Навчальний посібник Дніпропетровськ Міністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України



Сторінка4/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.5. Давньоруська культурна спадщина: концепції континуїтету
На рівні публіцистичного, популярного сприйняття проблема давньоруської спадщини порушується у вигляді питання: хто має більше історичних прав на ″київську спадщину″: українці чи росіяни?

В історіографії існує щонайменше три теорії, які роз’яснюють це питання:

Теорія виключного права росіян та Російської держави на ″київську спадщину″. Її обгрунтовували історики А.Манкієв, В.Татіщев, М.Карамзін, С.Соловйов у ХVІІІ-ХІХ ст., котрі намагалися простежити тяглість історії Російської монархії від Рюрика до сучасних їм Романових. Російські історики ототожнювали історичне життя з наявністю власної ″боговстановленої″ династії та церковної структури. Їхня схема політичного розвитку східних слов’ян виглядає як ″переміщення″ в часі і просторі державних центрів Русі: Київ − Володимир-на-Клязьмі − Москва − Петербург. Оскільки усі східні слов’яни це ″один народ″, то ніякої окремої історії України не може бути. Історія відбувається там, де існує єдиний для східних слов’ян політичний центр. Тому ″малоросіяни″, як гілка ″триєдиного″ ″русского народа″, з ХІІІ по середину ХVІІ ст. в історії ″не простежуються″, хоча їхня причетність до ″київської спадщини″ до середини ХІХ ст. (відомих ″філологічних листів″ М.Погодіна) не заперечується. ″Малоросіяни″, перебуваючи під владою Литви і Польщі, мріють про приєднання до ″загальноросійського″ політичного тіла, в якому і реалізується сенс їхнього історичного існування.

У сер. ХІХ ст. в цю схему вносяться певні корективи: М.Погодін висунув теорію ″запустіння″ Києва після монгольської навали. Нібито Київ був спочатку заселений великоросами, які після розгрому мігрували на північ – на територію Володимирського та Суздальського князівства. Звідки ж взялися малороси (українці)? На думку М.Погодіна, вони, скориставшись міграцією ″корінного населення″ на північ (у Росію), спутилися з Карпат і заселили у ХV – ХVІ ст. колишню Київську Русь. Якщо попередні історики вказували лише на церковно-політичну та династичну спадкоємність Росії щодо давнього Києва, М.Погодін запровадив ідею етнічної спадкоємності. В цій модернізованій схемі українці опинилися у ще гіршому становищі: їхнє існування було лише ″історичним непорозумінням″. Ніякого стосунку до Київської Русі вони не мають.

Українська історична позиція була сформульована у вигляді реакції на упосліджене становище українців у російських історичних схемах. Її розробляли М.Маркевич, М.Максимович, В.Антонович, О.Єфименко, концептуальне завершення вона знайшла у працях М.Грушевського, який на початку ХХ ст. виступив із спростуванням російських схем. Українські учені запропонували альтернативну схему політичного розвитку Русі: Київ – Галич –Вільно – Київ. Ця схема, за словами Я.Пеленського, опирається, головним чином, на ″територіальні, етнодемографічні, соціальні та інституційні аргументи″. На перший план українські історики висунули не історію династії, а історію народу, який жив на території Київської Русі з часу розселення слов’ян. Вони спростували погодінську теорію міграції великоросів (заради справедливості додамо, що ця теорія не була сприйнята більшістю учених і в самій Росії), яка не підтверджувалася ні археологічними, ні демографічними, ні лінгвістичними матеріалами. Спростовано було і припущення про ″запустіння″ Києва після Батия. Дослідження показали, що Батиєва навала не супровожувалася ані тотальним винищенням населення, ані його міграцією. Населення продовжувало своє колишнє життя, сплачуючи данину. Відтак М.Грушевський вважав саме українців – прямими і найбільш легітимними нащадками Київської Русі, а білорусів та росіян – нащадками ″другої черги″. Схему Грушевського підтримали деякі відомі російські учені: О.Пресняков, М.Любавський, М.Покровський, П.Мілюков та ін. Не дивно, що в радянські часи зі схемою Грушевського, яка обстоювала теорію раннього етногенезу українців (з 4-5 ст. від союзу антських племен), боролися як з ″буржуазно-націоналістичною фальфифікацією″, оскільки вона підривала офіційну теорію ″старшого″ та ″молодшого брата″. Боротьба з ідеями Грушевського тривала з середини 20-х років до кінця 80-х.

В радянські часи було сформульовано ″компромісну″ теорію про ″Київську Русь″ як ″спільну колиску трьох братніх народів″ та теорію ″давньоруської народності″. Авторами цієї теорії були радянські історики М.Рубінштейн, К.Гуслистий, Б.Греков, М.Петровський, А.Удальцов, В.Мавродін. До 1954 року ця схема перебувала в статусі історичної гіпотези. У 1954 р. вийши партійні Тези з приводу трьохсотліття ″возз’єднання України з Росією″, після чого теорії ″колиски″ та ″давньоруської народності″ зробили канонічними та обов’язковими для всіх радянських істориків. Незважаючи на те, що формально схема ставила українців, росіян та білорусів у рівне становище як однаково законних нащадків Київської Русі, на практиці ця рівність постійно ігнорувалася. Якщо українським історикам не можна було писати про існування українців раніше за ХV ст., то російські історики дозволяли собі користуватися термінами ″древнерусский народ″ та ″русский народ″ як синонімами. У перекладах давньоруських пам’яток партійна цензура пильнувала за тим, щоб слово ″русин″ перекладалося як ″русский″. Відомий медієвіст Ярослав Ісаєвич згадував курйозний випадок, коли «″рецензенти і редакція наукового збірника недодивились, що автор однієї зі статей вжив слово ″русини″ стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ всіх примірників була вкладена карточка − Errata: ″Надруковано ″русини″. Має бути ″русские″». За словами дослідника, проблема полягала ще й у тому, що ″у російські мові від слів ″Русь″ і ″Росія″ утворюється один прикметник − ″русский″, а слово ″Русь″ вживається не тільки в його історичному значенні, але й як синонім сучасної Росії. Природно також, що слова ″древнерусский″ і ″русский″ сприймаються як визначення одного народу на різних етапах розвитку, натомість відмінність слів ″давньоруський″ і ″український″ створює враження, начебто йдеться про різні народи″.

Російськоцентричні схеми користуються більшою популярністю в західній англомовній літературі, ніж україноцентричні, також не без допомоги підступної гри термінів. Справа в тому, що Київська Русь і Росія передаються одним англійським словом Russia, що не сприяє популяризації образу України як найлегітимнішого спадкоємця ″давньоруської спадщини″.
ІІІ. Культура України – Русі

середини XIV − середини XVII століть
3.1. Історичні умови і особливості формування

української культури XIV-XVII століть
Тривале згасання Київської Русі – політичного і етнокультурного об’єднання східних слов’ян, на чолі якого стояв стольний Київ, а на місцях правили різні гілки династії Рюриковичів, розтягнулося більш ніж на століття з 1240-х по 1340-і роки. Економічна і політична дезінтеграція стародавньої Русі стала очевидною в роки володарювання Золотої Орди – західної околиці величезної Монгольської імперії, яка протягнулася від Китаю до Європи. Розпад єдиного руського духовного і церковного простору ознаменувався перенесенням в 1300–1309 рр. кафедри митрополита Київського і всія Русі до Владимира і далі – до Москви, а також створенням у 1303 р. окремої Галицької митрополії. У 1340 р. при загадкових обставинах помирає останній галицько-волинський князь, і претензії на його володіння висувають литовські князі, польський і угорський королі. Війни за ″галицький спадок″, що тривали до 1380-х рр., знаменують собою остаточний розвал політичної спільності Русі: ніхто з представників династії Рюриковичів – колись міцно спаяної ″княжої братії″ стародавньої Русі, не взяв участі в розподілі галицько-волинських земель.

З другої половини XIV до середини XVII ст. практично всі землі України опинилися під владою Корони Польської і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р. в Річ Посполиту. Усвідомлення самобутності і окремішності західно-руських земель (майбутньої України і Білорусії) і земель східно-руських (майбутньої Росії) загострилося завдяки політичній відособленості цих територій. Православне населення Польського королівства і Литовського князівства починає відчувати себе окремим етнокультурним цілим – ″русинами″, різко відмінними і від ″литви″ з ″ляхами″, що сповідували або язичество, або католицтво, і від православних ″московитів″, підданих великого князя Московського. Відокремлювання української і білоруської народностей відбувається дещо пізніше, чому сприяло виникнення в Нижньому Подніпров’ї козацтва, що надовго стало символом України.

Характерною ознакою національного розвитку пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу була приналежність етнічної самосвідомості виключно представникам вищих, привілейованих станів: князям і магнатам, шляхті, верхівці міщанства, духівництву.

У культурному розвитку українських земель у цей т. зв. литовсько-польський, період, мала місце низка особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція переважає в культурі, особливо духовній, художній. По-друге, культура русинів на довго виявляється не спроможною генерувати щось нове, виконуючи тільки консервативну, охоронну функцію. Руйнування соціокультурних структур Київської Русі, втрата темпів розвитку різних форм культурної творчості змушує перейти до масового засвоєння досягнень західноєвропейських народів. Монгольська навала, золотоординський режим, постійні прикордонні конфлікти з татарами знищують цілі пласти культури, особливо елітарної, затримуючи культурне творення. І тільки згодом культура українців, перебуваючи на межі православного і католицького світів, християнської і мусульманської цивілізацій, активно включається в діалог культур, завдяки чому значно збагачується, самобутньо відповідаючи на культурні виклики, кинуті сусідами. По-третє, головна зміна в умовах розвитку культури – руйнування князівської держави. М.Грушевський стверджував, що падіння державності не дозволяє нормально розвиватися українській культурі, підрізає її на самому корені.1 Культура ″державних″, пануючих націй мала переваги перед недержавною культурою українців: остання відчувала зневагу і навіть утиски.

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичували культуру Київської Русі: православ’я, суспільний устрій, правові норми, писемність. Становище різко змінилося після Люблінської унії і переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569 р), що проводила доволі жорстку лінію щодо ″східних схизматиків″. З кінця XV ст. культура польського суспільства, що якраз перебувало у фазі розквіту аристократичної державності і знаменитих ″золотих шляхетських вольностей″, виконувала культуртрегерську, донорську функцію по відношенню до культур Східної Європи. Україна, таким чином, усупереч усім тяготам напівколоніального становища через польську державність зітнулася з культурним життям Європи, пізнала її досягнення і вплела їх у канву власних самобутніх традицій. У суперництві з українською культурою польська вигравала як тому, що була державною культурою, так і тому, що друга офіційна мова Польщі – латина – зближала її з динамічними католицькими і протестантськими культурами Заходу, а також відкривала багатющу спадщину античної традиції Риму. Українська ж культура опинилася в латинському морі, що накочується, оберненою у візантійську ретроспективу, в минуле. Стародавні візантійські джерела вичерпувалися (у 1453 р. внаслідок захоплення турками Константинополя була ліквідована Візантійська імперія, мала місце еміграція грецьких учених, письменників і художників до Італії або Московії), а нові не наповнювали українську культуру. Мало того, навіть грецька мова Візантії, яка могла дозволити повною мірою залучитися до античного коріння Еллади, на відміну від латини в Західній Європі, зовсім не була широко поширеною на православних землях Східної Європи. Знання грецької мови – прерогатива вузького прошарку церковних інтелектуалів.

У межах чужої держави, за умов полонізації і окатоличення аристократії православне духівництво перетворюється на одного з головних носіїв національної спадкоємності і ідентичності. На відміну від католицизму, православ’я не знало целібату – безшлюбності нижчого і середнього приходського духівництва. Завдяки цьому священицькі династії виявлялися здібними до вирішення завдань національної аристократії, що денаціоналізувалася. Церква і її служителі беруть на себе не тільки душпастирські функції, а також функції культурні і політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається місцем етноконфесійній. Відтепер православний – це русин, католик – поляк, а перехід в інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна, вкрай небезпечна для держави, поляризація тільки і могла забезпечити збереження культурних традицій України-Русі, захищених тепер не потужністю держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за рамки конфесійної боротьби. Православ’я стає стрижнем національно-культурного руху, об’єднуючи священиків, шляхту, міщан, козаків, навіть селян. Тому сплеск релігійно-культурного життя в Україні другої половини XVI − першої половини XVII ст. називають ″національно-культурним відродженням″.

Навіть українська (руська) аристократія (князі, магнати), що асимілюється в польському етнокультурної середовищі, часто в своїх діях апелює до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще яскравіше релігійне забарвлення отримує культурна діяльність міського населення – міщан. Зацікавлене в ліквідації правової нерівності серед городян за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання – братства. Ці православні общини увібрали в себе кращі традиції староруських братчин і організаційні елементи західноєвропейських цехів і гільдій. Початкові цілі братств – організація взаємодопомоги (спільні бенкети, весілля, похорони, відправлення релігійних обрядів, допомога вдовам і сиротам) – дуже скоро переросли в завдання загальнонаціонального масштабу. Найстарішим і авторитетнішим було Львівське Успенське братство, що отримало в 1585 р. від константинопольського патріарха релігійне самоврядування (ставропігію). На утриманні братства, в яке входило всього лише близько 30 сімейств, знаходилися школа, лікарня, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. за зразком львівського створюються братства в містах Рогатині, Острозі, Галичі, Кам’янці-Подільському, Красноставі, Самборі, Києві, Луцьку, Немирові, Вінниці тощо. Навколо братств об’єднувалися учені, письменники, видавці, педагоги, політики. Братства підтримували зв’язки з багатьма культурними центрами України, Росії, Білорусії, Молдавії, Греції, Сирії. Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і контролювати діяльність єпископів. Братства прагнули очистити релігійне життя від пишної обрядовості, бажали зробити її ″дешевою″ і загальнодоступною. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів. Багато братств добивалися у Константинопольського патріарха ставропігії – звільнення від підлеглості в церковних питаннях місцевим єпископам. У другій половині XVII ст. діяльність братств згасає. Тільки у Львові і подекуди на західних землях братства збереглися до середини XVIII століття.

На початку XVII ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви, чим іноді шокує самих священиків. Козаки, що билися найманцями практично в усіх європейських конфліктах, знайомлять українське суспільство із зарубіжними технічними, виробничими і культурними досягненнями. Верхівка козацтва виступає з претензією на консолідацію кращих національних сил, щедро одаряє храми, протегуючи мистецтву і активно беручи участь в організації освіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як всеукраїнський центр. Тут у 1621 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, авторитетний військовий і політик, що прагнув до мирного вирішення конфлікту між козаками і шляхтою, всупереч схваленим королем рішенням Брестського церковного собору 1596 р. сприяє відновленню ліквідованої православної митрополії. Все Військо Запорізьке вступає в Богоявленське братство Києва. При храмах організуються школи, шпиталі і притулки для старезних козаків, кобзарів тощо. Затверджується і загальне правило: частина військової здобичі − одна третина "від всякого весла і меча" – віддавалася церкві. Пророчо передрікаючи роль козацтва, як авторитетного вождя нації, новий митрополит Іов Борецький у маніфесті до польського уряду ("Протестація", 1621 р.) зв’язує козацтво з минулим Русі, демонструючи спадкоємність української історії від княжих до козацьких часів.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі національної аристократії, при критичному становищі традиційної православної церкви, але при активній участі "громадянського суспільства" – козаків, міщан, священиків, дрібної шляхти формувалася українська культура.
3.2. Українська культура і європейське Відродження
Перебуваючи у складі Литовсько-польської держави, Україна сприйняла вплив європейських ренесансних тенденцій. Понад усе ідеї Ренесансу (Відродження) позначилися в освіті, літературі, філософії, художньому сприйнятті. Ренесансний гуманізм, відмічений особливим інтересом до земних, людських цінностей, виразно проявив себе в українсько-польській поезії і літературі другої половини ХV–XVI ст., що створювалася на латинській мові. Видатними ново-латинськими поетами і письменниками України були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський-Роксолан. Помітну роль у становленні ренесансної течії зіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастьян Кленович, Симон Пекалід та інші.

Культура Ренесансу елітарна і орієнтована на античні греко-римські зразки, що припускає погляд на державу не як на власність володаря, а як на співтовариство громадян, "республіку" (геspublica – "загальна справа"), звідси – увага до своєї Вітчизни, діянь предків, вимога гідного продовження їх слави. І тут була вельми до речі історія старої княжо-дружинної Русі – наскрізь елітарної.

В українській літературі XVII ст. цілком в ренесансному дусі окреслюється коло "культурних героїв нації" – зразків "ідеальних громадян", гідного наслідування і преклоніння. Для їх опису використовувалася система штампів, яка успадкувала візантійські першоджерела – риторичні канони прославляння імператорів, що говорить про переплетіння старих і нових тенденцій в культурі України. Володимир Великий – це Першохреститель, Костянтин Острозький – Відновник і Захисник благочестя, Петро Могила – Оборонець Русі.1 В історичній літературі постійно підкреслюється культурно-політичний зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-монархічним співтовариством. Пояснення історичних подій в новому літописанні спирається вже не тільки на провіденціалізм, коли будь-яке явище розуміється як прояв Божої волі, провидіння, а також на прагматизм, відповідно до якого причинно-наслідкові зв’язки подій криються в людських інтересах, бажаннях і пристрастях, пороках і чеснотах, розумі і безумстві, тобто в земних причинах. Так, у Густинському літописі (імовірний автор Захарія Копистенський, 1620-ті рр.) викладена історія України-Русі з княжих часів до 1597 р. Текст містить посилання на давньоруські, староукраїнські, візантійські, литовсько-руські хроніки, що додає літопису науковий характер. Цікавою інформацією насичений Львівський літопис (1498–1649 рр.), а також Острозький літописець (1500–1636 рр.).

У літературі разом із церковнослов’янською мовою все частіше використовувалася мова, насичена українськими розмовними словами і зворотами, що робило книги доступнішими. Її називали "проста руська мова", яка прийшла в літературу з актової документації ХІV-ХV ст. Вона не була розмовною, вона відносилася до так званого "середнього стилю" (між "високою" церковнослов’янською та "низькою" просторозмовною). За словами Я.Ісаєвича, "ті, що писали "простою мовою", наближували її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і, в той же час, прагнули збрегти різницю, яка засвідчила, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її нерозмовними словами і формами. Інколи полонізмів настільки багато, що це майже польська мова, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою".

Отже, у лексичному плані це була мова, що поєднувала українські, церковнослов’янські, польські, латинські слова. У 1556–1561 рр. в перекладі цією "простою мовою" з’являється Пересопницьке Євангеліє. Деякі дослідники пов’язують Пересопницьке Євангеліє з впливом протестантизму, оскільки протестанти особливий акцент робили на перекладі латиномовного писання мовами європейських народів. Однак навряд чи можна проводити такий прямолінійний зв’язок. На думку видатного мовознавця А.Кримського, це не більше ніж історіографічний стереотип: "потрібно поставити знак запитання над тезою, ніби народна мова в священних книгах є лише плід тільки протестантської пропаганди: вона систематично проникає в писемність з самого її початку, сама по собі, завдяки природному чиннику – національності переписувачів". До того ж, православна церква, на відміну від римо-католицької, ніколи не мала жодних догматичних чи канонічних заперечень щодо перекладу Св. Писання мовами тих народів, які приймали християнство візантійського зразка. Позиція римської церкви, яка сакралізувала латину, давньогрецьку та давньоєврейську, критикувалася православними богословами як "триязична єресь".

Одночасно виявляється протилежна тенденція: вдосконалення літературної та офіційної мови на церковнослов’янській основі, освяченій авторитетом християнських святих. І якщо Пересопницке Євангеліє виходить "простою мовою" (її ще називають "староукраїнською"), то перша вітчизняна друкована Біблія − Острозька − вже церковнослов’янською.

Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевому східнослов’янському корінні, хоча і відчув дію епічних традицій степових народів. Головним персонажем народної героїчної поезії, на відміну від княжо-дружинних часів, стає козак – воїн, патріот, гуляка, майже чаклун (укр. "характерник"), непереможний ні в бою, ні в полоні, як, наприклад, – козак Байда (князь Дмитро Вишневецький), Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний. Проте у друці поширення дістала так звана "монастирська поезія". Це поетичні твори ченців різних українських монастирів, де провідними темами, що надихали поетів на творчіть були прихід антихриста, боротьба з єресями, боротьба з язичництвом, осуд різних гріхів, осуд римо-католиків та папи і т.п. ("Доколі ж, о папо, висишся на Христа, будет бо от него на грешники помста, достоїн ти святий крест честію почитати, пред которим біси звикли трепетати…")

Активно розповсюджується книгодрук. Першу друкарню відкрив у Львові Іван Федоров (1573 р.). Пізніше друкарні з’являються в Острозі, Стрятині, Києві і інших містах. У 1574–1648 рр. налічувалося понад 20 приватних, монастирських, братських; стаціонарних і пересувних друкарень.

У другій половині XVI ст. в Острозькій і Львівській школах уперше на українських землях з’являється театр. Пізніше такі театри починають працювати і в інших навчальних закладах, досягаючи вершин у Києво-Могилянському колегіумі. І якщо шкільний театр елітарний, то інший театр – вертеп – цілком демократичний. Він виник у вигляді лялькових спектаклів у вертепній скриньці у другій половині XVI ст. На Різдво спектаклі вертепів у виконанні міщан і селян продовжувалися в незмінному вигляді до 30-х років XX ст.

З другої половини XVI ст. починається новий етап в розвитку української музики. Розповсюджується музична освіта, з’являються цехи з виготовлення музичних інструментів, складається багатоголосий (партесний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного запису – "київські прапори". Українські наспіви і танці стають модними по всій Європі. При дворах, на весіллях королів і вельмож звучать гопаки і козачки, як екзотичний символ простонародної ідилії, пасторалі.

Наведені приклади зародження нової української культури свідчать, що вона живо сприймала окремі елементи європейського ренесансу, знаходячись, проте, на його периферії і навряд чи вносячи щось своє – нове.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка