Навчальний посібник Вінниця внту 2015 (075) ббк 88я73



Сторінка7/9
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Монологічність – діалогічність мовлення за формою. Порівняємо два вислови. “Говорити – зовсім не означає вступати в комунікативний акт. Це, перш за все, підкоряти собі співрозмовника” (Ролан Барт, відомий французький лінгвіст, ХХ ст.). “Говорити є не що інше, як пробуджувати у слухачеві його власне внутрішнє слово” (В. Ф. Одоєвський, російський письменник, музичний критик, ХІХ ст.). У цих цитатах подані дві протилежні мовленнєві поведінки: монологічне мовлення – мовлення як досягнення влади, встановлення ієрархії; діалогічне мовлення – мовлення як встановлення соціальної рівності.


тип стосунків:

ієрархія


S S

S O (діалогічність)


за формою



S S

│ │


S O (монологічність)

У даній схемі показано, що як монологічність, так і діалогічність мовлення за формою може проявлятися і при суб’єкт-суб’єктних, і при суб’єкт-об’єктних стосунках оратора і аудиторії. При рівноправних стосунках зв'язок відбувається по горизонталі, при ієрархії – по вертикалі.

Повернемося до проповідників християнських харизматичних церков. Їхні виступи близькі до античної діатриби – діалогу у формі монологу. Вона наповнена риторичними прийомами діалогізації: риторичні звертання, риторичні запитання, питально-відповідальний хід, чисельні приклади з життя, з життєвого досвіду проповідника. Проповідник показує слухачам, що він один з них, рівний з ними у всьому. А от стосунки православного священика з паствою – це приклад ієрархії. Проповідник – носій божого слова, його авторитет не підлягає сумніву. Це не суперечить ідеї братерства, соборності. Адже і родина у православній українській традиції – це ієрархія. (Згадайте, як Андрій Бульба стояв покірно перед своїм батьком Тарасом Бульбою, коли той збирався його вбити). У знаменитій повісті М. Гоголя можна знайти дуже чіткий приклад монологічності-діалогічності мовлення за формою:

“…зібралися запорожці. Всі до одного в шапках, бо прийшли не з тим, щоб слухати по начальству отаманський наказ, але радитись як рівні між собою.



  • Давай пораду перш старші! – закричали у натовпі.

  • Давай пораду кошовий! – говорили інші.

І кошовий зняв шапку, вже не так, як начальник, а як товариш, дякував козакам за честь і сказав:

  • Багато між нами є старших і порадою розумніших, та коли мене вшанували, то моя порада: не втрачати, товариші, часу і гнатися за татарином”.

За кілька хвилин риторична ситуація змінилася. Нарада скінчилася, рішення прийнято. Оратор той самий, слухачі – теж. Але:

“Слухайте ж тепер мого наказу, діти! – сказав кошовий, виступив уперед і надів шапку, а всі запорожці, скільки було, зняли свої шапки, утупив очі в землю, як бувало завжди між козаками, коли збирався що говорити старший” (Гоголь М. “Тарас Бульба” - К., 1981, С. 74-76.)

Таким чином, коли стосунки будуються на взаємоповазі, коли немає місця різного роду маніпуляціям, ознаки. монологічність – діалогічність мовлення немає підстав оцінювати як позитивні чи негативні.

Агональність – гармонізація. У давньогрецькій міфології було дві богині спору: Еріда добра і Еріда зла. Адже греки розрізняли два види спору: спір конструктивний, спрямований на пошук істини, на досягнення консенсусу, гармонізуючий; і спір агональний, спрямований на боротьбу і перемогу за будь-яку ціну.

тип стосунків:

мета


істина, консенсус

гармонізуючий РІ





боротьба, перемога

агональний РІ

Розкриваючи зміст цих ознак РІ не можна не повернутися до риторичних портретів Сталіна та Гітлера – яскраво-показових прикладів агонального типу мовлення. Десять найуживаніших слів у мовленні Гітлера такі: боротьба, війна, бійка, насильство, ворог, перемога, зброя, кров, раса, територія.

А ось цитата з промови Сталіна: “Для правої опозиції є лише один шлях - розірвати остаточно зі своїм минулим, переозброїтись по-новому і злитися з ЦК нашої партії в його боротьбі з правим ухилом” [38]. Це приклад, здавалося б, суцільної демагогії (від давньогрецького демагог – вождь народу; міркування, що ґрунтуються на грубо однобічному осмисленні, тлумаченні чого-небудь; обман), браку логіки: якщо права опозиція зіллється з ЦК, то з ким тоді боротися? Логіка, насправді, є. Це логіка боротьби: якщо ворога немає, його треба створити. Промови Сталіна наскрізь агональні. Поряд зі словом “правильно” найуживанішими словами “вождя усіх народів” були “я“, “боротьба”, “вороги”, “перемога”. Зрозуміло, що агональними у тогочасному суспільстві були не лише мовлення Сталіна, а й усіх членів суспільства, і не тільки політичне.



Приклад наукової доповіді: “У кінці я хочу висловити найглибшу і найсердечнішу подяку нашому вождю, учителю і другу, найгеніальнішому зі всіх вчених, дорогому товаришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки було для мене програмою і колосальною підтримкою у моїй нелегкій боротьбі з монополістами у науці” [38]. Напади М. Лисенка і його прибічників на М. Вавілова (основоположника сучасного вчення про біологічні основи селекції) – це була не наукова дискусія, а брутальна бійка, спрямована на знищення вченого.

Слова “боротьба” настільки міцно засіло у головах радянських людей, що коли війна з “ворогами народу” залишилася в історії, вони (ми) продовжували боротися. Боротьба за врожай, боротьба за щастя – типова лексика радянської епохи. Чому про це варто згадувати? Тому, що історія має нас учити, але так відбувається, на жаль, не завжди. Згадаймо передвиборчі кампанії в Україні, риторика політичних партій залишається агональною, часто брутально агональною. Дуже прикро, що українці сьогодні забули Золоте слово Святослава, згадане у “Слові о полку Ігоревім”, яскравий приклад давньоруського риторичного ідеалу, який закликав князів полишити ворожнечу і об’єднатися у любові до святої Руської землі заради її блага і процвітання.



Онтологічність – релятивізм. Онтологічністю у риториці називають цінність істинності мовлення. Релятивізм – відсутність цієї цінності. Іншими словами, онтологічність як ознака РІ вказує, що для оратора метою і засобом спілкування є правда про предмет мовлення. Релятивізм же проявляється у тому, що оратор зовсім не ставить перед собою мету сказати правду; як правило, він не планує відверто збрехати (крайня позиція), але так перекрутити факти, аби подати їх у вигідному світлі.

Ця пара протилежних ознак мовлення особливо важлива для аналізу діяльності (продукції) ЗМІ. Згадаємо кілька прикладів софістичних прийомів, що активно використовуються у ЗМІ, у сучасному ораторському мовленні.



Використання слів-епістеміків – слів чи словосполучень із загальним значенням “знати”, “розуміти”: як відомо; абсолютно очевидно; як ми усі знаємо; немає сумніву у тому, що… і далі подається сумнівна інформація. Прийом “зміщення смислу” допомагає показати дійсність у потрібному світлі. Прийоми ґрунтуються на тому, що майже кожен предмет, процес, явище дійсності позначається кількома словами (синонімами). Вибираючи те чи інше слово, ми даємо ту чи іншу оцінку явищу. Порівняйте: наш розвідник – їхній шпигун; російські війська – чеченські бандформування. Прийом “розмазування смислу” – це насичення тексту словами-гаслами, які в уявленні слухачів, читачів пов’язані з позитивними, гарними, “правильними” явищами: свобода, рівність, справедливість,демократія, реформи. Навіть якщо оратор вкладає свій зміст у такі поняття, текст все одно може бути сприйнятий позитивно.

Розглянуті 4 пари протилежних ознак мовлення дають можливість виділити 2 типи риторичних ідеалів: софістичний РІ – монологічний за змістом, скоріше монологічний, ніж діалогічний за формою, агональний, релятивістський; сократівський РІ – діалогічний за змістом, скоріше діалогічний, ніж монологічний за формою, гармонізуючий, онтологічний (істиннісний).



Риторична культура сучасного українського суспільства ще знаходиться у стадії формування, що, зрозуміло, пов’язано з нес­табільністю суспільно-політичної, соціально-економічної правової ситуації у країні, з відродженням і оновленням культурно-історич­них, духовно-естетичних традицій, з формуванням нової суспільної свідомості, з формуванням громадянського суспільства та іншими процесами, характерними для молодої держави. Але поступово набувають сталого характеру такі якості українського риторичного ідеалу, як

  • дотримання у риторичній діяльності позицій демократизму і плю­ралізму;

  • спрямованість учасників спілкування до гармонізації стосунків;

  • діалогічність мовлення, тобто суб’єкт-суб’єктні стосунки між учасниками спілкування;

  • авторська відповідальність за риторичну діяльність в умовах свободи слова;

  • істинність мовлення;

  • оригінальність (самостійність) змісту риторичних творів;

  • конкретність і чіткість висловлюваних думок;

  • стислість і динамічність мовлення;

  • простота (доступність) висловлювання;

  • досконале знання української мови;

  • дотримання риторичної етики.

Основні поняття та ключові слова: історична змінність риторичного ідеалу, культуроспецифічність риторичного ідеалу, соціальна обумовленість риторичного ідеалу, типологія риторичного ідеалу, монологічність-діалогічність мовлення за змістом, монологічність-діалогічність мовлення за формою, агональність – гармонізація, онтологічність – релятивізм як ознаки риторичного ідеалу.

Запитання й завдання для самоконтролю

  1. Проаналізуйте сучасні визначення риторики у порівнянні з античними.

  2. Поясніть сутність риторичних понять етос, пафос, логос. Як вони проявляються у промові?

  3. Що таке “триєдина мета оратора”?

  4. Обґрунтуйте таку послідовність підготовки риторичного тексту: інвенція – диспозиція – елокуція.

  5. Чи залишається переконання основним поняттям сучасної риторики?

  6. Що таке інвенція?

  7. Чому перш ніж складати зміст промови, слід чітко визначити її загальну і конкретну мету?

  8. Які є рекомендації до застосування „списку запитань” як методу формування змісту промови?

  9. В яких темах доцільно застосовувати такий метод формування змісту як „коло асоціацій”, а в яких „список запитань”?

  10. Чому диспозиція є необхідним етапом у процесі підготовки промови?

  11. Чому не слід починати промову з вибачень і виправдань „Я не оратор”?

  12. Назвіть методи впорядкування матеріалу основної частини. Згадайте плюси і мінуси кожного.

  13. Назвіть функції закінчення.

  14. Назвіть комунікативні якості мовлення.

  15. Чи погоджуєтесь ви з думкою Цицерона, наведеною на початку лекції?

  16. Поясніть сутність і значення таких якостей мовлення, як точність, стислість, багатство, виразність.

  17. Що таке тропи?

  18. Що таке риторичні фігури?

  19. Які існують методи подолання страху трибуни?

  20. Опишіть правильну поставу оратора.

  21. Що таке мовленнєве дихання?

  22. Перерахуйте переваги діафрагмально-реберного дихання.

  23. Що таке артикуляція?

  24. Яким є оптимальний темпоритм мовлення оратора?

  25. Як повинен оратор використовувати всій погляд під час промови?

  26. Поясніть фразу “Жест не можна одягнути на себе як смокінг”.

  27. Сформулюйте рекомендації щодо використання жестикуляції оратором.

  28. Чи повинен оратор рухатися під час промови?

  29. Назвіть головний постулат риторичної етики.

  30. Що таке риторичний ідеал?

  31. Поясніть історичну змінність риторичного ідеалу.

  32. Поясніть культуроспецифічність риторичного ідеалу.

  33. Поясніть соціальну обумовленість риторичного ідеалу.

  34. Назвіть ознаки сократівського риторичного ідеалу.

  35. Назвіть ознаки софістичного риторичного ідеалу.

Розділ 4

ҐЕНДЕРНІ ВИМІРИ ДІЛОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ
4.1 Ґендер у структурі сучасного світобачення

Якими б не були людські суспільства, примітивними чи розвинутими, осідлими чи кочовими, класовими чи бідними, усіх їх об᾽єднує незаперечний факт наявності в соціальній структурі двох найбільших категорій людей – чоловіків і жінок, а також те, що в культурі суспільства є сукупність ідей, ставлень, норм, моделей поведінки, традицій, які передаються від покоління до покоління, ціннісних уявлень про те, якими повинні бути чоловіки та жінки, які соціальні статуси посідали, які соціальні ролі відігравали.

Стать – одна з найбільш складних і багатозначних наукових категорій. У найзагальнішому вигляді це слово означає “інтегральне поняття, що об’єднує всю сукупність тілесних, фізіологічних характеристик, на основі яких людину вважають жінкою (дівчиною) чи чоловіком (хлопчиком)” [30]. Або ж “сукупність анатомо-біологічних ознак людини, які визначають її роль у процесі репродукції” [21].

Довгий час статева належність індивіда здавалась унітарною та однозначною. Проте в ХХ ст. з’ясувалося, що стать – складна багаторівнева система, елементи якої формуються різночасно, на різних стадіях індивідуального розвитку, онтогенезу. У перші два десятиліття ХХ ст. нечисленні дослідження психологічних особливостей чоловіків і жінок зазвичай підводили під рубрику “психологія статі” (psychology of sex), причому “стать” часто ототожнювали з сексуальністю. У 1930 – 1960-ті рр. “психологію статі” змінила “психологія статевих відмінностей” (sex differences); ці відмінності вже не зводили до сексуальності, але здебільшого вважали вродженими, даними природою. Наприкінці 1970-х років, у міру того, як коло досліджуваних психічних явищ розширювалось, а біологічний детермінізм слабшав, цей термін змінився на більш м’який – “відмінності, пов’язані зі статтю” (sex related differences), причому передбачалося, що ці відмінності можуть узагалі не мати біологічної підоснови.

Відповідно змінювалися уявлення про чоловічі і жіночі якості, а також способи їх вимірювання. У репродуктивному процесі (продовженні роду) чоловік і жінка виступають як протилежні, альтернативні, взаємовиключні і взаємодоповнювальні. Багато інших відмінностей виглядають менш визначеними, мінливими, навіть факультативними. Конкретні чоловіки і жінки бувають різними і за фізичною зовнішністю, і за психічними властивостями, і за інтересами та заняттями, а наші нормативні уявлення про “мужність” (маскулінність) і “жіночність” (фемінність) хоч і відображають якісь реалії, в цілому є не чим іншим, як стереотипами суспільної свідомості. З появою в 1930-х роках спеціальних психологічних тестів для вимірювання маскулінності та фемінності ця проблема стала особливо гострою, причому з’ясувалися три важливі обставини.

По-перше, конкретні чоловіки і жінки мають різні ступені маскулінності і фемінності. Вони можуть бути більш чи менш маскулінними, фемінними або андрогінними, поєднуючи в собі чоловічі і жіночі властивості.

По-друге, чоловічі і жіночі властивості багатогранні й багатовимірні. “Чоловіча” тілобудова може поєднуватися з “жіночими” інтересами та почуттями і навпаки, причому багато залежить від ситуації та сфери діяльності (ділова жінка може бути ніжною в ліжку й агресивною в бізнесі).

По-третє, наші уявлення про маскулінність і фемінність, як і вимірюють їх психологічні тести, базуються не на суворих аналітичних теоріях, а на життєвому здоровому глузді та повсякденному досвіді: ми називаємо якісь риси або властивості фемінними просто тому, що в доступному нам емпіричному матеріалі їх частіше або сильніше проявляли жінки. Але це може залежати не від біології, а від середовища й виховання. Зміни в соціальному становищі жінок і чоловіків, що відбуваються на наших очах, підірвали багато звичних стереотипів, спонукаючи розглядати ці відмінності й варіації не як патологічні збочення (перверсії) або небажані відхилення (девіації) від норми, а як нормальні, природні і навіть необхідні.

У тому ж напрямку розвивалися суспільні науки, перш за все соціологія й антропологія (докладний аналіз історико-антропологічних даних здійснив І. Кон).

Ускладнення проблематики стало потребовувати від науки термінологічних уточнень. У 1960 – 1970-х роках соціальні та психологічні аспекти взаємин між чоловіками і жінками описувалися в таких поняттях, як “статева роль”, “статеворольові очікування”, “статева ідентичність”. Ці терміни чітко говорили, що мова йде не про природні, а про соціальні, інтерактивні стосунки, норми тощо. Але прикметник “статевий” ніс за собою довгий шлейф небажаних значень і асоціацій. По-перше, слово “стать” і його похідні зазвичай асоціюються з сексуальністю, хоча багато навіть явно біологічних процесів і стосунків із нею не пов’язані (“секс” як фенотип і як діяльність – явища абсолютно різні). По-друге, ця термінологія свідомо чи підсвідомо передбачає, що соціокультурні відмінності між чоловіками і жінками – тільки надбудова, форма вияву або спосіб оформлення фундаментальних, базових, універсальних відмінностей, зумовлених статевим диморфізмом (“анатомія – це доля”).

Щоб позбутися цих асоціацій і подолати біологічний редукціонізм, учені ввели в науку поняття ґендер” (англ. gender, від лат. gens – рід). В англійській мові це слово позначає граматичний рід, який зі статтю не має нічого спільного. У деяких мовах, наприклад, у грузинській, граматичного роду немає зовсім. В інших мовах (наприклад, в англійській) ця категорія застосовується тільки до істот. Ще в інших, як в українській, поряд із чоловічим і жіночим існує середній рід. Граматичний рід слова і стать позначуваної ним істоти часто не збігаються. Німецьке слово “das Weib” (жінка) – середнього роду; у багатьох африканських мовах слово “корова” – чоловічого роду і т. д.

У 1958 р. в університеті Каліфорнії в Лос-Анжелосі відкрився центр з вивчення ґендерної ідентичності, який займався проблемами транссексуалізму. Співробітник цього центру психоаналітик Роберт Столлер узагальнив результати багаторічної роботи в кількох книгах, і він же вперше ввів у науковий обіг поняття “ґендерна ідентичність” у 1963 році на Міжнародному конгресі психоаналітиків в Стокгольмі. Концепція ґендерної ідентичності будувалася на поділі біологічного та культурного: стать вивчається як поняття біологічне (гормони, нервова система, морфологія), а ґендер – має відношення до культури (психології, соціології). Паралельно з групою Р. Столлера з початку 50-их років американські психоендокринологи Джон Мані і Анке Ерхардт розвивали концепцію статевої ідентичності. Сексологу Джону Мані в ході вивчення гермафродитизму й транссексуалізму треба було розмежувати, так би мовити, загальностатеві властивості, стать як фенотип, з одного боку, і сексуально-генітальні, сексуально-еротичні та сексуально-прокреативні якості, з другого боку (1955). Їх книга “Чоловік і жінка, хлопчик і дівчинка” (1972) стала популярною серед студентів університетів та коледжів.

У психології та сексології слово “ґендер” уживається в широкому розумінні, маємо на увазі будь-які психічні або поведінкові властивості, що асоціюються з маскулінністю і фемінінністю та, ймовірно, відрізняють чоловіків від жінок (раніше їх називали статевими властивостями або відмінностями).

У суспільних науках і особливо у фемінізмі “ґендер” набув вужчого значення, позначаючи “соціальну стать”, тобто соціально детерміновані ролі, ідентичності і сфери діяльності чоловіків і жінок, які залежать не від біологічних статевих відмінностей, а від організації суспільства.

Ґендер це соціальна стать, тобто сукупність соціальних та міжособистісних характеристик людини, які, відповідно до суспільно-історичних умов, пов’язують із належністю людини до чоловічої чи жіночої статі [13].

Центральне місце в гендерних дослідженнях посідає проблема соціальної нерівності чоловіків і жінок. А найбільшим бар’єром у встановленні рівноправних позицій жінок і чоловіків у політичній, економічній і культурній сферах є стереотипи масової свідомості.



Основні поняття і ключові слова: стать, ґендер, ґендерна рівність, статева ідентичність, статевий диморфізм, фемінність, маскулінність.
4.2 Ґендерні стереотипи та їх подолання

За останні декілька десятиліть етичні та психологічні засади функціонування ділового життя зазнали серйозних змін. В першу чергу це стосується питання “ділової жінки”. Ми стали свідками швидкого просування жінок на високі професійні пости в корпораціях та до числа власників компаній та фірм. Але проблема гендерної рівності ще далека до свого вирішення.

У свідомості суспільства, особливо чоловічої половини, існують стереотипи, які заважають реалізації ідеї ґендерної рівності в діловій сфері.

Поняття стереотипу визначається як стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про соціальний об’єкт. В такому визначенні це поняття було введено в науку У. Ліппманом [81]. Ґендерні стереотипи існують у вигляді схем, за допомогою яких організуєься і структурується інформація про кращий тип статево-рольової поведінки. Через засвоєння цієї інформації здійснюється регуляція поведінки індивіда.

Стереотип виступає реальним засобом відтворення певного типу ґендерних відносин, оскільки на мовленнєвому, ментальному і поведінковому рівні фіксує “очікування” соціуму і нормативну відповідь індивіда.

Ґендерний стереотип – це спрощений, стійкій, емоційно забарвлений образ поведінки і рис характеру чоловіків і/чи жінок. Стереотипи проявляються в усіх сферах життя людини: самосвідомості, міжособистому спілкуванні, міжгруповій взаємодії.

Ґендерні стереотипи визначають статусні характеристики чоловіків та жінок, закріплюючи домінуюче становище чоловіків і дискримінаційні практики щодо жінок.

Основні стереотипні погляди на жінку в патріархальному суспільстві можна сформулювати так [20]:


    • жінка не повинна бути розумною (розум жінки полягає в тому, щоб приховувати його від чоловіка);

    • у жінки існує особливе жіноче щастя (аби вдома з дітьми і чоловіком все було добре);

    • жінка повинна підлаштовуватися під чоловіка, забезпечуючи йому спокій і комфорт (що і як треба зробити, щоб чоловік був задоволений);

    • жінка повинна терпіти і зберігати важкі для неї стосунки (тобто миритися з насиллям стосовно неї і дітей, заради яких часто і декларується збереження сім’ї);

    • жінка повинна мати обов’язковий набір психологічних якостей (добра, ніжна, слухняна, залежна, м’яка, слабка тощо);

    • жінка повинна бути красивою, доглянутою (при цьому експлуатація жіночого образу в рекламі модного одягу, косметики та інших товарів), щоб добре влаштуватися в житті, тобто вдало вийти заміж;

    • жінці дозволяється відкрита емоційна реакція і навіть прояв вербальної агресивності, капризність. Вважається, наприклад, що чоловік повинен бути витриманим, врівноваженим, безпристрасним у взаєминах з іншими людьми. М. Джекмен і М.Сентер виявили, що лише 22% чоловіків вважають, що обидві статі однаково емоційні;

    • жінка має бути молодою і не обтяженою дітьми, щоб успішно просуватися в кар’єрі.

Ґендерний стереотип перш за все спрямований на повторення вже відомих моделей співіснування двох статей, оскільки може забезпечити ефективну взаємодію у подібній до колишніх умов ситуації. Наслідки деструктивного вияву ґендерних стереотипів є досить помітними зокрема і в сучасному українському суспільстві.

Якщо ж визначати стереотипи, які заважають реалізації ідеї ґендерної рівності і в діловій сфері, то серед них можемо виділити такі [10]:



  • небажання чоловіків допускати в діловий світ жінок;

  • перешкоди кар’єрному зростанню за ґендерним принципом;

  • сприйняття жінки, яка займає керівну посаду, чоловіками- менеджерами як конкурента;

  • скептичне ставлення чоловіків-адміністраторів до жінок-менеджерів;

  • надання переваги підлеглими чоловікові в ролі боса;

  • засудження жінки-менеджера зі сторони близьких, друзів та інших жінок;

  • наявність ґендерних конфліктів в організації, які викликані тим, що чоловіки-підлеглі не визнають за жінкою права керувати, оскільки вона жінка;

  • більші можливості у чоловіків знайти добре оплачувану роботу;

  • нав’язування жінкам мускулінного ділового стилю;

  • наявність сексуальних домагань на роботі з боку чоловіків до жінки та ін.

Гострою залишається ґендерна ситуація в Україні. Маючи непоганий рівень освіти, українські жінки перебувають у складних умовах для досягнення кар’єрних висот та успіхів у бізнесі, політиці, науці. На це вказує позиція України у швейцарському рейтингу. За рівнем “можливостей в економіці для жінок” (Economic Participation and Opportunity) наша держава посідає лише 43 позицію.

У резолюції Ради Європи, оприлюдненій 31 січня 2011року, до ситуації жінок в Україні й дотримання принципу ґендерної рівності була висловлена низка серйозних зауважень та запропоновано запровадити моніторинг дотримання прав жінок в Україні. Таке рішення було обумовлене рядом принципових зауважень: слабким представництвом жінок у Верховній Раді, повною відсутністю їх в уряді. Крім того, в резолюції згадано формальний підхід до формування державних програм, нерозуміння базових питань прав жінок з боку високопосадовців й поширення ґендерно-дискримінаційної та сексистської зовнішньої реклами.

Експертами Світового економічного форуму у Давосі ( 25-30 січня 2012 р.) відзначене кричуще становище українок у політиці − 105 місце за рівнем політичних повноважень для жінок. Тут Україну випередила навіть Танзанія, Ангола і Гондурас. Наприклад, якщо протягом усіх чотирьох скликань жінки в парламенті − Верховній Раді незалежної України − становлять від 3 до 8 відсотків, то в парламентах ЄС: У Фінляндії – 61%, Швеції – 55%, Німеччині – 37%.

На перших позиціях рейтингу рівності жінок і чоловіків The Global Gender Gap Report − Ісландія, Данія, Швеція. Про позиції України яскраво свідчить показник кар’єрних шансів жінок − лише 63 позиція зі 134 країн світу, охоплених дослідженням.

Фахівці Міжнародної фінансової корпорації (IFC) дійшли висновку, що в Україні жінкам значно складніше вести бізнес. Жінкам важче розпочати бізнес, бо немає доступу до ресурсів. Приватизація в Україні фактично пройшла повз жінок і 95 відсотків капіталу зосереджено в руках чоловіків, а у жінок лише 5 відсотків.

Лише 6 відсотків жінок-бізнесменів керують великим бізнесом, підприємствами з понад 250 співробітниками. Бізнесом у промисловості займається 2% жінок. Найбільша група жінок-підприємиць – передпенсійного й пенсійного віку. Для них бізнес, як правило дрібний, кустарний, є просто засобом виживання. Є суттєва різниця і в заробітній платі жінок і чоловіків за працю рівної цінності.

В ході адміністративної реформи в Україні ліквідувано відомство, що опікувалося жіночими проблемами – Міністерство сім’ї, молоді і спорту реформоване в Держслужбу молоді і спорту. Новостворене відомство тепер не займатиметься проблемами сім’ї, ґендерної політики, профілактики домашнього насильства, протидії торгівлі людьми. А ці питання в Україні зараз надзвичайно актуальні. Понад 90 відсотків жертв домашнього насильства і 80 жертв торгівлі людьми − це жінки.
Захисні стратегії жінок у діловій сфері

Як поводяться жінки в ситуаціях дискримінації: при найманні на роботу, в оплаті праці, при скороченні персоналу, при просуванні на посаді, у підвищенні кваліфікації, в управлінні? Вони вдаються до, так званих, захисних стратегій. Наведем декілька прикладів [75]:



  • “занадто активне функціонування на роботі”, тобто жінки проводять на робочому місці більше часу, ніж чоловіки, аби довести, що вони хороші спеціалісти;

  • “фемінний стиль”: використання специфічно жіночих способів ділових переговорів з чоловіками (наприклад, кокетство, лестощі, применшення своїх здібностей);

  • “робота за сценою”: жінки частіше за чоловіків беруться виконувати роботу, яка не оплачується; залагоджують конфлікти, проводять додаткові заходи;

  • “материнські здібності”: відносно колег-чоловіків (особливо з високим посадовим статусом) жінка виступає в ролі турботливої матері: вона уважно вислуховує їх проблеми, піклується про них і, в такий спосіб, домагається зміцнення свого впливу в організації;

  • застосування “маски”: жінки приховують своє приватне життя, уникають розмов про дітей, щоб не заробити ярлик “менш ефективних співробітників” (до цієї стратегії особливо часто вдаються жінки, які думають про кар’єру керівника).

Є ще одна стратегія для жінок у важких умовах ділового світу – вражаючий менеджмент [41] це спосіб впливу на інших людей, спосіб формування у людей враження про себе за допомогою слів, дій і поглядів. Очевидно, що і ґендерний менеджмент і інграціація (інграціація – здатність людини бути привабливою для інших людей, домагатися їхньої симпатії й любові) – є прийомами маніпулювання оточуючими, але це захисні стратегії, які породжуються несприятливими умовами, що склалися в діловому світі, в тому числі для жінок.

Така поведінка вигідна організації і вона експлуатує альтруїстичний потенціал жінок, але може являти загрозу психічному здоров’ю жінок. Професійний успіх часто викликає у жінок тривогу, сумніви у власній жіночності і здатності реалізовувати ролі матері і дружини. Культурні традиції, як правило, підсилюють цю тривогу, формуючи взаємовиключний вибір жінки відносно роботи і сім’ї. Особливо гострою є проблема страху успіху внаслідок поглиблення рольових конфліктів (міжособистісних і внутріособистісних). Більш поширений внутріособистісний конфлікт – між професійними і сімейними ролями жінки. Виникає він і в чоловіків, але виражається набагато слабше. Такий конфлікт підтримується і загострюється традиційними суспільними установками. Втягнуті в нього чоловіки сприймають прагнення жінок до завоювання професійного визнання як вторгнення на “їх поле”. Тому зайняті у публічній сфері жінки більше залежать від думки соціального середовища, ніж чоловіки, у них частіше, ніж у чоловіків, виникають рольові конфлікти. Такі конфлікти неминучі, якщо жінка з традиційними ґендерними орієнтаціями поєднує в поведінці протилежні ролі. Орієнтація на сім’ю і на професію потребує врівноваження обох ролей у повсякденному житті, планах на майбутнє. Психологічно це породжує коливання між ними. Амбівалентність ґендерних ролей загрожує жінці внутрішніми та зовнішніми конфліктами: її налаштованість на субпідрядні ролі зіштовхується з прагненням до успіху, необхідністю жорсткої конкуренції.

Покаранням за те, що жінки намагаються і в ділових стосунках бути такими, як чоловіки, є те, що вони не сприймають їх як жінок, вважаючи, що у прагненні до професійного самоствердження вони втрачають жіночу суть. Не тільки чоловіки, але й жінки, які не цікавляться роботою чи не досягли в ній успіхів, також не сприймають успішних жінок як “жінок”. Унаслідок цього жінкок-професіоналок не визнають жіночними, вважаючи їх “чоловіками в спідниці”. Так виникає типова стратегія оцінювання жінок, згідно з якою їх професійні досягнення прирівнюють до втрати жіночності.

Отже, суперечності у вимогах до ролей жінки зумовлюють те, що її професійна компетентність може негативно впливати на інші аспекти її життя. На фоні розподілу сімейних ролей ця компетентність є скоріше негативним, ніж позитивним фактором. Жінку, яка ставить професійні інтереси вище за турботу про сім’ю і власну зовнішність, зневажливо називають “синьою панчохою”, а мрійливого юнака, який не бере участі у силових іграх ровесників, спонукають сумніватись у своїй мужності. Щоб привернути увагу до цих суперечностей, психологи запровадили поняття “страх відокремлення” – специфічні переживання жінки, яка вирішила заявити про свою компетентність і кар’єрні амбіції, а тому змушена боротися не тільки із супротивом оточення і тиском традицій (страх успіху), а й із глибинною несвідомою тривогою втрати жіночності (страх відокремлення). Крім того, жінка зіштовхується з тим, що практично всі соціальні норми ділового спілкування є “чоловічими”. Підсвідомо оточуючі вважають, що бути діловою людиною – означає бути чоловіком.

Таким чином, жінка, яка налаштована зайняти достойне місце в діловій сфері поряд з чоловіками, вимушена або “грати другорядні ролі”, або набути “чоловічих рис”.

Керуючись сформульованими А. Маслоу, К. Роджерсом положеннями, можна дійти висновку, що більшість жінок є нереалізованими у професійній, громадсько-політичній діяльності, оскільки їхній вибір часто є результатом зовнішніх обставин, а не власної волі. Лише для незначної їх кількості діяльність є полігоном для особистісного зростання, поступом до найповнішої актуалізації Я.

Наприкінці 60-х років ХХ ст. американський психолог Мартіна Горнер звернула увагу на явище “побоювання успіху”, яке характеризує переважно осіб жіночої статі. Суть його полягає у тому, що досягнення помітних результатів у будь-якій сфері суспільної діяльності, які виокремлювали жінок та чоловіків, породжували її побоювання з приводу того, як це сприйматиметься іншими людьми і чи не спричинить це нещастя, негараздів в її особистому житті. Дослідження М. Горнер дало підстави стверджувати, що жінка значно частіше переживає страх внаслідок успіху, подолання меж середнього рівня досягнень через очікуване соціальне відторгнення її як успішного професіонала. Очевидно це породжено поширеним серед чоловіків і жінок стереотипом, згідно з яким жіночність несумісна з професійною кар’єрою, видатними здобутками. Тому побоювання успіху стають на заваді досягненню вершин професійного зростання більшості жінок, в той час як такий страх притаманний лише 10% чоловіків [82].

Пасивна, підпорядкована поведінка породжує низьку самоповагу, самозвинувачення, хронічну невдоволеністть собою, що обмежує міжособистісні контакти і соціальну активність, агресивна ─ ворожнечу, почуття провини, дисгармонію взаємин. І тільки асертивність забезпечує результат на рівні очікувань індивіда і його оточення.

Термін асертивність(assertive) є похідним від англійського дієслова assert ( наполягати, стверджувати, заявляти).

Асертивність впевненість особистості в обстоюванні своїх прав на засадах відвертого і безпосереднього діалогу з опонентами, права яких не порушуються [18].

Суттєвою особливістю асертивності як особистісної властивості й тактики поведінки є несумісність із хитрощами, маніпулюванням іншими людьми задля досягнення власних цілей. Виникнення проблеми асертивної поведінки як ґендерної зумовлене перебуванням жінки у залежній від чоловічої статі позиції. Не випадково підлеглість, пасивність, несупротив насиллю у багатьох культурах вважають найважливішими жіночими чеснотами.

Асертивність не є тільки жіночою проблемою. Дефіцит її внаслідок недоліків сімейного виховання можуть проявляти і особи чоловічої статі. Природу асертивної поведінки пояснюють, протиставляючи її, з одного боку, залежній, ухильній, пасивній поведінці, з іншого – агресивній, гнівливій, руйнівній, яка порушує права іншої людини. Агресивні особистості займають ворожу, агресивну або агресивно-оборонну позицію. Доводячи свою правоту, вони погрожують, критикують, ображають, тобто конфронтують з опонентом.

Асертивні люди відстоюють свої права, зважаючи на права інших. Їхнє кредо – повага до себе та інших, справедливість передбачає рівноправ’я незалежно від статі. Вони виявляють впевненість у процесі регулювання взаємин у різних сферах життєдіяльності: в сім’ї, на роботі, громадському житті, формальній і неформальній взаємодії з людьми. Правда, іноді людина, обстоюючи права інших, не здатна захистити свої права на роботі, в родині.

Висновки М. Горнер були підтверджені в подальших соціально-психологічних дослідженнях. Актуальні вони і на сучасному етапі, особливо в контексті подолання – так званої “скляної стелі”.

Скляна стеля незрима психологічна перешкода, яка не дає жінці просуватись службовими сходами відповідно до її намагань [18].

З огляду на цей феномен, керівник, який просуває чоловіка, може розраховувати на підтримку оточення, однак він майже завжди не схвалює того, хто підтримує кар’єрні амбіції жінки. Дискримінація жінок починається ще на етапі прийняття на роботу. Наприклад, чоловікам не обов’язково повідомляти наймачу своє сімейне положення і міру зайнятості сімейними справами. Жінок детально розпитують про сім’ю, дітей, хто про них турбується, коли вони хворіютть. Ситуація поглиблюється й тим, що багато жінок також упереджено ставляться до успішних представниць своєї статі. Вони воліють працювати під керівництвом боса-чоловіка, користуватись послугами адвоката-чоловіка. Тому навіть у країнах з розвинутою демократією жінки посідають не більше 2 – 4% найвищих керівних посад. За даними Є. Іглі у 1998 р. жінки посідали тільки 6% директорських посад в 500 найбільших компаніях і отримували не більше 70% від заробітку чоловіків за рівноцінну працю [ 74].


Зробимо проміжний висновок:

  • асертивність є необхідною умовою самореалізації;

  • подолання “скляної скелі” можливе шляхом розвитку асертивних властивостей особистості;

Важливим елементом подолання ґендерних стереотипів є формування впевненості жінки в собі. Значну роль в цьому можуть відіграти тренінги.

Тренінги впевненої в собі (асертивної) поведінки здобули неабияку популярність серед жінок і чоловіків. А створювані у 60 – 70-ті роки ХХ ст. в США групи самопідтримки жіноцтва зосереджувалися на виробленні у “слабкої” статі сили духу, схилити опонента до узгодження позицій. Програма занять у цих групах передбачала сукупність взаємопов’язаних завдань як конкретних кроків до впевненості в собі. Найголовнішими серед них є [80].



1. Моніторинг асертивності. Це завдання передбачає самоаналіз власної поведінки в різних соціальних контекстах, наслідком якого має бути з’ясування випадків, у яких людина поступається своїми правами. Особливо важливо визначити сфери життєдіяльності, ситуації, в яких через дефіцит асертивності людина втрачає змогу досягнути мети, стоїть на місці, поступається позиціями. При цьому ідентифікують осіб, перед якими вона ніяковіє (колеги по роботі, керівник), і коло проблем, які потребують нагального обговорення та узгодження. Отже, аналіз успішності чи неуспішності свого впливу на інших у вирішенні життєво важливих питань є першим кроком на шляху до впевненості в собі.

2. Погляд “правді в очі”. Дає можливість подивитися на болючі проблеми об’єктивно. Сутність тренінгу полягає в усвідомленні глибинних, часом витіснених у підсвідомість переживань, думок, бажань, породжених нездатністю об’єктивно оцінити status quo. Для цього важливо стати стороннім спостерігачем власних стосунків з оточеням, вміти серед їх розмаїття та мінливості визначити “найслабшу ланку” (мною маніпулюють, а я пасую, поступаюсь своїми правилами; до мене давно не прислухаються, та і я сама (сам) давно не прагну висловлювати власну думку, оскільки не можу заперечити, відчуваю невдоволеність собою).

3. Рангування власних фобій. Цей елемент самоаналізу є найсуттєвішим, оскільки передбачає з’ясування джерела, яке породжує страхи (боюсь у відповідь почути категоричне “ні”; не хочу псувати стосунки; мене вважатимуть скандальною особою; боюсь не знайти потрібного слова у відповідь).

4. Пошук і формулювання позитиву в наступних асертивних кроках. Ця робота завершує моніторинг асертивності. Вона передбачає моделювання дій, покликаних заперечити очікуваний ефект (можливо мій начальник почне краще розуміти мене і мої проблеми; мої стосунки з іншими людьми перестануть бути фальшивими, а стануть щирими; можливо, мою критику сприймають як крок до розв’язання спільної проблеми тощо).

5. Моделювання асертивної поведінки є необхідною ланкою на шляху до впевненої поведінки. Техніку моделювання широко використовують у поведінковій терапії, пропонуючи людині, яка має певні фобії, поспостерігати, як працюють з ними моделі-спеціалісти. Моделями можуть слугувати знайомі люди, які поводяться впевнено, способи взаємодії яких з оточуючими людьми можна спостерігати зблизька у повсякденному житті. Це дає змогу пересвідчитись у позитивних наслідках асертивної поведінки, які посилять бажання наслідувати її; вчитися самому поводитися впевнено.

6. Практикування асертивної поведінки. Практикування асертивності можна здійснювати у різних формах залежно від індивідуальних особливостей людини, ступеня фрустрації, її потреб та інтересів. Розпочинають його з програмування можливих варіантів перебігу діалогу з опонентом.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка