Навчальний посібник Дніпропетровськ Міністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України



Сторінка11/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

VII. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТОРІЧЧЯ
7.1. Культурний рух періоду Центральної Ради та Гетьманату
Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різки зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917 – 1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

У радянський період, який зайняв більшу частину ХХ сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську ″відлигу″, брежнєвський ″застій″, горбачовську перебудову.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали доволі чисельну еміграцію. Тому характерним для української культури був її розвиток і в діаспорі.

Активну роль в культурних процесах, особливо в переломні моменти, відігравала українська інтелігенція.

У новий політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінуючим став процес національного державотворення, складовою частиною якого було питання культурно-освітнього будівництва. Тому Центральна Рада, що складалася з кращих представників національної інтелігенції, людей ерудованих і висококультурних, розпочала активну державну підтримку розвитку української освіти.

Основні напрями своєї освітньої діяльності Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та в резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.).У цих документах першочерговими завданнями ставилося відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості україномовних газет, журналів, художньої і навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтва тощо.

З весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім (після створення Генерального секретаріату народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій) і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Українізація початкових шкіл розпочалася уже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася лише з третього року навчання. Єдина школа утворювалася як 7-річна народна загальноосвітня. Після закінчення цієї школи учні могли продовжити навчання у 4-річній гімназії або технічній школі. Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито 18 березня 1917 р. Всього у 1917 р. в Україні засновано 39 українських гімназій.

Поряд з організацією шкіл, Генеральний секретаріат проводив велику освітню роботу серед дорослого населення. З цією метою в містах і селах створювались недільні школи, мережа курсів з ліквідації неписьменності, засновувалися вечірні училища та гімназії для робітничої молоді, народні університети. 5 жовтня 1917 р. відбулося відкриття першого Українського народного університету в Києві, 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві, 21 квітня 1918 р. другого Українського народного університету в Полтаві (ініціатива заснування належала місцевій ″Просвіті″).

Значну роботу здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. Незважаючи на труднощі (нестаток друкарських машин, українського шрифту та ін.) було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського який прийшов до влади 29 квітня 1918 р.

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Протягом літа 1918 р. було утворено додатково 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах. Наприкінці гетьманської доби їх загальна кількість досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

Уряд Української держави виділяв значні кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі. Розпочав свою роботу Кам’янець-Подольський університет. Український Народний університет у Києві було перетворено на державний.

В цей період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; Національну галерею мистецтва; Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав (понад 1 млн. томів).

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р Української академії наук. Було призначено і перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д.Багалія, А.Кримського, М.Петрова, С.Смальстоцького; по фізико-математичному – В.Вернадського, М.Кащенка, С.Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф.Тарановського, М.Туган-Барановського, О.Левицького, В.Косинського. Першим президентом ВУАН став видатний український природознавець, професор хімії Володимир Вернадський.

Працівники Академії Наук розпочали роботу над створенням словника української мови (вийшло 6 томів). За ініціативою науковців було створено інститут української наукової мови для розробки термінології з різних галузей науки.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.
7.2. Культурні процеси в Україні у 20-30-х роках ХХ сторіччя
Національно-культурні перетворення розпочаті Центральною Радою і гетьманом П.Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні і духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-ті роки – один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет. Цей факт визначається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті роки як чергове національне відродження. Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об’єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) коренізаціі.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі – зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР (з 1922 до 1924 р. – УСРР; з 1924 до 1991 р. – УРСР) прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Передусім українізація вплинула на освіту. Важливим напрямом в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство ″Геть неписьменність!″ На кінець десятиліття писемність населення в УРСР становила понад 70% у містах і близько 50% у селах. На початок 30-х років близько 97% дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання в вузах, технікумах. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків.

Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О.Шумському і М.Скрипнику, які в 20-ті – на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. У віданні Наркомату перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалася в основному в українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М.Грушевський, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком, очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Поряд з М.Грушевським працювали такі авторитети української науки, як М.Птуха, М.Крилов, М.Василенко, А.Кримський, С.Єфремов, М.Петров, В.Воблий та ін.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків – столиця УРСР до середини 30-х років. Тут зосереджувалося в основному молодше покоління української інтелігенції.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував ″Пролеткульт″ – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою ″чисто пролетарську″, особливу літературу. Згодом ″пролетарські″ письменники об’єдналися у спілку ″Гарт″ (1923 – 1925 рр.), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Крім них існували групи неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, Ю.Клен), неосимволістів (П.Тичина, Д.Загул, В.Мисик та ін.), панфутуристів (М.Семенко, ранні М.Бажан, Ю.Яновський, О.Слісаренко та ін.), конструктивістів (В.Поліщук) тощо.

В музичному мистецтві розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. Плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела ″Думка″ (створена у 1920 р.). Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х рр. зробили В.Каминевський, Б.Левитський, П.Козицький, Н.Городовенко. У Харкові діяла і успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще 1917 р. музикознавцем і письменником Г.Ходкевичем.

Протягом 1923 – 1928 рр. діяло музичне товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури (Б.Лятошинський, В.Косенко, М.Вериковський).

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т.Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П.Чардинін, В.Гардін, Ю.Стабовий та ін. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. Поставлені ним фільми ″Арсенал″, ″Звенигора″, ″Аероград″ та інши увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм ″Земля″ міжнародним журі в 1958 р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

Розвиток національного образотворчого мистецтва плідно розгорнувся вже після заснування у листопаді 1917 р. Української Академії мистецтв, першим ректором якої став видатний художник-графік, професор Г.Нарбут. До складу Академії мистецтв увійшли визначні художники-професори О.Мурашко, В. та Ф.Кричевські, М.Бурачек, М.Жук. При Академії мистецтв була відкрита Українська національна картинна галерея. У 1922 р. Академію було реорганізовано у Київський інститут пластичних мистецтв, у 1924 р. останній об’єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі утворено Київський державний художній інститут.

У середині 20-х років дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури (як правило конструктивізм). Розвивалася далі й монументальна скульптура (І.Кавалерідзе).

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок ″великого перелому″ кінця 20-х років. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались в ідеологію сталінізму.

Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з’явився термін ″соціалістичний реалізм″, який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославлення міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованої в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради в Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ ″розстріляного відродження″. У 1930 р. був організований судовий процес над ″Спілкою визволення України″ (СВУ), яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були внесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури, жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О.Довженка.

Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М.Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля і ще однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу – М.Хвильового.

У ті часи було ліквідовано науково-дослідний інститут літературознавства імені Шевченка, а його директора С.Пилипенка та переважну більшість працівників розстріляно, розгромлено філософську школу академіка Юринця та Український науково-дослідний інститут сходознавства. Зліквідовано всі літературно-мистецькі об’єднання та організації, а талановитих письменників і критиків (за неповними даними 97 осіб) заарештовано. Знищена велика мистецька школа на чолі з видатним художником Михайлом Байчуком. Розігнано театр ″Березінь″. Були ліквідовані українські видавництва ″Рух″, ″Час″, ″Книгоспілка″.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. В міру того, як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії, в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов’язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов’язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась розвитку освітніх установ. З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним − технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання заліків і іспитів. На кінець 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте, в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноосвітніх дисциплін, невисока зарплатня вчителів.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиск, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П.Філатов. У 1936 р. у складі Української Академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України.

Отже, український культурний процесс 20-30 рр. виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. Проте історія розвитку культури цього періоду засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

7.3. Розвиток української культури у воєнний та повоєнний періоди
У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи. З одного боку, після возз’єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною у 1939-1940 рр. школи всіх ступенів були переведені на українську мову навчання. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, А.Кос-Анатольський, Є.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та ін.

Проте з приходом на ці землі Червоної армії перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема ″Просвіта″, наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Почала створюватися мережа радянізованих культурно-освітніх закладів − клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі.

З початком Великої Вітчизняної війни 1941 р. Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) і чотирьох (на заході) років. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлеровськими. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу.

З окупованої території на схід було евакуйовано тисячі робітників, інженерів, кращі гуманітарні сили України – поетів, письменників, митців, науковців.

В далекій евакуації ще ближчою й ріднішою ставала Україна, і до неї зверталися найвідвертіші поетичні рядки. Тоді пише Сосюра вірш ″Любіть Україну″, пише схвильований поетичний цикл ″Україно моя″ Андрій Малишко, пише сповнені тугою за рідною землею поезії Леонід Первомайський, а Максим Рильський починає поетичну ″Мандрівку в молодість″. І, нарешті, тоді відкривають сповнені палкого українського патріотизму твори Олександра Довженка – кіноповість ″Україна у вогні″ та п’єса ″Нащадки запорожців″. Але у 1941 р. було підготовлено жорстоку ″виставу″. На Політбюро було ″обговорено″ питання про ″помилки″ Олександра Довженка. Після цього він був ізольований від української культури.

В роки німецької окупації величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорізької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн.книг. Частина культурних цінностей після війни була повернута, але залишена в музеях Москви і Ленінграда.

Німецька окупаційна влада закрила населенню окупаційної України шлях до освіти. Рейхкомісар Є.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Тисячи вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від фізичного терору гітлерівців, голодної смерті, нестерпних умов життя.

Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада розуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Раз у раз письменники звертаються до героїчних постатей Данила Галицького, Ярослава Мудрого, П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького. З’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни.

У радянському тилу українська наукова-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів. Українські вчені брали участь у виконанні оборонних і народогосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако-і приладобудування, розробку приладів для радіолокації й пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.

У науково-технічних розробках брав участь також колектив Дніпропетровського металургійного інституту, який у серпні 1941 р. було евакуйовано на Урал.

Ученими-металургами К.Ф.Стародубовим, О.П.Чекмарьовим, С.Т.Ростовцевим та іншими була здійснена відливка виливниць безпосередньо з рідкого доменного чавуну, що сприяло збільшенню виробництва броньої сталі для виготовлення танків. Група вчених ДМетІ спільно з ученими-медиками налагодили виробництво високоефективних лікувальних засобів із продуктів коксохімічного виробництва. Багато вчених інституту ввійшли в організований у 1942 році Комітет допомоги вчених фронту. Колективом інституту було внесено 100 тис. карбованців на виробництво танків, що було відзначено Подякою Верховного Головнокомандувача. За великий внесок колективу інституту у воєнні розробки ректор ДМетІ М.Х.Ісаєнко був нагороджений орденом Червоної Зірки. Подібні приклади можна привести й по інших вищих навчальних закладах.

Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових шпиталів кілька тонн консервованої крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.

Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя евакуйованих українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо.

З великою віддачею і натхненням працювали у цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, шпиталях, заводах, фабриках, колгоспах і радгоспах.

Багато зробила радянська преса і радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет ″Радянська Україна″, ″Правда України″, ″Література і мистецтво″, журналів ″Україна″, ″Українська література″ та ″Перець″.

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою послабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті ″Українське слово″ і ″Литаври″, а їхні організатори, члени ОУН, О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.

Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, понесені вищою школою України склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально-технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнний період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. На початок 1945-1946 навчального року в республиці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару.

У міру звільнення міст і сіл від гітлеровців піднималися з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне із чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні.

Але після війни було відновлено переслідування та ідеологічний тиск. Утверджувалася думка, що лібералізація культурного життя і захоплення досягненням західної цивілізації криють в собі невдоволеність радянською культурою. Нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-ті роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як ″Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в ″Нарисі історії української літератури″ (1946), про журнали ″Вітчизна″ і ″Перець″. У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон’юнктурний критиці були піддані романи Ю.Яновського ″Жива вода″, І.Сенченка ″Його покоління″, повість П.Панча ″Блакитні ешелони″. У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В.Сосюри ″Любіть Україну″, в якому, нібито, повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в ″безрідному буржуазному космополітизмі″. Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву ″відлига″. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання в старших класах.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу. Наприкінці 50-х років почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Була проведена реорганізація вищіх навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збільшилося. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з іменем В.Глушкова, першого і незмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту. Найбільшим науковим центром залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Помітною подією в культурному житті стало видання ″Української радянської енциклопедії″ в 17 томах. Завершено було і публікацію 26-томної ″Історії міст і сіл Української РСР″.

На розвиток української культури, на громадське життя суттєво вплинула молода генерація так званих ″шістдесятників″. Це був рух українських інтелектуалів, насамперед, письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи. Вони видавали нові думки відмінні від офіційних, і стали ядром духовної опозиції в Україні.

Осередком духовного становлення багатьох ″шістдесятників″ був київський Клуб творчої молоді ″Сучасник″. Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Драч, Борис Олійник, В’ячеслав Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом смовидаву в середовищі національно-свідомої інтелігенції.

Благотворний вплив ″відлиги″ відчули всі сфери української культури. Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім.І.Франка в Києві, ім.Т.Г.Шевченка в Харкові, ім. М.Заньковецького у Львові, ім. Л.Українки у Києві, Київський театр опери та балету.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г.Майбороди, В.Губаренка, А.Кос-Анатольського, К.Данькевича. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, Є.Мирошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна ″Визволення Києва″, В.Костецького ″Повернення″. Великої популярності набула картина Т.Яблонської ″Хліб″, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Кіномистецтво України, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого – дедалі більше втрачало національні риси. У часи ″відлиги″ Київська кіностудія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність добули фільми ″Гадюка″ В.Івченка, кінокомедія ″Королева бензоколонки″, ″Ключі від неба″. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова ″Тіні забутих предків″, поставлений за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні і трагічні аспекти.

Отже, всупереч репресіям і переслідуванням, залізній завісі українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, заявляючи про свою самобутність і невмирущість, а хрущовська ″відлига″ стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка