Навчальний посібник Дніпропетровськ Міністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України



Сторінка14/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Кінематографія. Сьогодні в Україні працюють п’ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженко, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів і понад двадцять кіностудій недержавної форми власності. Всупереч всім труднощам, режисери країни – В.Савельєв, М.Кац, В.Новак, К.Муратова – продовжують працювати й знімати цікаві фільми.

Освіта. Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти.

Як відзначалось в попередньому розділі, радянська вища школа, яка в кінці 50-х – початку 60-х років майже за всіма показниками входила до світових лідерів, через тридцять років розгубила всі свої пріоритети й на час розпаду СРСР опинилась серед систем країн – середняків з третього світу. Так, на початок 90-х років ХХ ст. особи з дипломами вузів складали в Канаді 40% всієї вікової групи 25-65 років, у США – 36%, Австралії – 31%, Норвегії – 25%, Швеції та Новій Зеландії – 23%, ФРН – 22%, Швейцарії, Бельгії та Нідерландах – 20 %, Данії та Фінляндії – 18 %, Англії та Ірландії – 16%, Франції – 15%, Іспанії – 10%, Австрії – 7%, Італії – 6%.

Відповідний рівень освіченості для осіб після шкільного віку в республіках СРСР складав у 1989 році від 15,1% – у Грузії до 8,3% – у Туркменії. В Україні цей показник складав 10,4%. За кількістю студентів на 10 тис населення СРСР займав 44-те місце в світі, а Україна та Білорусія ділили між собою 49–50-те місця. З такими стартовими показниками розпочиналась розбудова вищої школи незалежної України. Але майже протягом усіх 90-х років становище вищої школи України ще більше погіршувалося.

У 1992 р. проведено реорганізацію управління освітянською сферою в Україні: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до післявузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма ″Освіта. Україна ХХІ століття″, виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з’їзді педагогічних працівників України, який відбувся в січні 1993 р. в Києві.

У відповідності з цією програмою в освітянської сфері вводилося 5 освітянських ступенів:

1. Загальноосвітня підготовка (4 класи).

2. Основна середня освіта (7 класів).

3. Повна середня освіта (11 класів).

4. Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання.

5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5-6 років навчання.

Передбачалося введення трьох кваліфікаційних ступенів (робітник, молодший спеціаліст, спеціаліст) і трьох наукових (магістр, доктор філософії (кандидат наук), доктор наук).

У 1993 році розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 року в системі Міносвіти було акредитовано 250 навчальних закладів І–ІІ рівня (технікуми, коледжі) та 160 навчальних закладів ІІІ–ІV рівня (інститути, академії, університети). В Україні з’явилися ″класичні″ й технічні університети, академії, вищі навчальні заклади зі статусом національних.

У 1996 році у вищій школі України навчалося близько одного мільйона студентів, працювало 72 тисячі науково-педагогічних працівників, у тому числі 5 тисяч докторів наук, професорів, 37 тисяч кандидатів наук, доцентів. Дуже швидко зростала кількість комерційних вузів, з 1996 року в державних вищих закладах освіти поряд з безплатним (бюджетним) навчанням вводиться платне навчання за рахунок комерційних структур і фізичних осіб.

Тобто формально перебудова вищої освіти в Україні розпочалася. Але реформування вищої школи, як і всієї системи освіти стримувалося гострою системною економічною й фінансовою кризою в Україні, яка поставила багато вузів перед загрозою закриття через відсутність коштів, руйнування матеріально-технічної бази, жебрацької оплати праці науково-педагогічних працівників.

Наведемо сумну статистику тих років: з 48 держбюджетних галузей економіки України за рівнем фінансування в 1993 р. вища школа стояла на 44 (!) місці. У цьому ж році не були виконані статті закону ″Про освіту″, якими передбачалося виділення коштів на освіту в обсягах не менше 10% від національного доходу (до речі, цей показник у 90-ті роки постійно зменшувався і в 2000 році склав всього 3,4%), а також установлення оплати праці науково-педагогічним працівникам у розмірах, в 1,5 рази перевищуючих середній рівень зарплати у виробничій сфері. З одного трильйону карбованців (у грошових одиницях того часу), необхідних для забезпечення життєдіяльності вищої школи України, до середини грудня 1993 р. з бюджету надійшло тільки 100 млрд. карбованців, тобто 10%.

Внаслідок такої недалекоглядної політики в Україні настала гостра криза національної системи освіти. Розпочався масовий відтік науково-педагогічних кадрів в інші сфери економіки. Тільки в 1995–1996 рр. вузи залишили 180 докторів наук, професорів, 1100 кандидатів наук, доцентів. Була згорнута наукова робота вузів, розпалися наукові творчі колективи й школи, різко знизилася престижність педагогічної праці.

Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 року, коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 року були намічені конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі України ″Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності″.

На межі тисячоліть дещо покращилися фінансування освітянської сфери, соціальний захист та пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників, фактично було ліквідовано заборгованості з виплати зарплати педагогічним працівникам, підвищено стипендії студентам і аспірантам, частково розпочалися соціальні виплати, передбачені ст.ст. 57 і 58 Закону України ″Про освіту″. Велику увагу цим питанням, а також наполегливість у їх упровадженні в життя проявляли в своїй роботі Міністр освіти і науки України (″Міністерство освіти″ трансформувалося в ″Міністерство освіти і науки″) В.Г.Кремень і голова відповідного комітету Верховної Ради України С.М.Ніколаєнко.

На початок 2006 року в Україні нараховувалося 970 вузів. З них приблизно 620 – І–ІІ рівня акредитації (у тому числі – 114 приватних) і майже 350 – ІІІ–IV рівнів (у тому числі – 88 приватних). Якщо в 1991–1992 рр. у вузах України навчалося 876 тис. студентів, то сьогодні їх кількість складає близько 2,6 млн. З них приблизно 1,6 млн. чоловік навчаються на стаціонарі, а близько мільйону – навчаються заочно.

Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Свій підпис під текстом комюніке, прийнятим на Конференції міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу в Бергені (Норвегія), поставив новий міністр освіти і науки України С.М.Ніколаєнко, який змінив на цій посаді В.Г.Кременя.

Інтегруючись у Болонську систему, вища школа України повинна зберегти ″своє обличчя″. Тим більше, що про сам Болонський процес ще існує багато міфів.

Очевидно одне: процес інтеграції вищої школи України в Болонську систему протягом 2005–2010 рр. не слід штучно прискорювати, потрібно ретельно аналізувати й вивіряти кожен крок у цьому напрямку. Слід погодитися зі словами фахівців про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу й інших країн, що приєднаються до нього в подальшому.



Наука. У суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо ефективності діяльності Національної Академії Наук, її взаємовідносин з вищою школою. Одні вчені вважають, що штати НАНУ непомірно роздуті й це призводить до надзвичайно низького фінансування в розрахунку на одного вченого. Зокрема, в 2003 році в системі НАНУ нараховувалося 170 інститутів, в яких працювало 35000 осіб, з них 7382 кандидати наук і 2291 доктор наук. Бюджет НАНУ в зазначеному році складав 100 мільйонів євро. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції складало 189655 євро, у Німеччині – 138888 євро, то в Україні – менше 1000 євро. Таким чином, наша академія приблизно в півтора – два рази більше європейських аналогів при ″питомому″ фінансуванні в 130–190 разів менше, що, безсумнівно, є основною причиною її надзвичайно низької продуктивності.

Друга основна проблема української науки – вік вчених. Середній вік наукових співробітників академії складає 50,3 роки; кандидатів наук – 50,4 роки, а докторів – 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 роки. Це катастрофічні показники. Адже розквіт таланту, наприклад, вченого – біолога припадає на 40–55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію.

Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають вирішення зазначеної проблеми в об’єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об’єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Саме по цьому шляху пішли США, Європа, Японія й Південна Корея. Було б доцільним підпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним закладам.

Найближчі роки покажуть доцільність і корисність зазначених і інших заходів для виведення вищої освіти України на рівень світових стандартів і інтеграції її в європейський освітянський простір.

Незважаючи на яскраві плями та певні досягнення, сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження ук­раїн­ського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя нега­тивно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері куль­тури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподат­куван­ня закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та під­тримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство Украї­ни в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має не­по­слі­довний і в бага­тьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законо­давчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

1. Невиконання або ігнорування органами державної влади ухва­лених законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансу­вання культури чи соціального захисту працівників культури.

2. Систематичне порушення органами державної влади консти­туційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг.

3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регу­люють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінан­сово-бюджетних.

4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (по­тре­бують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціаль­ні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі пере­бувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громад­ського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціаль­­ний захист митців тощо).

5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.

6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порів­няно із середньою у народному господарстві.

Учасники парламентських слухань ″Українська культура: стан та перспективи розвитку″, які відбулися в червні 2004 року, обговоривши питання реалізації державної політики в галузі культури, відзначили, що стан розвитку культури в Україні та її державна підіримка є неза­до­вільними. Вони не відповідають прагненням і можливостям неза­лежної держави, яка декларує свої наміри щодо створення суспіль­ства загаль­ного добробуту. Виходячи з цього, учасники слухань реко­мен­­дували органам державної влади зробити рішучі кроки у вирішенні проблем у цій важливій сфері життя суспільства.

Таким чином, за роки незалежності вища освіта в Україні відчула на собі як негативні впливи, так і позитивні зрушення. Підсумки реформування вищої школи України визначить 2010-й рік, коли вона планує стати повноправним членом Болонської системи й загальноєвропейського освітянського простору.



Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протя­гом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного ″Я″. У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, демаргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.



1 Менталітет − це надіндивідуальні, неусвідомлювані механізми колективної поведінки, світосприйняття та уявлення, властиві соціуму, ″повсякденний автоматизм поведінки″. Поняття ″менталітет″ в структуралізмі часто ототожнюють з поняттям ″культура″.

1 Єретики-аріани стверджували, що Бог-Син лише ″подібний сутності Отця″, а православні стверджували, що Бог-Син і Бог-Отець мають однакову, тотожну божественну сутність (природу, єство).

1 Filioque ("і від Сина") − Учення Католицької Церкви про те, що третя особа Святої Трійці − Святий Дух предвічно сходить не лише від Бога-Отця, а від двох начал: Бога-Отця і Бога-Сина (Логоса). Православна Церква заперечує подвійне сходження Духа, застосовуючи складну систему аргументації, досконало розроблену патріархом Константинопольським Фотієм у ХІ ст.

2 Учення Католицької Церкви про папу Римського як намісника Христового на землі та вікарія апостола Петра, слово якого, проголошене з єпископської кафедри, є незаперечною догматичною істиною. Це учення стало догматом у 1870 р.

1 Сотеріологія − грецький богословський термін, який означає ″учення про спасіння″. Специфікою православної сотеріології, на відміну від католицької, є учення про обоження як кінцеву мету існування людини. Суть обоження полягає в тому, що людина не просто прощається, а стає ″богом по благодаті″ під дією ″нетварної благодаті″ Христа – Бога по сутності.

1 (див. композицію ″Стовпники″)

1 Грушевський М. Іллюстрированная история Украини. – К., 1997. – С. 137.

1 Яковенко Н. Парадокси інтерпретації минулого в українському ранньонаціональному міфові (на пам’ятках XVII − початку XVIII ст.) // Генеза. – 1997. – № 1 (5). – С. 119, 123.

1 Лихачев Д. С. Прошлое − будущему. – Л., 1985. – С. 267.

2 Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994. – С. 206-210

3 Горський В.С. Філософія в системі славістики // Історія і культура слов’ян. – К., 1993. – С. 43.

1 Девис Норман. История Европы. / Пер. с англ. Новосибирск, 2005.

2 Бардах Ю.Штудыі з гісторыі Вялікага Княства літоускага. Мінск, 2002.

1 Тимошенко Л. Криза церковного життя Київської православної митрополії наприкінці ХVІ ст.: інтерпретації істориків і свідчення джерел // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 11-12. Дрогобич, 2008. С. 96-116.

1 Липинський В.К. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького. Філадельфія, 1980. – С. 63.

1 Макаров А. Світло українського бароко.- К.: Мистецтво.1994. С.7-8

1 Попович Мирослав. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 2001. – С. 190-207.

1 Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К.: 2007. – С. 345-374

1 Чижевський Дмитро. Історія української літератури. – Тернопіль.: Феміна, 1994. – С. 29.

1 Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – С. 89.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка