Навчальний посібник Вінниця внту 2015 (075) ббк 88я73



Сторінка6/9
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Красномовство тіла. Перш ніж слухачі почують голос оратора, його слова, вони його побачать і зразу оцінять: обличчя оратора сяє усмішкою чи перекошене переляком, хода вільна, енергійна, впевнена чи оратор увесь “скукожився й оклячився”, у що оратор одягнений, куди подивився, перш ніж промовити перше слово. Отож, якщо врахувати, що оратор не має другого шансу на перше враження, то можна зрозуміти вагу красномовства тіла, яке “вступає першим ” в ораторській діяльності. Але й далі, коли оратор вже промовляє, на нього продовжують дивитись слухачі (вони ж глядачі!). П. Сопер вважає, що гарна промова на добру чверть сприймається суто зоровим шляхом.

Оратору завжди треба пам’ятати головне про “красномовство тіла”: рушійною силою усіх зовнішніх проявів мовця є його переконаність у своїй позиції й щире бажання спілкування з аудиторією. Саме це дасть йому імпульс правильної поведінки. Але це не відміняє свідомого ставлення до своїх невербальних проявів (бачення себе з боку).

Оратор має свідомо підійти до свого зовнішнього вигляду, за яким, як відомо, зустрічають. Звичайно, ніхто вам не заборонить одягати те, що ви хочете, наприклад, джинси, водолазку й кросівки. Але якщо ви не Стів Джобс, то на кілька порад варто зважити. В усьому – коректність, тобто відповідність до риторичної ситуації, і охайність. На зустріч з Прем’єр-міністром РФ Д. Медведєвим Марк Цукерберг одягнув-таки костюм замість улюбленої футболки. Протестуйте свій зовнішній вигляд в опозиції “свій – чужий”. Як правило, треба щоб аудиторія ідентифікувала вас як “свого”. Але є ситуації, коли ватро протиставити себе аудиторії. Наприклад, ви маєте виступити в аудиторії, яка вас добре знає (ваша студентська група, робочий колектив, друзі), а вам треба, для прикладу, переконати їх приєднатися до вашого нового бізнесу, чи громадської організації. Щоб привернути їхню увагу, викликати зацікавленість, маєте показати себе “чужим”, “іншим”, “оновленим” – в своєму одязі протиставте себе аудиторії. Але доводьте слухачів своїм перевтіленням до шоку. Не викликайте сильного здивування – це завадить почути ваші слова. Також не одягайте щось показово дороге, не викликайте заздрості.

Не одягайте те, що сковує ваші рухи й тим більше не дає вам вільно дихати. Також не одягайте новий одяг – думки про те, як ви виглядаєте, будуть вас збивати. Одягніть щось вже перевірене “на людях”. Ви повинні бути впевнені, що виглядаєте на всі 100%, тоді на це впродовж виступу будете відволікати свою увагу.

Ми вже згадали, що виступ оратора починається ще до того, як він скаже перше слово, тому слід подумати над тим, як йти до ораторського місця (до трибуни, на сцену). Робіть це впевнено, але не метушливо, не застібайте на ходу ґудзики піджака, не дивіться в текст промови, випромінюйте бажання говорити. Часто студенти зізнаються, що їм було страшно виступати перед своєю групою, де вони всі один одного знають і підтримують вже 4-5 років. Ніякого парадоксу тут немає. Дружня розмова і публічний виступ перед друзями – принципово різні ситуації. У першій – всі рівні, у другій – публіка надає вам головну роль і тому висуває до вас підвищені вимоги.



Як тільки підійшли до місця виступу, одразу без зайвих рухів прийміть класичну позу оратора. Щоб це зробити легко й почуватися комфортно, її потрібно засвоїти завчасно. Дещо про позу оратора написано вище (базова поза правильного дихання). Ще ватро додати, що ноги мають бути на ширині плечей (для жінок – трохи вужче), одна нога на півступні виставлена вперед, коліна залишаються гнучкими (не має бути скутості в ногах) але не переминайтесь з ноги на ногу. Руки не притискайте до тулуба. Про руки треба сказати окремо. Героїня Інни Чурікової, що грала у фільмі “Початок” Жанну д’Арк, на зйомках кричала, що не знає куди діти руки. Це класична ситуація для оратора-новачка. Базових положень рук є кілька: звисають вільно вздовж тулуба, знаходяться на рівні живота (пальці шпилем чи в замок), одна долоня в іншій на рівні живота (тут головне не стискали долоні, в долонях – жодного напруження). Не тримайте руки в кишенях чи за спиною, також невдала, як її описали в одному посібнику з риторики, “поза футболіста в стінці перед пробиттям штрафного”. Якщо ви за трибуною – не хватайтесь за неї надто сильно. Якщо можете обійтися без трибуни, то проігноруйте її – слухачі-глядачі хочуть вас бачити від підошви взуття до маківки. Спробуйте “приміряти” на себе позу оратора заздалегідь, знайдіть у ній свої нюанси, тренуйтесь аж доки не відчуєте себе в ній комфортно, запам’ятайте її, щоб вийшовши на люди, ви не робили з перших секунд занадто багато зайвих рухів. І одразу … ні не говоріть. Багато хто робить цю помилку, починаючи говорити ще по дорозі до трибуни, або в шумі, коли аудиторія ще не налаштувалась на слухання. Починаючи говорити в шумі, ви наче даєте дозвіл й надалі вас не слухати, а розмовляти про своє. Зробіть вступну паузу (не менше 2 секунд). Під час паузи встановіть зоровий контакт зі слухачами. Огляньте всіх, не поспішайте промовити перше слово, попрацюйте спочатку обличчям. Встановіть поглядом та мімікою доброзичливу, дружню атмосферу. Дочекайтесь, коли всі на вас подивляться – тоді починайте. Ваш погляд не повинен метушливо бігати по всіх обличчях, якщо ви вже зустрілись поглядом з кимось зі слухачів, присвятіть йому цілу фразу, тоді переходьте до іншого, влаштуйте такі собі мікророзмови з кожним слухачем. Це, звичайно, у випадку камерної зустрічі. Але навіть, якщо аудиторія масова, все одно не говоріть в порожнечу, звертайтесь до живих людей, це одразу допоможе вам знайти “ту” інтонацію. В деяких книгах можна зустріти рекомендацію, як не зациклитись поглядом на одному сегменті аудиторії: погляд має рухатись вісімкою по залу. Трохи дивна, на наш погляд рекомендація. Оратор має уявно намалювати вісімку, покласти її на голови слухачів і рухатись по цій траєкторії очима. А коли думати над тим, що говориш?! Навіть розділити аудиторію на квадранти й рухатись по колу – теж не ефективно. Слухачі вас швидко розшифрують, і поки ви будете у 1 квадранті, 4-й відпочиватиме, чекаючи своєї черги. Оберіть собі легший шлях: “рухайтесь” по залу хаотично (але, пам’ятаємо, не метушливо). Тоді у кожного слухача складеться відчуття, що будь-якої миті ви звернетеся саме до нього. Увага забезпечена, ну, якщо ви, звичайно говорите розумні речі, а не маячню.

Про жести – будь-які рухи тіла оратора – слід пам’ятати правило Д. Карнегі: жест не можна одягнути на себе, як смокінг. Жести мають бути природними, ними керують ваші почуття. Немає нічого гіршого за довільну, механічну жестикуляцію (“А зараз я зроблю ось такий жест”). Це не означає, що на власні жести зовсім не треба звертати увагу. Хоча б тому, що є багато мимовільних рухів, від яких потрібно відмовитися. Як є слова-паразити, так є й жести-паразити (такі, що постійно повторюються). Президент України В. Ющенко під час інтерв’ю практично завжди робив кілька характерних жестів руками, наприклад, симетричні жести обома руками зі виставленими великим та вказівним пальцями (інші три затиснуті в кулак), або витягував руки вперед, щоб підтягнути рукави піджака. Не будемо згадувати, як психологи описали особливості характеру В. Ющенка за цими жестами, скажемо лише, що у людини, яка обіймає найвищу посаду в державі, не повинно бути не лише метушливих рухів, рухів-паразитів, а й взагалі багато рухів. Президент – символ стабільності і непорушності держави.

Придивіться до себе, чи є у вас якісь жести-паразити: потирання носа, підборіддя, руки об руку, поправляння одежі, зачіски, окулярів, переминання з ноги на ногу, перекачування з носків на п’яти, перекладання речей на столі чи трибуні, стукання кулаком чи долонею по трибуні. Цього треба уникати. Жести-паразити одразу впадають в око, вони смішать або дратують, але завжди відволікають увагу.

Ще кілька рекомендацій щодо невербальних проявів оратора:



  • остерігайтеся метушливих дрібних жестів; широта жестів залежить від величини аудиторії й значущості події; почали широкий жест (наприклад, розводите й трохи здіймаєте руки на всю їх довжину), то не злякайтесь на півдорозі, доведіть жест до кінця й на мить зафіксуйте його;

  • права й ліва половини тіла мають рухатись симетрично: симетричні жести обома руками, або в рівній кількості обома руками;

  • не жестикулюйте безперервно; часто люди жестами допомагають собі сформулювати думку, стримуйте ці розмахування руками; жести доповнюють, посилюють слова, а не заміняють їх; кожен жест повинен мати значення;

  • урізноманітнюйте жестикуляцію; застосовуйте емоційні, ілюстративні, вказівні жести; усі вони мають бути невимушеними й легкими;

  • повертаючи голову від одних слухачів до інших (у вікно й стелю взагалі не дивимося!) повертайтесь усім корпусом;

  • якщо ви не “прив’язані” до трибуни, можете рухатись по аудиторії, але обережно; рух має бути виправданий, наприклад, вам поставив слухач запитання – є привід підійти ближче, не надто близько – не входьте в особистий простір слухача;

  • не рухайтесь з місця, коли говорите ви чи хтось зі слухачів, намагайтесь зробити це під час паузи;

  • не затримуйтесь надовго на одному місці, крім базового;

  • не рухайтесь, методично міряючи кроками ширину аудиторії, заклавши руки за спину;

  • якщо підлога скрипить, то краще не створюйте зайвого шуму;

  • тренуйтесь перед дзеркалом – ви маєте бути знайомі зі своїми жестами, мімікою, поставою.

Риторична етика. Один з постулатів риторичної етики можна сформулювати так: з промовою слід звертатись лише до тих людей, до яких ставишся доброзичливо.

Чому не можна промовляти до людей, що тобі неприємні, ненависні? Тому, що промова – це вчинок, а в основі будь-якого вчинку конкретна психологічна мета. Відомо, що людський інтелект складається із свідомого й несвідомого, і мотивація вчинків теж знаходиться в обох зонах (свідома й несвідома мотивація). Як кажуть психологи, зона несвідомого – це зрадник людини, вона завжди відкрита. Всі наші внутрішні емоції завжди можна почути й побачити. В першу чергу, через мову тіла: жести, міміку, погляд, інтонацію.

Про що б ми не говорили, ми завжди повідомляємо слухачам, як до них ставимось. Тому, якою б розумною не була цільова установка промови, якщо оратор до слухачів ставиться зле, зверхньо, байдуже, в процесі комунікації це буде помітно. Помітно ще й тому, що переважна більшість слухачів уважніше й проникливіше спостерігає за вадами промовця, а не його чеснотами.

Що робити, якщо саме до цих людей доведеться звернутись з промовою? Відповідь одна: змінити гнів на милість, недоброзичливість на щиросердність.

Промова оратора завжди має бути зорієнтована на добро – це головний постулат риторики. Готуючись до виступів, згадуйте золоте правило моралі і ставте себе на місце слухача й запитуйте: “А чи хочу я таке слухати?“ І, як висловлюється російський ритор О. Зарецька, значна частина ваших промов зразу буде “забракована“, тому що дуже часто, кажучи щось іншим, ми самі слухати таке не хотіли б.

З часів виникнення риторики завжди приділялось велике значення моральності оратора. Дієвість промови прямо пропорційна доброчинності оратора. Тому школа красномовства вважалась у давніх греків і римлян школою моральності.



Інформація для роздумів. Кожне сказане людиною слово має вплив на неї саму, на її життя, на її оточення. Ми є те, що ми думаємо й говоримо. Останні наукові відкриття дедалі частіше відсилають нас до Біблії, все більше переконують, що "Спочатку було Слово..." Результати досліджень японського вченого Масару Емото, який вивчає вплив інформації на структуру води й через воду на всі форми життя на Землі, свідчать, що свідомість людини сильніше впливає на матеріальне буття, ніж реальні дії! Життєстверджуючі думки і слова "любов”, "спасибі”, "дякую”, ідеально структурують воду і вона стає лікувальною. Якщо воду вилаяти добірними матюками вона перетворюється на отруту. А людина фактично теж є вода!

Є певні дослідження, що під впливом слів молекули ДНК, що відповідають за спадковість, змінюють свою структуру. А це означає, що людина своїми словами впливає на власну життєву програму й програму своїх дітей.



Багато лікарів сьогодні стверджують, що хвороби виникають через засміченість мови, недорікуватість. Ламаючи рідну мову людина ламає тіло. У Тибеті й Індії, наприклад, вважають, що недомовність є причиною виникнення діабету. Китайці вважають мову другим серцем.

Колись Цицерона запитали: “Коли б ти став імператором, то який перший закон ти запропонував би прийняти сенату?” Цицерон відповів: “Це був би закон про відповідальність за сказані слова”. Такий закон має бути всередині кожного з нас, в першу чергу, заради нас самих.



Основні поняття та ключові слова: публічний виступ, страх публічного виступу, методи подолання страх публічного виступу, голос оратора, фонаційне дихання, артикуляція, темпоритм, діапазон, сила голосу, красномовство тіла, жести, міміка, зоровий контакт, риторична етика.

2.4 Риторичний ідеал

У діалозі Платона “Горгій” Сократ говорить про те, що у мистецтві красномовства оратор завжди керується певним «образом» прекрасної промови, який тримає у своїй голові, як і будь-який інший майстер-ремісник під час виготовлення певної речі.

Цей “образ”, “зразок” гарної промови, гарного мовлення називають риторичним ідеалом (далі – РІ).

Отож, РІ можна визначити як історично сформовану систему найбільш загальних вимог до мовленнєвого твору, мовленнєвої поведінки. РІ, звичайно, ґрунтується на загальних естетичних і етичних категоріях, характерних для тієї культури, у якій він сформувався і функціонує. Перш за все, на таких, як добро – зло, правда – брехня, справедливість – несправедливість, любов – ненависть, краса, гармонія, міра. РІ існує як у свідомості оратора, так і у свідомості слухачів. Тому ми здатні оцінити своє і чуже мовлення як гарне чи погане, вдале чи невдале. Часто ці оцінки залишаються на рівні емоцій, вражень, але існують засоби аналізу, опису РІ.

У висвітленні даної теми будемо посилатися на дослідження А. Михальської [38]. Характеризуючи РІ, слід виділити три найважливіших його ознаки: історична змінність, культуро- специфічність, соціальна обумовленість.

Історична змінність – означає, що РІ змінюється разом зі зміною історичної епохи. Якби в аудиторії сучасних греків виголосив промову видатний давньогрецький оратор Демосфен, мало хто зі слухачів його зрозумів би. Адже розвивається і змінюється мова, змінюються вимоги до мовлення, до поведінки перед аудиторією тощо. Якби в аудиторії сучасних українських студентів читав лекцію з риторики професор Києво-Могилянської академії, наприклад, з 17 століття, вони б його не зрозуміли, навіть переклавши тексти з латини на сучасну українську.

Приклад. Ось назва такого курсу: “Кедр Аполлона Сагайдачного, що зростає на горах, розумі і крилах слави, руським Орфеєм, за допомогою влаштованої ним дворогої кіфари, навченої подвійним письмом поетики і риторики, на двогорбий Києво-Могилянський парнас був посаджений і поблизу річки Борисфена пегасівськими джерелами напоєний, року 1702” (з книги Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К., 1994.). Якщо спудеї Києво-Могилянської Академії оцю пишну, насичену алегоріями, символами і усілякими іншими «квітами красномовства» барокову мову сприймали природно, то сучасний слухач може зрозуміти окремі слова, але, чому Сагайдачний Аполлон і який кедр він посадив, – це вже треба розшифрувати.

Сучасний стиль мовлення – чітко структуровані, стислі тексти. Мова сучасної промови, за словами Д.Карнегі, повинна бути простою, як телеграфний текст.



Культуроспецифічність РІ означає, що в межах одного історичного періоду РІ буде не однаковий у різних національних культурах. Яскравий приклад культуроспецифічності наводить А. Михальська. Діти з білих і чорних родин у США керуються різними стратегіями розповіді. Білі діти розповідатимуть про уік-енд, послідовно описуючи події , розташовуючи матеріал лінійно у часі. Негритянські діти ту ж подію переказуватимуть, керуючись асоціаціями, непослідовно. Викладачі отримують суворі вказівки не вимагати однакової стратегії розповіді від білих і чорних учнів.

Яскраво культуроспецифічність проявляється у повсякденному спілкуванні. В японській родині, якщо жінка у чомусь завинила перед чоловіком, вона не має права виправдовуватись, пояснювати причини свого вчинку, бо це означає виявити агресивність. Жінка повинна мовчати, доки не отримає від чоловіка прощення. А якщо уявити, що у японця дружина українка?! На ґрунті зіткнення різних мовно-культурних традицій народжуються анекдоти.

Культуроспецифічною можна назвати традиційну реакцію на комплімент української жінки. Так, на слова: “Яке у вас гарне вбрання. Як воно вам до лиця”, українка, як правило, відповість: “Ну що ви, нічого особливого”. У демонстрації скромності, небажанні бути об’єктом прямої похвали, проявляються риси давньоруського риторичного ідеалу, в якому високий статус мали ранньохристиянські цінності скромності і смирення, які пропагувалися і в радянському атеїстичному суспільстві (“Скромность украшает человека!”).

Соціальна обумовленість РІ. Про те, що мова людей певною мірою обумовлена їхнім життям, особливостями організації суспільства, в якому вони живуть, відомо давно. Так, Аристотель у своїй “Риториці” зазначає, що кожна форма правління (демократія, тиранія) має свою провідну мету (демократія – свободу, тиранія – захист) і відповідні моральні цінності, тому промова оратора, аби бути переконливою, повинна відповідати системі цінностей суспільства. “Мова людей така, яким є їхнє життя”, – казав римський політичний діяч, філософ і письменник Сенека.

Красномовні приклади соціальної обумовленості породжувала логосфера СРСР. Наукові тексти (здавалося б, в них взагалі не повинен відчуватися вплив соціально-політичної системи) так званого періоду “застою” були неймовірно заідеологізованими і невиразними. О.Ф. Лосєв, філософ, філолог, писав: “Шкода, що мої редактори полюють на розмовні слівці та звороти, викорінюють їх, як будяки. Не розуміють! Адже популярно, белетристично викладений предмет не стає від цього менш науковим”.



Приклад. Наскільки заідеологізованим повинно було бути радянське мовлення 30-40 років 20 століття можна судити з такого документу: “Зняти з роботи вчителя математики і фізики Березовської сільської школи гр. Мадзарі, який навмисно вихолощував політичний зміст уроків фізики, пояснюючи силу тиску, ховаючи дійсний смисл і значення її в соціалістичному будівництві” (журнал “Розбудова”. – № 6. – 1994 р.)

Ще один приклад, гумористичний, але такий, що цілком відтворює дух епохи, коли люди боялися, а потім уже й не вміли говорити без папірця.



Доповідь про підсумки та завдання на квартал

Перш за все дозвольте мені як від свого імені, так і від себе особисто, висловити глибоку подяку, завдяки якій я глибоко вдячний. Наша доповідь промовляється у ту хвилину, коли всі присутні у цю хвилину на доповіді усвідомлюють, що вони стали свідками явища, яке свідчить воістину про такий момент, який співпав з часом, в час якого мені необхідно вкластися. Потрібно виділити те істотне і головне, що характеризується і відмічається з одного боку, а з другого неухильно розвивається у справі руху по шляху подальшого удосконалення до певних меж. Необхідно підкреслити, що в умовах все більшого наростання розширення важко переоцінити ту роль, яка все вище і вище відіграє в різних питаннях життя і діяльності. А це, в свою чергу, забезпечить її піднесення на нову, ще більш високу глибину. Як ви добре, звичайно, знаєте і ні для кого не буде новиною, якщо я ще раз повторю, на чому я вже сьогодні, як і завжди, як і всі, неодноразово зупинявся. На жаль, межі доповіді не дозволяють мені розглянути усі питання, однак я намагався підвести деякі підсумки, які дають можливість сподіватися. Це головне. Дякую за увагу.


Типологія риторичного ідеалу. Прояви РІ чисельні і різноманітні. Тому постає запитання: чи можлива типологія РІ, і які його ознаки є сутнісніми для даної типології? Щоб відповісти на це запитання, проаналізуємо поняття риторична ситуація (РС). РС складається з трьох компонентів: оратор – промова – аудиторія.

Головними факторами, що визначають “обличчя” РС є такі.



  1. Стосунки між учасниками РС. Чи сприймають партнери по спілкуванню один одного як цінність, чи ні? А також, чи наявна ієрархія у стосунках між оратором і аудиторією. Ключові слова: повага – неповага, ієрархія – рівність.

  2. Мета учасників РС. Що учасники бажають отримати в результаті спілкування: досягнути консенсусу чи перемогти аудиторію, розбурхати ворожнечу? Ключові слова: війна – мир.

  3. Предмет мовлення і ставлення до нього учасників РС. Чи наявне істиннісне ставлення у мовця і слухачів до предмета мовлення. Чи є істина обов’язковою умовою і метою РС? Ключові слова: правда – брехня.

Опираючись на ці характеристики РС можна виділити чотири пари протилежних ознак (бінарних опозицій) для формування типології РІ:

  • монологічність – діалогічність мовлення за змістом;

  • монологічність – діалогічність мовлення за формою;

  • агональність – гармонізація;

  • онтологічність – релятивізм.

Розглянемо кожну бінарну опозицію детальніше.

Монологічність діалогічність мовлення за змістом. Якими бачить оратор своїх слухачів? Принципово такими, як він сам – живими, активно мислячими суб’єктами чи об’єктами, такою собі порожньою посудиною, яку треба заповнити інформацією, tabula rasa, на якій можна написати що завгодно.

Перший різновид стосунків називають симетричним, діалогічним, суб’єкт-суб’єктним. Другий різновид – несиметричним, монологічним, суб’єкт-об’єктним.


тип стосунків:

симетрія


S – S (діалогічність)

за змістом



S – O (монологічність)

Якби Сократ бачив у своїх учнях, у своїх супротивниках у спорі просто “приймачів інформації”, він би не відкрив діалог як метод пізнання і спілкування. Софісти, насправді, не вміли вести бесіду, вони дивились на співрозмовники чи слухача як на пасивний об’єкт для маніпуляцій. Згадайте, який характер мають сучасні українські політичні дискусії. Мета кожного учасника, як правило, не у тому, щоб з’ясувати позицію партнера, опонента, почути його, а у тому, щоб “захопити слово”, “показати себе”.

Історичним прикладом монологічності змісту є стиль мовлення Сталіна. Загалом монологічність є характерною ознакою РІ тоталітарного суспільства. Ця ознака проявляється, перш за все, категоричністю висловлювань. У мовленні Сталіна немає нічого невизначеного, усе ясно і правильно. Контент-аналіз показує, що найчастотнішим у промовах Сталіна є слово “правильно”. Найулюбленішими риторичними фігурами були повтор і питально-відповідальний хід. Сталін, як учитель, втовкмачує нерозумним учням простий і абсолютно зрозумілий матеріал. Він ставить запитання і дає на них “правильні” відповіді. Звичайно, мовленню людини, що знаходиться на найвищому щаблі соціальної ієрархії, має бути притаманна прямолінійність, категоричність, чітка визначеність, без цього не можливо управляти державою. Російський імператор Микола ІІ був, наприклад, занадто делікатним, щоб сказати прямо і категорично “ні”, і це могло створювати проблемні ситуації. У Сталіна категоричність поєднувалася з грубістю і хамством. Іван Бунін писав в “Окаянних днях” про 20-ті роки ХХ століття: “Воцарился какой-то совершенно особый язик, состоящий из смеси високопарных, возвышенных слов и почти площадной брани”.

Проявом монологічності змісту можна назвати різноманітні способи маніпулювання аудиторією. Наприклад, спрощеність (редукція) змісту, вона характерна для політичної пропаганди. Гітлер завжди повторював, що найлютіший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм. А як можна максимально спростити і мінімізувати набір понять для ідеології? За допомогою протилежностей (сильний – слабкий, здоровий – хворий, правильно – неправильно, чорне – біле). Принцип антитези поширений у будь-якій риторичній культурі, але для логосфери тоталітаризму, фашизму, характерне те, що протилежності оцінюються: одна – правильна, друга – неправильна, а третього бути не може.

Показовим прикладом монологічності мовлення у сучасній логосфері А. Михальська називає проповіді представників інокультурних конфесій на пострадянському просторі. Вони приїхали до нас, говорить дослідниця, заповнити порожнечу, яка утворилася після руйнації комуністичної ідеології, замінити неправильну картину світу правильною, істинною. В православній церкві – інакше. Ось як пояснює священик, чому у православній церкві Євангеліє читається на малозрозумілій церковнослов’янській мові та ще й у такій стилізованій манері: “Чітке промовляння євангельського тексту, по суті, являє собою приховану форму насильства, адже якщо слово Боже подається у такій легкій формі, то у слухача немає можливості не прийняти його, тоді коли суть віри у вільному виборі” (журнал «Знание – сила». – № 1. – 1996р. – с. 97).


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка