Навчально-методичний посібник для слухачів Інституту підготовки професійних суддів Одеса 2008 Укладачі



Сторінка2/6
Дата конвертації18.04.2016
Розмір1.31 Mb.
1   2   3   4   5   6

Тема 4. Об’єктивна сторона складу злочину



Об'єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Всі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їхнього опису (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна підрозділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов'язкових ознак відноситься діяння у формі дії або бездіяльності. Діяння завжди вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або випливає з її змісту й, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії або бездіяльності) є обов'язковим по кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочини відносяться: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, хоча фактично властиві злочину як явищу реальної дійсності, але не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину.

У випадку, якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка й засоби вчинення злочину прямо зазначені в диспозиції статті Особливої частини КК або випливають із її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їхнє встановлення в такому випадку є обов'язковим.

Об'єктивна сторона є елементом складу злочину й входить у підставу кримінальної відповідальності. Характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обстановка вчинення злочину, значення суспільно небезпечних наслідків, які наступили, є найбільш важливими показниками суспільної небезпеки як соціальної властивості злочину. У зв'язку із цим об'єктивні ознаки діяння враховуються, насамперед, при вирішенні питання про криміналізацію тих або інших діянь, тобто визнання їх злочинними і караними самим законодавцем. Об'єктивна сторона важлива для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину: об'єкт, якому наноситься шкода даним злочином, що відповідає формі вини, мотив, ціль злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати злочин. Об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. Врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину й відповідно до цього призначити покарання, яке є співрозмірним вчиненому.

Кримінальне право розуміє під діянням суспільно небезпечну й протиправну дію або бездіяльність людини. Діяння є обов'язковою ознакою кожного складу злочину.

Поняття «діяння» визначається наступною сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільно небезпечним і протиправним; конкретним, усвідомленим і вольовим актом поведінки людини.



Суспільна небезпека як ознака діяння полягає в тому, що діяння може завдавати істотної шкоди суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створювати реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

Протиправність як ознака діяння означає, що злочином визнається тільки те діяння, що саме в такій якості передбачене кримінальним законом. Для наявності об'єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспозиції однієї зі статей Особливої частини КК.

Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається в певній обстановці, місці й часі й завжди проявляється в конкретній дії або бездіяльності. Думки, наміри, переконання, морально-психологічні якості людини, якими б негативними вони не були, не можуть розглядатися як діяння й, виходить, не можуть бути злочином.

Діяння – це усвідомлений акт поведінки людини, що завжди є слідством пізнавальної діяльності, відбиттям у свідомості об'єктивного миру. Тому не є діянням у кримінально-правовому змісті такі рухи тіла, які не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів були суспільно небезпечними.

Суспільно небезпечне діяння, що входить в об'єктивну сторону складу злочину, повинне бути вольовим, тобто проявом волі особи. Діяння, у якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, внаслідок непереборної сили, фізичного примусу та ін., не може утворити об'єктивну сторону складу злочину.



Дія – це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб'єкта. Вона є найпоширенішою формою суспільно небезпечного діяння. Елементарною одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі або в їхній множинності. Рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються свідомістю й направляються волею особи на певний об'єкт.

З фізичної сторони дія може бути простою і складною. Прості дії містять у собі одиничні (елементарні) акти поведінки людини. Складні дії характеризуються ускладненою структурою. Серед них можна виділити ті, які складаються з декількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у складі грабежу вказано на відкрите викрадення майна, поєднане з насильством, яке не є небезпечним для життя або здоров'я потерпілого. Тут мають місце дві дії – грабіж і насильство, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, утворюють самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК. У зазначеному випадку одна дія виступає як спосіб вчинення іншої. Вони перебувають у нерозривному зв'язку й органічній єдності та у сукупності утворюють складну дію, що і завдає шкоди об'єкту (як основному, так і додатковому). Складними є й двоактні дії, наприклад, придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом. До складних відносять, зокрема, і дії в так званих триваючих злочинах, коли злочин, почавшись одним з актів поведінки (активною дією), потім продовжує відбуватися протягом певного часу, наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї. У деяких випадках складні дії складаються із цілого комплексу вчинків, пов'язаних один з одним. Це, наприклад, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність і ін.

Залежно від характеру впливу на об'єкт злочину дії можна підрозділити на фізичні й інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії полягають в застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (викрадення, вбивство, нанесення тілесних ушкоджень і ін.) завжди спрямованої на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії полягають в передачі інформації іншим особам і завжди виражаються в словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, які несуть інформацію: значеннєвих жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка, жести). За допомогою інформаційних дій відбуваються такі злочини як погроза вбивством і ін.

Бездіяльність – це пасивна форма прояву поведінки людини, що виражається в невчиненні їм конкретної дії (дій), що він зобов'язаний був і міг вчинити в даних конкретних умовах. Шляхом бездіяльності відбуваються такі злочини, як залишення в небезпеки, ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані й ін.

Обов'язковою умовою притягнення особи до відповідальності за бездіяльність є наявність у неї обов'язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб. Обов'язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різних підстав: із закону; із професійних або службових функцій; з договору; з родинних відносин; з попередньої поведінки особи, коли вона своїми діями створює небезпечну обстановку для іншої особи й внаслідок цього зобов'язана надати йому допомогу.

Кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність наступає тільки при наступних умовах: 1) на особу був покладений спеціальний обов'язок вчинити активні дії, якими було б відвернене настання суспільно небезпечного наслідку; б) в особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії й запобігти заподіянню суспільно небезпечних наслідків.

Зустрічаються ситуації, коли у вчиненій особою дії або бездіяльності її воля не проявляється й психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках у зв'язку з наявністю певних обставин вчинене діяння (дія або бездіяльність), у якій відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія або бездіяльність) як ознака об'єктивної сторони злочину. До таких обставин відносяться: непереборна сила; непереборний фізичний примус (насильство); психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.



Непереборна сила – це надзвичайна й непереборна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба й ін. Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу, який повністю придушує волю того, хто зазнав насильство, внаслідок чого він позбавлений можливості вибрати бажаний варіант поведінки й робить у результаті насильства рухи тіла, якими заподіює шкоду, або ж не робить тих дій, які він повинен був зробити в даній ситуації. Психічний примус – це вимога зробити певні дії або, навпаки, не робити тих або інших дій, які в даній ситуації повинні бути зроблені, під погрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної або моральної шкоди (шляхом залякування).

Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру й обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути підрозділені на наслідки у вигляді реальної шкоди й на наслідки у вигляді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду. Разом з тим діюче кримінальне законодавство в деяких випадках встановлює відповідальність за діяння, які не заподіюють реальної шкоди конкретному об'єкту, однак ставлять його при цьому в небезпеку заподіяння шкоди. Так, у КК встановлена відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, що перебуває в небезпечному для життя стані, причому тут не потрібне настання смерті особи, що залишили без допомоги, або настання інших тяжких наслідків. Подібні злочини одержали в літературі назву «делікти небезпеки» («делікти створення небезпеки»).

Суспільно небезпечні наслідки можна визначити як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або як реальну небезпеку (погрозу) заподіяння такої шкоди. Наслідки злочину різноманітні, вони можуть мати місце в різних сферах економіки, виробництва, прав людини, екології й ін. Всі вони можуть бути підрозділені на дві великі групи: наслідки матеріального й нематеріального характеру.

До матеріальних наслідків відноситься майнова шкода, наприклад, у злочинах проти власності, а також шкода, що носить особистий (фізичний) характер, наприклад, тілесні ушкодження. У свою чергу, злочинні наслідки майнового характеру можуть виражатися в так званому позитивному збитку або упущеній вигоді (неодержані доходи). Позитивний майновий збиток полягає в тому, що майно, що перебувало у власності або володінні потерпілого, протиправно вилучається або знищується або ж ушкоджується. У випадку ж упущеної вигоди потерпілий не одержує тих майнових вигід, які він має право одержати за законом, договором або на іншій правовій підставі.

Нематеріальні наслідки являють собою такі негативні зміни в об'єкті посягання, які пов’язані з порушенням тих або інших інтересів учасників суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, і, як правило, не пов'язані з фізичним впливом на людину як на суб'єкта суспільних відносин або впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), із приводу яких існують суспільні відносини. Тут може бути виділена шкода політична (злочини проти національної безпеки держави), організаційна (злочини в сфері службової діяльності, військові злочини, проти порядку управління, правосуддя, громадської безпеки, громадського порядку), соціальна (злочини проти трудових і виборчих прав громадян).

Залежно від виду безпосереднього об'єкта, якому суспільно небезпечне діяння заподіює шкоду, наслідки можуть бути підрозділені на основні й додаткові. Так, шкода, що заподіюється посадовою особою нормальній діяльності державного апарату при перевищенні влади або службових повноважень, є основним, а шкода, що заподіюється особистості, якщо перевищення супроводжується насильством або болісними або такими, що принижують особисту гідність потерпілого діями, додатковим наслідком. У той же час додаткові наслідки можуть бути підрозділені на обов'язкові (додатково обов'язкові), тобто такі, які мають місце завжди, у всіх випадках при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода, що заподіюється здоров'ю потерпілого при розбої, і факультативні (додатково факультативні), які можуть мати місце, але можуть і бути відсутніми при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода особистості або власності при вчиненні хуліганства.

У деяких складах злочинів містяться вказівки на конкретні наслідки, наприклад, смерть потерпілого при вбивстві, тілесні ушкодження відповідної тяжкості в складах злочинів, передбачених відповідними статтями КК. В інших статтях КК не надається чіткого опису наслідків («тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки», «велика шкода» і т.п.). Отже, тут у законі застосовуються оціночні терміни й поняття, з'ясування обсягу змісту яких вимагає уточнення й конкретизації по кожній справі.

Настання зазначених у законі наслідків в одних випадках є необхідною ознакою основного (простого) складу закінченого злочину, наприклад, поширення епізоотії або настання інших тяжких наслідків у результаті порушення ветеринарних правил; в інших же – суспільно небезпечні наслідки відіграють роль кваліфікуючої обставини, що обтяжує відповідальність, наприклад, знищення або пошкодження лісових масивів, що заподіяло тяжкі наслідки. Деякі норми КК зв'язують злочинність і караність діяння з обов'язковим настанням певних суспільно небезпечних наслідків. Так, зловживання владою або службовим становищем тягне кримінальну відповідальність, якщо воно заподіяло істотну шкоду державним або суспільним інтересам або охоронюваним законом правам і інтересам фізичних або юридичних осіб. Інші норми зв'язують караність діяння як з фактичним настанням суспільно небезпечних наслідків, так і з можливістю їхнього настання.

Наслідок виступає одним з найважливіших підстав криміналізації (декриміналізації) діяння й ознакою, на підставі якого проводиться відмежування злочину від інших правопорушень. Наслідок є також обставиною, що враховується судом при призначенні винному покарання.

Якщо ті або інші наслідки зазначені в диспозиції статті КК (злочини з матеріальним складом), їхнє встановлення в такому випадку обов'язково для констатації складу злочину як підстави кримінальної відповідальності; правильної кваліфікації злочину і його відмежування від суміжних злочинів.

У тих випадках, коли наслідки в злочинах з матеріальним складом не наступають, питання про кримінальну відповідальність може вирішуватися за правилами кваліфікації замаху на злочин.

Як обов'язкова ознака складу злочину суспільно небезпечні наслідки мають важливе значення для диференціації кримінальної відповідальності, що виражається, зокрема, у конструюванні в КК кваліфікованих або особливо кваліфікованих складів або ж спеціальних норм.

Теорія кримінального права й практика виходять із основного принципу, відповідно до якого суспільно небезпечні наслідки можуть бути ставлені у вину особі тільки за умови, що вони перебували в причинному зв'язку з його дією або бездіяльністю. Під причинним зв'язком у кримінальному праві варто розуміти об'єктивно існуючий зв'язок між діянням – дією або бездіяльністю (причиною) – і суспільно небезпечними наслідками (слідством), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку.

Причинний зв'язок як ознака об'єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом.

Причинний зв'язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку. Із цього випливають такі найважливіші вимоги:

1) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку;

2) причина (діяння) не тільки повинна передувати наслідку в часі, але й викликати його;

3) причинний зв'язок має місце лише у випадку, коли діяння є головною, визначальною умовою (фактором) настання суспільно небезпечного наслідку;

4) діяння перебуває в причинному зв'язку з наслідком, якщо воно з неминучістю викликає настання цього наслідку.

Необхідний причинний зв'язок варто відрізняти від випадкового причинного зв'язку. Необхідний причинний зв'язок відображає закономірності розвитку об'єктивного світу, коли причина сама в собі містить реальну можливість настання певного наслідку.

Випадкові причинні зв'язки не відображають закономірностей розвитку подій. Вони є наслідком випадкового перетинання причинно-наслідкових ланок. Наприклад, потерпілий, якому нанесене легке поранення, умер від того, що при перев'язці йому була занесена інфекція. Відповідальність у цьому випадку може наступити лише за нанесення поранення.

Суспільно небезпечні наслідки, що наступили внаслідок випадкового причинного зв'язку, не мають кримінально-правового значення й не є ознакою об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом.

Врахування викладених положень має важливе значення для вирішення питання про наявність (або, навпроти, відсутність) у кожному конкретному випадку причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і наслідком.

Для характеристики об'єктивної сторони злочину важливе значення мають такі його ознаки, як місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину.



Місце вчинення злочину – це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння й наступають його суспільно небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину в одних випадках визначається як територія України, повітряний простір України; в інших – воно використовується як географічне поняття, наприклад, ріки, озера, водойми й т.п.; у третіх – під ним розуміють певну територію, на якій людина проживає або займається виробничою або іншою діяльністю, наприклад, житло, торгівельні підприємства, річкове судно й ін. Іноді це місце, де відбуваються певні події або вчиняються певні дії виняткового характеру, наприклад, поле бою. У деяких складах місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється певний правовий режим, наприклад, державний кордон України. У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, незаконне полювання на території державного заповідника або на інших територіях і об'єктах природно-заповідного фонду.

Час вчинення злочину – це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння й наступають суспільно небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК час вчинення злочину як ознака об'єктивної сторони описується досить рідко. Так, деякі статті містять вказівки на вчинення злочину у воєнний час.

Обстановка вчинення злочину – це конкретні об'єктивно-предметні умови, у яких відбувається злочин. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких відбувається діяння, наприклад, вчинення військового злочину в бойовій обстановці, неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден; в інших же – обстановка вказує на умови, у яких перебуває потерпілий, наприклад, залишення в небезпеці. Обстановка вчинення злочину іноді істотно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого й виступає як кваліфікуюча ознака (наприклад, військовий злочин у бойовій обстановці). В інших випадках вона створює привілейований склад злочину. Це вбивство й нанесення тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони, де обстановка – напад з боку потерпілого – визначає необхідність захисту від суспільно небезпечного посягання. У всіх зазначених випадках обстановка вчинення злочину є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони.

Спосіб – це сукупність (система) прийомів і методів, які використовуються при вчиненні злочину. Він виступає як обов'язкова ознака складу злочину у випадках, коли він прямо зазначений у законі, наприклад, насильство, небезпечне для життя або здоров'я особи, яка зазнала нападу, або погроза застосування такого насильства в складі розбою; і, однозначно випливає зі змісту закону, про що свідчить характер дії, опис якої містить диспозиція статті. Так, способом погрози вчинити вбивство є психічне насильство, способом завідомо неправдивого свідчення – обман і т.п. Якщо спосіб є обов'язковою ознакою складу злочину, то його встановлення в справі необхідно. Відсутність даного способу виключає склад злочину. Наприклад, склад доведення до самогубства відсутній, якщо не було жорстокого поводження з потерпілим або систематичного приниження його людської гідності. Спосіб має істотне значення для правильної кваліфікації злочину, його аналіз дає можливість зробити висновок про інші ознаки й елементи складу злочину. Спосіб важливий для диференціації кримінальної відповідальності. Так, залежно від способу вчинення злочину диференціюється відповідальність за корисливі злочини проти власності. Спосіб впливає на формування кваліфікованих або особливо кваліфікованих складів злочинів. Наприклад, вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох людей, є кваліфікуючою ознакою стосовно умисного вбивства.

Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, які застосовуються злочинцем при вчиненні діяння. Вони діляться на знаряддя й інші засоби вчинення злочину. Знаряддя – це предмети, використовуючи які, особа вчиняє фізичний (як правило, руйнівний) вплив на матеріальні об'єкти (це зброя – вогнепальна й холодна, інструменти, транспортні засоби, устрої, технічне устаткування й т.п.). До інших засобів вчинення злочину (засоби у вузькому сенсі слова) можуть бути віднесені підроблені документи, формений одяг і ін. Засоби є обов'язковою ознакою складу злочину, коли вони безпосередньо зазначені в диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають із її змісту. Так, зброя є обов'язковою ознакою складу бандитизму. Знаряддя вчинення злочину можуть виступати як ознака основного складу, або кваліфікуючого, наприклад, транспортні засоби в складі незаконного полювання.

Отже, об'єктивна сторона складу злочину являє собою характеристику передбачених кримінальним законом зовнішніх ознак злочинного діяння. Встановлення ознак об'єктивної сторони складу злочину нерідко дає можливість визначити ознаки об'єкта, суб'єкта, суб'єктивної сторони складу злочину, розмежувати злочини. Ознаки об'єктивної сторони складу мають значення для розмежування багатьох злочинів, але в першу чергу тих, що посягають на той самий об'єкт, що характеризуються подібністю. В остаточному підсумку, завдяки встановленню ознак об'єктивної сторони складу злочину можлива правильна кваліфікація злочину.


Тема 5. Суб’єкт злочину
Суб'єктом злочину є фізична осудна або обмежено осудна особа, яка досягла певного віку (ст.18 КК). Суб'єктом злочину може бути тільки людина: громадянин України, іноземець або особа без громадянства.

Для того щоб визначити, чи містить вчинене діяння склад злочину, а, отже, чи можлива кримінальна відповідальність, необхідно з'ясувати, чи володіє особа, яка вчинила це діяння, встановленими в законі ознаками. Такими ознаками, передбаченими у всіх складах злочинів, є осудність і досягнення певного віку.

Тому в процесі розслідування справ дуже важливо встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли відсутні документи, що підтверджують це, необхідно провести судово-медичну експертизу.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.97 р. №8 «Про судову експертизу у кримінальних і цивільних справах» для встановлення рівня загального розвитку неповнолітнього, ступеня його розумової відсталості й для вирішення питань, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою він міг керувати ними, може бути проведена відповідно до вимог ст.433 КПК судово-психіатрична, психологічна або комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Вчинення будь-якого суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла до моменту вчинення злочину необхідного віку, свідчить, що немає суб'єкта злочину, немає злочину й немає його складу, а тому виключається й сама кримінальна відповідальність.

У ч.1 ст.22 КК прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Цей вік прийнято називати загальним віком кримінальної відповідальності. У ч.2 ст.22 КК встановлюється знижений, тобто з 14 років, вік кримінальної відповідальності за окремі, перераховані безпосередньо в законі, злочини. Передбачений ч.2 ст.22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність із 14 років, є вичерпним. При визначенні віку, з досягненням якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, за основу береться рівень свідомості людини, її здатність розуміти характер вчинених їм дій, їхню суспільну небезпеку й значення, а також керувати своїми діями.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тому що внаслідок характеру цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні, тобто особи, які не досягли 18 років. До їхнього числа варто віднести ухилення від призову на строкову військову службу, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є також осудність. Суб'єктом злочину може бути лише осудна (ч.1 ст.19 КК) або обмежено осудна (ст.20 КК) особа. Осудність – це здатність особи при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії й керувати ними. Обмежено осудна особа внаслідок наявного в неї психічного розладу не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльності) і (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання й може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Питання про осудність (неосудність) особи виникає тільки у випадках і тільки у зв'язку із вчиненням злочину.

На практиці питання про осудність (неосудність) виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Не будь-яке психічне захворювання впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії й керувати своїми вчинками. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, але й та, хто страждає яким-небудь психічним захворюванням, однак за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювала свої дії й була здатна керувати ними. Осудність є передумовою кримінальної відповідальності.

Згідно ч.2 ст.19 КК неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, прийнято називати формулою неосудності. Причому в цю формулу неосудності включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії).

Медичний критерій міститься у встановленні наявності в особи хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. До хронічних психічних захворювань відносять: шизофренію, епілепсію, параною, прогресивний параліч і ін. Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, короткочасне, минаюче у вигляді приступів психічне захворювання (патологічні афекти, алкогольні психози й ін). Слабоумство (олігофренія) – найбільш важке психічне захворювання, що має наступні різновиди: ідіотія, імбіцільність і дебільність. Під іншим хворобливим станом розуміються такі хворобливі розлади психіки, які не охоплюються раніше названими трьома видами психічних захворювань (важкі форми психопатії). Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б одним із зазначених захворювань. Інші психічні стани, що негативно впливають на поведінку особи (фізіологічний афект), не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність. Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Наявність цього критерію є лише свідоцтвом наявності однієї із двох необхідних ознак.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок психічного захворювання. Отже, він містить у собі ознаки, що визначають зміст захворювання, глибину поразки психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчиненого діяння або керувати своїми вчинками. У цьому проявляється нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв.

У ст.19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла віддавати звіт у своїх діях; 2) вольовою – особа не могла керувати своїми діями. Під «своїми діями» тут розуміється не будь-яка поведінка душевнохворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), які передбачені певною статтею КК.

Особа може бути визнана неосудною, якщо встановлена одна з медичних і одна з юридичних ознак.

У відповідності зі ст.21 КК особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, підлягає кримінальній відповідальності. Отже, за загальним правилом стан сп'яніння не звільняє особу від кримінальної відповідальності. З огляду на підвищену небезпеку осіб, які вчиняють злочини в стані сп'яніння, у ст.67 КК закріплене, що ця обставина може обтяжувати покарання.



Спеціальними суб'єктами називаються суб'єкти, що володіють конкретними особливостями, зазначеними в диспозиції статті, тобто ті, які крім необхідних загальних ознак (осудність, досягнення певного віку) додатково мають спеціальні (особливі) ознаки. Отже, ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють загальне поняття й тому вони завжди є додатковими (ч.2 ст.18 КК).

Визначаючи кримінальну відповідальність за деякі злочини, законодавець звужує коло можливих суб'єктів. Це обумовлено тим, що деякі злочини (посадові, військові злочини) можуть бути вчинені не кожною осудною і такою, що досягла певного віку особою, а лише тими особами, які виконують спеціальні функції за характером своєї роботи або займаної посади. Склади злочинів, у яких передбачена відповідальність зазначених осіб, називаються складами зі спеціальним суб'єктом. Особливістю спеціального суб'єкта є його службове становище (продавець магазина, сторож, посадова особа) або професія, демографічні дані (а не природні якості, споконвічно властиві людині, не психологічні риси, що сформувалися в процесі життєдіяльності). При цьому визнання певних категорій осіб спеціальними суб'єктами обумовлено не їхнім положенням (принцип рівності виключає нерівну відповідальність за однакові злочини), а тим, що ці особи внаслідок займаного положення можуть вчинити такі злочинні діяння, які не можуть бути вчинені іншими особами.

Ознаки, що ставляться до спеціальних суб'єктів, можуть бути класифіковані в такий спосіб: 1) ознаки, що характеризують державно-правове положення особи (іноземець, особа без громадянства); 2) ознаки, що характеризують їхнє професійне положення; 3) ознаки, що характеризують посадове положення, особливі якості виконуваної роботи; 4) демографічні ознаки – стать, вік, родинні відносини.

Невідповідність ознак, що характеризують суб'єкта злочину, ознакам, передбаченим диспозицією статті, виключає відповідальність по цій статті. В інших же випадках ознаки спеціального суб'єкта в самому законі прямо й не вказуються, але вони безпосередньо випливають із його змісту. Так у статті КК прямо не зазначено, хто є суб'єктом завідомо незаконного арешту, затримання або приводу. Однак шляхом тлумачення закону неважко встановити, що суб'єктом даного злочину можуть бути тільки ті працівники правоохоронних органів, які наділені правом здійснювати арешт, затримання або привід.

Нерідкі й випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем при описі кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів.

Викладене дозволяє визначити, що правове значення загальних і спеціальних ознак суб'єкта злочину неоднаково. Відсутність хоча б однієї із загальних ознак суб'єкта означає разом з тим і відсутність складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта в певній мері є обмежувальними, тому що вони визначають, що той або інший злочин може вчинити не будь-яка, а тільки особа, яка володіє такими ознаками. Тому особи, які не володіють такими ознаками, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, тому що вони не є суб'єктами його складу. Такі особи або взагалі не несуть кримінальної відповідальності, або відповідають за злочини, які може вчинити будь-яка особа (загальний суб'єкт).


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка