Навчально-методичний посібник Київ 2012 к 43 Рецензенти: Болтівець С.І., доктор психологічних наук, професор



Сторінка5/18
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

2.2. Траєкторії спонтанного розвитку Я-концепції

Дослідження проблеми Я-концепції та її складових – Я-образу, самооцінки, самоефективності та самоактуалізації, які тісно пов’язані із життєвим самовизначенням людини, – потребує відповіді на такі питання: хто, в чому, відносно чого і ради чого самовизначається. Серед названих питань з усіх поглядів головним є перше. На це питання відповіді навіть психологів будуть не однозначними, тому що видові категорії «організм», «індивід», «особистість», «індивідуальність», «суб’єкт» нерідко вживаються як синоніми до родового поняття «людина». У психологічному плані поки що не чітко визначено поняття «суб’єкт», не дивлячись на переконання філософів і психологів у тому, що свідомість і самосвідомість, проблеми потаємного “Я” людини можуть бути науково зрозумілими і розглянутими тією мірою, якою буде вирішено зміст поняття про суб’єкт діяльності та вчинку (К.А. Абульханова-Славська, А.В. Брушлінський, Л.П. Буєва, П.Я. Гальперін, В.А. Роменець, В.О. Татенко та ін.). “Якщо ми виключимо з психології поняття про суб’єкт цілеспрямованої предметної діяльності... або станемо заперечувати саме існування суб’єкта..., то психічна діяльність перетворюється або в зміну “явищ свідомості”, або в якусь ідеальну активність, ідеальний початок“, – пише П.Я. Гальперин [95, 130].

Для нас у вивченні Я-концепції та її складових як свідомого вибору людиною своїх життєвих цілей і їх упередженого перетворення в реальність визначення психологічного змісту “суб’єкта” має істотне значення.

Для поглибленого вивчення змісту поняття «Я-концепція» слід взяти до уваги методологічне положення С.Л. Рубінштейна про індивіда як суб’єкта різних рівнів діяльності, про те, що “людський спосіб існування значною мірою залежить від співвідношення Я-концепції з умовами, обставинами у зв'язку з наявністю у людини свідомості і дії» [282, 261].

При цьому свідомість конкретної людини, будучи відображенням суспільних відносин, в першу чергу визначається конкретним способом життєдіяльності даної людини, тому така діяльність із самого початку виступає умовою і формою її саморозвитку, самотворення і творчості взагалі. Саморозвиток суб’єкта через суспільні форми діяльності передбачає свідоме самовизначення суб’єкта в системі суспільних відносин у цілому, а також у системі конкретних людських відносин і відносно конкретних способів життєдіяльності. Звідси випливає, що вимоги, які пред’являються до людини суспільством, самі по собі не визначають життєдіяльність суб’єкта. Його місце і роль, активна, свідома, виробнича, творча діяльність виступає первинною умовою, засобом, формою самовизначення в системі суспільних і конкретних людських стосунків. Таким чином, життєве самовизначення – результат функції єдиної сукупності внутрішніх умов, через які переломляються всі зовнішні впливи, що треба вважати провідним показником і соціально дозрілого суб’єкта, якого позначають у широкому розумінні слова “людина”. Як випливає із основних методологічних положень С.Л. Рубінштейна, без поняття «суб’єкт» неможливо зрозуміти, ні індивіда, ні особистості, а тим більше індивідуальності [281, 117].

Підсумовуючи думки С.Л. Рубінштейна про поняття «суб’єкта», ще раз слід підкреслити, що останній ним розуміється як діяч в широкому розумінні, як виробник і автор не тільки зовнішнього, але й всього внутрішнього, включаючи свідомість і самосвідомість. Свідомість і діяльність єдині, що означає включеність першого в друге при їх структурній різниці. Одним із вищих рівнів діяльності суб’єкта він вважає його внутрішнє і зовнішнє самовизначення, що є відносно самостійним моментом прояву не тільки індивіда, але й особистості та індивідуальності. Самовизначення конкретного суб’єкта виступає умовою і процесом його виходу в широкі суспільні відносини.

Основні думки С.Л Рубінштейна про діяльность індивіда, особистість, індивідуальність були розвинуті й поглиблені К.А. Абульхановою-Славською у розробленій нею концепції життєдіяльних відносин особистості, що включала ряд положень про суб’єкта, способи його життєдіяльності, самовизначення особистості, принципи саморегуляції і т.п.

Для нас представляє інтерес її розуміння понять «індивід», «особистість», «суб’єкт». «Поняття «суб’єкт» не просто позначає того, хто діє, усвідомлює, відноситься і т.д. Воно із самого початку характеризує те, як суб’єкт здійснює дію, як усвідомлює світ залежно від його соціальної позиції, від соціальних визначень його суспільної суті. Тому через поняття «суб’єкт» визначається і міра його активності і соціальна суть свідомості, дії, відносин» [27, 45].

Привласнення суб’єктом духовного багатства суспільного життя виступає як внутрішнє самовизначення (формування власних здібностей), що створює умови для об’єктування себе на більш високому рівні, тобто стосовно «ходу життя в цілому» (27, 142.). Цей вищий рівень самовизначення відповідає тому, що особистість може робити власні внески в життя суспільства. Визнання їх і оцінка суспільством К.А. Абульханова-Славська вважає критерієм визначення рівня розвитку особистості (27, 126). Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність», «суб’єкт» одержують певну конкретизацію у зв’язку з розкриттям їх активності. Активність особистості – це здатність до самоорганізації, саморегуляції, до формування і здійснення себе як суб’єкта діяльності. Активність, як стверджує автор, проявляється у здійсненні синтезу природних і суспільних здібностей.

Поняття «суб’єкта», відзначає К.А. Абульханова-Славська, «не просто позначає того, хто діє, усвідомлює, відноситься і т.д. Воно початково характеризує те, як суб’єкт діє, як усвідомлює світ залежно від його соціальної позиції, від соціальних визначень його суспільної суті. Тому через поняття «суб’єкт» визначається міра його активності, ... і соціальна суть свідомості, дії, відносин” (27, 128).

По-іншому підійшли до розгляду поняття «суб’єкт» Б.Г. Ананьєв і О. М. Леонтьєв. Не дивлячись на розходження їх теоретичних позицій, обидва автори змістом поняття «індивід» вважають природну, біологічну істоту – організм, якому притаманні вроджені властивості, що змінюються в процесі життя. Б.Г. Ананьєв, характеризуючи індивіда, відносив до нього статево- вікові та індивідуально-типові (конституційні, біохімічні, нейродинамічні) властивості. Ці властивості синтезуються в темпераменті і задатках. Визначаючи зміст поняття «особистість», він вносить у нього такі підструктури: спрямованість – одна з підструктур особистості, що є вищим її рівнем; спонуки – потяги, бажання, інтереси, ідеали, світогляд, переконання; здібності – психічні властивості, які є передумовою успішного виконання певних видів діяльності; характер – комплекс сталих психічних властивостей, що виявляється в діяльності, поведінці, вчинках.

Визначаючи зміст поняття «індивідуальність» Б.Г. Ананьєв включає в нього:

сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей;

продуктивність – результат психічної діяльності, кінцевий етап структури дії або діяльності, що складається з обсягу, швидкості, точності, тривалості;

індивідуальні особливості – значущі й стійкі психологічні риси, що визначають особистість людини і тим самим відрізняють її від іншої особистості;

індивідуальна історія – біографія, становлення й розвиток індивіда у соціумі;

досвід – якість (підструктура особистості), що сформувалася в процесі її діяльності, навчання, виховання, узагальненні знання, уміння, навички, звички.

Для Б.Г. Ананьєва «суб’єкт»: носій суб’єктивного, Я-глибинного. Індивід:

− цілеспрямовано діє з метою задоволення своїх потреб, термінальних та інструментальних цінностей;

− свідомо регулює свою діяльность, поведінку, вчинки, що здатний активно домагатися поставленої мети, переборюючи зовнішні та внутрішні перешкоди;

− наділений мисленням як процесом опосередкованого й узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності і свого внутрішнього світу;

− наділений афектом - короткочасним, максимальним за інтенсивністю емоційним станом (лють, жах, відчай, екстаз) під час якого знижується ступінь самовладання;

− наділений перцепцією - відображення речей і явищ у свідомості людини за допомогою органів чуття [50, 209].

На Україні успішно розробляється модель суб’єктно-вчинкової парадигми – як синтез творчих ідей суб’єктності та вчинковості філософсько-психологічних шкіл С.Л. Рубінштейна та В.А Роменця. Ідеї суб’єктності, висунуті ними, загострюють науковий інтерес до людського життя як із середини детермінованого процесу. У світлі цих ідей онтологічний імператив «бути суб’єктом» є загальнолюдським самовираженням людини, її персональною відповідальностю перед собою та іншими за результати своїх діянь, за все, що з нею відбувається і від неї залежить. Через категорію суб’єкта встановлюється зв’язок між поняттями «організм», «індивід», «особистість», «індивідуальність», «універсальність» та ін., завдяки суб’єктній інтерпретації яких стає зрозумілою логіка становлення і розвитку відповідних психологічних утворень та людини в цілому. З позицій системного підходу будь-яка психічна душевно-духовна активність передбачає “свого діяча” (М. Лоський) – носія й автора власного життя, який сам ініціює, створює і реалізує свої життєві проекти.

В даний час суб’єктно-вчинковий підхід одностайно оголошується тим відносно несуперечливим підґрунтям, на якому можуть вільно існувати па­нівні в XX ст. чотири сили в психоло­гії: біхевіоризм, фрейдизм, гуманістична та трансперсональна психо­логія [146, 25–30].

Автори суб’єктно-вчинкового напряму в психо­логії намагалися:

а) поєднати три підходи до нау­кового пояснення сутності психологічних проблем людського життя: філософсько-психологічний, власне психологічний та культурологічний;

б) розширити межі існуючих психологічних категорій і понять;

в) розкрити психічне у його своєрідності, багаторівневості, цілісності, автономності й водночас від­критості буттю, де людина повинна була б увійти в предмет психології своїм суттєвим психологічним визначенням, а саме як суб'єкт власної психічної активності (діяльності), що несе "особисту" відповідальність перед собою за своє становлення, функціонування та розвиток і ста­виться до своєї психіки як до цін­ності.

2.3. Ампліфікація «Я» в структурі інтегральної суб’єктності

Одним із з центральних понять у психології людини, як уже зазначалося вище, є “Я”, під яким розуміється змістовно-динамічний аспект самосвідомості суб’єкта психічної активності, его-ідентичність як процес переживання безперервної самототожності і цілісності людини, інтеграл її суб’єктної реальності. В.А. Петровський вважає, що про «Я» говорять тоді, коли йдеться про власну динаміку індивіда, його самозміну, індивіда як “causa sui” (“причина себе”) і породжувану ним феноменологію суб’єктності [255].

Він же визначає суб’єктивні прояви «Я» в єдності чотирьох іпостасей: «Іманентного Я», «Ідеального Я», «Трансцендентального Я», «Трансфінітного Я». Кожна із іпостасей, на думку вченого, пов’язана з однією з чотирьох тлумачень причинності, даних Арістотелем: матеріальної, формальної, діючої і цільової [57, 146].

В якості матеріальної самозміни суб’єкта виступає іманентне Я, – як правило, неусвідомлювані інтенції індивіда, що повняться різноманітними потребовими станами, імпульсами, передчуттями, думками. Повна конфігурація цих інтенцій, яка «застає» людину «тут і тепер», визначає внутрішній бік її мотивації і виступає рівнодійною спонукальних сил, що є умовою їх подальшого опредметнення в практичній діяльності.

Формальну причину репрезентує ідеальне Я. Визначальною умовою здійснення цілепокладаючої діяльності виступає уявлення про свої можливості. Це свого роду образ себе, винесений за межі наявного стану речей, тобто до початку діяльності. Таким чином ідеальне Я можна розглядати в двох проекціях: побудови образу-цілі (бажаного результату діяльності) і образу потенційного Я-суб’єкта самоактивності і самотворення.

Трансцендентальне Я становить «діючу причину» саморуху Я. Термін «трансцендентальне Я» без втрати змісту може бути замінений терміном «рефлексивне Я», адже йдеться про позачуттєве, в умовному просторі та часі, існування Я, останнє, як відомо, стає реальністю в умовах інтеріоризованої міжсуб’єктної взаємодії.

Цільова (кінцева) причина втілена у трансфінітному Я – переживаннях актуальності, безкінечного, вічного, абсолютно вільного, необмеженого духу, всьго того, що притаманне кожному унікальному індивіду як своєрідний життєвий світ (модель Космосу) [142, 163–164]. Трансфінітне Я, на думку В.А. Петровського, – вінець саморозгортання суб’єктності Я, тому що факт переживання людиною себе і світу в собі водночас прилучає до вічності і фіксує її кінечність, обмеженість. Таким чином, замикається коло причинності: трансфінітне Я стає відправним моментом іманентного Я.

У зв’зку із сказаним вище, в подальшому в основу моделювання сфер суб'єктності людини покладемо п'ять теоретично виявлених позицій:


  1. позиція відносного суб'єкта на рівні організму;

  2. позиція моносуб'єкта на рівні індивіда;

  3. позиція полісуб'єкта на рівні особистості;

  4. позиція метасубєкта на рівні індивідуальності;

  5. позиція абсолютного суб'єк­та на рівні Універсуму[151;146, 25–30].

Беручи до уваги теоретико-методологічні засади розгляду понят­тя "суб'єктно-вчинкова парадигма в психології", принцип сходження від абстрактного до конкретного в наукових дослідженнях, результати широкого емпіричного обстеження людей на ринку праці, стратегій їхньої по­ведінки, що знаходять прояв у вчин­ках, спробуємо дещо конкретизу­вати кожну із заявлених позицій.

1. Рівень відносного суб'єк­та. На цьому рівні людина існує в симбіотичній єдності з іншими людь­ми, які відгукуються на її потреби, і ще не має самосвідомості. Суб'єкт проявляється фактично як віртуаль­ний, новонароджений, властивості якого ще повинні актуалізуватися.

Характерною ознакою віртуаль­ного суб'єкта є його відкритість соці­альному досвіду, зверненість до іншо­го суб'єкта і зосередженість на ньому, готовність до діалогу з ним завдяки успадкованим неусвідомленим жит­тєвим диспозиціям:

• інстинктам життя і смерті (за З. Фройдом) або біофілії-некрофілії (за Е. Фромом);

• успадкованим життєвим вла­стивостям, таким як тривожність, імпульсивність, агресивність, сензитивність, психічна рівновага (за С. Грофом);

• потребам у безпеці, належності і любові, самоактуалізації та ін. (за К. Гольдштейном і А. Маслоу).

Підґрунтям цього рівня є нейрофізіологічні задатки, особливості темпераменту і спеціальні здібності, які є найбільш стійкими і які найменш піддаються змінам. Сюди варто від­нести і "рефлекс свободи", що лежить в основі однієї з фундаментальних потреб людини у творчості, у пошуку засобів, які гарантували б її незалеж­ність від мінливого середовища.

2. Рівень моносуб'єкта. На цьому рівні увага зосереджується на діяльності як цілеспрямованій предметній активності індивіда для досягнення бажаного результату. Така іпостась людини, як власне і суб'єкт (у розумінні діяч), характеризується функціональними особливостями індивіда (О.М. Леонтьєв, В.Ф. Сафін) як "розпорядника душевних сил" (В.І. Слободчиков, Є.І. Ісаєв).

З погляду впливу на навколишній світ, це виявляється в стратегіях поведінки людини на ринку праці та ставить жорсткі вимоги до її конкурентної спроможності, компетентності, професіоналізму, певних психологічних характеристик суб'єктності.



3. Рівень полісуб'єкта. На цьому рівні задаються умови розвит­ку особистості внаслідок інтерналізації суспільних цінностей і суб'єк­тивних смислів інших людей та її ціннісно-смислового (за змістом) і знаково-символічного (за формою) оформлення.

Рівень особистості – це точка відліку для свідомих самопрезентацій духу, вольових "зусиль" останнього, спрямованих на забезпечення гідно­го життя людини на ринку праці за допомо­гою відповідних психічних "органів", "знарядь". Тому поняття "особистість" обіймає не лише сферу свого конституювання – спілкування й внутрішньо-групової взаємодії, а й інші феноменальні прояви інтегрального суб'єкта як на "нижчих" (індивід, суб'єкт-діяч), так і на вищих (індивідуальність, уні­версальність) рівнях його функціону­вання.



4. Рівень метасуб'єкта. Цей рівень репрезентований категорією "індивідуальність", що, як відомо, означає неповторний комплекс анатомо-фізіологічних, морфоло­гічних та набутих змістовно-функ­ціональних ознак конкретної люди­ни. Індивідуальність як інтегральне поняття виражає особливу форму буття індивідів, у межах якої вони володіють внутрішньою цілісністю і відносною самостійністю, яка дає їм можливість активно (творчо) і своє­рідним чином проявляти себе в навколишньому світі на основі роз­криття своїх задатків і здібностей. Як індивідуальність людина є авто­номним і неповторним суб'єктом свідомості і діяльності, здатним до життєвого самовизначення, саморегулювання.

5. Рівень абсолютного суб'єкта. На цьому рівні фіксується вищий ступінь духовного розвитку людини і проявляється повне усві­домлення нею сенсу свого життя, знання своєї причетності до світу, відчуття духовної єдності з Універсумом.

Гранично широкою категорією, що акумулює в собі раніше названі рівні суб'єктності і осмислюється як породження абсолютного суб'єкта (Універсуму, Бога), є універсальність. Стратегічним напрямом самовдосконалення людини до рівня уні­версальності є, за В.С. Щербаковим, реалізація здібності об'єднувати роз­різнені елементи в цілісний мен­тально-почуттєвий образ, інтуїтивно-абстрактне поняття; поступове просу­вання від інтелектуального форму­вання до інтуїтивного почуттєвого знання, самоактуалізація не тільки на рівні організму, а й на рівні Універсу­му.

Це – реакція людини на влас­ний Я-образ (Я-фізичне, Я-психічне, Я-соціальне, Я-духовне, Я був, Я є, Я буду). Особливе місце тут на­лежить самооцінці (завищеній, зани­женій, адекватній); задоволеності/незадоволеності собою; прагненню особистості до самоефективності та самоактуалізації, самовдосконалення та повної реалізації своїх потенцій­них можливостей, закладених від природи.

Самооцінка, як відомо, це цін­ність, значущість, якою людина на ринку праці наділяє себе в цілому і окремі свої сторо­ни (на кожному із рівнів суб'єктності) і яка є відносно стійким структурним утворенням [151].

Ідея суб’єктності в суб’єктно-вчинковій парадигмі органічно доповнюється ідеєю вчинковості. Одну з перших спроб філософського дослідження феномена вчинку і пояснювальних можливостей цього поняття здійснив М. Бахтін, якому належать евристичні концепти «мислення, що вчиняє», «вчинок пізнання», «життя як учинок». На його думку, вчинок синтезує різні змісти і форми людської активності та надає їй конкретного індивідуалізованого характеру, тобто справжньої буттєвості. Філософію вчинку продовжив і поглибив український учений-академік В. Роменець, який розробив філософсько-психологічну теорію вчинку. Ця теорія розглядає вчинок як «логічний осередок психічного», вищу форму душевно-духовної активності, наповнену для людини конкретним життєвим смислом. У своєму повноцінному виражені вчинок, за В. Роменцем, завжди є водночас і акцією духовного розвитку індивіда, і творенням моральних цінностей, тому розкрити механізм – це те саме, що розкрити творчий механізм психічного розвитку. Якщо поняття суб’єктності підкреслює “авторське право” людини, її спроможність починати причинний ряд із себе і, отже, нести персональну відповідальність за вдієне і скоєне, то поняття «вчинковість» позначає індивідуально-неповторний, ціннісно-смисловий, культурно-особистісний вектори суб’єктної активності. Вчинкове довизначення суб’єкта життєдіяльності надає йому необхідної і достатньої сутнісної конкретизації, оскільки наповнює індивідуальне природним для людини смислом [207].

2.4. Феноменологія вчинку та вчинковий напрям в психології

Розглянемо більш детально другу складову суб’єктно-вчинкової парадигми – вчинок. Вчинок як феномен людського буття може розглядатися психологією у різноманітті пізна­вальних систем, філософських течій, наукових традицій і теоретико-методологічних напрямів, а отже, з різних гносеологічних позицій і на різних онтологічних глибинах, що приховують у собі його сутнісну природу.

Вчинок феноменологічно тотожний тому, що називається об'єктивною поведінкою, зовнішнім проявом, реакцією на подразник і т. д. Такого роду «вчинок» знаходить свого дослідника та інтерпретатора в «таборі» ортодоксального біхевіо­ризму, рефлексології, реактології тощо. Адже для останніх достатньо встановити кореляцію між стимулом і реакцією, щоб втішитися фактом об'єктивного пізнання людського в людині [251, 327].

Психологія, що визнає внутрішню детермінацію вчинкової актив­ності, самопричинність у виникненні психічних, душевних і духов­них феноменів, «спонтанний» характер психічного життя і розвитку психіки як саморуху, спростовуючи звинувачення в «суб'єктивізмі», «небезсторонності», «упередженості», наважується залишити «по­верхню» і якнайглибше зануритись у глибини людського єства – аж до першоджерел і витоків буттєвості. Для такої психології феномен учинку набуває значення способу існування людини, спо­собу самовиявлення і ствердження в найсуттєвішому.

«Завдяки чому людина взагалі бачить те численне, що вона бачить?», – запитує себе М. Гайдеггер. Що ж є в конкретній, «емпі­ричній» людині, в її власній природі такого, завдяки чому вона стає здатною вчиняти, не може не виявляти себе у вчинковій твор­чості? Звідки, з яких джерел виникає і живиться те, що ми називаємо сенсом життя? Чи сама людина несе в собі реальну можливість учинку, чи вона лише виконавець чужої волі, просто засіб у грі зовнішніх і чужих для неї сил, експериментальний майданчик для інопланетян чи форма інобуття трансцендентального?

Психологія, яка включає у свій предмет проблему джерел і рушій­них сил розвитку людської психіки й особистості, душевного й духовного в людині, проблему способу й сенсу її існування у світі, її буття, має самовизначитися стосовно внутрішньої природи вчинковості, правильно зорієнтуватися у своєму русі до істини між ідеалізмом і матеріалізмом, між суб'єктивним і об'єктивним, раціональним та ірраціональним, між пояснювальним і описово-констатуючим, між наукою і фантастикою тощо.

Які ж небезпеки й труднощі чекають на того, хто наважиться зануритись в онтологічні глибини вчинковості?

Так, з одного боку, допитливий розум не може не зачарувати досконала й закінчена діалектика пізнання Абсолютної ідеї через людське існування себе самої. З другого – можна зрозуміти й тих, кого приваблює можливість, твердо стоячи ногами (а не головою) на землі, відшукати сутність людини в сукупності всіх суспільних відносин.

Проте і першу (Гегеля), і другу (Маркса) філософські системи, які вважаються кардинально протилежними, поєднує ставлення до людини як до істоти, що іззовні отримує свою сутність, для якої бути вільною означає визнати необхідність існуючого становища, прийняти детермінованість своєї конкретно-історичної долі як за­кон, що оскарженню не підлягає.

Вчинок як акт творчого, духовного волевиявлення самої людини за таких умов не є можливим. Вступаючи в дискусію з Гегелем, С. К'єркегор уперше гостро й чітко ставить проблему фун­даментального вибору людиною самої себе, власного жит­тєвого шляху і шляху свого розвитку як особистості, своєї моральної самосвідомості. Він вважав, що тільки право вибору надає людині можливість зробити своє життя справді прекрасним, врятувати себе і свою душу, знайти мир і спокій.

І справді, тільки той, хто має право на вибір, може вважатися суб'єктом учинку, його автором, а не лише виконавцем. А для цього феномен учинку повинен мати своє «сутнісне представництво» в самій конкретній людині, в способі її буття.

Якщо ж людська сутність не притаманна людині первісно, а присвоюється нею як зовнішня і за певних умов, то вчинком слід вважати саме акт деіндивідуалізованого підпорядкування люди­ною своєї життєвої активності встановленим нормам і цілям суспіль­ного буття. Чим вищим стає рівень особистісного самозречення, самопожертви, тим вищим є гатунок учинковості.

Тут реальним суб'єктом учинку виступає суспільство з його незалежною від людини і невідомо ким чи як установленою історичною логікою спонтанного саморозгортання у просторі і часі. На прапорах такого суспільства може майоріти гасло: «Все для людини, все заради людини!».

Проте мова йде тут про людину взагалі, абстрактну люди­ну, що тотожна суспільству. Про конкретну людину з її вчинковим гонором тут не йдеться, бо вона по суті є лише засобом суспільного розвитку. Відповідно найціннішими засобами для розвитку людини як суспільної істоти визнаються такі вчинки, як вчинок саморозчинення у загальнолюдському, національному, державному або самозречення від національного, самобутнього заради «нової людської спільності», вчинок самопожертви заради інтересів суспільства і т. ін.

Ідею вчинку-самопожертви як вищої цінності й кінцевої мети, до якої начебто прямує людство у своєму історичному поступі, яскраво зобразив відомий російський філософ Е.В. Ільєнков у своїй «Космології духу», намагаючись, як він пише, «встановити в за­гальних рисах об'єктивну роль мислячої матерії в системі світової взаємодії».

Звернемо увагу на розгляд людини у феноменологічній традиції самопізнання і самотворення. Розглянуті вище типові моделі пояснення світу людини і місця людини у світі не вичерпують собою досягнень світової філософсько-психологічної думки і, як можна було переконатися, не дають змоги побудувати таку модель учинкової активності, яка б передусім відпо­відала онтологічним критеріям самопізнання та самотворення як способів специфічно людського буття.

Тому логічно звернутися саме до тих джерел філософської та психологічної думки, основу яких становить онтологічний підхід до феномена людської суб'єктності й суб'єктивності [157, 4–12].

Феномено­логічна традиція сьогодні вважається однією з найпродуктивніших у цьому розумінні у світі і має суттєвий доробок у з'ясуванні внутріш­ньої природи людської свідомості. Зрозуміло, що розпочати знайомство з системою феноменології найдоцільніше із з'ясування того, як її засновники й послідовники трактують поняття «феномена».

Слово «феномен» має грецьке поход­ження і означає явище або предмет, як він сприймається в чуттєвому пізнанні. Поняття «феномен» співвідноситься з поняттям «сутність» і протиставляється йому. В історії науки цей термін використовувався по-різному.

Так, Арістотель іноді вживав його для позначення «видимого», «ілюзорного», а іноді позначав ним те, що існує згідно із загальною авторитетною думкою. Лейбніц називав «феноменами» факти, що мають місце в досвіді, спеціально виділяючи при цьому «реальні, добре обгрунтовані феномени». У Берклі це дані свідомості, елементи внутрішнього суб'єктивного досвіду як єдино можливого. Згідно з Кантом «феноменами» можна називати все те, що може бути пред­метом можливого досвіду, що протистоїть «речі в собі». Гегель дещо пом'якшує категоричність попереднього визначення: сутність вияв­ляється, а явище виражає сутність.

Потреба введення такого поняття, як «феномен», пов'язана з тим, що людина з часом осягнула нетотожність речей тому, що вони собою являють.

Ф. Брентано, у працях якого закладалася фено­менологічна традиція в її сучасному вигляді, розрізняв фізичні (зов­нішні) та психічні (внутрішні) феномени. Саме останні, на його думку, є справжніми феноменами.

Брентано вважав, що джерелом психічних феноменів є внутрішнє сприймання, яке співіснує в одному акті свідомості з будь-якою формою психічної діяльності, кожна з яких усвідомлюється ним як така: уявлення – як уявлення, судження – як судження і т. ін. Внутрішнє сприймання є в той самий час джерелом очевидності: уявлення усвідомлюються в ньому саме як уявлення, яке ми маємо; судження – саме як таке, яке ми висловлюємо.

М. Гайдеггер розрізняв феномени в їхньому емпіричному і трансцендентальному розумінні як такі, що означають «видимість» су­щого, але в дійсності його не відбивають, і такі, що насправді являють суще, тобто виступають буттям сущого й водночас несуть у собі щось приховане, мінливе.

Вчинок саме й мислиться таким феноменом, який виступає буттям сущого й водночас несе в собі, виявляє те, що є суттєвим у людській природі, в людському бутті, що пов'язане із сенсом існування, із значущим для людини, яке знаходить себе в переживан­нях смислу свого буття і небуття. Отже, вчинки, за цим визначенням – це ті феномени, які виявляють сутність людського як сущого, існуючого в дійсності.

Феноменологічна настанова у своїй суті націлена не на сприй­мання відомих і виявлення ще не відомих властивостей, функцій предмета, але на сам процес сприймання як процес формування певного спектру значень, які вбачаються в предметі, його властивос­тях та функціях. Ця настанова реалізується за допомогою методу феноменологічної редукції, сутність якого полягає в тому, щоб відкрити в кожній індивідуальній свідомості чисту свідомість – очищену від схем, догм, шаблонів мислення, тобто всього того, що їй нав'я­зується чи пропонується іззовні. Це, крім того, виявлення і описування безпосереднього смислового поєднання свідомості й предмета.

Узагальнюючи розгляд феноменологічної традиції в науці про людину, її природу та внутрішній світ у його розвитку, слід визнати перспективним для сучасної психології напрям, у якому:


  • мова йде про «життя-буття» конкретного (емпіричного) індивіда, а не абстрактного представника суспільства, класу, учасника історичного процесу, сутність якого начебто міститься десь за межами його єства;

  • людина із самого початку онтологічно визнається суб'єктом, автором і виконавцем свого життєвого «проекту», вона сама обирає своє буття і входить у нього з реальною можливістю (потенцією) і напруженою інтенцією, спрямованістю на те, щоб стати людиною і нічим іншим;

  • актуалізація зазначеної потенції та інтенції здійснюється самою людиною, самопричинно, в її доцільно-вибірковій і цілеспрямованій взаємодії з природним, соціальним та психологічним оточенням, з тими умовами, які вона знаходить у своєму бутті;

  • головна місія людини в бутті, сенс її життя полягає у тому, щоб ствердитись у статусі мудрого творця, свідомо й відповідально розв'язувати гносеологічні та онтологічні суперечності біологічного й соціального, психічного й непсихічного, індивідуального й суспіль­ного, неповторного й універсального, суб'єктивного й об'єктивного, а також істинного й неістинного, доброго й злого, прекрасного й потворного, сутності й існування, життя і смерті, буття і небуття;

  • вчинок є універсальним і водночас глибоко індивідуальним механізмом специфічно людського самопізнання й самотворення, що набуває значення способу буття людини як суб'єкта життєдіяльності.

Сучасна психологія має бути толерантною до всіх існуючих філософсько-психологічних напрямів, у межах яких здійснюється пошу­ковий рух у глибини людської природи. Тільки вчинковий ха­рактер наукового пошуку, зорієнтований на відкриття таємниць людського буття, є запорукою розвитку сучасної психології.

Нас по-справжньому дивують випадки, коли дельфіни рятують потопаючих, коли якась птаха б'ється до смерті, захищаючи своїх пташенят, коли пес, якого господарі не взяли з собою в літак, кілька років чекає їх повернення на аеродромі... Серед людей подібні та інші, більш високі, у моральному розумінні, вчинки широко представлені в різного роду літературних джерелах, хоча в реальному житті пересічної людини «зустрічі» зі справжніми вчинками відбуваються не так уже й часто. Навіть уважні до взірців поведінки підлітки, як свідчить проведене нами опитування, у своїй більшості не можуть навести прикладів власне вчинкової поведінки людей з їх оточення. Водночас в історії людства неважко знайти приклади таких вчин­ків, на які не спроможні брати наші менші.

Отже, якщо розглядати вчинок у широкому розумінні цього слова, то можна прийти до висновку про нього як про універ­сальний механізм самовідтворення буття всього сущого. Інша річ, що на різних його рівнях вчинковість набуває різноманітних форм і змістів.

Вчинок, як і будь-яка інша одиниця буття, підпо­рядковується ідеї становлення, перебуває в постійному розвитку, набуваючи нових якостей і виявляючи себе в нових формах. Це стосується генези вчинку в історії людської культури і генетичних його трансформацій в індивідуальному житті людини. Поєднує ці генетичні вектори логіка вчинку – те, що становить його внутрішню сутність, джерело і рушійну силу саморозвитку.

Самопізнання людини і самопізнання світу, самотворення люди­ни і самотворення світу – один процес, що здійснюється через вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття. Людина є свідомим носієм цього механізму, і тому саме на її долю випадає висока місія, й на неї лягає висока відповідальність як на причину і творця нових форм буття. Проте вчинок здійснює і не здійснює призначення, життєву мету людини.

Кожний психічний феномен слід тлумачити, враховуючи структуру вчинку – його ситуа­тивний, мотиваційний, дійовий і післядійовий (рефлексія) моменти. Здійснення вчинку є подією в житті людини: духовне зростання, перетворення, встановлення нових відношень до світу.

Коротко розглянемо структуру вчинку життєвого самовизначення людини на різних рівнях суб'єктності самовизначальної вчинкової активності, яка включає чотири компоненти [247]:

1. Ситуативний компонент – своєрідне поєднання внутрішніх факторів ядра особистості (життєвих диспозицій – біофільно-некрофільних життєвих тенденцій, інстинктів, потягів, пристрастей тощо) і зовнішніх умов (вимог ринкової ситуації, професіональних вимог тощо), що спричиняють певну форму активності людини – вчинку життєвого самовизначення.

Вихідними поняттями психологічного контексту змісту ситуативного компонента вчинку життєвого самовизначення можуть бути: «ситуація», «умови соціальні», «умови індивідуальні», «умови культурно-історичні», «психологічні стани особистості», «темперамент», «спонукальний вплив ситуації», «властивості особистості», «індивідуальна природа особистості», «досвід предметно-дійового орієнтування особистості» тощо.

Комплексною детермінантою тут може виступати “вимагають”.

2. Мотиваційний компонент – своєрідне властиве людині первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаючого характеру ринкової ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів вчинку. В результаті формується мотивація вчинку життєвого самовизначення.

Вихідними поняттями психологічного контексту змісту мотиваційного компонента можуть бути: «потяг», «спонука», «мотив», «мотивування», «боротьба мотивів», «мотивація», «особистість», «характер», «ціннісна творчість», «індивідуальний досвід моральної творчості».

Комплексна детермінанта “хочу”.

3. Дійовий компонент – мається на увазі весь комплекс практичних дій людини, спрямованих на прийняття нею рішення щодо актуальної ринкової ситуації, її морального змісту, на реалізацію прийнятого рішення; при цьому безпосередньо продукується результат вчинкової активності людини щодо даної ситуації.

Вихідними поняттями психологічного контексту змісту дійового компонента можуть бути: «намір», «мета», «цілепокладання», «прийняття рішення», «засіб діяння», «спосіб діяння», «продукт», «результат».

Комплексна детермінанта – - “можу”.

4. Післядієвий компонент – комплекс пізнавально-перетворювальних дій людини, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх.

Вихідними поняттями психологічного контексту змісту після дієвого компонента можуть бути: «рефлексія», «усвідомлення», «цінність», «значення», «смисл», «ідеал», «розвиток», «самовдосконалення».

Основний результат постдійового компонету“маю” [247, 488].

Таким чином, життєве самовизначення апліканта на ринку праці в контексті суб’єктно-вчинкової парадигми – це процес динамічного усвідомлення людиною своїх сутнісних сил: (інтенцій - іманентної спрямованості свідомості на свій предмет безвідносно до того чи є він реальним чи уявним). Це своєрідне поєднання внутрішніх спонукальних сил ядра особистості – життєвих диспозицій (біофільно-некрофільних життєвих тенденцій), інстинктів, потягів, пристрастей тощо і зовнішніх умов (вимог ринкової ситуації, професіональних вимог окремих професій та ін.). Вони спричиняють певну форму вчинкової активності людини – у широкому розумінні вчинку життєвого самовизначення, складовими якого виступають у різних співвідношеннях такі його конкретні види: інстинктивно-ситуативне; предметно-дієве; побутово-сімейне; інтенціонально-рольове; професійне; духовно-катарсичне (усвідомлення сенсу свого життя, знання своєї причетності до світу, відчуття духовної єдності з Універсумом).

Конкретизуємо вчинковість людини щодо основних компонентів її Я-концепції – Я-образу, самооцінки, самоефективності та самоактуалізації. Тут гіпотетично можна визначити таку феноменологію вчинку: вчинок буденності, вчинок самопізнання, вчинок самовизначення, вчинок самоактуалізації, вчинок самотворення, вчинок самопожертви (жертовності). Всі перераховані види (елементи, одиниці) вчинковості взаємопов’язані між собою, взаємозумовлюють одне одного та виступають стрижньовою формою активності в життєдіяльності людини та її вчинках.

Коротко розглянемо феноменологію вчинку аплікантів у ситуації безробіття.

Вчинок буденності – кожна людина впродовж життя здійснює безліч буденних вчинків. Сірі будні є тим фундаментом, який забезпечує змогу поступового виходу з полону ситуації безробіття, прориву до справжньої свободи. Вчинок буденності передбачає безпосередню включеність у ситуацію безробіття, підпорядкованість певним нормам, реалізація яких дозволить вийти на ринок праці. Буденне життя з його неквапливою розміреністю є головним регулятором і життя громадянського, суспільного. Прихильність до традицій, граничний консерватизм, недовіра до будь-якої інновації можуть засвідчити факт перебування людини на ранньому початковому етапі вчинкової активності, на перших стадіях саморозвитку, самопізнання, життєвого самовизначення.

Вчинок самопізнання. У сучасній психології послідовники К. Юнга використовують спеціальний термін, що позначає “темного двійника” кожної людини. Це тінь – сукупність уявлень про себе, котрі ми витісняємо із свідомості тому, що вони нам не до вподоби. Якщо людина має високу самооцінку, ідеалізуючи себе у власних очах, вона відкидає велику тінь. Але ж особистісне зростання передбачає необхідність прийняття своєї тіні як необхідної реальності, встановлення з нею “дипломатичних” стосунків, поступове навчання баченню власних негативних рис. Не бажаючи знати про їх існування, людина проекціює свої пороки на оточення, звинувачує його у власних вадах.

Зрозуміло, що самобачення не виникає само собою, не є природним даром чи приємним заняттям, якому легко навчитися. Шлях до себе – важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння. Ми зорієнтовані передусім на зовнішній світ, а до себе звертаємося тільки тоді, коли переживаємо щось дуже важливе, коли опиняємось у кризовому стані, в екзистенціальній ситуації.

Пізнати себе – означає розділити себе на суб’єкт і об’єкт, стати одночасно обома. Підтримання внутрішньої бесіди передбачає складне мистецтво самозречення, самоізоляції, вміння позбутися пристрастей.

Вчинок самовизначення – усвідомлений вибір власної позиції в ситуації безробіття [303].

Це – суб’єктне усвідомлення себе самостійним членом суспільства, розуміння свого місця і призначення, що обумовлюються певним рівнем самосвідомості, соціальної відповідальності, усвідомлення своєї ефективності у сфері діяльності та спілкування, потребою в самореалізації своїх можливостей на ринку праці.



Вчинок самоактуалізації – набільш повна і вільна реалізація аплікантом своїх інтенцій і можливостей на кожному рівні суб’єктності – на рівні організму, індивіда, особистості, індивідуальності, абсолютного суб’єкта.

Самоактуалізація являє собою, про що йшлося вище, властиву людині вроджену тенденцію до беперервного розгортання свого необмеженого творчого потенціалу в найрізноманітніших сферах життєдіяльності, тенденцію максимізувати таланти й дарування.



Вчинок самотворення – це здатність апліканта:

- по-перше, об’єктувати багатство свого внутрішнього світу в ситуації безробіття, діяльності та спілкування;

- по-друге, брати участь у здійсненні (перетворенні) особистісних інтенцій та потенцій (планів та настанов) в діяльності та спілкуванні;

- по-третє, прагнути розвивати сильні сторони своєї особистості та виявляти їх в активності на ринку праці.



Вчинок самопожертви (жертовності) – як індикатор вищої цінності всесвіту, кінцевої мети, до якої, на думку Е.В. Ільєнкова, прямує все людство у своєму історичному поступі, здатності людини жертвувати своїми інтересами заради інтересів сім’ї, друзів, суспільства.

Таким чином, вчинковий підхід до тлумачення змісту Я-концепції апліканта дає змогу побудувати ще одну поясню­вальну модель мотивації як складного, синтезованого утворення психічного світу людини. Вихідним у її побудові є розуміння вчинку як специфічного способу діяння особистості, в якому стає дійсною, реальною індивідуальна сутність даної особистості. Вчинок ніби викристалізовує неповторний зміст «Я» людини і робить його доступним безпосередньому спостереженню. Це форма діяння, коли стереотипність, слідування усталеному стають неможливими, коли зміст діяння постає в неповторному, індивідуалізованому способі вчинення людиною того чи іншого акту виявлення свого ставлення до світу або окремих його елементів. Учинок немовби віддзеркалює власне особистісне в людині. Процесу здійснення акту само­виявлення особистості передує осягнення нею змісту ситуації як такого, що робить необхідним акт самовияву «Я».

Цей акт є резуль­татом розвитку ситуації діяння: тут всі елементи ситуації вибудовуються в «ієрархізовану модель потенціювання» вчинку, коли зовнішні й внутрішні, прямі та опосередковані, наявні та приховані умови даної ситуації зумовлюють таку активність «Я» людини, яка спрямована на оволодіння ситуацією, на ствердження свого способу діяння в ній, на забезпечення очікуваних наслідків діяння в даній ситуації. Якщо характеризувати ситуацію вчинювання з точки зору «енергомісткості» її елементів, то необхідно підкреслити, що сам учинок потенціюється не власне змістом ситуативних впливів, а їхньою афективністю, насиченістю «емоційною енергією», силою індиві­дуальних значень цих впливів для особистості тощо. Таким чином, постає питання про спонукальну функцію ситуації, яка набуває статусу «ситуації вчинку» тільки за умови освоєння її «вчинкового змісту» з боку самої особистості. Отже, необхідно розкрити власне мотивуючу характеристику ситуації, діяння в якій спонукає особис­тість до акту самовияву індивідуальної сутності «Я», до вчинку [247, 244).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка