Навчально-методичний посібник Київ 2012 к 43 Рецензенти: Болтівець С.І., доктор психологічних наук, професор



Сторінка4/18
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Уявлення про самоефективність – це уявлення людини про свою здібність успішно діяти в конкретних ситуаціях (А. Бандура). На думку А. Бандури, судження про самоефективність пов’язано із судженнями про те, за яку діяльність ми беремося, як багато зусиль витрачаємо на ситуацію, як довго зберігаємо наполегливість при виконанні завдання, а також про наші емоційні реакції під час очікування ситуації або в самому процесі. Загалом уявлення про свою ефективність значно впливає на патерни мислення, мотивації, успішності і емоційного збудження [66, 439].


Самоефективність має свою структуру, яка включає з одного боку здатність людей передбачувати майбутнє ( або компететності) , а з другого – здатність людини до самоактуалізації.

Компетентності (когнітивна складова) та навички, якими володіє індивід, тобто здатності людини вирішувати завдання і справлятися із життєвими проблемами. Ці компетентності включають в себе одночасно і способи мислення і навички практичного вирішення відповідних життєвих проблем.

Індивіди з високою самоефективністю більш здатні справлятися зі стресом і розчаруваннями, ніж індивіди з низькою самоефективністю.

Хоча в основі функціонування особистості лежить складна система афективних і когнітивних елементів, дослідження в межах соціально-когнітивної теорії свідчать про те, що один із елементів Я-системи відіграє особливо важливу роль в особистісному функціонуванні. Це самоефективність [251, 436], під якою розуміється оцінка людиною своєї здатності робити деякі послідовні дії і таким чином досягати певних результатів або певного рівня виконання.

Самоефективності відводиться важливе місце в соціально-когнітивній теорії, оскільки в житті людини поряд з Я-образом, самооцінка займає не менш важливе місце. І у сфері досягнень, і у сфері міжособистісних стосунків вибір людиною тієї чи іншої лінії поведінки великою мірою залежить від її уявлень про те, наскільки ефективно вона спроможна діяти. Таким чином, оцінка зв’язку між власними навичками поведінки і вимогами середовища – ключова, найбільша детермінанта, яка розглядається як прояв особистості людини.

Уявлення про власну ефективність впливають не тільки на подальшу самоактуалізацію, але й на внутрішнє психічне життя. Люди із стійким сприйняттям власної самоефективності з більшим оптимізмом дивляться в майбутнє, відчувають менше негативних емоцій і володіють більш розвиненою здібністю до впорядкування складних когнітивних навичок, необхідних для подолання труднощів.

Питання, що стосуються розвитку самоцінності і самоефективності, не тотожні, оскільки ці психічні конструкти різняться між собою. Ефективність, що сприймається, – це уявлення не про власну цінність, а про здатність реалізувати деякі дії. Виникнення цих уявлень збігаються з моментом, коли дитина починає усвідомлювати зв’язок між своїми діями і результатом у зовнішньому середовищі. Таким чином, уявлення про власну ефективність в основі своїй пов’язані з досвідом поведінкових досягнень [251, 440].

Людина вирізняється схильністю оцінювати свої дії. Рідко відбувається, щоб вона емоційно-відсторонено спостерігала за своїми діями, які, як правило, пов’язані з почуттям задоволення, гордості або незадоволенням, почуттями сорому, вини.

Здатність людини оцінювати свої дії розвивається достатньо рано. Необхідна свідомість, усвідомлення думок і почуттів інших людей, здатність застосовувати до себе оціночні категорії, роздуми про здійснені вчинки і здатність їх усвідомлювати, щоб можна було уникнути якогось вчинку або застосувати інші дії. Оскільки в інших видів такі здібності відсутні, мотиваційні системи, що пов’язані із схвалення і самопокаранням, можна вважати унікальним атрибутом людини [251, 440]. В процесі розвитку проходить інтеріоризація соціальних стандартів, і у своїх реакціях людина починає керуватися власними стандартами, тобто особистісними критеріями того, наскільки достойна та чи інша дія.

У людей формуються не тільки стандарти для різних видів діяльності, але й більш загальна тенденція для самооцінки і постановки цілей.



Основні підходи до вивчення самоактуалізації як поведінкового

компонента Я-концепції

Самоактуалізація – найповніша і найвільніша реалізація особистістю своїх афективних, аксіологічних, когнітивних та праксеологічних можливостей. Це фундаментальна тенденція організму актуалізуватися, зберігати і розвивати себе (К. Гольдштейн). Це поняття особливо виділяється представниками руху за людський потенціал [251, 270-241].

Самоактуалізація з самого початку властива кожній людині. Вона є природженою тенденцією до безперервного розгортання свого Я, необмеженого творчого потенціалу в різноманітних сферах життєдіяльності, є тенденцією максимізувати в ній таланти і дарування. Це одне з ключових понять гуманістичної психології, що відображає інтегральну якість людини і найважливіший механізм її розвитку.

Термін "самоактуалізація", введений К. Гольдштейном в роботі «Організм» (1939), надалі активно розроблявся Маслоу (ст. «Мотивація і особа» 1943, однойменна книга 1954 р.) і Роджерсом. Самоактуалізація, за Маслоу, це повноцінний розвиток людини, нормативний для всього виду і який відповідає біологічній зумовленості. Потреба самоактуалізації перебуває на вищому рівні ієрархії потреб, запропонованою Маслоу (див. Вершинна психологія: Теорія самоактуалізації), і часто починає задовільнятися лише після хоча б частково задоволеної потреби нижчого рівня, хоча із цього правила є виключення. Потреба в самоактуалізації є природною і необхідною людською потребою, що надає їй яскраву спрямованість і глибокий смисл, закріплючи віру в себе, дає сили вистояти серед життєвих негараздів [251, 240-241].

Самоактуалізація завжди інтегрована в кожному вчинку людини, її активностії та відповідальності, у здібностях до своєчасного і оптимального життєвого вибору. Самоактуалізація ототожнюється з такими особистісними проявами, як самовіддача, самовираження, самоствердження, вільне саморозкриття. Кожна реалізована можливість розгортання життєвих задумів, планів, програм народжує нові ідеальні моделі потрібного майбутнього, виводячи людину на новий виток розвитку, перетворюючи і оновлюючи її життєвий світ.

Прагнення до самоактуалізації — це здійснення своєї місії, виявлення покликання, голос долі. Самоактуалізація припускає вихід глибинної природи людини на поверхню, примирення з внутрішнім самозвеличенням, серцевиною особистості, її максимальне самовираження, тобто реалізацію прихованих здібностей і потенційних можливостей, їх ідеальне функціонування. Особи, що самоактуалізуються, досягають справжньої зрілості, не проявляючи невротичних та інших психічних розладів. Дослідження кращих представників людського роду може дати неоцінимий матеріал про можливості людської природи як такої.

Проте для більшості людей потреба в самоактуалізації так і залишається недосяжною вершиною, про яку вони часто навіть не здогадуються, оскільки потенціал особистісного зростання виявляється заблокованим несприятливими життєвими обставинами, отриманими на ранніх вікових етапах психічими травмами – страхом успіху, що отримав назву комплексу Іони.

Тенденція до самоактуалізації нерідко подавляється певними соціокультурними стереотипами (наприклад, традиційним стереотипом мужності, що не передбачає розвитку таких якостей, як доброта, м'якість, турботливість, жертовність, емпатичність і т. ін.). Сильний негативний вплив на потребу самоактуалізації чинять потреби в безпеці, оскільки процес зростання потребує постійного ризику, готовності помилятися, відмовлятися від старих, зручних звичок, що нерідко достатньо хворобливо, тривожно і неприємно.

Короткочасний стан самоактуалізації знайомий кожній людині, що коли-небудь пережила моменти екстазу, захоплення, натхнення, благоговійного трепету, величезного щастя, знайома з містичним досвідом, творчим осяянням. Так звані "вершинні", "пікові" переживання, супроводжуючи стани інтенсивної самоактуалізації, міцно закріплюються в пам'яті людини, як найважливіші життєві події, цінність яких важко переоцінити. В стані трансцендентної самоактуалізації, долаючи власне Я, особистість стає особливо сприйнятливою до таких вищих цінностей, як Істина, Краса, Любов.

Особистість, що самоактуалізується, здатна сприймати світ таким, яким він є, а не таким, яким вона хотіла б його бачити. Відношення до себе та інших також реалістичне, вільне від зайвої критичності. Поведінка людей, що самоактуалізуються, не є жорстко нормативною, відрізняється безпосередністю і природністю, спонтанністю. Одна з найважливіших їхніх характеристик – наявність сутнісної діяльності, улюбленої справи, вірність своєму покликанню, обов’язку, життєвій місії. Ці люди зазвичай креативні, демократичні і незалежні [152, 79-84].

Завершуючи розгляд структурних компонентів Я-концепції, ще раз узагальнемо сказане вище. Люди, що самоактуалізуються:


  • приймають себе та інших такими якими вони є, вони можуть бути стурбовані собою, але також визнають потреби і бажання інших людей;

  • здатні реагувати, враховуючи унікальність людей і ситуації, а не механічним або стереотипним чином;

  • можуть вступати в близькі стосунки меншою мірою з декількома конкретними людьми;

  • можуть бути спонтанними і творчими;

  • можуть опиратися конформності і відстоювати свої позиції, виходячи з об’єктивної реальності.

1.3. Я-концепція як складова професійної самосвідомості психолога

До складу професійної самосвідомості ми включаємо і професійну Я-концепцію. А. Реан дає таке визначення: професійна Я-концепція – це уявлення особистості про себе як професіонала (1999 рік). Відповідно до цього визначення професійна Я-концепція психолога є уявленням особистості про себе як психолога та складається з ідеального образу Я-професіонал, реального образу Я, дзеркального Я та професійної самооцінки [268, 514].

Ідеальний образ Я-професіонал охоплює уявлення про те, яким повинен бути справжній психолог. Це уявлення складається в особистості на етапі входження у професію, в процесі ідентифікації зі значущим іншим професіоналом (роль якого можуть виконувати батьки, викладач, тренер та ін.). Я-реальне охоплює уявлення про те, які якості, необхідні для досягнення ідеального образу Я-психолог, наявні, а які ще недостатньо розвинені. Тут треба сказати, що єдиної моделі особистості психолога-практика досі ще не існує. Є декілька теоретичних розробок на цю тему, але вони з різних причин не залучені до практики підготовки майбутніх психологів. Тому й досі образ Я-психолог ґрунтується переважно на суб'єктивних уявленнях студентів. Та, нарешті, дзеркальний образ Я-професіонал охоплює уявлення психолога про оцінку його особистості іншими професіоналами.

Гуманістична парадигма, яка охоплює всі сфери сучасного суспільного життя, потребує від психолога-консультанта особистісно-орієнтованого підходу до клієнта, який грунтується на безумовному сприйнятті особистості, довірливому спілкуванні з нею, бажанні допомогти успішному виявленню її творчих здібностей, вирішенню внутрішніх конфліктів тощо.

Здійснення означеного підходу можливе лише за умови, що психолог сам володіє певними якостями, які допомагають йому якомога ефективніше здійснювати гуманістичну парадигму: емпатією, професійною рефлексією, творчим мисленням тощо.

Існує багато досліджень, присвячених проблемі наявності необхідних особистісних рис практичного психолога (В. Панок, Н. Пов'якель, Л. Уманець, Н. Чепелєва, Є. Чорний та інші). Автори виділяють такі риси: професійна рефлексія, здатність до самоуправління, конгруентність, професійний світогляд, професійна компетентність тощо.

І. Андрійчук досліджувала проблему формування позитивної Я-концепції у процесі професійної підготовки психологів. Модель особистості психолога містить у собі важливі особистісні риси та якості, які вона об'єднує в поняття позитивна Я-концепція, показниками якої є адекватність і сталість самооцінки, високий рівень самоповаги, домінування інтегральних тенденцій локусу контролю, відсутність суттєвих внутрішньоособистісних проблем та особистої тривожності.

З. Становських проводив дослідження динаміки уявлень про себе та образу Я-професіонал у процесі професійного становлення психологів. У результаті він з'ясував, що образ професіонала під час навчання у вищому навчальному закладі стає менш ідеалізованим, більш диференційованим та структурованим. Згідно з його гіпотезою, кожний процес професійного навчання повинен містити можливість актуалізації кризи ідентичності.

Згідно з концепцією Є. Чорного, істинна професійна ідентичність характеризується автентичною поглибленістю у професійну самореалізацію. Звідси основне завдання професійної підготовки психологів він вбачає в актуалізації професійної рефлексії на професійну ідентичність.

Але для того, щоб на науковому рівні формувати повноцінну особистість психолога, цих досліджень замало. Потрібне виокремлення в структурі самосвідомості особистості окремої інстанції, яка відповідає за реалізацію професійного шляху особистості, тому що процес професійного становлення (вибір професії, постановка та реалізація професійних цілей, актуалізація власних можливостей у процесі самореалізації) – це досить тривалий процес, який не починається і не закінчується в стінах навчального закладу. Академік Н. Чепелєва назвала цю інстанцію професійною самосвідомістю та визначила її структуру: наявність професійних значень (тезауруса) та професійних смислів (особистісне професійне знання, професійне ставлення до клієнта, професійні ідеали, норми та цінності, смислоутворюючі мотиви професійної діяльності).

Професійна самооцінка – це уявлення психолога про власну цінність як фахівця, тобто це оцінний компонент професійної Я-концепції. Професійна самооцінка може розглядатися як важливий елемент у структурі професійної Я-концепції.

А. Реан виділяє в ній операційно-діяльнісний та особистісний аспекти. Операційно-діяльнісний аспект самооцінки пов'язаний з оцінкою себе як суб'єкта професійної діяльності та виражається в оцінці свого професійного рівня (сформованістю вмінь та навичок) та рівня компетентності (системи знань). Особистісний аспект професійної самооцінки виражається в оцінці власних особистісних якостей у зв'язку з ідеалом образу Я-професіонал. Самооцінка за цими двома аспектами не обов'язково є узгодженою. Тим часом неузгодженість самооцінки у цих двох аспектах впливає на професійну адаптацію, професійну успішність та професійний розвиток особистості. У структурі професійної самооцінки А. Реан виділяє ще самооцінку результату та самооцінку потенціалу [271,521-524].

Велику роль у формуванні професійної самооцінки відіграє зіставлення образу реального Я з Я ідеальним, оцінка значимих для професіонала професійних якостей особистості, особливо у студентські роки, а також процес формування професійної ідентичності.

Становлення професійної Я-концепції – це складний та тривалий процес. На рівні Я-ідеального відбувається становлення ідеального образу Я -професіонал. Важливим процесом тут є інтеграція знань про моделі професіонального психолога в єдину модель (причому можуть використовуватися або існуючі теоретичні моделі, або це може бути об'єднання особистісних рис відомих особистості професіоналів, або ця модель може відповідати особистості значущого професіонала тощо), емоційне сприйняття цього образу та виникнення мотивації, установки досягнення цього образу, тобто спрямованості на професійну самореалізацію.

На рівні Я-реального відбувається рефлексія професійних умінь, якостей та на цій основі формується реальний образ Я-професіонал, оцінка цього образу з точки зору відповідності його ідеальному образові Я- професіонал та професійне самовдосконалення.

На рівні Я-дзеркального відбувається рефлексія ставлення до особистості інших професіоналів, причому у деяких випадках професійна самооцінка особистості дуже залежить від оцінки інших професіоналів, звідси може виникнути прагнення відповідати очікуванням значимих професіоналів.

У зв'язку з цим можемо виділити такі етапи формування професійної Я-концепції:

1. Формування в майбутніх психологів ідеальної моделі Я-професіонал.

2. Актуалізація особистісної рефлексії на порівняння реального та ідеального образів Я-професіонал.

3. Стимуляція особистісного зростання майбутніх психологів для досягнення ідеального образу Я-професіонал.

Процес формування професійної самосвідомості майбутніх психологів відбувається в процесі фахового навчання. Тому завдання вищих навчальних закладів вбачається в тому, щоб забезпечити майбутніх психологів необхідними умовами для активізації розвитку професійної Я-концепції.

Висновки до першого розділу

1. Я-концепція – це сукупність уявлень людини про себе. Будучи важливим регулятором її поведінки, Я-концепція відіграє потрійну роль:



  • сприяє досягненню внутрішньої узгодженості;

  • визначає характер і особливості інтерпретації набутого досвіду;

  • слугує джерелом очікувань власної поведінки, самого себе.

Можна розділити такі поняття, як вміст (наповнення) Я-концепції та її структура.

2. Вміст включає такі компоненти знання – хто і що я є? – і компоненти, що є динимічними (є в розвитку) - що я відчуваю (стосовно себе). Структурні компоненти Я-концепції розглядають організацію певних компонентів знань або самоуявлень .

3. Наукові дослідження щодо структурних аспектів Я-концепції, зокрема – Я-образу, самооцінки, окремих поведінкових компонентів – в інтегральному плані визначають життєве самовизначення безробітного, його самоактуалізацію на ринку праці.

4. У цьому процесі важливе значення має показник ясності Я-концепції апліканта, визначений американським психологом Кемпбеллом. Це по суті межі, в яких зміст індивідуальної Я-концепції є чітко і послідовно визначений, внутрішньо завершений і достатньо стабільний на даному етапі розвитку людини.

5. Поняття ясності Я-концепції частково збігається з більш традиційними, наприклад, ідентичністю, але є доступнішим до емпіричних досліджень. Ясність є характеристикою, що теоретично незалежна стосовно змісту Я-концепції.

6. Подальші результати емпіричних досліджень показують, що безробітні з низькою ясністю Я-концепції більш залежні від середовища, а вища ясність пов'язана з вищою самооцінкою і самосвідомістю.



Розділ 2. Я-концепція в контексті суб’єктно-вчинкової парадигми в психології

2.1. Суб'єктно-вчинкова парадигма у філософсько-психологічних вченях

У XX ст. було відзначено протистояння природничо-наукової і гуманітарної парадигм, особливо в науках про людину. Так, було сформоване поняття про суб'єкта інтерпретації та емпіричного суб'єкта, що стало наслідком перегляду філософсько-психологічних підвалин теорії пізнання, спроб знаходження нових онтологічних тлумачень природи і специфіки людського буття [37].

Необхідність запровадження суб'єктного підходу в науках про людину, зокрема в психології, пояснюється тим, що суто людське, душевне, духовне, психічне не може визначатися як ззовні детерміноване без урахування його ставлення як цілого до са­мого себе і до інших цілих. Зрозуміло, що принцип пояснення через «інше» є необхідним, але недостатнім, особливо у випадках, коли об'єкт і суб'єкт збігаються, становлять одне й те саме.

Сучасна психологія активно експлуатує категорію суб'єкта при дослідженні проблем людської самості, феномену «Я», нама­гається подолати розірваність людського існування на суб'єктний і об'єктний плани шляхом онтологізації суб'єктності, індивіду­алізації форм, змістів і сенсів суб'єктної активності людини.

Представники класичної психології, спираючись на принцип суб'єктності, переглядають її теоретико-методологічні підвалини. «Донедавна , – зазначає К. О. Абульханова, – визначення спе­цифіки ряду наук, формулювання їхніх предметів мало принци­пово безсуб'єктний характер: у них досліджувалося психічне, етичне, соціальне і т. д. Зовсім недавно в цих науках почали скла­датися поняття суб'єктів – суб'єкта соціальної дії, суб'єкта морально-етичних відносин, суб'єкта психічної діяльності» [21, 37-51].

На думку теоретиків езотеризму, світ конституюється пізнан­ням і мисленням вільної особистості. Завдання пізнання – це не повторення у формі понять чогось такого, що вже є в іншому місці, а творення цілком нової дійсності – це синтез психічного і фізичного, чуттєвого і речового, матеріального і духовного тощо. Тут взаємодія суб'єкта і об'єкта породжує нову реальність, у якій таке протиставлення зникає [66, 91].

У сучасній класичній і некласичній психології існують різного роду суб'єкт–суб'єктні, суб'єкт–об'єктні, об'єкт–суб'єктні, об'єкт–об'єктні, а також більш складні парадигмальні комбінації, що утворюються внаслідок поєднання цих базових категорій.

Досить цікавою можна вважати спробу російських колег «замкнути» суб'єкта в об'єктні дужки. Йдеться про функціональну модель взаємодії людини з двома різними за своєю природою об'єктами – предметно-просторовими і подієво-семіотичними [70, 117–134]. У цій методологічній схемі (об'єкт — суб'єкт — об'єкт) суб'єктові відводиться центральне місце, але його специфіка обмежується функціями сприйняття, інтерпретації та різного роду реагуванням на різні стимули, а саме: на предметно-просторові об'єкти – дією, а на подієво-семіотичні – вчинком. Відтворюється знайо­ма стимульно-реактивна модель, доповнена ідеєю інтеріоризації–екстеріоризації, критичний аналіз якої з позицій суб'єктного підходу знаходимо в А.В. Брушлинського [80, 10].

Також по суті об'єктно орієнтованими за своїм характером можна вважати ті висновки з дослідження проблеми становлення суб'єкта в онтогенезі, в яких суб'єктність розглядається лише чи переважно як результат формування, соціалізації, окультурювання, а не самоактуалізації індивідом свого суб'єктного по­тенціалу, що відбувається по-різному на різних рівнях онтогенезу в процесі ініціативної, творчої взаємодії з соціокультурним оточенням. Начебто визнається, що людська суб'єктність закладена в дитині від самого початку як специфічно людська по­тенція, проте актуалізується, розвивається ця можли­вість лише у відповідь на суб'єктний вплив оточення. З таким розумінням зовнішньо підпорядкованої дитячої суб'єктності не погоджувався ще Гегель: його, навпаки, дивувала ініціа­тивна активність дитини, з якою вона перетворює світ на акци­денцію, утверджуючи себе як субстанцію.

Варто згадати висновки з дослідів Ж. Піаже про егоцентризм дитини, а також положення вітчизняної психології про самодетермінацію, спонтанність психічного розвитку тощо [182].

Напевно, все таки людська дитина, вже від самого початку маючи суб'єктний потенціал, спонтанно актуалізує його, але не в дорослому, а саме в дитячому онтогенезі – на рівні своїх можливостей, втягуючи дорослого в інтерсуб'єктну взаємодію із задоволення своїх нагальних потреб власне людського розвитку. Принаймні з позицій суб'єктного підходу це вигля­дає саме так.

Свого часу Е. Гуссерль запропонував поняття «егогенезу», або «суб'єктогенезу» – прижиттєвого розвитку суб'єктних властивостей людини. Проте з якого моменту розвитку індивіда почи­нається такий «егогенез»? Це питання справді не просте, як і питання про час народження психічного в онтогенезі, з приводу чого різні спеціалісти мають різні і навіть протилежні думки.

Якщо вірити дослідникам онтогенезу психіки, проект людини закладається ще у стосунках батьківської пари. Цю думку свого часу висловив В.В. Давидов, який запитував: «Ви думаєте, людина починається з моменту народження чи з моменту зачаття? Нічого подібного! Людина починається з ідеї про неї, що виникла у свідомості її майбутніх батьків».

Стосовно цього можуть бути різні думки, зокрема і така, що людська суб'єктність у людському індивіді запотенційована цілісно, тотально, системно, на всіх рівнях – як на соціопсихічному, так і на біопсихічному. Тому, можливо, варто ризикнути і припустити, що лінійно-нелінійний процес її порівневої ініціативної самоактуалізації за власне людським проектом розпочинається не в дорослому, а саме в дитячому онтогенезі – на рівні своїх можливостей.

Зрозуміло, що цей процес може відбуватися лише за певних умов (фізичних, хімічних, біологічних, психологічних, соціальних тощо), які є необхідними, але недостатніми для розвитку суто людського в людині. Якраз «достатності» такому розвитку надають притаманні кожному здоровому індивідові внутрішня інтенція і потенція його становлення людиною, а також відповідна ініціативна активність самотворення [22].

Звичайно, що остання позиція може бути прийнятною лише для тих, хто насправді визнає певну автономність людського ін­дивіда і погоджується з такими її, нехай дещо метафоричними, науковими визначеннями, як «мікрокосм», «монада», «самість» тощо. І навряд чи можна розраховувати на порозуміння з тими, хто розглядає людську істоту як залежну, підпорядковану, похідну частинку, клітинку, цеглинку чогось більшого – макрокосмосу, соціального організму, психосфери, відірваної від тілес­ного носія, лише як матеріал, сировину, засіб історичного посту­пу суспільства, що вважаються справжніми чи вищими суб'єктними інстанціями. Такі уявлення про конкретну, емпіричну людину теж мають свою традицію і, напевно, свою перспективу, але у визначеній вище системі теоретико-методологічних координат краще вписуються саме в об'єктну парадигму. Інша річ, що в різних культурно-історичних, соціально-економічних, суспільно-політичних, соціально-психологічних, психолого-педагогічних умовах, а також у кожному індивідуальному випадку життєдіяль­ності ця сутнісна характеристика людини може набувати своє­рідних, нерідко суперечливих форм, а також різної динаміки роз­витку і прояву.

Поширені сьогодні версії щодо втрати сучасною людиною суб'єктних ознак живляться реальними фактами зростаючого напруження між індивідом і суспільством, неспроможності окре­мої особи протистояти маніпулятивним, руйнівним, деструктив­ним тенденціям. Небезпідставна втрата віри в можливість люди­ни впливати на перебіг подій, визначати свою траєкторію буття, піднесена до принципу проблематичність вільного вибору взагалі (досить пригадати фатальний випадок з булгаковським Берліозом) призвели до пост-структуралістських діагнозів і прогнозів щодо «смерті суб'єкта» (М. Фуко).

Але ж там, де вмирає суб'єкт і суб'єктність, народжується і панує об'єкт–об'єктне ставлення людини до людини, до світу і до самої себе. Проте чи слід такий діагноз вважати остаточним? Напевно, що ні. Адже навіть сам факт усвідомлення того, що су­часна людина втрачає суб'єктний потенціал, дає підстави сподіва­тися, що людство схаменеться і зупинить свій рух у нікуди. І саме як попередження про небезпеку онтичної катастрофи слід роз­глядати насправді гранично «суб'єктні» заяви постструктуралістів стосовно втрати сучасною людиною орієнтирів її автен­тичного буття [37].

Отже, і наші давні попередники, і сучасні мислителі – представники різних наукових шкіл – стають практично однодумцями, коли йдеться про те суттєве, що виокремлює людину із загалу Всесвіту, а саме: про можливість досягнення нею рівня власне суб'єктного буття, що передбачає, по-перше, вивільнення від об'єкт­них визначень і предметно-речових залежностей, від зовнішніх форм природного і соціального детермінізму, а по-друге – можливість вільного творення світу і себе в цьому світі, можливість бути автором власного життя. Суб'єктність і є такою онтопсихологічною ознакою, яка виокремлює людину з-поміж інших сущих, надає їй якісної своєрідності.

Бути суб'єктом – значить бути джерелом активності, дії, дум­ки, цінностей і смислів, хотіти і могти починати причинний ряд із самого себе, виходити за межі наперед визначеного, бути спро­можним відповідально перетворювати світ і себе в цьому світі за власними проектами, враховуючи соціальні і природні закони світобудови [171].

Суб'єктно-вчинкова парадигма, на відміну від інших, загострює науковий інтерес до людського життя як із середини детер­мінованого процесу, як авторського здійснення самою людиною сутнісного проекту свого індивідуального буття. Онтологічний імператив «бути суб'єктом» є загальнолюдським вираженням суверенності дійсної людини, персонально відповідальної перед собою й іншими за результати своїх діянь, із самого початку «винної» за все, що з нею відбувається і від неї залежить. Саме через категорію суб'єкта встановлюється зв'язок між категоріями «організм», «індивід», «особистість», «індивідуальність», «універсальність», «Я», «самість» та ін. Завдяки суб'єктній інтерпретації цих феноменів стає зрозумілішою сутнісна логіка їхнього становлення і розвитку [171].

З позицій суб'єктного підходу біологічні та соціальні фактори слід розглядати не як причини або детермінанти, а саме як фактори чи умови, що сприяють або ж перешкоджають актив­ності самозбереження і самозмінювання, самовдосконалення і саморозвитку. При цьому будь-яку психічну, душевно-духовну активність лише умовно можна розглядати окремо від того, хто її здійснює. Усяка діяльність передбачає свого діяча (М. Лосський) – носія й автора, який сам ініціює, проектує і сам реалізує свої життєві проекти.

Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології дає змогу креативно диференціювати та інтегрувати різні напрями психологічної науки, орієнтує на дослідження людини як цілісної, активної, автономної істоти, інтегрованої на рівні свідомості і діяльності, свідомого і несвідомого, форми і змісту психічного життя, суперечливої єдності тіла, душі і духу, індивідуального і суспільного, біологічного і соціального в динаміці їхнього взаємозв'язку [182].

Суб'єктно-вчинкова парадигма в дослідженні природи психічного фік­сує увагу на різних суперечностях між психікою, її суб'єктним ядром і тим, що в психології зазвичай позначається терміном «Я».

Можна спробувати розвести поняття «суб'єкт» і поняття «Я» як такі, що означають одне й те саме, але на різних рівнях узагальнення: філософському і психологічному. Проте є й інші міркування з цього приводу. Пропонується, слідом за В.В. Зеньковським, у психології поняттям «суб'єкт» познача­ти центр інтеграції, регуляції, координації, функціонування, відтворення і розвитку системи психіки, а також цілеспрямоване використання її ресурсів людиною з метою досягнення автен­тичного рівня індивідуального буття. Суб'єктне ядро визна­чає логіку розвитку психіки в онтогенезі, конституює становлен­ня і розвиток нашого емпіричного «Я», надає йому повноважень суб'єктної інстанції, енергетизує і встановлює онтологічні рамки, в межах яких «Я» може реалізовувати індивідуалізовані програми усвідомлення й актуалізації індивідом своєї суб'єктності. «Я» – це інтегрований у вигляді інстанції зворотний зв'язок індивіда із самим собою, продукт рефлексії людиною своєї самості і своєї суб'єктної природи. «Я» – це і результат, і умова виокремлення людською істотою себе в собі і з-поміж інших як автономного сущого, здатного інтуїтивно відчувати й усвідомлювати свої онтичні інтереси, а також цілеспрямовано задовольняти їх, долаючи внутрішні і зовнішні перешкоди. У форматі «Я» суб'єктність існує, виявляється, актуалізується і розвивається .

Подібна схема відношень між суб'єктною інстанцією та інстанцією «Я» лежить в основі чи не кожного з основних філософсько-психологічних учень. Так, у психоаналізі роль суб'єктної інстанції приписується несвідомому. У феноменології йдеться про трансцендентальний суб'єкт, який конституює емпіричне ін­дивідуальне «Я». В екзистенціальній психології Ж.-П. Сартра – це «Проект», в онтопсихології А. Менегетті – «Ін-се» тощо. У своїй роботі ми керуємося поняттям «субстанціальних інтуїцій суб'єктного ядра психіки», намагаючись підкреслити «животворний» і «духотворний» характер цієї інстанції [182].

Очевидною, але від цього не менш цікавою, є притаманна людині схильність позначати свої взаємини з власною психікою в суб'єкт–об'єктному форматі: «моя думка», «мої враження», «мій стан» і навіть «моя душа», «мій дух». Але, якщо «Я» має психіку, душу як «своє», то чим і (чиїм) є саме це «Я», з якої матерії во­но зіткане і чи є воно завжди й у всьому власне «моїм», таким, що презентує саме мене? Припустімо, що психіка включає «Я» як свою частину. Тоді, знову ж таки, виникає питання про те, як частина може привласнювати ціле, підпорядковувати його собі? Яким чином я можу користуватися чи керувати психікою як своїм «органом»? Тут не можна не згадати вчення З. Фройда і Г. Фройд про інстанцію «Я». Схоже, фундатори психоаналізу не схилялися до думки, що «Я» «має» психіку з усіх поглядів як «свою», звертаючи увагу на його залежність від потягів несвідомого [187, 23–25].

Означена суперечність між інстанціями, що позначаються термінами «суб'єкт» і «Я» може набувати різних змістів і форм. Так, у сучасній психології зустрічаються протилежні парадигмальні версії щодо походження інстанції «Я». Згідно з однією, вона постає і формується в процесі розвитку психіки. За іншою версією, ця інстанція конституюється «суб'єктом» («трансцендентальним его», за Е. Гуссерлем) і є генетично первинною щодо психіки, визначає її функціональну структуру і логіку розвитку. Проте таку позицію і такі міркування про власну психіку може дозволити собі не будь-яке «Я», а таке, що визнає себе не тільки залежним від зовнішніх впливів, але й самодостатнім, самісним, яке відрізняється розвиненою здатністю до психологічної рефлексії. І навпаки, «Я» пересічного індивіда може бути просто вражене, коли дізнається про те, що воно має «психіку», і йому необхідно буде довго пояснювати, що мова йде не про якусь хво­робу, а про утворення, цілком природне для людської істоти. Тобто це – закономірний у дитячому віці, але особливий у до­рослому випадок, коли «Я» може користуватися своєю психікою і навіть якось сприяти її розвитку, але не усвідомлювати цього, а значить не ставати її справжнім суб'єктом. У цьому плані цікавим є зауваження К.О. Абульханової: «Слід виявити, як це індивід стає одночасно суб'єктом психічної діяльності, яка його якість як суб'єкта життєдіяльності перетворює його на суб'єкт психічної діяльності – цієї цілком специфічної, якісно визначе­ної форми активності» [22, 187].

Якщо спробувати узагальнити існуючі думки з цього приводу, то перевага віддається такій із них: суб'єктність нутриться в глибинах нашого «Я», становить його сутнісне ядро, біо-соціо-психогенетичну основу формування та розвитку таких базових люд­ських утворень, як особистість, індивідуальність тощо [26, 4-10].

Це той внутрішній інтенційно-потенційний стрижень, який дає змогу індивіду скористатися унікальною можливістю, наданою йому природою і суспільством, – свідомо, цілеспрямовано, креативно включитись у взаємодію з ними і натомість ствердитися в онтичному статусі людини.

Як зазначалося, терміни «суб'єкт» і «об'єкт» у їхній супереч­ливій єдності фіксують сутнісну ознаку людини – її саморух від об'єктного (необхідність) до суб'єктного (свобода) способу буття в напрямі розширення можливостей пізнання і творення світу, а також себе в цьому світі. Ці, найбільш загальні, власне філо­софські визначення є принциповими для дослідження природи психіки, проте в межах самої психологічної науки потребують відповідної сутнісної конкретизації. Особливого значення тут набуває проблема психологічних критеріїв суб'єктності розв'язання якої, однак, залежить від розуміння сутності психічного, зокрема, від того, чи включає воно наукове уявлення про душу і дух.

У психології, що не обмежує свій предметний інтерес поняттям «рефлексу», спроба віднаходження психологічних критеріїв суб'єктності може викликати образ «духа» як носія інтенцій і по­тенцій вільного світопізнання і самопізнання через (і задля) світотворення і самотворення, а також уявлення про «душу» як інстанцію, що дає змогу духові автентично самоактуалізуватися в кожному конкретному людському індивіді. Подальша психологічна конкретизація поняття «суб'єктність» потребуватиме наукових уявлень про «внутрішнє» і «зовнішнє», «свідомість» і «діяльність», «самість», «особистість», «індивідуальність», «універсальність» тощо [26, 4–10].

Схоже, сучасна психологія не може обмежитися досліджен­ням умовних чи безумовних рефлексів, вищих психічних функцій, темпераменту, характеру, свідомого і несвідомого у психіці. Для неї є актуальним проникнення в сутнісні глиби­ни буття конкретної емпіричної людської істоти, у світ її значу­щих переживань, цінностей і сенсів як діяча, автора і виконав­ця власних проектів життєздійснення. Власне, тому в психології визнано доцільним доповнити і поглибити визначення людини як індивіда, особистості й індивідуальності такою її сутнісною характеристикою, як суб'єктність.

Коли мова йде про психологічні критерії суб'єктності, слід звернути увагу на те, про яку суб'єктність чи про якого суб'єкта йдеться: про людину як суб'єкта життєдіяльності взагалі чи зокрема, про «суб'єкта психічної діяльності», про якого писала К.О. Абульханова [22].

Напевно, вище йшлося саме про психологічні критерії людини як суб'єкта життєдіяльності, які, звичайно, поширюються і на характеристику її як суб'єкта психічної актив­ності. Але в останнього є свої специфічні особливості, які також необхідно намагатися спеціально виокремлювати. Здійснивши певне системне узагальнення психологічних критеріїв, якими керуються дослідники при вивченні феномена суб'єктності в психології, можна дійти такого висновку.

Бути суб'єктом свого психічного, душевно-духовного життя або, інакше кажучи, «жити по суті», автентично, у внутрішній злагоді із собою для людини означає: воліти бути людиною і са­мою собою; хотіти і могти обстоювати своє право на людське самісне існування; самовизначатись у просторі й часі свого життя; творити нові змісти і форми буттєвості; здійснювати реф­лексію своїх творінь; набувати і нарощувати досвід людського буття, проектувати його нові форми і змісти [142].

Конкретизуємо ці позиції.



  1. Першою в означеному критеріальному переліку слід виок­ремити притаманну кожній людині постійну занепокоєність своїм буттям як таким і, найголовніше, – більш чи менш виразну й усвідомлену інтенцію до власне людського способу індивідуального життя. Тут показовим є те, наскільки серйозно, глибоко і водночас креативно людина ставиться до проблеми свого буття–небуття, усвідомлює і переживає свою суб'єктну місію у світі і прагне її якнайкраще реалізувати.

  2. Процес становлення людини в тій частині, в якій цей процес залежить від неї самої , передбачає наявність у неї певних внутрішніх ресурсів сутнісного самоствердження. Наскільки індивід здатен сам розрізнити і розгорнути в собі власне людське, особистісне, індивідуально-неповторне? Чи має він для цього достатньо сил, енергії, хисту, талантів? Чи правильно він оцінює свої можливості? Тут актуальною постає проблема суб'єктних потенцій людини.

  3. Кожний момент свого життя людина занурена в ситуацію, яка може бути для неї більш чи менш значущою. Успішність її активності залежить від того, наскільки вона здатна визначитись у своїх внутрішньому і зовнішньому світах, адекватно співвіднести свої інтенції і потенції з динамікою ситуаційних змін і правильно прийняти рішення щодо простору і часу своїх діянь і бути готовою нести відповідальність за свій вибір.

  4. Основним критерієм оцінки суб'єктного, власне людського, рівня в людині є практика – реальний факт актуалізації її інтенцій і потенцій у різних формах творчої, відповідальної, продуктивної індивідуальної і суспільно-корисної діяльності. Тут як головна постає проблема спроможності людського індивіда до практичного творення світу ідей, речей, стосунків, себе самого і собі подібних.

  5. Людину-суб'єкта відрізняє здатність до рефлексії – зворотного зв'язку між її впливами на світ і на саму себе та їхніми наслідками, до самостійної, критичної, адекватної, об'єктивної, конструктивної оцінки вдіяного. При цьому мова йде не про будь-які, а сутнісні, онтично значущі здобутки чи прикрі невдачі, що виявилися в ході реалізації проектів світо- і самотворення.

  6. Суб'єктна активність є позитивною в разі, якщо відбувається накопичення, нарощування людських якостей у людини. Але кількісна оцінка типу «чим більше, тим краще» є не коректною. Адже ефект розвитку виникає тільки тоді, коли все успадковане і набуте, виплекане і вистраждане креативно інтегрується в її індивідуальному досвіді. Проте основним психологічним критерієм суб'єктності тут виступає не сам досвід, а та можливість для подальшого самоперевершування, яку він надає своєму господарю.

Таким чином, визначення критеріїв суб'єктності значною мірою залежить від розуміння сутності і природи людини, людсь­кої психіки, а також того психологічного змісту, який укладаєть­ся в поняття «суб'єктність». Запропонована вище критеріальна модель базується на широкому розумінні психічного як внутрішнього душевно-духовного світу людини, а суб'єктність визнаєть­ся як його сутнісна характеристика. Крім того, при дослідженні критеріїв суб'єктності, її феноменології у кожному конкретному випадку слід визначитися, що є метою, а що засобом чи умовою, що береться за ціле, а що розглядається як його частина – окрема людина, соціальна група, суспільство чи людство в цілому [247].

Не можна тут не згадати про спроби побудови багаторівневих суб'єктних ієрархій, основу яких, мовляв, становить людство як планетарний суб'єкт, а завершує окремий індивід. Якщо ж припуститися думки, що ми не одні такі розумні у Всесвіті, то цілком реально буде говорити про якусь космічну суб'єктну інстанцію чи навіть субстанцію, яка не просто співіснує з нами, а й проводить над нами різні досліди, у тому числі психологічні. Однак коли навіть міркувати в межах науки, то питання про Те чи Того, Хто все створив і продовжує творити, і сьогодні залишається якщо не відкритим, то принаймні дискусійним.

Не викликає заперечень і таке твердження: тільки в результаті більш чи менш добровільної, ініціативної і цілеспрямованої взає­модії окремих сущих носіїв суб'єктності (суб'єкт–суб'єктної взаємодії) можливий прогрес, розвиток і, власне, виникнення нових форм, способів і рівнів специфічно людського буття [66, 333-393].

У межах індивідуально орієнтованого підходу можна спостерігати елементи «полісуб'єктності», зокрема, диференціацію суб'єкта на реального і потенційного, існуючо­го в іпостасі трансцендентного еgо та емпіричного «Я» (Е. Гуссерль), у формі різних інстанцій: у психоаналізі – Ід, Его, Супер-Его, Самість тощо; інстанції Ін-се в онтопсихології; перманентно зникаючого і знову виникаючого в момент актуалізації діяльності (В.А. Петровський) тощо. У крайньому варіанті окрема людська істота розглядається як єдино можливе джерело реальності, замк­нена в собі монада «без вікон і дверей» або ж суб'єкт-маріонетка в руках Id, трансцендентного еgо, гомункулуса чи ще якоїсь внутрішньої містичної інстанції. Варто згадати і про відомий у патопсихології феномен двосуб'єктності, що має назву «роздво­єння особистості».

Свою історію і своїх прихильників має критеріальна модель, яка віднаходить силу, що панує і над людиною, і над суспільством. І це не обов'язково якась містична чи божественна сила. Наприклад, за М.О. Бердяєвим, суб'єктом пізнання виступає не що інше, як саме буття: «Знання є шлях від хаосу до космосу, від пітьми до світла, і не тому суб'єкт, який пізнає, своєю трансцен­дентальною свідомістю оформлює буття і поширює на нього раціональне світло, а тому, що саме буття просвітлюється і оформлюється в акті самопізнання» [66, 333–393].

Серед сучасних типових варіантів пошуку компромісу між індивідуальною і соціальною суб'єктністю можна виокремити розробку проблеми співсуб'єктності. При цьому пропонується розрізняти спів-суб'єктність інтеріндивідуальну ситуативну і надіндивідуальну позаситуативну. Проте зауважується, що су­купність індивідів утворює такий надіндивідуальний позаситуативний суб'єкт – реальний, а не фіктивний – тільки в разі, коли між ними існує «презумпція співпереживання», основу якої становить культурно-конвенційне самовіднесення кожного індивідуального «Я» до якогось єдиного «Ми» – етнічного, релігійного, державного (Б.С. Шалютін). Залишається тільки питан­ня щодо онтопсихологічних критеріїв «реальності» такого суб'єкта і його місцеперебування.

Зрозуміло, що, розглядаючи кожну версію, слід враховувати своєрідність кожного з утворень, яким приписується статус суб'єкта. Проте це не означає можливість маніпулювати онтопсихологічними критеріями суб'єктності, про які йшлося, і видавати бажане за дійсне. Напевно, саме поширення у світі такої несправжньої, симулятивної суб'єктності викликало настільки сильне розчарування в постструктуралістів, що останні наважилися заявити про «смерть суб'єкта» [161].

Отже, не можна не бачити розбіжностей у тлумаченні фено­мена суб'єктності, залежність розуміння його сутності від парадигмальної установки дослідника, його світоглядної позиції, обраного ним об'єкта, предмета і конкретних завдань дослідження. Цілком реально визнавати фундаментальну залежність індивідуального від суспільного, але при цьому ставити собі за мету дослідити ті, нехай навіть маловиразні, суб'єктні інтенції і потенції, що мають бути притаманні окремій людині, без яких вона просто неспроможна стати людиною навіть у найкращому соціокультурному оточенні і при застосуванні найефективніших методів соціалізуючого впливу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка