Навчальний посібник Дніпропетровськ Міністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України



Сторінка9/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

5.3. Українська сімейна обрядовість

Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (пологових) і похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім’ї і захистити її членів від злих сил.



Родильні (пологові) обряди. Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім’ї. Бездітна сім’я традиційно вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикметами визначити стать дитини.

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім’я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням – обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини – куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов’язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину – символ здоров’я і благополуччя, потім обов’язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов’язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість.

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини – ″пострижинами″. У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку – на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов’язково дарували що-небудь малюку ″на зубок″. Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження.

Весільні обряди. Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний ″весiльний″ ритуал – чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (″толока″). Частіше за все молодь збиралася на ″вечорницi″, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов’язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були ″змовини″, ″згода″ – певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами – шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI – XVIІ ст. аж до ХIХ ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов’язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися ″оглядини″ нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість – брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наступали ″заручини″ – скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на ″запросини″. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: ″Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весілля″, – клали на стіл обрядовий хлібець – ″шишку″.

Обов’язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався ″дівич-вечiр″ напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли ″весiльне гільце″ – обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від ″гiльця″ і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут – весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об’єднувалися. Завершувався вечір ″посадом″ окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак – від корости, а в кишеню – металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував ″весiльний поїзд″ – супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували ″перейми″, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров’я молодих).

Обов’язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з’єднання – молодим перев’язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з’єднання – дві паляниці, ″весiльне гільце″ і шабля, дві перев’язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням – складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати ″фальшиву наречену″. Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив’яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з’являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей – ″дякуванням″. Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім’ї.

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Поховальні обряди. Обряди, пов’язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на ″той світ″ і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба – все це були погані ознаки. Вірили в значення снів – на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю – щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов’язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив’язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані ″князь″ або ″княгиня″ грали роль жениха або нареченої, а потім – безутішних вдівців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. Характерна назва ″домовина″ свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям – іграшку, курцям – люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили ″ногами уперед″, іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов’язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято ″печатати могилу″ – сипати першу землю на труну хрестоподібно. Обов’язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев’ять і сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було пов’язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами.

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т.д.). Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.

Отже, народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і реґіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

VI. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ
6.1. Україна у складі імперій. Загальна характеристика розвитку культури
У кінці XVIII – на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, що, як і всі імперії, являли собою великі територіальні конгломерати. Населення складалося з етнічно та культурно різних народів. Відсутність української державності, наявність російсько-австрійських кордонів, що роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в імперські структури ускладнювали й гальмували процес консолідації української нації, розвитку її культури.

В ХІХ ст. культура України (як і культури інших європейських держав) знаходилась під впливом ідей романтизму та реалізму.

Романтизм як художня течія в літературі та мистецтві почав формуватися наприкінці XVIII ст., і як широкий культурний рух став реакцією суспільства на Велику французьку революцію і пов’язане з нею Просвітництво. У пошуках гармонійної особи мислителі ХІХ ст. йшли безпосередньо за філософією Просвітництва, яка вбачала в естетичній формі засіб подолання користолюбства, виховання громадянських чеснот, облагороджування душі. Важливою рисою культури цього сторіччя є відкритий зв’язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям, а одним з найголовніших завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю та соціальним середовищем.

В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Свобода творчого самовиявлення особистості понад усе цінувалася в культурі романтиків. Вони надавали особливого значення творчій інтуіції, поет оголошувався пророком, перед яким відкриваються найвищі таємниці буття, недоступні звичайній людині або розуму вченого. Романтизм передбачає потяг до незвичайного та екзотики, проникнення у глибини людської душі, інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови і культури.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах. Художня культура реалізму визрівала у надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об’єкт художнього висвітлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися і нерідко зверталися до нього у своїх творах. На виникнення реалізму вплинули також суспільний критицизм Просвітництва і раціональність класицизму. Література цього напрямку, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. Остаточна перемога реалізму припадає на середину ХІХ ст.

Ідеї, народжені європейською культурою, поширились і в Україні. Вони збагатили українське культурне і національне відродження ХІХ ст., основними чинниками якого були ідеї Просвітництва, Великої французької революції, слов’янського відродження, пам’ять про минуле України.

ХІХ ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї у багатьох європейських народів. Так, Й.Фіхте у ″Промовах до німецької нації″ започаткував теоретичну розробку німецької національної ідеї, у Франції Ж.Мішле в трактаті ″Народ″ обгрунтував французьку ідею, в Італії Дж.Мадзіні сформулював принцип: ″кожній нації – своя держава″. В Чехії біля джерел філософії національної ідеї стояли Я.Колар, Ф.Палацький, Т.Масарик, Словакії – Л.Штур, Болгарії – П.Хілендарський. В Польщі розробка польської ідеї була почата ″Книгами польського народу і польського пілігримства″ А.Міцкевича. Він дав стимул розвиткові традиції так званої національної філософії, репрезентованої А.Цешковським, Б.Трентовським та ін.

Першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах німецький філософ Й.Гердер. Він вважав, що за своєю сутністю та історією люди – це насамперед члени певної національної спільності. Й.Гердер вважав, що національна мова і фольклор мають велике значення і зосередив увагу на самобутній культурі селянства. Думки Й.Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи.

Слово ″інтелігенція″ у широкому розумінні означало людей, які мали вищу освіту. Але в більш вузькому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе справі покращення культурного, соціального і політичного становища мас. Інтелігенція сприймала життя з точки зору ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи у інших соціальних груп. Представники інтлігенції критикували існуючий стан речей і вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх.

Розробка філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження була складовою частиною загальнослов’янського руху. Я.Грицак відзначає, що європейські романтики поставили слов’янський фольклор у центр тогочасного інтелектуального життя, бо слов’янські народи більше за інших зберегли консервативні, патріархальні риси і були найближчими до незіпсованих цивілізацією народного побуту і культури. Й. Гердер говорив про початок доби слов’ян у Європі. Таку ж думку висловлює і О.Забужко: ″Культуризація історії″ відбулася в філософській думці ″неісторичних″ народів і швидше, і раніше, ніж у державних, оскільки національний рух виступав її потужним каталізатором″.

Національна ідея виникає тоді, коли народ помічає свою єдність, свої традиції, власну історію, розглядаючи їх як грунт для самовизначення. Щодо українського народу, то глабинний грунт цієї ідеї було закладено ще в культурі Київської Русі, але теоретично усвідомлення й розробка української ідеї, як і взагалі національної ідеї в історії європейських народів, розпочинаються, по суті, у ХІХ ст. Отже, те, що філософія національної ідеї формується у ХІХ ст., зовсім не означає, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей, да і єдиної думки серед вчених відносно поняття модерної нації сьогодні немає. Проте переважна більшість західних та вітчизняних дослідників погоджується з тим, що існування нації неможливе без суб’єктивного почуття єдності, яке визначається по-різному: ″колективною солідарністю″, ″почуттям спільності″, ″національною свідомістю″, ″активною поставою її членів, їхньою волею бути суверенним політичним колективом″ та ін. І варто погодитися з думкою О.Струкевича про те, що події третьої чверті XVII ст. на українських землях важко кваліфікувати інакше як національно-визвольну революцію. І коли навіть погодитися з тим, що сучасна українська нація сформувалася у модерні часи як так звана ″мала″ нація, але відбувалося це з іменем Богдана та Визвольної війни на вустах, то вже цього достатньо, аби назвати ті події національними. Зовнішня загроза з боку Кримського ханства, експансія Польщі та Москви також виступали у ролі каталізатора державотворення та націогенези.

Українське національне відродження ХІХ ст. базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі.

Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

– період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-і рр. ХІХ ст.) – окремі вчені або ентузіасти збирають мовні, фольклорні, літературні та історичні залишки даного народу;

– українофільський або культурницький етап (40-і рр. ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.) – закладаються читальні, театри, бібліотеки, музеї, школи й видання для поширення знання про національну спадщину, яку вже зібрано або яка далі збирається;

– політичний етап (кінець ХІХ ст. – 1917 р.) – закладаються партії та інші організації, які уможливлюють участь у політичному процесі.

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.
6.2. Національно-культурне відродження на українських землях

у складі Російської імперії
Поняття ″українське національно-культурне відродження″ відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку ХХ ст. Взагалі національне відродження було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII – ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи (за винятком росіян). Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст., мета цього процесу полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. Отже, українське відродження стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії русифікаторській політиці російського царизму.

З другої половини XVIII ст. у межах Російської імперії Україна втрачає рештки політичної самостійності. Ліквідація Гетьманщини (1764 р.), зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською – Галичини і Буковини (70 – 90-ті рр.) поклали край автономії України. Українські губернії стали типовою провінцієй Російської імперії, відбувалася їх русифікація. Колишня козацька старшина отримала дворянські привілеї, землеволодіння, як і дворянство в цілому, вона вестернізувалася, сприймала європейські манери та спосіб життя. Елементи традиційної народної культури – фольклор, казки, традиції, звичаї збереглися тільки в селі. В таких умовах головна рольу справі збереження і розвитку культури переходить до інтелігенції. Значні її сили знаходились в опозиції до царської влади і піддавали її критиці. Завдяки освіченості посилюється національна самосвідомість української інтелігенції. Не дивлячись на малочисельність, вона значно вплинула на підвищення національної свідомості українського народу.

У формуванні національної ідеї певну роль зіграв романтизм, бо саме він передбачає інтерес до минулого того чи іншого народу, його національних традицій, історії, культури.

Велику роль у розбудженні національної свідомості серед українського освіченого громадянства зіграла ″Історія Русів″ – перша своєрідна політична історія України. Цей твір з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Формуванню національної ідеї сприяла також чотиритомна ″Історія Малої Росії″ Д.Бантиш-Каменського (1822 р.). Великою популярністю серед сучасників користувалася п’ятитомна ″Історія Малоросії″ М. Маркевича (1842 – 1843 рр.).

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості класика вітчизняної літератури І.Котляревського. Його ″Енеїда″ була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово.

Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаєв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. Початок української етнографії поклав Г.Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі ″Описание свадебных малороссийских обрядов″. 20 років по тому (1798 р.) тут же з’являється перша енциклопедія українознавства ″Записки о Малороссии″ Я.Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію.

У 1819 р. М.Цертелєв опублікував у Петербурзі ″Попытку собрания старых малороссийских песен″ – збірку українських історичних дум. Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою ″Малороссийские народные песни″ склав у 1827 р. М.Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Справу Максимовича продовжив І.Срезневський. У 1831 р. він видав ″Український альманах″ – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833 – 1838 рр. – шість випусків ″Запорожской старины″. У 1834 р. І.Срезневський опублікував статтю ″Взгляд на памятники украинской народной словесности″, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Український професор Московського університету О.Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя – від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Значний внесок у розвиток української літератури зробили байкарі П.Гулак-Артемовський та Є.Гребінка, прозаїк Г.Квітка-Основ’яненко, поет Т.Шевченко та інші, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

Значні імпульси від літературно-громадського руху першої половини ХІХ ст. дістала і освіта. На початку ХІХ ст. крім російських початкових шкіл продовжували існувати ″дяківські″ школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових – дворічні ″повітові школи″. В губернських школах-гімназіях спочатку навчалися чотири роки, а згодом сім. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, закон Божий, історію. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Крем’янецький (1819 р.), Ніжинський (1820 р.).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (1840 р.) і Києві (1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилась землеробська школа, яка готувала аграномів.

Характерними рисами освіти у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика русифікації, рутинні засоби навчання.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. у Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою вченого В. Каразіна. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Він відігравав велику роль у згуртуванні наукових сил, зацікавленні їх здобутками західноєвропейської науки, новими західноєвропейськими напрямами в літературі, але ці досягнення відновлювалися на українському грунті.

У 1834 р. у Києві було засновано університет св. Володимира. На думку імператора Миколи І, Київський університет мав стати центром русифікаціїі і монархізму, але він став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців.

Національно-культурне відродження сприяло зростанню національної самосвідомості. Це обумовило розширення національного руху і його учасники усвідомлювали необхідність не тільки розвитку української мови та культури, а і політичних змін в державі. З цією метою в умовах посилення процесу русифікації виникло Кирило-Мефодіївське товариство (1846 – 1847 рр.). Їм була запропонована ідеологія українсько-слов’янського відродження, здійснена спроба осмислити та визначити місце і роль українського народу в світовому історичному контексті.

Період після скасування кріпацтва позначений помітним пожвавленням у політичному, суспільному й культурному житті. Представники науково-педагогічної й творчої інтелігенції в культурно-національному русі починають виступати не поодинці, а разом. Відсутність демократичних свобод в Росії змушували українську інтелігенцію об’єднуватися в громади.

Перша громада виникла в Києві у 1859 р. Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком ведення культурно-просвітницької роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони організовували просвітницькі гуртки й недільні школи, готували й видавали посібники й популярні книжки. Громадівці вивчали історію та етнографію України. Їх об’єднувала ідея народності, служіння пригнобленим і приниженим народним масам.

Значну роль в діяльності громад відігравав перший український суспільно-політичний і літературно-мистецтвознавчий журнал ″Основа″, що виходив у Петербурзі в 1861 – 1862 рр. Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках ″Основи″, було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою ″Основа″ обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення у Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

Але навіть така досить поміркована діяльність викликала негативну реакцію царського уряду, що вбачав у ній вияв ″українського сепаратизму″. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видає таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і педагогічних публікацій. Української мови, згідно із заявою міністра, ніколи не було, нема й не може бути. Що ж до ″малоросійського наречия″, то ним дозволялось друкувати лише твори художньої літератури. Слідом за цим громади було розпущено, ″Основу″ закрито, а багато українських діячів заслано у віддалені райони імперії. Хвиля реакції майже на десятиріччя перервала громадівський рух. Лише на початку 70-х рр. громади поступово почали відновлюватися. У Києві В.Антонович, М.Драгоманов, В.Русов, М.Подолинський та М.Зібер таємно утворюють ″Стару громаду″, що об’єднала біля семидесяти досвідчених учасників громадівського руху. Легальним осередком діяльності київської ″Старої громади″ стає засноване у Києві 1873 р. Російське географічне товариство. Під егідою товариства починається видання архівних матеріалів з української історії, засновується музей, бібліотека. 1875 р. ″Стара громада″ придбала газету ″Киевский телеграф″, перетворивши її на свій орган.

Роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70 – 90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському (заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею) університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін.

Але й цей спалах активності тривав недовго. Царський уряд вдається до ще більш жорстоких заходів, щоб придушити українофільський рух. 1876 р. імператор Олександр ІІ під час відпочинку в німецькому містечку Емс видає наказ, згідно з яким цілком заборонялось публікувати і ввозити книги, писані українською мовою. Українською мовою категорично заборонялось користуватись не лише в школах, а й навіть на театральній сцені. ″Київський телеграф″ було закрито, київську громаду заборонено, а найбільш активних діячів її заслано.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О.Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М.Бекетов став одним із засновників нової науки – фізичної хімії. Зоолог І.Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М.Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І.Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М.Авенаріус – школи молекулярної фізики. У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40 – 90-х рр. процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу – було створено Київський центральний архів (1852  р.), опубліковано 35 томів ″Архива Юго-Западной России″ (1859 – 1914 рр.), протягом 1863 – 1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів ″Актов, относящихся к истории Южной и Западной России″. Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Одним з видатних істориків того періоду був М.Костомаров. Своїми дослідженнями ″Богдан Хмельницький″, ″Руїна″, ″Павло Полуботок″ він фактично заклав основи наукової розробки історії України другої половини XVII – початку XVIII ст. Розгортають свою наукову діяльність В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський.

Особлива увага приділялася дослідженням в галузі мовознавства. Численні праці з історії української мови, літератури і фольклору написав П.Житецький. Важливий внесок у дослідження локальних (етнонаціональних) і універсальних (культурно-антропологічних) аспектів мови зробив професор Харківського університету О.Потебня. Він рішуче засуджував горезвісний Емський указ, різко критикував представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби ″залучає″ перші до культури та цивілізації.

Друга половина ХІХ ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І.Франка, П.Куліша, Л.Глібова, Л.Українки, П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Нечуя-Левицького, П.Грабовського та ін. Характерними рисами розвитку української літератури в другій половині ХІХ ст. були: 1) різноманітність художніх напрямів (романтизм, натуралізм, реалізм); 2) наявність індивідуальних стилів письменства (етнографічно-побутовий, аналітично-психологічний, соціально-філософський); 3) поява нових тем та проблематики; 4) демократизація та гуманізація літератури; 5) політизація літературної творчості.

За умов жорстокої цензури, що панувала в Російській імперії, література за своїм завданням була більше як література. Вона набрала ознак чи не єдиної сфери, де здійснюється спроба спасіння світу за допомогою духу і слова.

У другій половині ХІХ ст. значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. І це попри те, що український драматичний театр по суті був під забороною. 1881 р. царат дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати ″спціально малоросійський театр″. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні ″вольності″ українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України ″дозволялося″ діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її репертуару увійшли ″Наталка Полтавка″ І.Котляревського, ″Назар Стодоля″ Т.Шевченка, ″Чорноморці″ М.Старицького, ″Сватання на Гончарівці″ й ″Шельменко-денщик″ Г.Квітки-Основ’яненка та ін. У 1883 р. директором трупи став М.Старицький. Склад трупи, до якої входили М.Садовський, Н.Жаркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Віріна та інші, поповнився такими талановитими акторами, як Г.Затиркевич-Карпинська, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Маньківський, а репертуар – новими постановами (″За двома зайцями″ М.Старицького, ″Запорожець за Дунаєм″ С.Гулака-Артемовського та ін.). Український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності.

Розвиток літератури та театру у другій половині ХІХ ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної музики. Основоположником української класичної музики став М.Лисенко – композитор, педагог, диригент, громадський діяч. 1904 р. він заснував музично-драматичну школу, яку в 1913 р. було реорганізовано в консерваторію. Як композитор, він створив близько тисячі різноманітних творів в усіх музичних жанрах.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (″передвижники″), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкривалися малювальні школи (згодом училища). До передвижників належав М. Ге. Симпатії публіки завоювали його картини ″Тайна вечеря″, ″Петро І і царевич Олексій″, ″Христос перед Пілатом″, ″Розп’яття″. О.Литовченко, уродженець Кременчука, відомий циклом своїх історичних картин: ″Стрілецький бунт″, ″Іван Грозний показує свої скарби англійському послові″ та інші. Типовим представником ″ідейного реалізму″ 70-х рр. був М.Ярошенко. Серед його картин: ″В’язень″, ″Невський проспект″, ″Курсистка″. Представниками побутового жанру були Л.Жемчужніков, І.Соколов, К.Трутовський, К.Костанді, М.Пимоненко, історичного жанру – С.Васильківський, О.Сластіон, О.Мурашко.

Характерними рисами розвитку архітектури в другій половині ХІХ ст. були великі масштаби забудови; застосування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон тощо); панування еклектики. В цей період архітектори створили низку видатних будівель, які не просто прикрашали українські міста, а й стали справжніми пам’ятниками архітектури. Це оперний театр і Володимирський собор у Києві, оперний театр і приміщення нової біржі в Одесі.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка