчя Європи та розкраяв її моноліт на два блоки – східний і західний. Повоєнне ціле Європи – це вже не політична дійсність. Європа, яка упродовж чотирьох століть говорила від імені цілого світу – мовчить і сумнівається в собі? Наблизився вже ніби кінець Європи. Колонії, засновані Європою на позаєвропейських континентах, усамостійнилися від країн-метрополій і від'єдналися від них. Разом з тим зникає також заякореність Європи на інших континентах. Питомі культури поглинають її.

Експансія Радянського Союзу призвела у західній частині Європи до несподіваного пробудження – спочатку поза східним блоком. Ось бачимо Черчілля, що прогримів над західним світом, наче звуки фанфар, завдяки своїм двом великим промовам 1946 року. Він хотів переконати народи й уряди Європи в необхідності збудувати Сполучені Штати Європи: це ж бо веління часу. Очоливши в Римі уряд, до цього ж питання виразно звернувся де Ґаспері. Матеріальна допомога американських Сполучених Штатів мала сприяти такому об'єднанню Європи. Американський народ мав надію, що допоможе збудувати свого роду Сполучені Штати Європи.

А духовним поштовхом стала згадка про духовну силу, що вийшла колись з Європи. Французький міністр закордонних справ (1948-1953 рр.) Робер Шуман був тим, хто зумів розбудити після війни віру в Європу, і то розбудити всеохопно. Власне Шуман хотів дати старій Європі нову ідею і тому підкреслив ту місію, що її призначила доля старому континентові. Задля цього у травні 1950 року французький уряд запропонував європейським державам нову політичну концепцію. Сам же Шуман дивився на це так: німецько-французьке примирення, що якраз тоді вимальовувалось, було засновком, принагідною умовою нового майбутнього Європи. Цей план підтримав канцлер Німеччини Аденауер. Після того, коли були подолані деякі труднощі з Саарським Статутом та проблемами Рурського Басейну. Аденауер відзначив: “План Шумана був нечувано новим, сміливим кроком”. Аденауер зазначив, що Шуман – великий політик, великий француз та великий європеєць. Він був щасливий тим, що міг називати себе його другом. Не менш виразно вказав на духовні основи Європи де Ґаспері: “Як же можна розмірковувати про Європу, якщо не береться до уваги християнство й поминається його вчення про братерство, спільність і єдність?”

Своє європейське “визнання віри” Шуман виразив словами, які зворушують серце, у книзі Pour l’Europe (“Заради Європи”). У розмові з Франком Бухманом (помер у 1961 р.) – творцем так званого Морального Переозброєння (Moral Rearmament) – він сказав: “Політики можуть творити далекосяжні плани, та не можуть впровадити їх у дію без глибоких змін у серцях”. “Ось завдання нашого руху”. А трохи подумавши, доповнив: “Врешті-решт, я сам хотів би робити це до кінця мого життя”. Так: він, європейський державний діяч, став, можна сказати, будівничим більшої Європи.

Ось так визрівала переконаність також і в тому, що існує спільна європейська культура, різноманітні вирази якої цементуються нагадуванням про досвід спільної історії -історії, яка не зважає на кордони.

Упродовж часу, який настав потім, в 1977 та 1980 роках Європейські синоди єпископів знову розпочали роздуми про Європу, про ідею європейської духовної співпраці, прямуючи до усвідомлення її. В той час, як Брюссель, Люксембург, Париж і Женева стали зі своєї позиції гаслом і сигналом пробудження та співпраці Західної Європи, церковне зацікавлення Європою виявив і проявив насамперед II Ватиканський Собор. Незабаром екуменічні контакти, що виходили далеко поза межі локальних Церков та мовних спільнот, також стали європейською справою й поштовхом для Європи. Духовну ситуацію й духовний настрій тих часів образно висловив не хто інший, як папа Йоан Павло II під час паломництва в Сант'яґо-де-Компостель: “Я, Йоан Павло, син польського народу, що за своїм походженням, за своєю традицією, за своєю культурою та своїми життєво важливими пов'язаннями завжди признавався до європейства як слов'янський народ між латинниками та латинський між слов'янами, я, наступник Петра на римському престолі, я, єпископ Риму і пастир Вселенської Церкви, волаю до тебе, о Європо, із Сант'яґо, повен любови: знайди свою дорогу до себе самої, будь знову сама собою! Пригадай собі своє походження, оживотвори знову своє коріння! Почни знову жити істинними цінностями, які вкрили славою твою історію! І нехай твоя присутність на інших континентах стане благословенням. Збудуй знову свою духовну єдність у атмосфері повної шани до інших релігій і справжніх свобод. Віддай кесареве кесареві, а Боже – Богові... Не занепокоюйся кількісною втратою величі у світі, суспільними й культурними кризами, що поширюються у тобі. Ти все ще можеш бути провідною зорею цивілізації для світу, поштовхом до поступу. Інші континенти дивляться на тебе й чекають від тебе відповіді, що її Яків дав Христові: Я зможу!”

II. ДУХОВНІ ОБРИСИ ЄВРОПИ ЗАВТРАШНЬОЇ

Хоч усе ще стоять на границях, що ними поділена навпіл Європа, озброєні до зубів війська, підкреслюючи цим, як тяжко знаходить цей континент шлях до справжньої єдности, все ж таки сьогоднішня Європа має не тільки шанс, але й обов'язок подолати свій комплекс неповноцінности, щоби промовляти до світу з позиції миру між людьми, з позиції цінности самої людини. Кінцеві акти Гельсінської конференції доконаний у своєму часі поділ Європи на два блоки приймають до відома як територіальний status quo. І саме тому треба конче ще раз вказати на те, що преамбула гельсінських актів свідчить про “спільну – а спільну як з одного, так і з другого боку граничної лінії – історію”, яку треба усвідомлювати. Отже, акти Гельсінської конференції не замикають шлях до дальшого розвитку. Процес Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) з періодичними зустрічами намагається йти в цьому напрямі (напр., конференції в Беоґраді, Мадріді, Торонто, Відні тощо). Співробітництво держав-учасниць залежатиме, з одного боку, від змін, які стаються в наддержавах, а з другого – від волі і вміння самих європейців або держав НБСЄ.

Політичне незалежна Європейська Мережа Діалогу Схід-Захід вважає, що “всі демократичні організації, незалежні рухи, громадські ініціативи та групи на Сході і Заході повинні спільно чинити тиск на наддержави, щоби ті позбулись своїх геґемоністських зазіхань і почали діяти як демократичні партнери”.

Якось під час розмови з ректором Ейхштетського університету Ніколяусом Лобковичем Ріхард фон Вайцзеккер з натиском підкреслив, що саме перед обличчям тих труднощів, які існують, завдання Європи полягає в тому, щоб вона під будь-яким оглядом здобула вплив на свою подальшу долю. Стосовно довгого терміну, то для Європи це – завдання найважливіше, цей континент повинен упоратися з ним. Однак, це не тільки політичне завдання у вузькому сенсі – це завдання насамперед духовне. Вайцзеккер, президент Федеративної Республіки Німеччини, переконаний, що отой “європейський компонент” – живий (себто європейська ідея) та що його значення буде ще й зростати всупереч будь-яким ріжницям і суперечностям.

Закладення процесом НБСЄ політичних підвалин Європи – це один бік питання. Інше ж – а його не варто плутати з політичним поглядом – це духовне відродження континенту. Не можна не зважати на розрізненість обох цих частин стосовно майбутнього Європи, Не досить воювати на континенті тільки за покладення політичних підвалин. Так-бо буде підкреслено небезпеку духовної порожнечі Європи, небезпеку, яка проявляється в напливі ідей про якийсь new age. Я маю на увазі мішанину сект, антропософського теософського образу світу й людини, на яку складаються так звана “східна містика” та суб'єктивна комбінація егоїзму і прагнення трансцендентальних пережиттів аж до наркотиків. Така духовна порожнеча нищить будь-яку віру, будь-який будівельний матеріал у психічно-тілесній сфері. А водночас знищуються також і корені, з яких виростає все те, що ми розуміємо під “духовним обличчям Європи”. Духовна порожнеча приховує в собі небезпеку знищити духовне надбання Європи.

Загроза духовної порожнечі сьогодні долається завдяки діалогові між наукою й релігією. Тому й зменшується напруженість, яка впродовж сотень літ руйнувала духовну єдність Європи (пор. конференції і запрошення Нобелівських лавреатів до Ліндау, Баварської Академії Наук – до Мюнхена, Nova spes – до Риму тощо). На Заході абсолютизація віри в науку була зламана. На Сході побудований на вірі в науку державний атеїзм не допровадив до визволення людини, навпаки – до нового виду поневолення та до нової неволі. Теза “Бог помер”, яку проголошували з надією на нову епоху загального добробуту, відійшла й залишила після себе на Сході і Заході велику порожнечу й великий неспокій. Розпочалися пошуки духовних вартостей, особливо – кращою частиною молоді.

Тож були створені нові задатки для застосування духовних сил, духовного оновлення – в інтересі й інших континентів, які все ще – або тепер знову – вбачають у Європі єдність, як певний духовний зразок.

На V Симпозіумі Європейської Ради Конференції Єпископатів (5.Ю.1982) папа заявив, що на такому симпозіумі не може бути й мови про освячення теперішнього поділу Європи; цю зустріч треба трактувати радше як “творчий акт оновлення майбутньої об'єднаної Європи. Цей симпозіум заявляв про солідарність народів “від Атлантики до Уралу”.

Незалежно від цього конференції європейських єпископатів вказували на спільну культурно-духовну основу, яка була створена після прийняття місії Христа. А Європа ця – вони теж це повторюють – сягає від Атлантики до Уралу. Згідно з їхнім баченням, соборний документ стосовно “релігійної, свободи” та декларація “Про відношення Церкви до нехристиянських релігій” завдяки своїй орієнтації особливо придатні для того, щоб перекинути місток над безоднею ідеологічних протистоянь, які ще існують в Європі. У духовній площині тут, у певному сенсі, йдеться про паралель до Гельсінських Актів у площині політичній.

Завдяки двом згаданим соборним документам першоважливість людини знову стає центральною. Це означає верховенство етики над технікою, верховенство особи над речами та верховенство духу над матерією. Тільки людина з її непорушною гідністю, з її непорушними правами сполучує Західну і Східну Європу в нову єдність.

Тож коли з нинішнього погляду ми питаємо про підвалини Європи, то мусимо постійно мати на увазі, що історія формування європейських народів відбувалась одночасно з євангелізацією Європи. Процес цей тривав аж до того моменту, коли європейські кордони нарешті збіглися з територією поширення Євангелія. Незважаючи на криваві конфлікти між європейськими народами, духовні кризи, які сколихнули життя континенту, після двох тисяч літ його історії треба визнати: неможливо зрозуміти європейську тотожність без християнства. В ньому-бо знаходяться оті спільні корені, з яких виросла цивілізація континенту і які творять його культуру, динаміку, підприємливість, здатність конструктивно поширюватися на інші континенти – коротко кажучи, все, що є вирішальним у його славі.

А отже, труднощі, з якими бореться сьогодні старий континент, повинні привести християн до об'єднання сил, щоб вони знову угледіли свої начала й наново оживили ті цінності, які сформували колись духовну єдність Європи й живили промінне світло її цивілізації – цивілізації, що послужила стільком народам на Землі.

Європа була охрещена християнством, а європейські народи, такі різні, завдяки цьому духовно залишаються взаємопов’язаними.

Переклав Андрій Шкраб'юк

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка