Навчальний посібник Дніпропетровськ Міністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України



Сторінка3/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.4. Література, літописання, іконопис, архітектура
До ХVІ ст. (до Біблії архієпископа Геннадія Новгородського) на Русі не існувало цілісного біблійного тексту, а потреба в біблійних темах вдовольнялася уривками, що містилися у богослужбових книгах (Октоїх, Псалтир, Часослов та ін.) ″Ані глибоке візантійське богослов’я з його філософським спірітуалізмом, ні абстракції політико-релігійних доктрин Царгорода не заторкнули Русі″, – пише Н.Яковенко. Таку ситуацію дослідниця пояснює тим, що ″з одного боку, це було логічним наслідком засвоєння неофітами візантійської учительної книжності як сакрального авторитету, що не підлягає інтерпретації. З другого боку, руські книжники просто не могли досягти філігранної освіченості греків″.

Практично до кінця ХVІ ст. Русь не богословствувала, а перекладала. Перекладалися уривки з грецьких Отців Церкви (Василія Великого, Йоанна Златоустого, Григорія Великого, Кирила Олександрійського, Іпполіта Римського та ін.); грецьких хроністів, у яких запозичувалася загальна схема світової історії ″від Адама″ до Страшного Суду (Йоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.); твори так званої ″отреченної″ літератури, себто, апокрифи (″Хождение Богородицы по мукам″, ″Хождение Агапия в рай″, ″Откровение Мефодия Патарского″, ″Евангелие от Варнавы″ та ін.) Апокрифи – твори про події білійної та церковної історії, не визнані церквою, але вони (хоча і не всі) допускалися для задоволення потреб мирян у ″казковому″ та ″чудесному″. Деякі апокрифи вважалися навіть корисними для благочестя, наприклад, ″Митарства блаженної Феодори″ стали джерелом формування церковного учення про митарства – випробування людської душі, що розпочиналися одразу після розлучення її з тілом.

Великим попитом серед руських книжників користувалися твори Йосифа Флавія ″Історія Юдейської війни″ та ″Юдейські древності″. ″Праці Йосифа Флавія, – зауважує І.Данилевський, – володіли на Русі високим авторитетом і за своїм значенням ледве не прирівнювалися до книг ″Священного писання″. Свого читача знаходили такі ″напівсвітські″ твори як ″Девгениево деяние″ (яке давало зразки рицарського феодального етикету), ″Повесть о Варлааме и Иосаафе″ (йшлося про християнську інтерпретацію життя бодхісаттви Будди), ″природничі″ енциклопедії на зразок ″Космографії″, ″Шестоднева″, ″Фізіології″. В цьому переліку можна було б назвати і ″Слово о полку Ігоревім″, однак читач Київської Русі не знав такого твору. Чимало дослідників (А.Мазон, Г.Грабович, Е.Кінан, О.Зимін та ін.) висловлюють досить обгрунтовані сумніви в автентичності цієї пам’ятки ХІІ ст., відносячи її появу до кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. Низка інших, не менш поважних дослідників (Д.Ліхачов, Ю.Лотман, О.Творогов) упевнені, що це не фальсифікат, наводячи лінгвістичні, історичні та літературознавчі докази неможливості підробки цього твору у ХVІІІ чи ХІХ ст. Питання автентичності ″Слова″ належить до ″загадок″ історії.

В історичні науці окремою проблемою є вивчення не тілька наративних (оповідних), але й актових документів Давньої Русі, які фіксували юридичні відносини різних суб’єктів (жалувані грамоти, міжкнязівські та міждержавні договори, чолобитні, укази, заповіти тощо). Цих документів до нашого часу дійшло дуже мало. За підрахунками дослідників, їхня кількість вимірюється десятками, в той час як у більшості країн Західної Європи за аналогічний період – десятками і сотнями тисяч. Українські історики-джерелознавці намагаються знайти втрачені пам’ятки в архівосховищах інших держав, а також відтворити тексти окремих документів через аналіз згадок про них у наративних джерелах (переважно літописах), богослужбовій літературі (О.Купчинський).

Літературна ″непродуктивність″ давньоруської культури мала не лише негативні, але і ″приємні″ для церкви наслідки: на відміну від Візантії, Русь фактично не знала такого явища як єретичні рухи, богословські єресі. За висновком о.Герхарда Подскальскі, ″нам невідомий жоден богомил домонгольського часу, не кажучи вже про яку-небудь секту чи систематичне єретичне учення″. Русь не знала і богословських дебатів. ″Єдиний реальний випадок був пов’язаний із спором про пости в середу та п’ятницю, тобто стосувався радше питань церковної дисципліни та аскетики, ніж догматики″.

До речі, Русь по суті стояла осторонь полеміки між греками та латинянами з приводу Філіокве1 та примату папи2, мляво відреагувавши на ″великий церковний розкол″ 1054 року. Її антилатинська література (″Слово об опрісноках″ митр. Леонтія, ″Поучение к братии″ Луки Жидяти та ін.) була компілятивною і не могла додати нічого істотного до аргументів ″стовпа православ’я″ візантійського патріарха св. Фотія Великого. Ймовірно через це латинофобія в давньоруській культурі не набула таких радикальних форм, як у Греції, яка не могла забути анафему кардинала Гумберта (1054 р.), постійне втручання папи у внутрішні справи Візантії, витіснення кирило-мефодіївської місії з Чехії та Моравії німецькими католицькими єпископами, конфлікти за Болгарію, узурпаторство імператорського сану варваром Карлом Великим і, нарешті, трагедії 1204 року, коли західні хрестоносці, ″визволителі Гробу Господнього″, сплюндрували Константинополь.

Латинофобські інтенції давньоруської літератури, наприклад, відоме ″Слово о вере крестьянской и латынской″ (1074 р.) Феодосія Печерського, виказують не скільки богословськи вмотивоване несприйняття Руссю католицизму, скільки маніфестують ксенофобський характер європейської середньовічної культури: ″вѣрѣ же Латыньстѣй не прелучаітеся, ни объчая іхъ держати, і компанья ихъ бѣгати, і всякаго ученья ихъ бъгати, і норова іхъ гнушатися, и блюсти своихъ дочереі не давати за нихъ, ни у нихъ поімати, ни брататися, ни поклонитися, ни цѣловати его, ни с нимъ ізъ единаго судна ясти, ни пити, ни брашна ихъ приймати″. Літературні пам’ятки Київської Русі переповнені мотивами ворожості до іноетнічного елементу. Іноземець – представник лихого начала, він здатен на будь-яку підлість, навіть на убивство, а бісів на сюжетних іконах неодмінно зображують у німецькому вбранні. ″Увесь набір слів, – коментує цей нюанс Олексій Толочко, – що позначали для давньоруської людини іноземців, був пов’язаний із погано прихованими ворожістю й глузуванням… Коли у літописах з’являється персонаж найманого вбивці, можемо без вагань твердити – він іноземець″. Така модель поведінки була властива не лише давньоруській людині. Середньовічний європеєць конструює власну культурну ідентичність через відштовхування від негативного, відразливого образу свого сусіда. З такого способу моделювання культурної ідентичності випливає більшість сучасних етностереотипів у стосунках європейських народів.

Есхатологія, пафос очікування кінця, на думку дослідників (І.Данилевського, Н.Яковенко та ін.), це провідний, системоутворюючий мотив літератури Київської Русі, зокрема літописання. Сама назва літопису Нестора ″Повість временних літ″ апелює до есхатологічної проблематики. ″Временні літа″ – це ″останні часи″. Літописання зароджується у контексті християнського ″лінійного″ розуміння історії як проміжку між ″початком″ світу та його ″кінцем″. Історія – це безцінний час, який відведений Богом для спасіння людей, тому християнин має цінувати кожну неповторну мить. Цінність історії випливає з того факту, що у І ст. н.е. сам Творець став людиною і вступив в історію, освятивши плин земного часу. Тому літопис був неможливим у язичницьку добу, де домінували циклічні уявлення про час, ″постійне повернення″.

Давньоруські літописи відносять до оригінальної літератури. Історикам відомо більше двохсот літописних списків, більшість з яких опібліковано. Списки мають умовні назви, які залежать або від місця зберігання (Іпатіївський, Синодальний та ін.), або від прізвища власника (Радивилівський, Оболенський), або від імені укладача (Лаврентіївський, Никонівський), або ж за місцем, де було написано літопис (Київський, Острозький, Новгородський та ін.)

Серед дослідників давньоруського літописання варто назвати О.Шахматова, Д.Ліхачова, М.Приселкова, П.Толочка, М.Котляра, О.Купчинського та ін. Методологія дослідження літописів має назву текстологія.

Літопис – це аналог західноєвропейської хроніки або анналів, і означає ″запис за роками″. Проте він включає в себе не лише такі річні записи, а й документи, літературні твори, фольклорні фрагменти, уривки з грецьких хронік, Біблії, святих Отців тощо. Літописання велося на Русі з ХІ по ХVІІ ст., його занепад збігся із занепадом ідеології провіденціалізму та зародженням перших елементів критичної історіографії. На Русі існувало багато літописних центрів (Київ, Новгород, Москва, Суздаль, Галич та ін.), де місцевий літописець, описуючи історію свого міста від заснування, вписував цю історію у ширший історичний контекст. Робив він це за допомогою ″приписування″ свого літопису до протографа – початкового літопису, який писався у Києві. Таким чином, створювався ефект спадкоємності міських центрів Русі від Києва, враження безперервності історії, яка ″тягнулася″ від Києва до Володимира, Суздаля чи Галича. (О.Толочко)

Перед дослідником літописного ″ізводу″ стоять дуже складні завдання:

− визначення авторства (що ускладнюється тим, що більшість літописів написані кількома поколіннями ченців);

− зрозуміти мету створення літопису, авторський задум та спосіб відбору фактів для викладу;

− виокремлення протографа в різних списках літописів;

− з’ясування рівня обізнаності автора (наприклад, якими джерелами користувався Нестор, описуючи розселення слов’ян і чи можна вважати вірогідним його повідомлення, яке часто не підтверджується археологічними джерелами);

− критичне ставлення до буквальних значень повідомлень літописця, а намагатися зрозуміти текст у соціокультурному контексті епохи;

− коректне розуміння термінології літопису, його стилістики, мови, метафор, алегорій та образів;

− вивчення політичної позиції літописця, яка могла вплинути на об’єктивність викладу фактів;

− дослідження того, які події літописець вважав найістотнішими, як він пояснював причини історичних явищ;

− розмежування авторського тексту та прямих і непрямих цитат.

Річ у тім, що літописець, описуючи певну події, орієнтувався на певний шаблон, трафарет, стандарт ″ідеального опису″, який екстраполювався, наприклад, з біблійної історії на історію Русі. Відомий дослідник літописання І.Данилевський зауважив цікавий момент: ″Літописи створюють враження ″простоти″ і ″примітивності″ – наче літописець передає подію як очевидець. Але варто лише подивитися на літописні повідомлення уважніше – і ″очевидець″ зникає. Йому на зміну приходить начитаний книжник, який підбирає з маси текстів ″шматки″ і складає їх в єдине за задумом полотно літопису″. Учений приводить приклад з описом будівництва князем Володимиром Десятинної церкви у ″Повісті временних літ″. Цей опис майже дослівно повторює опис будівництва Храму Соломона у Старому Завіті (Третя книга Царств).

Образи героїв (князі, бояри, вище духовенство) у літописах складаються із сукупності чеснот та недоліків, ці образи також досить трафаретні, оцінки для характеристики людей беруться зі Св. Писання, візантійської історії, агіографічної (житійної) літератури. ″В характеристиках князів, – вважає Д.Ліхачов, – немає ніяких відтінків та переходів, які створюються протиріччями внутрішнього життя. Усі чесноти князя точно визначені, усі пороки обраховані, їх може бути більше чи менше, які якісно вони ті ж самі. Характеристика князя в літописі складається зазвичай з перерахування його достоїнств, зовнішніх прикмет та, рідше, недоліків″. Яким має бути ″ідеальний князь″, на думку літописця? ″Бяше родом христолюбивый, благолюбивыи, лицем красны, очима светлы, взором грозны, паче меры храбры, сердцем легкы, к бояром ласковы, к приеждим приветливы, к церквам прилежны, на пированье тщывы, до осподарьских потех охочи, ратному делу велми искусны, к братье своей и ко их посолником величавы…″

Натомість поганий князь – ″окаянний″, ″нечистивий″, ″злий″, ″лукавий″, народжений ″від блуду″. В залежності від того, який князь керує країною, таким є ставлення Бога до неї. ″Аще бо князи правдивии бывают в земли, то многа отдаются согрешенья земли, аще бо зли и лукави бывают, то больше зло наводит Бог на землю, понеже бо глава есть земли″. Зрозуміло, що довідатися, яким був справжній, індивідуальний образ того чи іншого князя майже неможливо: він ″тонув″ у стандартному наборі християнських чеснот.



Провіденціалізм літописів проявляється у способі тлумачення автором причинно-наслідкових зв’язків між подіями та відбором фактів для викладу. У кожній події, яка вважалася істотною, вбачалася дія Божого Промислу. Монгольська навала – це покарання руських людей за гріхи, а перемога над половцями – наслідок того, що ″Бог нам поміг і Свята Богородиця″, що молитви руських людей були почуті. Увагу літописця привертають перипетії політичних подій, народжень та шлюбів у княжих сімействах, походи та битви, а також усілякі ″небесні знамення″ та ″паранормальні″ явища, які знаменували здійснення біблійних пророцтв про наближення ″кінця світу″: ″В літо 1065 бысть знаменіє на небеси: и на западній страні звізда превелика, луча кровавы, восходящи з вечера по заході солнечнім, и пребысть за 7 дній. И сеи же проявляшеся не на добро: по всему бо быша усобища многы, нашествіє поганых на Рускую землю, сія бо звізда проявляшася кровопролитіе…″

Психологія середньовічного автора характеризується страхом перед проявами ″авторської гордині″, тому свій творчий індивідуалізм літописець, агіограф чи богослов намагаються приховати в пишномовних формулах ритуального самоприниження (″Се аз недостойный игумен, худший во всех мнисех, смиренный грехми многими), у висловленні оцінок за допомогого цитат з Біблії, святих Отців та візантійських хронік, а не прямої мови.

Русь запозичила у Візантії православний іконографічний канон, тобто спосіб написання ікон, затверджений на Сьомому Вселенського Соборі 787 р. Доволі глибоко сприйняла Русь і богословське обгрунтування іконошанування, розроблене грецькими богословами. Його суть зводиться до формули: ″Честь, яка віддається образу, стосується Першообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється іпостасі (особі) зображеного на ній″. Ікона (образ) стала можливою тому, що Бог-Слово став людиною – Ісусом Христом. Оскільки ″Бог став людиною″, то іконописець зображує людський образ Бога, його людську природу, невіддільну, тим не менш, від природи божественної. ″Я бачив людський образ Бога і спасенна душа моя″ – так передав сотеріологічне значення ікони преп. Йоанн Дамаскин, перший систематизатор православного богослов’я. Іконографія грунтується і на більш фундаментальній тезі: ″Бог створив людину як свій образ у світі″. Власне, увесь світ є таким образом, оскільки він несе в собі відбиток мудрості Творця.

Отже, православна христологія (учення про Христа як Боголюдину) робить можливою православну ікону, яка немислима в інших ″релігіях писання″ – ісламі та юдаїзмі, які наголошують на невидимості, принциповій ″незображуваності″ Бога. Навіть у католицизмі, який прийняв рішення 7-го Вселенського собору, ікона обгрунтовувалася не христологічними, а ″просвітницькими″ аргументами: не засвідчувати істину боговтілення, а бути ″євангелієм для неграмотних″ – так сприймалося призначення творів релігійного живопису на Заході.

За церковним ученням, символічними засобами можна передати найскладнішу богословську ідею чи доктрину. Фактично, це означало виправдання християнського мистецтва та взагалі – матеріального начала у Всесвіті. Ікона стала найпереконливішим засвідченням того, що не ″безсмертя душі″, а ″воскресіння плоті″ – провідний пафос християнської ″Благої вісті″.

Руський середньовічний іконопис – це справжнє досягнення релігійної культури за світськими культурологічними критеріями. Найшанованішими були ікони богородичного циклу: Вишгородська ікона Божої Матері, які після викрадення її князем Андрієм Боголюбським 1169 р., була перевезена у Володимир, столицю Володимиро-Суздальського князівства, і стала Володимирською. Ченстохівська ікона Богородиці, яка нині є святинею першої величини у католицькій Польщі. Холмська, Феодорівська, згодом Донська Богоматір, Ярославська Оранта, ″Нерушима Стіна″ в Софії Київській, ікони святителя Миколая та Христа ″Спас нерукотворний″, ″Спас Вседержитель″ – були написані з дотриманням усіх канонів візантійської іконографії.

Крім індивідуальних образів, у храмах були ікони ″празничні″, які відображали ту чи іншу історичну подію зі Старого чи Нового Завіту або історії церкви (ікона Різдва, ікона виведення праведників з пекла, ікона Вознесіння, ікона Преображення, Введення у храм Богородиці, ікона отців Вселенських соборів тощо). Цікавою особливістю ікон був їхній ″історизм″: іконописець ніколи не писав ікони на ті сюжети, свідками яких не були люди. Наприклад, серед пам’яток давньоруського іконопису ніколи не зустрічається ікона Воскресіння Христового, оскільки моменту воскресіння ніхто не бачив. А метод авторської фантазії в іконописанні вважався неприпустимим. Тому, наприклад, Православна Церква однозначно засуджує зображення Бога-Отця, які починають проникати в храми в період занепаду іконописання, у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Імена давньоруських іконописців практично не збереглися, це були монахи, які і не прагнули ″авторської слави″. Нам відомо, що в Печерській лаврі працював Аліпій-іконописець, але які саме твори йому належать – невідомо. Вершини давньоруська іконографія досягла у творчості московських іконописців-ісихастів Діонісія, Феофана Грека та Андрія Русльова, але це вже ХV ст.

Тематика іконопису була незвичайною, небуденною, майстер мав передати образ чи подію, які порушували звичні уявлення, не вписувалися, точніше ігнорували ″закони природи″. Це ставило завдання пошуку відповідних технік іконопису. Ось кілька правил символічного реалізму (так мистецтвознавці класифікують жанр середньовічного іконопису), яких мали дотримуватися іконографи:

Вже згаданий ″історизм″: ″Зображуй фарбами відповідно до Предання″. Тим не менш, ″фотографізм″ церквою не допускається. ″Якщо б, зображуючи людський вигляд втіленого Слова, – пише дослідник Л.Успенський, – ікона показувала б нам одну лише історичну реальність, як фотографія, це означало б, що церква бачить Христа очима невіруючого натовпу, який його оточував″.

Предметом ікони є не просто людина, а свята людина. Святість, як вже мовилося, – це властивість надприродна, яка ″грішним світом″ сприймається як ″антиповедінка″. Тому іконописець застосовує незвичний технічний принцип, який має назву ″зворотня перспектива″. Це свідоме порушення іконописцем усіх геометричних пропорцій, які існують у природі між предметами (наприклад, будинком і людиною), між частинами тіла, оскільки в Царстві вічності немає ні часу, ні простору. На іконі не повинно бути точки, де сходяться усі лінії, як вимагають правила ″перспективи″ звичайного малюнку. ″Зворотня перспектива перетворює наш простір в місце дії ікони″. Відсутня лінія горизонту, оскільки на іконі символічно зображується безкінечний світ, що не має горизонтів. Відсутнє сонце, місяць та гра їхнього світла (світло-тінь), оскільки єдиним джерелом світла в Царстві Божому є Сам Бог, ″Сонце Праведне″. Пишучи лик святого, іконописець ігнорує рельєфність обрисів обличчя, натомість обличчя ніби розплющується на дошці з іншого боку. На ″плоскісному″ зображенні видно ті частини тіла і голови, а також будинку, книги, які при звичайному, рельєфному зображенні не можуть бути помітні, якщо дивитися на об’єкт з однієї точки.

″Зворотність″ іконописної перспективи, як помітив Б.Успенський, впливає на те, що ″ліва″ і ″права″ сторони на іконі міняються місцями: те, що здається ″лівим″ зовнішньому спостерігачеві насправді є ″правим″ і навпаки, оскільки ″середньовічне зображення зорієнтоване на внутрішню зорову позицію, тобто на точку зору особи, яка перебуває всередині зображуваної дійсності, а не того глядача, який знаходиться зовні…″. Такі уявлення продиктовані богословським переконанням, що зображення (образ) перебуває у енергійному та семіотичному взаємозв’язку з Першообразом, іншими словами, в образі присутній Першообраз, тому для православного християнина ікона Спасителя – це не просто картина, твір релігійного живопису, як вважалося на Заході, а, певною мірою, сам Бог.

″Простір та час ікони надприродні, вони не підкоряються законам цього світу. Світ на іконі стає наче вивернутим, не ми дивимося на нього, а він оточує нас…″ (І.Язикова) Цей принцип (подолання часу та простору) проводиться послідовно. На ″празничних″ іконах, де події історично відбуваються у приміщенні (наприклад, Благовіщення), ми ніколи не зустрічаємо простору, обмеженого стінами. Подія виноситься за стіни, у безкінечність. Архітектурні об’єкти на візінтійській та давньоруській іконі підкреслено алогічні, відсутні пропорції. ″Двері, вікна не на місці і зовсім неприйнятні за розмірами″. Те, що відбувається на іконі – виходить за межі розуму. За справедливою оцінкою о. Павла Флоренського, релігійний ″живопис ставить завдання не дублювати дійсність, а дати найглибше осягнення її архітектоніки, її матеріалу та смислу″.

3) Складною є символіка візантійсько-руської ікони. Обов’язковим елементом є золотий фон, який символізує безодню сяйва Божого Царства; сам лик святого на іконі теж сяє золотим світлом, що відображає головну сотеріологічну1 категорію східного богослов’я − теозис (обоження) як антропологічний ідеал. Святі часто позбавлені індивідуальних рис зовнішності, єдиним засобом ідентифікації часто виступає лише ім’я або сюжетна ситуація, яка оточує святого. Надпис імені вказує на енергійний зв’язок між іменем, образом та першообразом.

За православним ученням, індивідуальність та особистість – не є тотожними поняттями. В Царстві Божому індивідуальності як фрагменти роздробленої, недосконалої людської природи ″стираються″, набуваючи досконалості Христа, однак особистості (іпостасі) залишаються. ″Петро лишається Петром, Іван Іваном…″. Відтак, на іконах можна зустріти святих із закритими очима або навіть без очей. Це містики, які бачать ″внутрішнім зором″, тілесні очі стають їм непотрібними. Інколи індивідуальні риси обличчя ″тонуть″ у надто яскравому золотому світлі, як на іконах Феофана Грека1. Ознакою святості є німб, який зображується навколо голови. На сюжетній іконі можуть бути присутні і несвяті люди, в такому випадку вони зображені без німба (наприклад, Понтій Пілат, римські солдати, юдеї, грішники, а також члени княжої родини, які часто розташовані навколо Христового Престолу).

Ікона має літургійне призначення: вона створюється для молитви під час молитви. Відомо, наприклад, що київський іконописець Аліпій молився і постився сорок днів перед початком роботи. Тому найважливішим елементом ікони стають очі, погляд яких звернено безпосередньо на того, хто молиться перед іконою, в якій би точці простору той не перебував. В такий спосіб створювався ефект присутності іконного образу у людському просторі, в той час як ″правильний″ малюнок, що імітує природну реальність, навпаки ″втягує″ глядача у свій світ, дозволяє йому ″блукати очима″ по композиції.

Таким чином, алогічність православної іконографії якимось чином співвідноситься з алогічністю поведінки святих, особливо юродивих; усе це разом свідчить про те, що ″нова віра″, яку прийняла Русь, ставить її перед новими ″космічними″ завданнями, ″вмонтовує″ профанну історію ″народу руського″ в сакральну історію ″обраного народу Божого″, яка, почавшись в раю через гріхопадіння праотців, завершиться Страшним Судом та есхатологічним преображенням світу.

Семантикою нової віри просякнута давньоруська архітектура, зокрема храмове будівництво. Храм будувався хрестоподібно, його внутрішній простір складався з трьох частин: притвор, центр (храм, неф, наос) та алтар. Такий поділ відображав богословські доктрини: притвор – це місце, де могли перебувати нехрещені люди (″оглашенні″), оскільки він співвідносився із старозавітнім, доєвангельским станом людства. У деяких грецьких храмах у притворах навіть зображували Платона, Арістотеля та Сократа як людей, філософія яких готувала античний світ до приходу Христа. Неф – місце, де молилися вірні, тобто охрещені люди. Алтар – символічний простір Божого Царства. Дистанцію між світом людей та Царством Небесним символізували Царські врата, через які мали право входити лише священики та єпископи, котрі в свою чергу в окремі моменти богослужіння виступали символом самого Христа.

Християни Західної (Католицької) та Східної (Православної Церков), зберігаючи спільну віру, мали дещо відмінні уявлення про Христа, спасіння, завдання церкви, мали різні ментальні настанови та культурні традиції. Це відобразилося, зокрема, в храмовій архітектурі. За словами І.Язикової, ″західна модель храму ближча до біблійних уявлень про світ як шлях до Бога, Ісход, звідси динаміка архітектурних форм, яка притягує людину потужним потоком до алтаря. Античне уявлення про світ як космос, більш статичне та умоглядне, сформувало образ храма на християнському Сході – від Візантії до Вірменії″.

Глибоким символізмом було проникнуте і географічне розташування храмів, оскільки географічні поняття, які для сучасної людини є нейтральними (захід, схід, південь, північ), для давньоруської людини були поняттями аскіологічними (ціннісно орієнтованими). ″Ті чи інші землі сприймалися як землі праведні чи грішні. Рух у географічному просторі стає переміщенням по вертикалі релігійно-моральних цінностей, верхня ступінь яких перебуває на небі, а нижня – у пеклі″ (Ю.Лотман). Як правило, середньовічна людина проектувала свої релігійні уявлення на географічний простір, і як наслідок, рай, Царство Боже розташовувалося на Сході, а пекло, відповідно, на Заході.

Захід традиційно сприймався східнослов’янською православною культурою вельми негативно як край, звідки треба чекати лиха. Зокрема, із Заходу мав прийти антихрист. Небесні знамення, що віщували біду, з’являлися на західному небосхилі. Здавна кожен православний християнин, приймаючи хрещення, мав плюнути ″на захід″ як місце перебування сатани і вклонитися ″на схід″, звідки очікувалося друге пришестя Христове. Одним словом, ″Захід″ мав зіпсовану репутацію на ″Сході″, який, у свою чергу, асоціювався з ″онтологічно чистою″, священною, райською землею. Такі уявлення відбилися на семіотиці храмового інтер’єру. Західна стіна в храмах розписувалася на тему ″Страшного Суду″, щоб нагадувати людям про відповідальність за прожите життя. Дослідники помітили цікаву закономірність: ″чим давніший храм, тим світліше трактується тема західної стіни, і навпаки – в більш пізніх храмах тема покарань грішників стає дедалі наочнішою″ (І.Язикова). Якщо в давньоруських храмах ″Страшний суд″ часто описується як радісна зустріч Христа з віруючими, то згодом, під впливом народних уявлень, в багатьох церквах, особливо, у сільській місцевості, нерідко траплялися дуже реалістичні картини страждань грішників у пеклі (наприклад, варіння у казанах зі смолою тощо). У східній частині, асоційованій з раєм, розташовувався алтар. Богословська тематика алтарних розписів – Боговтілення, Воскресіння та Спасіння.

Важливим елементом храмового інтер’єру був іконостас – стіна між нефом та алтарем, в центрі якого перебували Царські Врата. За образним висловом о. Павла Флоренського, ″іконостас – це явління святих та ангелів – агіофанія та ангелофанія, явління небесних свідків, і передусім Богоматері та Самого Христа у плоті, – свідків, які возвіщають про те, що по той бік ..." Іконостас – це ряд сюжетних та індивідуальних ікон, які розташовані у п’ть ярусів. Іконостас в давнину називали ″Біблією для неграмотних″, оскільки ікони розповідали фарбами про певну подію біблійної історії, яка мали космічне значення. Однак справжнє призначення іконостасу збігається з призначенням ікони взагалі – бути ″видимим зображенням тайних та надприродних речей″ (св. Діонісій Ареопагіт), ″вивести свідомість у світ духовний″ (П.Флоренський) або, як висловився один з перших дослідників давньоруського іконопису кн. Є.Трубєцкой – ″сповістити нас про вищу радість – надбіологічний сенс життя″.

Купольний простір найчастіше розписували на тему ″Вознесіння″, оскільки він сприймався як символ неба, куди вознісся Христос після Воскресіння, і звідки він повернеться в останні часи ″судити живих і мертвих″ (1 Пет., 4: 5). На тлі неба зображували самого Христа-Пантократора (Вседержителя) з книгою у руці. Саме в такий спосіб створено композиції таких давньоруських храмів як Софія Київська, Софія Новгородська, Свято-Успенський собор та ін.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка