Навчально-методичний посібник Київ 2012 к 43 Рецензенти: Болтівець С.І., доктор психологічних наук, професор



Сторінка2/18
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Самооцінка у зарубіжних психологічних теоріях

Самооцінка за теорією особистості А. Адлера. Згідно з індивідуальною теорією собистості А. Адлера, все, що роблять люди, має на меті подолання почуття своєї неповноцінності. У дитинстві всі відчувають себе неповноцінними, що є наслідком невеликих фізичних розмірів і обмежених сил, і це спонукає якимось чином компенсувати це. Комплекс поведінкової активності, спрямованої на подолання неповноцінності, А. Адлер називає стилем життя. Стиль життя міцно закріплюється у віці чотирьох – п'яти років і згодом не піддається тотальній корекції, людина тільки вдосконалює й розвиває основну структуру, закладену в ранньому дитинстві [251, 173–177].


Ряд умов (неповноцінність органів, природжений фізичний дефект, надмірна опіка або нехтування з боку батьків) може призвести до того, що почуття неповноцінності ляже в основу формування комплексу неповноцінності – перебільшеного почуття власної слабкості й неспроможності.

У цьому разі людина стає підвищено тривожною, не почуває себе в безпеці, у неї формується стиль життя, який А. Адлер назвав помилковим. Життя тоді пов'язане з почуттям постійної загрози самооцінці, і людина прагне до особистої переваги. Накопичення успіху, престижу й похвал стає більш важливим, ніж конкретні досягнення. У випадках, коли захист самооцінки, що перебуває під загрозою, загострюється, індивід може почати вірити в те, що він перевершує інших, і діяти відповідно до цього переконання або може прагнути до переваги, принижуючи інших.

У теорії А. Адлера підкреслюється, що надмірне почуття неповноцінності, невпевненості в собі є перешкодою для подальшого психологічного зростання, тобто руху від центрованості на собі та цілей особистої переваги до завдань конструктивного оволодіння середовищем шляхом розвитку здібності до кооперативної поведінки.

Як видно, в теорії особистості А. Адлер здійснив спробу пошуку шляхів впливу взаємовідносин між батьками й дитиною на розвиток ставлення дитини до себе, її емоційно-потребової сфери. Звернення до взаємовідносин із батьками і до емоційно-потребової сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для інших психологів постфрейдистського напряму, а також для вчених, що працювали в межах гуманістичної психології.



Самооцінка за теорією К. Хорні. У цій теорії автор вирішальним чинником розвитку особистості вважає соціальні відносини між дитиною й батьками [251,176-178]. Для дитини характерні дві потреби: потреба в задоволенні й потреба в безпеці. Потреба в задоволенні охоплює всі основні біологічні потреби, але не є основною у формуванні особистості. Головною для розвитку дитини є потреба в безпеці: потреба бути любимою, бажаною і захищеною від небезпеки або ворожого світу. Задоволення цієї потреби повністю залежить від батьків, бо їхнє тепло і любов до дитини є запорукою формування її здорової особистості. Якщо ж батьки демонстрували по відношенню до дитини нестійку поведінку, надміру опікали її або віддавали перевагу іншим дітям, у дитини розвивається базальна ворожість, почуття обурення й образи. Ці почуття не можуть бути допущені у свідомість і витісняються, викликаючи базальну тривогу – почуття самотності, недостатньої безпеки, безпорадності перед обличчям потенційно небезпечного світу. Щоб подолати ці почуття, оптимізувати відношення до себе й міжособові стосунки, дитина вдається до різних захисних стратегій, які К. Хорні називає невротичними потребами [251].

В сучасних дослідженнях в межах психодинамічного напряму аналізується не процес реальної міжособової взаємодії, а його інтрапсихічна динаміка. Згідно з теоретичними уявленнями вчених цього напряму, емпатичні, люблячі батьки переживаються на певній стадії розвитку дитини як інтеріоризовані, функціонально визначені частини її Я. Процес індивідуалізації дитини від батьків у цьому разі переростає в здоровий нарцисизм Я, психічні структури якого представлені інтерналізованими аспектами значущих інших. Саме вони забезпечують емоційне самоприйняття і впевненість у собі. Батьківська неприязнь або умовне прийняття, навпаки, сприяють розвитку реально ослабленого й безпорадного Я, що переховується під маскою нереалістичного грандіозного Я, що демонструється. У цьому разі реальне Я постійно відчуває потребу бути любимим і прийнятим, а позитивна самооцінка забезпечується шляхом спеціальних маневрів: уникнення спокус, приховання правди, передбачення обвинувачень зі спробою самовиправдання, раціоналізації, заміщення, перекладання відповідальності за свої вчинки на інших, зменшення почуття провини через знаходження недоліків в інших людях і т. ін.



Самооцінка за теорією особистості А. Маслоу. У гуманістичній теорії особистості А. Маслоу ключовим є поняття "самоактуалізації". Потреба самоактуалізації, за А. Маслоу, є вершинною в ієрархії потреб. Вона може бути усвідомлена і може служити мотивом поведінки тільки тоді, коли будуть задоволені потреби більш низьких рівнів: фізіологічні потреби, потреби безпеки й захисту, потреби належності й любові, потреби самоповаги. При цьому потреба самоактуалізації і потреби більш низьких рівнів є природженими [216].

Потреба самоповаги може бути задоволена тільки тоді, коли достатньою мірою задоволені потреби підтримки життя; потреби в організації, стабільності, в законі й порядку, в передбачуваності подій і у свободі від таких загрозливих сил, як хвороба, страх і хаос; потреби належності до групи, потреби любити й бути любимим. Якщо ж перестають задовольнятися потреби більш низького рівня, людина повертається на цей рівень і залишається там доти, доки ці потреби не будуть задоволені в належній мірі.

Фрустрація потреби самоповаги призводить до почуття неповноцінності, слабкості, пасивності й залежності, до низької оцінки себе порівняно з іншими. На думку А. Маслоу, самоповага повинна будуватися не на думці інших, а на реалістичній оцінці своїх здібностей і досягнень.

Самооцінка за феноменологічною теорією К. Роджерса. Центральне місце за цією теорією займає поняття "Я-концепція", під яким розуміється організований, послідовний концептуальний гештальт, складений зі сприймань властивостей Я, сприймань взаємовідносин Я з іншими людьми і з різними аспектами життя, а також цінностей, пов'язаних із цими сприйняттями [251,218-223].

Особливу увагу К. Роджерс приділяє тому, як оцінка індивіда іншими людьми впливає на розвиток позитивної або негативної Я-концепції. В якості умов, важливих для розвитку Я-концепції, виділяються потреба в позитивній увазі, умови цінності й безумовне прийняття.

Потреба в позитивній увазі полягає в необхідності бути любимим і прийнятим іншими. Якщо діти, відчуваючи потребу в любові й схваленні, діють проти власних інтересів, це може приводити до виникнення уявлення про себе, як таких, що створені для задоволення інших людей. Якщо дитина завжди відчуває себе прийнятою, навіть якщо якісь дії їй забороняються, вона не відчуває спонукання відторгати від себе непривабливі частини свого Я.

Поведінку або відношення, яке заперечує деякий аспект Я, К. Роджерс називає умовою цінності. Умова цінності означає, що діти отримують заохочення й любов батьків за поведінку, якої від них чекають. Умова цінності шкодить розвитку особистості дитини, її уявленням про себе, оскільки дитина оцінює себе, виходячи з тих дій, думок, почуттів, які отримують схвалення й підтримку оточуючих, тобто орієнтується на чужі стандарти, а не на власні.

Основою розвитку особистості, здатної до актуалізації, К. Роджерс вважає безумовне прийняття, яке передбачає, що людину приймають і поважають за те, яка вона є, без будь-яких застережень. При цьому батьки можуть виражати дитині своє несхвалення за певні вчинки на фоні загальної любові й поваги до її почуттів. За такого виховання в дитини виникає безумовне прийняття себе, що дозволяє розвивати власні цінності й будувати поведінку відповідно до своїх реальних переживань, незалежно від оцінок інших.

У роботах деяких психологів висловлюється ідея про зв'язок ставлення до себе і самооцінки з характером самосвідомості на різних рівнях. Наприклад, в роботі Е. Дікстейна таких рівнів, що одночасно є і стадіями, виділяється п'ять [66,77-78]. На першому рівні міра самоповаги, самоцінності пов'язана з формуванням почуття автономності дитини, здатності досліджувати оточення, здатності викликати турботу про себе. На другому рівні у зв'язку з розвитком соціальної активності дитини мірою самоповаги стає ступінь успішності в певних діях і в порівнянні себе з іншими. На третьому рівні у зв’язку з формуванням здатності до самоспостереження мірою самоповаги стає ступінь досягнення Я-ідеалу. Четвертий рівень – рівень Я як інтегрованого й інтегруючого цілого. Мірою самоповаги на цьому рівні буде ступінь, в якому індивід усвідомлює й приймає кожний з аспектів свого існування. На п'ятому рівні самосвідомість характеризується відкриттям відносності кордонів Я, визнанням важливості руху вперед і змін, визнанням своєї обмеженості.



Самооцінка за концепцією его-психології Е. Еріксона. Концепція розвитку особистості, самосвідомості, ставлення до себе запропонована і фундатором его-психології Е. Еріксоном.

Розглянемо лише основні ідеї Е. Еріксона, що стосуються генези самооцінки.

Е. Еріксон стрижнем особистості вважає "почуття Я" або ідентичність. Весь життєвий шлях людини поділяється ним на вісім стадій, кожна з яких наступає в певний для неї час і присвячена вирішенню специфічної задачі розвитку. Якщо задача чергової стадії вирішена задовільно, "Его" вбирає в себе новий позитивний компонент і це гарантує здоровий розвиток особистості надалі. Якщо ж задача залишається невирішеною, "Его" завдається шкода, в нього вбудовується негативний компонент.

Перша стадія – вік немовляти, має своїм завданням вироблення почуття базової довіри до зовнішнього світу, розвиток якого залежить від якості материнської турботи. За умови ненадійності, неспроможності матері, її нехтування дитиною в останньої формується психосоціальна установка страху, підозрілості, побоювань за своє благополуччя.

Друга стадія – раннє дитинство – формує в дитини почуття автономії й особистої цінності або сорому й сумнівів. У разі виховання у вигляді надмірної опіки або потурання дитина не має змоги переконатися у власних силах і можливостях, у неї виникає почуття сорому, під яким Е. Еріксон розуміє звернений на себе гнів, бажання власної невидимості, відчуття своєї нікчемності.

Третя стадія – вік гри. На цій стадії формуються почуття ініціативи, прагнення до дії, а в разі негативного впливу – почуття провини. Вияву ініціативи сприяють заохочення самостійних дій, визнання права на допитливість і творчість. Якщо ж батьки не дозволяють діяти самостійно, це викликає в дитини почуття провини, власної нікчемності.

У ході четвертої стадії (шкільний вік) формується або працьовитість, або неповноцінність. У межах даного періоду розвиваються здібності до логічного мислення, самодисципліни, до взаємодії з однолітками відповідно до передбачуваних правил. Найважливішими критеріями самооцінки стають у цей час ефективність і компетентність [251, 179].

Поряд із домашнім оточенням на дитину тепер впливає школа. В разі відставання в навчанні може виникнути почуття неповноцінності, навіть якщо дитину заохочують батьки. Але якщо дитину постійно обмежували вдома, не давали можливості творчо розвиватися, а в школі вона має справу з чуйним досвідченим учителем, це може допомогти розвити працьовитість.

Задача п'ятої стадії (юність) зібрати воєдино всі знання про себе й інтегрувати їх в особисту ідентичність, що дає можливість відчувати свою унікальність і аутентичність. З'являється почуття ідентичності, цілісності Я або, навпаки, дифузної, розпливчатої ідентичності, рольової й особистісної невизначеності. У другому випадку виникає переживання своєї некорисності, пристосованості, деперсоналізації, відчуженості.



Шоста стадія – рання зрілість. З'являється потреба в інтимній психологічній близькості з іншою людиною. Головна небезпека на цій стадії полягає в зайвій поглиненості собою або в уникненні міжособових стосунків.

Основна проблема сьомої стадії – середньої зрілості – полягає у виборі між продуктивністю та інертністю. Люди, яким не вдається стати продуктивними, тобто знайти себе в роботі, в турботі про інших, в передачі свого досвіду іншим і т. ін, поступово переходять у стан поглиненості собою, основним предметом турботи стають особисті потреби й інтереси.



Восьма стадія – пізня зрілість – характеризується появою почуття задоволення, повноти життя або, навпаки, відчаю й розчарування.

У приведених вище дослідженнях психологів різних напрямів більше акцентується роль внутрішніх чинників розвитку самооцінки, насамперед емоційно-потребової сфери суб'єкта до "ідеї Я" нарівні з уявленням про те, яким Я здаюся іншій особі.



Самооцінка за теорією Дж. Міда. Родоначальник інтеракціоністської орієнтації у психології Дж. Мід стверджував, що самосвідомість – це процес, в основі якого лежить взаємодія індивіда з іншими людьми. Він вважав, що індивід пізнає себе з погляду інших членів певної соціальної групи, які він засвоює в рамках суспільної діяльності. Оцінка себе в певній ролі залежить від того, наскільки індивід відповідає тим очікуванням, які пред'являють до нього інші. У концепції Дж. Міда Я виступає як похідне від групового Ми. Причому зміст Я і самооцінки зумовлені вже не думками інших людей, а реальними взаємовідносинами з ними, спільною діяльністю [268, 39].

У дослідженнях інтеракціоністського напряму основна роль у формуванні самооцінки відводиться "іншому" як першоджерелу її розвитку. Ця ідея бере свій початок у теорії "дзеркального Я" соціолога Ч. Кулі, згідно з якою самооцінка – це почуття гордості за те, як інша особа мене оцінює. Вона формується вже в ранньому віці, входить як компонент в ході взаємодії з іншими людьми. Під впливом сприятливих суджень оточуючих самооцінка підвищується, під впливом несприятливих – знижується. Сам індивід у цій теорії виглядає пасивним, він тільки відображає й підсумовує чужі оцінки, а взаємодія зводиться до обміну поглядами.

Інший аспект проблеми самооцінки розглядається в роботах дослідників когнітивістської орієнтації. У межах даного напряму робиться спроба пошуку відповідей на питання структури й функції специфічних пізнавальних процесів, завдяки яким формуються здібності передбачувати оцінки оточуючих, точно оцінювати себе і змінювати неадекватні уявлення про себе. З точки зору представників даного напряму досліджень, саме систематично організоване, засноване на минулому досвіді й сприйнятті власної ефективності уявлення суб'єкта про себе генерує емоційні реакції, стани й почуття [271, 192-194].

Аналіз зарубіжних теорій, у яких розглядається проблема породження й функціонування самооцінки, показує, що в них спостерігається певне протиставлення основних чинників формування самооцінки: підкреслюється переважна роль у її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності суб'єкта. Крім того, відмічається акцентування емоційної або когнітивної складової самооцінки.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка