Навчальний посібник Вінниця внту 2015 (075) ббк 88я73



Сторінка4/9
Дата конвертації15.04.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Етап 2 - диспозиція

Давні греки вважали, що ніщо безладне, невпорядковане не може бути ні красивим, ні добрим. Заплутаний невпорядкований матеріал сприйматиметься важко і не викличе зацікавлення у слухачів. Варіантів композицій є багато. Але у будь-якій промові має простежуватись найпростіша універсальна тричастинна композиція: вступ, основна частина, закінчення. Таку композицію називають природною, позаяк багато процесів у природі, суспільстві, житті людини мають тричастинну схему (порівняйте: народження – життя – смерть; зрушення – рух – зупинка; початок – розвиток – завершення). Отож, людський розум з легкістю сприймає таку композицію. Кожна композиційна частина ораторської промови має свої особливості, що обумовлені специфікою сприйняття повідомлення слухачами і які необхідно враховувати при підготовці промови.


Вступна частина. Мультиплікаційний герой капітан Врунгель знав один секрет: ”Як яхту ви назвете, так і попливе вона”. Вступні зауваження, на думку П. Сопера, можуть визначити, чи буде вас слухати аудиторія, і як вона до вас поставиться. Французький історик 18 ст. Гайар вважав, що красномовний вступ може так засліпити слухачів, що помилки в інших частинах залишаться непомітними. З іншого боку, невдалий початок спричиняє подальше несприйняття промови, настільки сильними є перші враження слухачів. Тому не слід сподіватися на якесь раптове натхнення, коли прийде час виступати, слід ретельно підготувати вступну частину. Пам’ятаємо зі шкільних уроків фізики – привести предмет у стан руху набагато важче, ніж підтримувати самий рух.

Оратор має пам’ятати, що зміст і структура вступу підпорядковуються його функціям. Виділяють три основних функції вступу: 1) привернути увагу слухачів (реклама); 2) налаштувати аудиторію позитивно на сприйняття промови; 3) представити тему. ”Рекламу” слід застосувати, коли авторитет мовця або важливість теми не є очевидними. Функція позитивного налаштування аудиторії домінує у конфліктних ситуаціях та коли ідея промови є спірною. Завдання оратора за таких умов – домогтися прихильності слухачів, продемонструвати своє позитивне ставлення до аудиторії. „Представлення теми” домінує в риторичній ситуації, де аудиторія завчасно налаштована на увагу і позитивне сприйняття матеріалу.



Рекомендації щодо вступної частини промови. Не слід починати з виправдань і вибачень “Я не оратор...”, “Я не готувався”, “Мені нічого сказати”. Після такого вступу немає сенсу говорити далі. Аудиторія хоче бачити впевненого оратора, якому є що сказати. Хоча іноді подібну фразу можна використати як рекламу події: “Я не готувався виступати, але виступлю”. Слід пам’ятати, що вступ не повинен бути надто сухим і серйозним. П. Сопер рекомендує почати вступ з якогось цікавого повідомлення, причому в першому ж реченні. Дуже гарно сприймається гумористичне зауваження. Ось з чого почав І. Франко промову на власному ювілеї: “Якби в мене було що-небудь з натури когута, то мені повинен би по сьогоднішнім вечорі вирости отакий високий гребінь. На які різні гідності мене підносили сьогодні!” Слухачів зацікавлять приклади з власного життя промовця. Можна почати з цитати. Слова відомої людини завжди привертають увагу. Але слід пам’ятати, що цитата, яка ставиться на початок промови, повинна бути змістовною, авторитетною, оригінальною. Можна почати виступ із запитання, це “гачок”, на який завжди можна “зловити” увагу слухачів. Особливо, якщо запитання пов’язане з основними інтересами аудиторії, або стосується пізнавального інтересу. Слід пам’ятати ще одне важливе правило: вступ не повинен бути занадто довгим, не слід починати “від царя Гороха”, не слід також забігати наперед. Частини промови мають бути сумірними: вступ і заключна частина разом не повинні бути більші за основну частину.

Основна частина. Яким би продуманим не був вступ, він все ж не забезпечує повного успіху, увагу слухачів потрібно не лише привернути, але й утримати. “Найвідповідальнішою” є основна частина промови. Складаючи основну частину, оратор має вирішити, у який спосіб упорядкувати підібраний на етапі інвенції матеріал. До основних методів впорядкування матеріалу належать: хронологічний, дедуктивний, індуктивний, аналогійний, концентричний. Зупинимося на них докладніше.

Хронологічний метод відповідає природному ходу подій, порядку елементів цілого. Цей метод можна використати при викладі біографічної, історичної, сюжетної теми. Такий метод зручний і для промовця, і для слухачів. Але він може виявитися підступним. Матеріал, організований за хронологією, якщо в ньому немає яскравого, оригінального, надзвичайного, може бути досить нудним. (“тоді-то народився, тоді-то охрестився, тоді-то одружився...”) – такий текст присипляє слухачів, не змушує мислити. Дедуктивний метод передбачає рух думки від загального до часткового, перехід від загальних положень до прикладів, від тези до її підтвердження. Перевага дедуктивного методу в тому, що загальне положення, викладене на початку, задає кут зору на подальші приклади. Слухачі при такій подачі матеріалу починають бачити факти очима промовця. З іншого боку, дедуктивний метод – це метод відкритої комунікації: оратор одразу відкриває свої карти – заявляє свою позицію, правильність якої має довести аргументами.

Аргументація – це докази справедливості тези. Виділяють такі види аргументів: сильні, слабкі, неістинні. Сильні: доказ від факту (“факти – річ уперта”), логічні аргументи (якщо А = В, а В = С, то А = С). Слабкі: доказ від сумніву або від впевненості оратора, доказ від авторитету (загальна віра в авторитет зі сторони). Неістинні: доказ від людини (“Мало каші з’їв, щоб мені заперечувати”), доказ від публіки (“Ви, як люди освічені, не будете заперечувати, що...”), доказ від обіцянки, доказ від засудження, доказ від загрози (“А не будут брать – отрежем газ!”) тощо. Риторика за тисячі років накопичила багато правил, як використовувати аргументи, як будувати аргументацію. Найкращим визначається гомерів порядок: на початку сильний аргумент, далі – аргументи середньої сили, а наприкінці – найсильніший аргумент. В жодному разі не слід допускати низхідного порядку аргументів. Ще одне правило диспозиції: сильні аргументи потрібно ізолювати, подавати у простій формі, слабкі аргументи групувати для самопідтримки. Крім того, якщо слабкі аргументи використовуються як доповнення до сильних, то їхня слабкість зменшується. При виборі аргументів для промови потрібно більше думати про їхню якість, а не про кількість. Важливою є вимога індивідуального підходу до доказів. Способів переконання в ідеалі має бути стільки, скільки й слухачів, тому що людська свідомість індивідуально реагує на переконання. Ось приклад: після того, як група прослухала виголошену студентом-оратором промову “Проти куріння”, виявилось, що деякі слухачі визнали аргумент “у курців швидко жовтіють зуби” сильнішим, ніж “95% хворих на рак легенів – курці”. Чому? Можливо тому, що слухачами були 19-літні студенти і студентки, для яких зовнішність виявилась важливішою за здоров’я, яке може й не погіршитись, а якщо й захворієш, то десь у старості, а до того часу винайдуть ліки проти всіх хвороб.

Багато цінних порад щодо побудови аргументації можна знайти у книзі знаменитого російського адвоката 19 ст. П. Пороховщикова “Искусство речи на суде”. Більш конкретно про план агітаційної промови можна прочитати й у книзі П. Сопера “Основы искусства речи”.



Індуктивний метод передбачає, що спочатку оратор викладає окремі факти, спостереження, а потім, після їх аналізу й оцінювання, вказує на закономірність, робить загальні висновки. Вадою індуктивного методу є те, що він не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків, тому оратору слід звернути особливу увагу на презентативність використаних прикладів. Індуктивний метод використовується переважно тоді, коли потрібно щось пояснити, дедуктивний – в промовах, де потрібно обґрунтувати, довести, переконати. Метод аналогії (analogіa “схожість, подібність”) передбачає зіставлення об’єктів (явищ, проблем, понять) з метою перенесення закономірностей з одного (відомого) на інший (менш відомий чи невідомий) об’єкт. Цей метод надзвичайно широко використовується в риториці: найбільш простий, економний, наочний спосіб пояснити невідоме – це порівняти його з відомим. Метод аналогії має відповідати двом вимогам: 1) аналогія має фіксувати істотну (основну) ознаку об’єкта; 2) невідоме має розкриватись на тлі дійсно відомого, а не іншого невідомого. Можна згадати ступеневий метод (послідовний рух думки від одного щабля (ступеня) до іншого); причинно-наслідковий метод (рух від причини до наслідків); контрастний метод (подання протилежних точок зору на предмет мовлення).

Закінчення. Психологами доведено, що найкраще запам’ятовується, інформація, яка дається на початку та наприкінці виступу (закон краю). Закінчення має бути ретельно продуманим до останнього слова. Тут не можна сподіватися на натхнення Кіси Вороб’янінова (“Выпью водки – разойдусь”). Хибно думати, що головне – почати виступ, а далі слова прийдуть самі собою.

Характер закінчення залежить від основної мети промови: вплинути на інтелектуальну сферу; вплинути на вольову чи емоційну сферу слухачів.

Пам’ятайте, якщо вступ переважно стосується слухачів, то закінчення – суті проблеми; не варто вводити в закінчення якусь нову проблему; не слід відходити далеко вбік від основної теми, закінчення має віддзеркалювати основну частину. Патетика закінчення має бути помірною. Закликати на допомогу почуття слід лише до потенційно патетичних об'єктів. Богдан Хмельницький, наприклад, коли закликав реєстрове козацтво перейти на його бік, часто так закінчував свої промови: розривав на собі сорочку зі словами: “Тому або вбийте мене, або разом зі мною рушайте за нашу волю, за нашу віру” (за романом М. Старицького “Богдан Хмельницький”). А от оратор, який переконує, що потрібно чистити зуби після їжі, не може так само закінчити промову. Не слід “загравати” зі слухачами, випрошувати згоду, апелювати до якостей аудиторії, протиставляти одних слухачів іншим. Намагайтеся не завершувати промову словами: “Це все, що я хотів сказати”. Так, як і для вступу, для закінчення підійдуть узагальнюючі цитати, сентенції, афоризми, прислів’я, поетичні рядки, ілюстрації, риторичні запитання, заклики, анекдоти тощо. Ефектно виглядає кільцева композиція (з якої думки, фрази почали – такою і завершити).

Підсумовуючи, слід ще раз наголосити, що диспозиція як розділ риторики і як риторична процедура забезпечує цілісність, логічну правильність, завершеність риторичного тексту. Нехтувати цим етапом підготовки не можна. Адже, як сказав П. Сопер, „виграні битви, міцні мости, захоплюючі цікаві промови – результат продуманого плану”.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка