Навчальний посібник Дніпропетровськ Міністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України



Сторінка12/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

7.4. Українська культура в другій половині 60-80-х років
Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався утисками та переслідуваннями багатох видатних майстрів культури. З 24 серпня до 4 вересня 1965 р в Україні було заарештовано 25 ″шістдесятників″, з них 7 − у Львові. У середині квітня на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь − науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва та його брат Михайло. У березні був засуджений український художник Опанас Замеваха. На захист заарештованих В.Чорновіл підготував збірку ″Лихо розуму″, за що був у 1967 р. уперше засуджений на три роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез’ясованих обставин загинула художниця А.Горська. Несправедливій жорстокій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман ″Собор″ (1968р.).

У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів на Україні і утисків української культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’явився ″Лист творчої молоді Дніпропетровська″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії її держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. У 70-х роках опозиційний національно-культурний рух в Україні переріс у правозахисний. У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мову. У 1976 р. дисиденти створили Українську Гельсінську Спілку, на чолі якої став письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів − журналіст В.Чорновіл, поет В.Стус, поетеса Н.Світлична, письменник І.Кандиба. У виданій спілкою декларації підкреслювалось, що у своїй роботі вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Дисидентство було характерною рисою культурного життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики.

Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдосконалення системи народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республиці функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об’єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984–1985 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60–70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн. − з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освітнього рівня населення України (84 % зайнятого населення).

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім.Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. Крім того, в Києві створена перша в історії людства ″Енциклопедія кібернетики″ (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок в розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів С.Корольов, М.Янгель, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції – так званому ″валу″ приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних навиках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10 % , в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі, обмеженим був доступ до зарубіжної інформації.

В Україні склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв’язками яка разом зі своїми російськими колегами (директор Інституту філософії АН України приїжджий з Росії науковець, академік АН УРСР П.В.Копнін) розгорнула активну діяльність по згуртуванню філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, а тим самим незалежності наукового знання від ідеології. Але в часи П.Ю.Шелеста (перший секретар ЦК КПУ) були розпочаті переслідування Інституту філософії АН України, які переросли в подальші переслідування ″українського націоналізму″ адміністрацією В.В.Щербицького (був заміною П.Ю.Шелеста), мало змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.

Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. В цей час у республиці діяло 88 театрів, натомість у Франції – більше 600, у Німеччині – близько 500. 44 філармонії та концертні організації в Україні відвідували 15 млн. чоловік, натомість у Франції − 37 млн., у Німеччині − 45 млн. (1990 р.). Разом з тим, треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію і свої власні духовні запити до світу.

У сфері ″духовного виробництва″ переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам – ораторії, опери, врочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді, музику виконували при урочистих нагодах. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві – велетенська скульптура ″Батьківщина-мати″, комплекс ″Навіки разом″, музей Леніна. Остання будова сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед вміщення її в традиційне київське оточення, в таку ″домашню″ для киян Володимирську гірку.

На тлі парадного, українського радянського мистецтва з’являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні і щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезія Андрія Малишка і пісні Платона Майбороди – ″Рушник″ або ″Ми підем, де трави похилі″, які залишаються пам’ятками доби.

На зламі 60–70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ″суслівської″ русифікації (М.А.Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

Початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова сприяв новому національному відродженню України, яке нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

У 1989 р., після демократичних виборів Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР ″Про мови в Українській РСР″, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації ″білих плям історії″ відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета ″Літературна Україна″. Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. В історичній науці відбулися суттєві зрушення. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю ″Червона Рута″ (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Підводячи підсумки, можна сказати, що розвиток культурного потенціалу українського народу можливий тільки за умови серйозної зацікавленості всього суспільства в процвітанні освіти, науки, мистецтва, літератури, активізації церковного життя, затвердженні демократії з гарантією свободи творчості, совісті, слова і захисту інтелектуальної власності.
VII. Культура незалежної України: проблеми та перспективи розвитку
7.1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси за доби незалежності України
Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення ″холодної війни″, поставили крапку в протистоянні двох ідео­логічних систем – радянсько-комуністичної та ліберально-капіталіс­тичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспіль­ства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панів­ної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних куль­тур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтер­на­тивні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння за­хідного та східного впливів поступово стверджується особлива, специ­фічна для багатьох пострадянських суспільств соціо­культурна перспек­тива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншо­го – розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо­нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, роз­виток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насам­перед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як ″пост­тота­літарне суспільство″. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими сто­сунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умо­вами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою систе­мою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задово­лення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню про­граму поведінки людини (особистості), вони забез­пе­чують узго­дження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні змі­ни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових вироб­ничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мі­рою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експ­луа­тація ″новими українцями″ наукового економічного й культур­ного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в куль­туру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особ­ливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високо­оплачу­ваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну україн­ську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура ук­раїн­ського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціа­льну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти посту­­пу культури, створювати умови для їх творчого взаємозба­гачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон­тек­сті нового соціального вибору, який визначився у своєму негати­віст­ському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитив­ному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впев­нено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою вигля­дає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визна­чилася у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призво­дить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цін­ностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого роз­витку української культури мало осягнення її природи й продов­жуване з часів ″перебудови″ зняття з культури ідеологізаційного пресин­гу, яке можна означити поняттям ″деідеологізація культури″.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністра­тивної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набу­ває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманіт­ності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необ­хідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіо­нах, яке завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодо­стат­нього розвитку культури.

У процесі складання нового профілю і структури культурного жит­тя, насичення його національним змістом і постмодермістськими но­вація­ми відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й кри­те­ріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й ви­хо­дять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­за­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних доб­ровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підгрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприя­ю­чи входженню України в культурний європейський прос­тір. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна сус­піль­ного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств насе­лення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, цін­нісні орієнтації.

Зростаюча з часів ″перебудови″ відкритість функціонування й розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим опри­­люд­нен­ням тих здобутків культури, які протистояли офіційним норма­тивам со­ціа­лістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супро­во­джувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продук­ції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів росій­ської культури.
7.2. Україна в світовому культурному просторі
Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радян­­ського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Украї­на швидко відчула на собі результат глобалізації світового інфор­ма­ційного простору – інформаційно-культурний дисбаланс. Інфор­маційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інфор­маційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розви­ваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й техно­логічному забезпе­чен­ні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий ″культурний імперіалізм″, коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор­маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має одно­направлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрап­ляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.

Особливістю української ″інформаційної залежності″ є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури во­на відчуває сильний історично сформований інформаційно-культур­ний пресинг з боку Росії. Про культурну гегемонію західної цивілізації та Ро­сії на українському медіа-просторі свідчить велика доля зарубіж­ного матеріалу порівняно з національним в ефірному наповненні українсь­кого телебачення. Інформаційно-культурний дисбаланс особливо відчувається в чоти­рьох складових культурного простору України: куль­турно-інфор­маційній (культурні продукти, інформаційні потоки); технічній; економічній, інфраструктурній.



Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими прави­телями, був закон про засоби масової комунікації, в якому говори­лося про ″звільнення″ мас-медіа від цензури та державного ідеологіч­ного диктату. І відразу з-за піднятої Залізної завіси на Україну вилився потік ще вчора недоступної ″імперіалістичної″ культурної продукції. Окрім ефекту ″забороненого плода″, таким жаданим західний продукт роби­ла оптимістично-матеріалістична ″культура найменшого спільного знаменника″, котра орієнтована на загальнолюдське і має прихильників по всьому світу. Українські громадяни потребували подолання нестабі­ль­ності, масової деміфологізації минулого й сучас­ності, що відбувалася через нещадну, приправлену сенсаційністю критику особистої та профе­сійної некомпетентності радянських та пострадянських керівників.

Одночасно від уряду надійшло соціальне замовлення на розробку власної національної ідеї та ідентичності. І на другому каналі, на якому мовив Київ, з’явилися фольклорні програми з народними піснями та танцями, а також балакаючі голови, які на незрозумілій для більшості меш­канців Східної України державній мові розповідали про українські традиції та місцеві новини.

Керівництво прекрасно розуміло, що в умовах економічної, полі­тичної та соціальної нестабільності просте глушіння російських інфор­маційно-розважальних каналів може призвести до невдоволення з боку звиклої до них русифікованої української більшості. Хоча в Україні були спроби, на щастя, не на примусовому рівні, створення чисто україн­ського культурного простору, але вони закінчилися розумним компро­місом – заснуванням каналу ″Інтер″, трансляцією супутниковими та кабельними каналами російського телебачення, українськими представ­ництвами популярних російських радіо, газет та журналів та власне Ін­тер­нетом, який не має кордонів, окрім мовних.

Технічна складова. Залежність від західної техніки та стандартів. Технічні стандарти створюються та приймаються переважно у розви­нутих країнах, на які припадає більше 70% світового ринку інфор­мацій­них технологій. Часто відбувається ситуація, коли країни, в яких певна технологія ще не розроблена або розроблена недостатньо, змушені під­лаш­туватися під ці вже існуючі стандарти заради сумісності технічних пристроїв, а отже, можливості спілкуватися, співпрацювати.

Економічна складова. Культурно-інформаційний дисбаланс вклю­чає економічну боротьбу за комунікації, розвиток яких потребує фінан­со­вих інвестицій. І тут можна сказати, що міжнародний інфор­мацій­ний дис­баланс є складовою частиною міжнародного економічного дисба­лан­су.

Інший аспект, притаманний саме інформаційній економіці, створен­ня якісного продукту коштує немалих грошей. Але відмінністю культурно-інформаційних продуктів від матеріальних є те, що ними може користу­ва­тися безмежна кількість споживачів і при цьому вони нe зношуються і не зменшуються. Через це америксанський телесеріал, який вже окупив себе на національному ринку та ринках розвинутих країн, продається аудиторії країн Третього світу та СНД за такими низькими цінами, за яки­ми вони самі ніколи не зможуть зробити продукт подібної якості. І купувати його стає для місцевих медіа набагато економічно вигідніше, ніж створювати власний.

Також медіа як технічний носій залежать від якості цієї техніки та у випадку інтернет-проектів, програмних кодів, які коштують дуже доро­го. В українських компаній немає вільних ресурсів для інвестування, наприклад, у розробку програм.

Економічна складова також включає платоспроможність насе­лен­ня, наприклад, здатність громадян країни сплачувати за інтер­нет, купу­вати газети, журнали.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка