Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка4/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

У філософському розумінні термін «гуманізм» тлумачиться як визнання цінності людини як особистості, її права на вільний роз­виток і вияв своїх здібностей, на гідне життя. У психологічному плані сутність гуманізму полягає в обумовлені моральними цінно­стями установці на інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті і співпраці. У педагогічному плані гуманізм означає людяність, рису характеру, яка найповнішо виявляється у любові та повазі до людей і передбачає високий рівень вимогли­вості. Ще А.С.Макаренко запропонував основний принцип: чим більше поважаю, тим більше вимагаю, ало вимогливість має бути стабільною і доброзичливою. Принципи гуманізації, демократи­зації, індивідуалізації реалізуються в новому демократичному напрямі педагогіки - педагогіки співробітництва (в деяких нау­кових джерелах вона називається педагогікою толерантності). У своїх останніх наукових працях академік І.А. Зязюн ввів термін «педагогіка добра». В основу педагогіки толерантності покладена нова парадигма виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб'єкт-суб'єктних відносин, суб'єкт-суб'єктної взає­модії вихователя і вихованця. Основою виховання мають стати діяльність, спілкування, взаємини. Метою виховання є самовира­ження і повна самореалізація учня, студента як суб'єкта вихован­ня. А.Бойко дає таке визначення: «виховуючі відносини в загаль­ноосвітній школі - це спеціально організована під педагогічним керівництвом вчителя творча, морально-естетична взаємодія суб'єктів виховання, спрямована на досягнення мети виховання, зумовлена всією системою суспільних відносин, загальнолюдсь­ких і національних цінностей, відповідає певному стану розвитку суспільства». Тобто йдеться не про стихійні взаємини, а про відно­сини спеціально організовані, педагогічно доцільні, моральні й естетичні. Визначаються такі рівні виховуючих взаємин: найви­щий — співтворчість, високий — співробітництво, елементарний — супідрядність.

А.С.Макаренко у своїй новаторській педагогічній діяльності прийшов до філософсько-педагогічного висновку про відносини як істинний об'єкт педагогічної роботи.

В.О.Сухомлинський відзначав, що навчання - це не проста пе­редача інформації, знань, а складні людські взаємини.

У філософсько-психологічній концепції відомого психолога С. Л.Рубінштеина доведено, що ставлення людини до людини опо­середковане ставленням людини до буття. Це дозволяє зробити висновок, що під характеру взаємин «учитель-учень», «педагог-учень», «виклидач-студент» залежить окреслення ставлення мо­лоді до оточуючої дійсності (стосунки в колективі, система само­відносин). Зрозуміло, що стосунки з розумним і добрим вчителем, вихователем, педагогом - це рятівне коло для дитини у перехідний Період, період економічної та соціальної нестабільності. Педагогі­чно доцільні стосунки, взаємини складаються з тим педагогом, для якого основними цінностями є вихованці і їх доля та інтереси; наука, яку він представляє, и методи, відкриття; професія, яку він обрав. Тому майбутнього вчителя слід уже зараз ретельно го­тувати до формування суб'єкт-суб'єктної взаємодії з дітьми. Пе­дагогічні кадри нової генерації покликані поєднувати високий професіоналізм із усвідомленням сучасних потреб.

У формуванні особистості вчителя є два головних аспекти -професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад по­кликаний давати не тільки знання, а й формувати особистість пе­дагога, виховувати такого педагога, який за словами Т.Г.Шевчен­ка був би апостолом правди і науки та уособленням совісті нації, яка потребує культурного вчителя. Культурний педагог — це не взірець формально-етикетної шляхетності, а інтелігентна люди­на за своєю найвищою духовною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення, світосприймання. Саме культура є підґрун­тям формування особистості вчителя. Ще у Великій Хартії універ­ситетів у 1638 році в Сорбонні з метою їх об'єднання було проголо­шено: вища школа с інститутом відтворення і передачі культури. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набуває теза «Від лю­дини освіченої — до людини культури», що означає відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх передумов для розвитку творчої індивідуальності. Тільки у культурному середо­вищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мислити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потре­бує суспільство і школа зокрема.

Термін «культура» має латинське походження і означає «об­робка», «опрацювання» людиною чогось природного. Спочатку цей термін застосовувався в значенні «обробка землі». Але і в давні часи він мав друге значення - культивування духу. Оратор, філо­соф, політичний діяч Риму Цицерон використовує, цей термін для характеристики внутрішнього снігу людини, говорячи про куль­туру душі. У середньовіччі існувало поняття розумової, духовної культури. В Епоху Відродження до системи цінностей духовної культури долучаються ідеї гуманізму. Гуманісти привносять у духовну культуру свободу суджень, сміливий критичний дух. Якщо античні філософи дотримувалися заповіді »Пізнай самого себе», то філософи Ренесансу обрали іншу - «Твори самого себе», вважаючи, що людина сама творить свою долю, живе за власним розумом, тобто духовна культура є процесом удосконалення самої людини. Розвиток античної культури, періоду середньовіччя, а потім Ренесансу призвели до виникнення нової тріади - єдність духовних цінностей як Істина, Добро, Краса, котрі об'єднались у єдине ціле - гуманізм, де людина визнається критерієм розвитку суспільства, найвищою метою. Видатні діячі епохи Відродження поклали початок нової світської культури, не тільки зверненої до людини, але й похідної від неї. Культура відродження була орієн­тована на індивідуальний тип духовної діяльності, який і сьогодні є своєрідним еталоном творчої особистості. Починаючи з XVII сто­ліття, термін «культура» використовується вже більш широко: не лише для визначення окремих напрямів, способів, результатів діяльності людини, а й для того, що нею створене та існує поряд з природою. Вперше в такому тлумаченні цей термін застосував С.Пуфендорф, саме це твердження стало основою концепції І.Т.Гердера, який вважав, що культура є продуктом діяльності людей та одночасно стимулом їх подальшого розвитку. В його кон­цепції розвитку людства культура виступає зразком «другого на­родження людини». Він стверджує: яка традиція виховання, та­кою стає людина, її образ.



На основі теоретичного аналізу наукової літератури встанов­лено, що феномен «культура» багатозначний, відрізняється складністю та варіативністю. Не зважаючи на велику кількість визначень поняття «культура», можна виділити такі основні по­ложення: сутність культури - гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загальнолюдських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно творцом культури є лю­дина; головним джерелом культури с діяльність людини; куль­тура включає в себе способи і результати діяльності людини; куль­тура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і рет­ранслятором; культура — специфічно людський спосіб буття, кот­рий визначає весь, спектр практичної і духовної активності лю­дини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури - це гуманна особистість. Гуманність - цариця моралі, в якій любов до людей передбачає милосердя, чуйність, доброту, симпатію, піклування, розуміння і їх захист. Людина культури - це духовно багата особистість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоплена нею. Людина куль­тури - творча особистість, яка постійно розмірковує, мислить аль­тернативно, незадоволена одержаними здобутками, наділена роз­винутим прагненням до творіння. Людина культури - це незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культу­ри. Самостійність суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей, почуття самоповаги, здатність орієнтуватися у світі духовних цінностей в оточуючому середовищі, уміння прийма­ти рішення і нести відповідальність за свої вчинки, здійснювати самостійний вибір змісту своєї життєдіяльності, стилю поведін­ки, способів розвитку. Духовна культура є епіцентром особис­тості. Духовність і духовна культура є підґрунтям професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у про­фесійній діяльності. Професійна культура розглядається як пев­ний ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішення професійних завдань на основі сформованості духов­ної культури особистості. Отже, можна простежити такий лан­цюжок: духовна —> професійна —> педагогічна культура. Виділен­ня педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічної діяльності вик­ладача, вчителя, спрямованої на формування особистості, здат­ної у майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспіль­ства. Культура педагога пройшла повні етапи свого розвитку разом з розвитком культури суспільства. Вона, як феномен педа­гогічної практики, існувала завжди, але мала різне соціальне й професійне «забарвлення» залежно від впливу різних чинників: політики в сфері освіти; моральних відносин, що складалися в суспільстві; пануючої релігії; певного типу виховання, котрий був необхідний державі. Міркування про педагогічну культуру, про те, яким має бути вчитель, вихователь, наставник, висловлюва­лися уже в давніх цивілізаціях. Власно поняття «педагог» з'яви­лося в Афінській державі. Вважається, що першим теоретиком стосовно цього був Платон. У його часи та й згодом висувалися серй­озні вимоги до педагога. В часи Платона проявляється така функ­ція вчителя, як розвиток і розповсюдження культури через мис­тецтво і власне «Я». В епоху еллінів вчитель с носієм ідей Краси, Добра, Справедливості, культури поведінки і спілкування. Від нього вимагали коректності, педагогічного такту, витончених форм впливу, розважливості, стриманості, мужності. Так, Сене­ка не уявляв собі інтелект без моральності й доброти. В центрі впли­ву на учня він вбачав етику, а сенсом розвитку вважав моральне самовдосконалення, причому цей процес мав бути індивідуальним як для вчителя, так і для його вихованця. Видатний педагог і пси­холог Квінтіліан вважав одним із завдань учителя знання й розу­міння дитячої психології. Досягнення філософів і педагогів уза­гальнив Я.А.Коменський, який створив учення, що стало основою всіх сучасних педагогічних систем. Як педагог, він був перекона­ний у суспільній значущості своєї професії, адже це «справа важ­лива, котра торкається слави Божої і загального спасіння народів». Я.А.Коменський, розробляючи теорію культурних при­родних обдарувань «засобом прекрасних вправ», підкреслював, що, перш за все, таку обробку має отримати вчитель, який стане «зерцалом, правилом і опорою для інших». Крім того, на його думку, вчителем може бути тільки людина високої культури, осв­іченості, моральності. Я.А.Коменський вважав, що неосвічений, бездуховний вчитель - «джерело без води, лампочка без світла». Можна констатувати, що видатний педагог висуває серйозні ви­моги до вчителя в аспекті сформованості його педагогічної куль­тури: предметний професіоналізм, активна педагогічна форма, розмаїття прогресивних моральних якостей, саморегуляція, умі­ння передавати інформацію, ставити цілі, планувати навчально-виховну діяльність, організовувати її та аналізувати результати. Значною мірою новий етап у дослідженні культури вчителя і його впливу на учнів являють собою ідеї і діяльність французько­го філософа і педагога Ж.Ж.Руссо, який був прихильником вільно­го виховання, мислительної самостійності учня, формування гу­манізму вихованців. Ж.Ж.Руссо стверджував, що в серце вихованця потрапляє те, що йде від серця. До вчителя Ж.Ж.Рус­со висував максимальні вимоги - це має бути людина з великим запасом міцності, що відповідає будь-яким інтересам і запитанням учнів. Думки Ж.Ж.Руссо продовжив видатний педагог-демократ І.Г.Песталоцці, який сформулював поняття розвивального навчан­ня, трудового і соціального виховання, виявив чинники форму­вання особистості й гармонійного розвитку суспільних сил люди­ни. Розвиваючи теорію Я.А.Коменського про культуру природних обдарувань, педагог стверджував: «Внутрішній розвиток, який є неминучим наслідком головних засобів, форм і методу, збуджує в людській природі живу діяльну силу і вона буде мати для освіти й доброту людського наслідки, які поки-що не піддаються обліку». .Г.Песталоцці стверджував: щоб змінювати людей, їх треба лю­бити, а вплив на учнів пропорційний любові до них. У цьому кон­тексті заслуговують на увагу педагогічні погляди Адольфа Дістер­вега. У педагогічній праці «Керівництво до освіти німецьких вчителів» кін визначав два взаємопов'язаних принципи навчання й виховання - природовідповідності й культуровідповідності. Ос­танній передбачає організацію навчально-виховного процесу з ура­хуванням псиної зовнішньої, внутрішньої і суспільної культури. Зовнішня культура - це норми моралі, побуту, споживання; внутр­ішня - духовне життя людини; суспільна - соціальні відносини й національна культура. Педагог зазначав: «Будь-який стан культу­ри даного народу є основа, базис, с дещо, а якого розвивається на­ступний стан. Тому той ступінь культури, на якому ми знаходимо­ся в даний час, пред'являє нам вимоги, щоб ми діяли відповідно до неї, якщо тільки хочемо домогтися позитивних результатів, інши­ми словами, ми повинні діяти культуровідповідно». Вчений вва­жав, що успіх навчання заложить, перш за все, від культури вчите­ля, його любові до дітей, ентузіазму в роботі й знання методики. Він підкреслював: «Вчитель лише доти здатний насправді виховувати, поки сам працює над своїм власним вихованням і освітою».

Особливу увагу вчені приділили педагогічній культурі у XVIII столітті. Вони виходили з того, що вчитель високої культури — це майстер своєї справи. Український педагог О.В.Духнович пише, що вчитель «дзеркало, в котре молоді юнаки, дивлячись, бачать свою процвітаючу доброчесність». І.Я.Франко вважав, що вчи­тель має розглядати свою роботу як «велике діло любові й терпе­ливості».

Можна зробити висновок про те, що культура педагогів XVIII століття розглядається як єдність етичного і духовного аспектів.

У 60-ті роки XIX століття у центрі уваги вчених постають про­блеми справжнього авторитету вчительської особистості. У педагогічній теорії К.Д.Ушинського центральне місце посідає осо­бистість учителя. Він підкреслював, що «багато що залежить від загального розпорядку в закладі, але найголовніше завжди буде залежати від особистості безпосереднього вихователя, котрий стоїть віч-на-віч з вихованцем»: вплив особистості вихователя на молоду душу складає ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками, ні моральними тенденціями, ні системою покарань і заохочень. А далі видатний педагог зауважував: «У кожного на­ставника - важливе не тільки уміння викладати, але також ха­рактер, безпосередність і переконання».

Продовжує цю думку педагог, який жив і працював в кінці ХІХ-ХХ століть П.П.Блонський, який особистість учителя в житті школи вважає неперевершеною. П.П.Блонський, вказуючи на виховання високої культури учителя, критично ставлячись до процесу підготовки учителя-ремісника, говорив: «Якщо викладан­ня — професія, то ця професія — культуро-будівництво». Йому належить стаття «Учитель стань людиною», котра була спрямо­вана на фахівця, який рахується з дитячими інтересами, спокій­ний, урівноважений, добре знає свій предмет, володіє технікою ве­дення уроку, адже запорука успішного уроку - наявність поетичного настрою в душі вчителя, що також співає, малює, роз­повідає. П.П.Блонсысому належить ідея непрямого впливу на учнів, а також психологічній самопідготовці учителя. Відомий педагог С.Т.Шацький вважав, що треба постійно приділяти високі вимоги і увагу до органічного поєднання культури розуму з куль­турою почуттів.

Центральною ланкою всієї творчості А.С.Макаренка було прагнення осмислити сутність педагогічного таланту, тобто взає­мовідношення особистісних обдарувань і методичної озброєності в справі підготовки повноцінного учителя-вихователя. Видатний пе­дагог вважав, що майбутнім учителям необхідно давати не тільки спеціальну освіту, а й спеціальне виховання». Вони повинні бути культурними у всіх відношеннях: ввічливими, охайними, знайо­мими з літературою і мистецтвом».

Ґрунтовно розкрите поняття «педагогічна культура учителя» В.О.Сухомлинським, який пов'язував її з умінням орієнтуватися в складних питаннях науки і практики: «Якщо учитель вдумливо аналізує свою роботу, у нього не може не виникнути інтерес до те­оретичного осмислення свого досвіду, прагнення пояснити причин­но-наслідкові зв'язки між знаннями учнів і своєю педагогічною культурою ». Він також стверджував, що педагогічна культура має прояв у постійній увазі до духовного світу вихованців. В.О.Сухом­линський бачив у вчителеві «першого і головного світоча інтелек­туального життя школяра, бо він породжує у дитини потяг до знань, повагу до науки, культури, виховання». Видатний педа­гог писав, що педагогічне безкультур'я і невігластво починається там, де вчитель, не розуміючи духовного світу дитини намагаєть­ся перетворити дитячу беззахисність на клітку. Учитель мас зна­ти і відчувати, що на його совісті доля кожної дитини, що під його духовної культури та ідейного багатства залежить розум, здоро­в'я, щастя людини, яку виховує школа.

Аналіз подальших наукових праць різних дослідників (А.В.Ба­рабанщиков, О.В.Бондаревська, М.М.Букач, О.Б.Гармаш, Т.В.Іванова, Н.О.Комар, С.С.Муцинов, О.П.Рудницька та інші ав­тори) дав підставу констатувати, що «педагогічна культура» як спеціальне наукове поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки являє собою педагогічну систему і водночас еле­мент її, особистісне утворення, діалекті інтегровану єдність пе­дагогічних цінностей, між якими існують певні зв'язки і відно­шення, що формуються, реалізуються і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної діяльності й спілку­вання, визначаючи характер і рівень останніх. Ця система є відкри­тою. Ідеал її — учитель-інтелігент з досконалим рівнем сформованості педагогічної культури - є постійним наближенням до ідеаль­ного «Я», нескінченним процесом самовдосконалення неповтор­ної творчої індивідуальності, що передбачає: усвідомлення своєї неповторності, унікальності в порівнянні себе з іншими індивіду­альностями; чіткі цілі й мотиви власного саморозвитку; самоствер­дження й усвідомлення своєї компетентності, яку забезпечує сис­тема знань і умінь, переконань, самореалізащя себе у певних видах діяльності; цілісність і гармонійну єдність індивідуальних влас­тивостей, у тому числі креативних; динамічність і неперервність саморозвитку, постійну роботу над собою з метою зростання рівня власної культури, зокрема, педагогічної; усвідомлення власної значущості в особистому, професійному і соціальному аспектах з метою самоствердження в суспільстві. Індивідуальність учителя виявляється її його духовності, духовній культурі, гуманістичній спрямованості власної професійно-педагогічної діяльності.

Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов'язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетич­ною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оск­ільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе.

У дослідженнях виявлено, що педагогічна культура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма відбиває її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток. Дина­мічна форма педагогічної культурі і виявляється у розвитку вміння реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й оточенні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишньо­го середовища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що відповідає більш високим (конструктивному, еври­стичному, творчому) рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної діяльності створюються умови для розвит­ку особистості та її педагогічної культури. У цьому процесі роз­витку вбачаємо сутність і діалектику педагогічної культури: ста­тична форма переходить у динамічну, яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на більш високому рівні розвит­ку культури вчителя. Прояв як статичної, так і динамічної форм, їх діалектична взаємодія відбувається лише у процесі професій­но-педагогічної діяльності й спілкування, відбиваючись у кожно­му з компонентів педагогічної культури. У дисертаційному дослідженні В.М.Гриньової педагогічна культура майбутнього учителя розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей й цінностей-мотивів; цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей; цінностей-відношень (див.рис.4).

Вони є свого роду осями координат, на основі яких і викрес­люється модель педагогічної культури, які спрямовують і кори­гують у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльність учителя. Указані цінності є структурними (відносно-статичними) компонентами, які гармонійно пов'язані з функціональними (процесуальними) компонентами.

Отже, складові педагогічної культури - науковий світогляд, наукова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності, природно-педагогічні людські якості, педа­гогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічний такт, праг­нення до самовдосконалення). Зрозуміло, що цією педагогічною культурою має володіти і викладач вищого навчального закладу, бо, як писав Адольф Дістервег, «як ніхто не може дати іншому того, що немає сам, так не може розвивати, виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не освічений».

У навчально-виховному процесі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури, духовних цінностей є непов­торна індивідуальність викладача як носія культури з унікальною особистістю студента. Педагогічна культури є феноменом вияву викладачем власного «Я» у професіїйно-педагогічній діяльності. О.С.Газман вказує, що культура с гармонією культури творчих знань, творчої дії, почуттів і спілкування. Оскільки об'єктом пе­дагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування най­більшою розкішшю на світі, але для педагога спілкування - це







професійний обов'язок. М.С.Каган стверджує, що, з одного боку, культура неможлива без спілкування, з іншого ж - гуманістич­ний зміст спілкування, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури.

Спілкування — один із компонентів педагогічної діяльності. Відомо, що педагогічна діяльність складається із змістового, ме­тодичного, соціально-психологічного компоненту. Коли викладач іде на заняття, він продумує змістовий і методичний компонент; соціально-психологічний же, тобто спілкування, часто лишаєть­ся поза увагою педагога. А між іншим, якщо оволодіння першими двома компонентами відбувається у процесі навчання, то третьо­му, тобто спілкуванню, ніхто ніде цілеспрямовано не навчає, хоча спілкування відіграє велику роль у нашому житті. Нефахове спілкування дуже часто є причиною багатьох хвороб (нервових стресів). Між іншим, лікарі стверджують, що із 100 дітей, хворих на невроз, 80 набули такого захворювання з причини непрофесій­ного спілкування з педагогами, їх низької культури.

Вважаємо, що спілкування займає особливе місце в роботі вчи­теля, оскільки він має «комунікативну професію». Професійно-педагогічне спілкування - це система прийомів органічної соціаль­но-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція взає­мин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствердження особистості вихованця. Пе­дагогічне спілкування - особливий вид творчості.

У професійному спілкуванні викладача можна виділити два взаємопов'язаних компоненти:



  1. По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що закладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінностей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога, єдина мета і задачі навчання і виховання.

  2. По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування, громадянська позиція, стиль спілкування - сукупність конкретних прийомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на основі власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь. Педагогічне спілкування - це професійне спілкування вик­ладача-педагога з вихованцями на занятті і після зайняття, що виконує певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно по­вноцінне і оптимальне) на створення сприятливого, здорового психологічного клімату, на оптимізацію навчальної діяльності і стосунків між педагогом і студентом та в студентському колек­тиві.

Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців нега­тивну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викли­кати радість, бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогі­чне спілкування - це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації студента, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психо­логічний клімат, попереджує створення психологічних бар'єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача. Серед викладачів мож­на виділити притаманні їм рівні спілкування:

Примітивний - в основу ставлення до студента покладено при­мітивні правила і реакції поведінки — амбіції, самовдоволення, зловтіха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для вик­ладача виступає засобом досягнення мети.

Маніпулятивний - взаємини зі студентом будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми, лестощі. Студент при цьому є об'єктом маніпуляції. Він заляканий, інфантильний.

Стандартизований - домінує формальна структура спілкуван­ня. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверхо­вою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні ма­сок. Студент, самостійний об'єкт, відчуває байдужість викладача поза «маскою», і фактично залишається об'єктом маніпуляцій.

Діловий - орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги осо­бистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяльності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значу­щим залежно від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залишається самостійним. Особистісний — спілкування базується на глибокій зацікавле­ності до студента, визнанні самостійності його особистості. Вик­ладач любить студентів, вся його діяльність спрямована на розви­ток їхньої духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посередником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.

Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхід­ною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Та­кий рівень потребує від викладача великої самовіддачі і притаман­не лише тим педагогам, для яких їх професія с покликанням.

Культура педагогічного спілкування вміщує уміння слухати, ставити запитання, аналізувати відповідь, зрозуміти іншого, бути уважним, спостережливим, встановлювати контакт, бачити і зро­зуміти реакцію аудиторії, передавати своє ставлення до того, про що йде мова, зацікавити, захопити поясненням, орієнтуватися в обстановці. Кожен з викладачів створює свій стиль спілкування. Сьогодні відомі кілька класифікацій стилі» діяльності педагогів. М.В.Сорока-Росинський виділяє «теоретиків», «реалістів», «утилітаристів», «інтуїтивістів»; в основу цієї класифікації покла­дено ставлення до виконання своїх обов'язків та особливості ха­рактеру педагога. Е.Г.Костяшкін за рівнем професійної етики й особливостями діяльності визначає такі чотири типи: «інтелекту­альний», «вольовий», «емоційний», «організаторським». В.О.Кан-Каликом абстраговані негативні моделі поведінки педагогів на заняттях: «Монблан» -учитель як гірська вершина над учнем; «Ки­тайська стіна» — дистанція, обмежене спілкування; «Локатор» — будує взаємини вибірково, з тими, хто подобається; «Гамлет» — постійно вагається у власних діях; «Глухар» — чує тільки себе. А.Бойко, аналізуючи поведінку вчителя у поєднанні з його педа­гогічною діяльністю та її результатами, виділяє обґрунтовані мо­делі виховуючих взаємин педагогів і учнів. Образно вони названі так: «Оптиміст», «Об'єктивіст», «Ерудит», «Талант», «Умілець», «Душа», «Артист». Для педагогів будь-якої моделі взаємодії важ­лива емоційно-естетична виразність, уміння подати себе та створи­ти обстановку власного самовираження і самоствердження. У дос­відченого викладача, як правило, складається помітна тенденція до тієї чи іншої моделі, типу взаємин, які найповніше відповіда­ють його індивідуально-психологічним особливостям. Для викла­дача з високою культурою спілкування характерними є: опти­мальність вимог; педагогічний оптимізм; емоційний відгук; формування колективних форм стосунків, відносин у колективі у навчально-виховному процесі; створення атмосфери доброзичли­вості. Однак, якою б привабливою не була модель взаємин викла­дача і студента, вона завжди динамічна. З огляду на це хороший педагог завжди прагне до неперервності своєї освіти та професій­ної підготовки, він постійно аналізує свою діяльність, ідентифі­кує досягнутий рівень взаємодії зі студентами, добирає і викорис­товує нові здобутки педагогічної науки і передового досвіду, переймає найкраще від своїх колег.

На основі аналізу проведених ними досліджень можна просте­жити три головних причини низької культури спілкування вик­ладачів.

По-перше, більшість викладачів не надають особливого значен­ня ролі спілкування у навчально-виховному процесі, тому не при­діляють належної уваги організації спілкування.

По-друге, численні викладачі діють у складних педагогічних ситуаціях силовими методами, не використовуючи психологічних і педагогічних знань про людину, по приховуючи вікових і індиві­дуальних особливостей студента.

По-третє, є достатньо викладачів, що мають низьку загальну культуру і не працюють над її підвищенням. На питання, чому вони не займаються своїм духовним збагаченням, 70% викладачів вказали на такі причини: велике навантаження, недостатня мате­ріальна база.

Сучасний світ і існування молоді в ньому дуже складні, якщо раніше студенти погоджувалися на позицію підпорядкування, ке­рованого, то тепер вони прагнуть до ситуації співробітництва, а вона передбачає певні вимоги до організації спілкування: діалектичність, взаємини довіри, реальний психологічний контакт, здатність вик­ладача відмовитися від диктату і перейти до взаємодії. Обов'язко­вою вимогою студентів є наявність педагогічного такту, який про­являється у зовнішньому вигляді викладача, в тоні спілкування, у самовладанні, в умінні без грубощів досягти бажаних результатів. Педагогічний такт - це педагогічно грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, вміння знайти педагогічно до­цільний і ефективний спосіб впливу, почуття міри, швидкість ре­акції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптималь­не рішення, вміння керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання, емоційна урівноваженість, у поєднанні з високою принциповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студента, критичності і самокритичності в оцінці своєї праці та своїх вихованців, у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму і пихи, повазі в студентах особи­стості, розвитку їх людської гідності. Педагогічний такт реалі­зується через мову. Педагогічна діяльність - це ланцюг ситуацій і задач, у розв'язанні яких можна простежити таку послідовність: педагогічна задача - комунікативна задача - мовна задача. Слово -це основний інструмент педагогічної діяльності.

В професійній діяльності мова виконує наступні функції: за­безпечення повноцінної презентації (передачі) знань , забезпечен­ня ефективної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємин між викладачем і студентом.

І. П.Павлов називав слово людини « вищим регулятором людсь­кого пізнання». На думку В.О.Сухомлинського, слово має лікува­ти, а не бути батогом. Демокрит підкреслював, що цьому треба вчитися: «Ні мистецтво красномовства, ні мудрість не можуть бути досягнутими, якщо їм не вчитися». Перед викладачем вищого на­вчального закладу лежить нелегке завдання розвивати любов і повагу до рідної мови, формування уміння і навички правильного мовлення студентів і найкращим засобом у досягненні цього зав­дання є власний приклад. Викладач, незалежно від того, якого предмету він навчає студентів, має володіти усіма тонкощами мов­леннєвої культури. Поняттям культури мовлення прийнято окрес­лювати передусім дотримання кожним мовцем правильної літе­ратурної вимови, правопису, лексичних і граматичних норм, усталеного в літературній мові наголошення слів. Проте якість ус­ного і писемного мовлення залишає бажати кращого. Значною ва­дою, зокрема, монологічного мовлення, на яку досі рідко зважа­ли, є недоречне використання у процесі усної розповіді чи пояснення навчального матеріалу елементів писемного мовлення, запозиченого із підручника та інших джерел книжних слів, ви­разів, синтаксичних конструкцій. Мимохіть складається вражен­ня, ніби викладач говорить, як «по-писаному». Таке мовлення видається не зовсім природнім, штучним, є важким для сприйман­ня. Не позбавлене певних недоліків і діалогічне мовлення. Найістотніші його недоліки - відсутність стрункості, логічної по­слідовності, чіткості, повноти у розкритті предмета розмови, урив­частість, зумовлена частими паузами, незакінченість фраз. Діа­лог являє собою прості запитання і відповіді. Серед помилок і недоліків у мовленні викладача, насамперед, слід виділити пору­шення орфоепічних і граматичних норм. Щодо синтаксичних по­милок, то слід вказати на неправильну побудову дієслівних сло­восполучень, до чого спричинює хибна аналогія з відповідними

конструкціями російської мови. Педагог при підготовці до занять має постійно користуватися словниками орфоепічним, тлумач­ним, синонімічним, фразеологічним, перекладним, термінологі­чним. Мова є одним з елементів педагогічної техніки.

Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових. Перша група пов'язана з умінням педагога керувати своєю повед­інкою - технікою володіння своїм організмом, друга - з умінням впливати на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням. Складові першої та дру­гої груп педагогічної техніки допомагають відобразити власну осо­бистість викладача, рівень його педагогічної культури.

Для успішної взаємодії студента слід адекватно оцінювати свою особистість. Особливої уваги вимагає уміння керувати емоційним станом. Завжди треба розуміти, що саме привноситься до конфлі­ктної ситуації самим педагогом. Педагогічно доцільні стосунки ґрунтуються на взаємоповазі педагога і студента. За нашим про­ханням магістранти провели анкетування студентів I-V курсів філологічного факультету Житомирського педагогічного універ­ситету з проблеми їх розуміння сутності ідеального викладача. Ось деякі відповіді студентів: професіонал - це викладач, який володіє знанням як предмету викладання, так і психології та педагогіки; добрий, ввічливий, в міру суворий; вимогливий, але справедли­вий; гарний співрозмовник, інтелігентний, доброзичливий; має почуття гумору; вміє знайти підхід до кожного студента, адже кожний студент - індивідуальність; демократичний, розуміє про­блеми студента; обожнює свою професію; чесний, дотримується свого слова; чуйний, може стати другом; поважає наші думки, суд­ження, переконання; діловий, охайний.

Наведемо одну з відповідей. «У світі ідеальних людей немає, і «ідеального викладача» я уявити не можу. Але найголовніші якості викладача, на мою думку, такі: щирість, вимогливість, відповідальність, почуття обов'язку, професійна гідність, точність і ясність викладу своєї науки, прагнення до самовдосконалення і творчості у своїй нелегкій праці».

Запитання для самоконтролю.


  1. Визначити сутність поняття культури.

  2. Дати стислу характеристику педагогічній культурі викладача вищого навчального закладу.

  3. Охарактеризувати спілкування як компонент професійної педагогічної діяльності.

  4. Розкрити поняття «мовленнєва культура педагога».

  5. Дати визначення поняття «педагогічна техніка».

1.5. Студент як об'єкт — суб'єкт педагогічної діяльності

Нам треба вчитися, щоб Русь нашу не називали нерозумною.

(Петро Могила).

Сучасна науково-технічнії революція зробила потребу в освіті дійсно масовою. Рівень освіти є не тільки наслідком, але й необхі­дною умовою науково-технічного прогресу.

Студентство — найкультурніша частина молоді в усіх країнах, яка є важливим джерелом відтворення інтелігенції.

У наш час в науковій літературі ще немає повного визначення поняття «студентство», як і немає одностайності щодо тлумачен­ня характеру і специфіки праці студентства. Проте є великий інте­рес до цієї соціальної групи, який, передусім, пояснюється необхід­ністю підвищення якості підготовки спеціалістів для держави, що розбудовується. «Студент» у перекладі з латинської означає «той, що сумлінно працює», «той, хто бажає знання». За визначенням А.С. Власен­ко, «студентство - це особлива соціальна група, що формується з різних соціальних утворень суспільства і характеризується особ­ливими умовами життя, праці, побуту, особливою суспільною по­ведінкою і психологією, для якої набуття знань і підготовка себе для майбутньої роботи у суспільному виробництві, науці і куль­турі є головним і здебільшого єдиним заняттям».

Т.В.Іщенко акцентує увагу на тому факті, що студентство є складовою частиною такої суспільної групи як молодь. Як соціаль­на група вона наділена всіма якостями, властивими молоді. Вод­ночас студентство має свої особливості. Однією з таких специфіч­них особливостей є соціальний престиж, оскільки більшість студентів усвідомлюють, що вищий навчальний заклад є одним із

засобів соціального просування.

Студентство — це мобільна група, метою існування якої с органі­зована за певною програмою підготовка до виконання професій­них і соціальних ролей у матеріальному і духовному виробництві.

«Студентство як соціальна група, - пишуть Б.Рубін і Ю.Колес­ніков, - функціонує в системі вищої освіти, виступає як об'єкт ви­робництва , предметом якої є не річ, а сама людина, особистість. Тому головною формою виробництва с навчально-освітня діяльність».

Спільна праця сприяє виробленню у студентства згуртованості та колективізму. Сам процес навчання у вищому навчальному зак­ладі передбачає включення студентства в систему соціальних сус­пільних відносин, заміщення позицій і засвоєння соціальних цінностей.

Важливою особливістю студентства є те, що активна взаємо­дія з різними соціальними утвореннями суспільства, а також спе­цифіка навчання у вищому навчальному закладі створюють для студентів великі можливості для спілкування. Тому досить висо­ка інтенсивність спілкування - це специфічна риса студентства. Соціально значущою рисою студентства с також напружений пошук сенсу життя, прагнення до нових ідей. Проте в силу недо­статності життєвого досвіду, поверховості в оцінюванні явищ жит­тя деякі студенти від справедливої критики переходять до крити­цизму і навіть до нігілізму.

Психолог Самарін Ю.А. виділяє суперечності, притаманні сту­дентському віку:



  • між розвитком інтелектуальних і фізичних сил студента і жорстким лімітом часу та економічних можливостей для задоволення збільшених потреб (соціально-психологічна);

  • між прагненням до самостійності у доборі знань і досить жорсткими формами і методами підготовки спеціаліста певного профілю (дидактична);

  • між великою кількістю інформації, що надходить різними каналами, розширює знання студентів, і відсутністю часу, а іноді бажання розумової переробки, що призводить до поверховості у знаннях і мисленні і вимагає спеціальної роботи викладачів щодо поглиблення знань і вмінь студентів загалом (психолого-педагогічна).

Отже, студентство с складовою частиною молоді, її специфіч­ною групою, що характеризується особливими умовами життя, побуту і праці, суспільною поведінкою і психологією, системою ціннісних орієнтацій. Тобто, студентство треба розглядати як соціальну групу в системі вищого навчального закладу, яка має свою мету, свої специфічні особливості і яка готується до виконан­ня соціальних ролей і функцій інтелігенції.

Права та обов'язки студентства визначені законом України «Про освіту», Положенням про вищий навчальний заклад. Сту­денти мають гарантоване державою право на:



  • навчання для здобуття певного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів;

  • вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять;

  • додаткову відпустку за місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;

  • • продовження освіти за професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти відповідно до угоди з закладом освіти;

• одержання направлення на навчання, стажування до інших закладів освіти, у тому числі за кордон;

  • користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти;

  • доступ до інформації в усіх галузях знань;

• участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторській та інших видах наукової діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;

  • особисту або через своїх представників участь у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту тощо;

  • участь в об'єднаннях громадян;

  • безпечні і нешкідливі умови навчання та праці;

  • забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

• трудову діяльність у встановленому порядку в позаурочний час;

• перерву у навчанні у вищих ти професійно-технічних закладах освіти;

• користування послугами закладів охорони здоров'я, засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров'я;

• захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій педагогічних та інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність (Стаття 51).

Обов'язками студентів є:


  • дотримання законодавства, моральних, етичних норм;

  • систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю;

  • підвищення загального культурного рівня;

  • додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку закладу освіти.

Студент є об'єктом педагогічної діяльності. Продукти діяль­ності педагога матеріалізуються у психічному обличчі іншої лю­дини - у її знаннях, вміннях, навичках, в рисах характеру. Своєрідність даного об'єкту полягає в тому, що він одночасно є суб'єктом діяльності, проте не педагогічної, а іншої навчальної, ігрової, дослідницької, комунікативної. Об'єктом діяльності сту­дента є наукова, теоретична і практична інформація, якою він має оволодіти. Продуктами його діяльності с відповіді: усні, письмові, графічні.

Таким чином, у студента як суб'єкти діяльності с своя мета, свій об'єкт, свої способи досягнення мети, свої можливості.

Одне із завдань викладача на всіх етапах становлення студента -допомогти йому знайти себе. Якщо людина отримує завдання, що не відповідає її нахилам, вона ніколи не пізнає якою цікавого може бути праця.

При організації викладачем впливу на свій об'єкт потрібно вра­ховувати те, що студент ніколи не розвивається у прямій залеж­ності від педагогічного впливу на нього, а за своїми законами, вла­стивими його психіці - особливостями сприймання, розуміння, запам'ятовування, становлення волі, характеру, формування загаль­них і специфічних здібностей. Студент не народжується суб'єктом діяльності, а стає ним під впливом виховання.

Саме викладачі мають допомогти студентові стати суб'єктом діяльності, в основі якої лежить саморух, самоутвердження, са­мовдосконалення.

У соціальній позиції студента останнім часом сталися суттєві зміни: він став критичним, активним, прагне раціонально вико­ристовувати навчальний час, зусилля, матеріальні ресурси. Сту­дент припускає, що він може висловити своє незадоволення квал­іфікацією викладача; при цьому втрачається та стабільність, яка ґрунтувалася на взаєминах старшого і молодшого, досвідченого і недосвідченого Студент не довіряє красивим словам, він хоче відчу­ти повагу до себе, шанобливе ставлення до його особистості, виз­нання права бути вислуханим, права на самовираження, визнан­ня його потреб законними. Студент вимагає від викладача самокритичності. Не можна забувати і про те, що до вищих на­вчальних закладів вступають діти з Чорнобильської зони. У цих дітей неврастенія зустрічається утричі частіше, ніж у дітей з інших зон. Як свідчать дослідження, спостерігаються соціальні відхилен­ня: прояв агресії (34%) (у «не чорнобильців» 7%), часткова неадек­ватна поведінка.

Наші студенти відчувають тягар втрати моральних орієнтирів, і тому хотіли б бачити у викладачеві взірець позитивної і життє­стверджуючої стратегії особистості, що перемагає. Викладач має виступати представником позитивних соціальних цінностей, не­сти ідеї моральної перспективи. Звідси вимоги з боку студентів бути усміхненим, пірити в краще майбутнє, не виказувати своєї знервованості побутовими турботами під час заняття, вміти при­хопити втому і підбадьорити студента.

До речі, результати анкетування з метою визначення залеж­ності оптимізму студента від оптимізму викладача підтверджують, що настрій педагога впливає на них. Коли викладач має гарний настрій, студенти почувають себе добре, нецікавий матеріал не здається нудним, час на занятті летить непомітно. На жаль, на результатах діяльності студентів відзначаються роздратування викладача, песимізм. У таких випадках, як вказують студенти, «все падає з рук», «втрачаю віру и себе», «боюсь відповідати, хоча і знаю матеріал». Таким чином, поганий настрій викладача пород­жує у більшості студентів страх, скутість думки, прагнення три­матися подалі від такого педагога.

Можна виділити такі психологічні особливості студентського віку. Старший юнацький, або студентський вік (18-25 років) вид­ілений як спеціальний об'єкт педагогічних досліджень порівняно недавно (у 70 -ті роки XX століття, коли почали планувати дослід­ження з педагогіки вищої школи та методики викладання.)

Студентський вік, як і будь-яка інша стадія життєвого циклу людини, має свою неповторну специфіку. Ще К.Д.Ушинський вважав період від 16 до 22-23 років «найрішучішим», вказуючи на те, що у цьому віці визначається спрямованість у способі мис­лення людини і в її характері. На думку Б.Г.Анан'єва, який зро­бив великий внесок у вивчення студентства, «перетворення моти­вації, всієї системи ціннісних орієнтацій, з одного боку, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв'язку з професіоналіза­цією, з іншого - виділяють цей вік як центральний період форму­вання характеру та інтелекту».

Соціолог В.Шубкін називає вік від 17 до 25 років доленосним періодом у житті людини. Інтенсивні пошуки поклику, вибір пріо­ритету, перехід від книжних романтичних уявлень до зіткнення з реальними інститутами, професійне самовизначення, працевлаш­тування, любов, становлення сім'ї. Все це пов'язане з такою гос­тротою емоційних переживань, з такою кількістю рішень, які не­обхідно прийняти в найкоротший період і які величезною мірою визначають долю людини, тому:


  • це період найбільш інтенсивного дозрівання особистості; саме на нього припадає досягнення стабільності більшості психічних функцій;

  • це вік переоцінки цінностей і мотивації поведінки, посилення свідомих мотивів поведінки; проте спеціалісти в галузі вікової психології і фізіології відзначають, що здатність до свідомої саморегуляції своєї поведінки розвинена у студентів не повною мірою (невмотивований ризик, невміння передбачити наслідки своїх вчинків, в основі яких можуть бути не завжди гідні мотиви);

  • водночас - це вік безкорисливих жертв і самовіддачі;

  • це центральний період формування якостей характеру та інтелекту; саме на нього припадає досягнення стабільності та піку більшості психічних функцій (пік розвитку уваги 22,

  1. роки, в подальшому в 27, 29 років - спад ; пік розвитку пам'яті 23, 24, 29 років; пік розвитку мислення від 20-22 до

  2. років).

Протягом усього цього вікового періоду найменше змінюється образна пам'ять, яка зберігає попередній рівень розвитку. Найбіль­ших змін набуває короткотривала, вербальна пам'ять. У цьому віці посилюється роль практичного мислення.

Існує ще одна особливість психічного розвитку студентів: якщо в середній школі дуже часто навчання і виховання випереджували розвиток, то в студентському віці найчастіше розвиток випе­реджує навчання і виховання.

Коло інтересів студентів не обмежується тільки навчальним матеріалом, а поширюється також на мистецтво, спорт, суспільну діяльність, організацію особистого життя.

На студентський вік припадає процес активного формування соціальної зрілості. Соціальна зрілість передбачає здатність кож­ної молодої особи оволодіти необхідною для суспільства сукупні­стю соціальних ролей (спеціаліста, батька, матері, громадського діяча).

Проблему соціальної зрілості особистості вивчають різні науки. До них відносяться педагогіка, психологія, соціологія, акмеоло­гія. Проблема зрілості може розглядатися на рівні індивіда, осо­бистості, суб'єкта діяльності і індивідуальності. Особистісна соц­іальнії зрілість включає, такі компоненти: відповідальність, толерантність, саморозвиток, позитивне ставлення до світу (цей компонент присутній у всіх попередніх).

У студентів підвищується інтерес до моральних проблем (мета, образ життя, обов'язки, любов, вірність, тощо). Посилюється цілеспрямованість, рішучість, настирливість, самостійність, інди­відуальність, Ініціативність у процесі діяльності та спілкування, вміння володіти собою.

Відомо, що в юнацькому віці бажання і прагнення розвиваєть­ся раніше, ніж воля і характер. В силу недостатності життєвого досвіду студентська молодь плутає ідеали з ілюзіями, романтику з екзотикою.

Юність - пора самоаналізу і самооцінок. Самооцінка здійснюється шляхом порівняння ідеального «Я» з реальним. Про­те разом з тим ідеальне »Я» ще не вивірено і може бути випадко­вим, а реальне «Я» може бути ілюзорним. Це викликає невпев­неність в собі, що супроводжується зовнішньою різкістю і розв'язаністю.

У першокурсників часто можна спостерігати досить різкий перехід від захоплюючого очікування при вступі до вищого на­вчального закладу і в перші місяці навчання в ньому до скептич­ного, критичного та іронічного ставлення до викладачів, вузівсь­кого режиму.

Другий період юності характеризується максималізмом і ка­тегоричністю думок, які не завжди свідчать про принциповість. Іноді категоричність переходить в негативне ставлення до думки дорослих, особливо літніх людей і неприйняття їх порад. Оскіль­ки юність має підвищену соціальну активність, при відсутності необхідного виховання це призводить до конфліктів.

Аналіз результатів дослідження, проведеного у Житомирсько­му педагогічному університеті, свідчить про те, що більшість сту­дентів (72%) мають досить розвинену самосвідомість, відносно вірно оцінюють свій рівень професійної і моральної зрілості. Біля 70% студентів мотивом вибору професії с інтерес до предмету, 20% — бажання підвищити свій інтелектуальний рівень. Тому не мож­на говорити, що в наш час інтерес до знань відсутній у студентів. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства постають нові проблеми; невпевненість у завтрашньому дні призводить до «зап­рограмованого» неблагополуччя молоді; агресивність а одного боку, соціальна інфантильність з іншого частіше й чистіші! харак­теризують студентів, особливо енергійних і романтичних. Роман­тизм часто змінюється скептицизмом і цинізмом, прагнення до високих ідеалів - споживацькою психологією. У 2/3 студентів немає установки працювати в школі; 90% взагалі не впевнені, чи знайдуть собі роботу.

Труднощі у підтримці бажаної структури ціннісних орієнтацій у студентської молоді породжені вже тим, що навчально-вихов­ний процес у вищих навчальних закладах все ще ведеться без ура­хувань впливу зовнішніх чинників, які впливають на свідомість і поведінку як щодо засобів масової комунікації, так і міжособисті­сних стосунків. Робота викладачів провадиться без знання специф­іки групи, курсу; не враховується посилений вплив суспільної думки на мотиваційну сферу свідомості молоді.

Вирішенню вказаної проблеми може допомогти аналіз студен­тського соціуму (щоб впливати на нього, на процеси, що в ньому відбуваються, треба знати загальні закономірності колективного спілкування). Студентський соціум слід розглядати, з одного боку, як цілісну систему зі своєю структурою, зв'язками, а з іншого -як частину більш широкого соціального середовища, соціальної спільноти - макросередовища суспільства. Вплив на особистість студента мають сформовані контакти свого й інших соціумів. Звичайно, особистість формують не тільки прийоми і форми педа­гогічного впливу, але й засоби масової інформації. У кожному соціумі, як правило, існує своя система взаємин, своя морально-психологічна атмосфера, свої вимоги й еталони поведінки. Так, наприклад, ті вимоги, що існують в науковому мікросоціумі, аб­солютно не обов'язкові у гуртожитку чи клубі, де цінуються ко­мунікабельність, розкутість, кмітливість, привабливість. В одно­му випадку мікросоціум може ініціювати діяльність студента, в іншому — гальмувати, в третьому - вони будуть взаємно індифе­рентними.

Ю.А.Самарін виділив ряд характерних рис, які мають місце у розвитку студентської молодію В цей період людини визначає свій майбутній життєвий шлях, оволодіває професією і починає про­бувати cede в різноманітних галузях життя; самостійно планує свою діяльність і поведінку, активно відстоює самостійність суд­жень і дій. У цьому віці складається світогляд, етичні і естетичні погляди на основі синтезу багатьох знань, життєвого досвіду, са­мостійного розуміння і практичних дій.

Факт вступу до вищого навчального закладу зміцнює віру мо­лодої людини у власні сили і здібності, народжує надію на нове і цікаве життя. Водночас па першому та другому курсах досить часто виникає питання про правильність вибору професії, спец­іальності, що супроводжується розчаруванням. До кінця треть­ого курсу остаточно розв'язується питання про пріоритетне са­мовизначення.

У дослідженнях педагогів і психологів зафіксовано, що у сту­дентської молоді третього курсу спостерігається пожвавлення і поглиблення системи міжособистісних стосунків, підвищується інтерес до інших студентських груп. У цей час виникає проблема створення сім'ї. Студенти стають більш розбірливими у виборі на­вантажень, доручень; бувають випадки, коли інтимне, особистіс­не у структурі спілкування витісняє всі інші складові.

Пошук супутника життя відіграє на 3-4 курсах велику роль, впливає на успішність і громадську активність студентів. Дані соц­іологів свідчать про те, що, як правило, студентські сім'ї не зали­шаються поза групою, не випадають з колективу.

Якщо на першому курсі кількість «діад» і «тріад» (мікрогруп, об'єднаних дружніми стосунками) в групах нечисленно, то до тре­тього курсу майже кожен студент є представником якоїсь з груп, які відрізняються своєю спрямованістю, спільністю світоглядних позицій, інтересів.

У психолого-педагогічній літературі є способи виділяти різні типажі студентів за структурними особливостями особистості, або за іншими критеріями.

Переважна більшість авторів вважає, що в структурі особис­тості необхідно виділяти чотири групи властивостей, тобто стійких особливостей, що виявляються у різних видах діяльності. Отже, це такі чотири групи властивостей:



  • спрямованість особистості, до якої входять її потреби, моти­ви, цілі, переконання, ідеали;

  • темперамент - психічна властивість особистості, яка визна­чає динаміку її виявів у різних видах діяльності;

  • здібності, тобто психічні властивості особистості, що явля­ють собою потенційні й реальні можливості людини у вико­нанні тієї чи іншої діяльності;

  • характер - сукупність основних, стрижневих властивостей особистості, що визначають стиль ЇЇ поведінки у суспільстві. Спрямованість - це основа, що визначає психологічний зміст без виключення властивостей особистості, це своєрідний стрижень особистості.

Тип спрямованості особистості - це топ провідний напрям, у якому людина себе стверджує, розвиває свої здібності. Якщо в осно­ву виділення типів спрямованості особистості покладати суспільну цінність потреб, прагнень, то можна виділити три основних типи спрямованості:

  • тип будівничого (сюди відносяться студенти, що утверджу­ють себе справами, для інших людей, і це приносить їм задо­волення);

  • тип споживача (провідні мотиви їх активності пов'язані з споживанням; самоствердження у споживанні духовних і матеріальних цінностей);

  • тип руйнівника; джерелом задоволення є саме по собі руйну­вання того, що створюється іншими.

Б.Г.Анан'єв розробив типологію сучасного студентства, в ос­нову якого були покладені такі критерії: ставлення до навчання, наукова і громадська активність, загальна культура і почуття ко­лективізму.

Тип 1. Студент, що відмінно навчається з профілюючих, загаль­но-теоретичних, суспільних дисциплін. Займається науково - дос­лідницькою роботою. Мас високу культуру. Бере активну участь в громадській роботі. З колективом пов'язаний різнобічними інте­ресами. Це — ідеал сучасного студента.

Тип 2. Студент добре навчається. Вважає отримання спеціаль­ності єдиною метою навчання у вищому навчальному закладі. Сус­пільними дисциплінами цікавиться у межах програми. Пов'яза­ний з колективом навчальними і професійними інтересами. Бере участь у громадській роботі. Оцінується викладачами та колега­ми як хороший студент.

Тип 3. Студент, що відмінно встигає у навчанні, розглядає на­уку як основну сферу інтересів і діяльності. Виявляє інтерес до суспільних наук як засобу пояснення дійсності і своєї поведінки. Має високу загальну культуру. Активний у громадській діяль­ності, з колективом пов'язаний широкими науковими інтересами. Студент цього типу майбутній учений. Серед цих студентів є такі, хто займається тільки наукою, всі ж інші заняття вважає марною тратою часу. Саме про них говорять - «раціоналіст XXI століття».

Тип4. Студент, що встигає у навчанні, активно цікавиться сус­пільними науками понад програми, науково-дослідницькою робо­тою, як правило, не займається. Загальна культура обмежена про­фесіональними інтересами. Виключно активний у громадській роботі і в житті колективу, інтереси якого розглядає як власні. Це активний громадський діяч. Його поважають за чесність, прин­циповість, єдність слова і справи. Він завжди в гущавині життя. Вчиться на «4» і «5».

Тип 5. Студент, що встигає у навчанні з усіх дисциплін. Науко­во-дослідницькою роботою не займається. Розглядає спеціальність і культуру як основну сферу своїх інтересів і діяльності. В суспіль­ному, громадському житті не бере активної участі. З колективом його пов'язують культурні та розважальні інтереси. В студентсько­му колективі він - визнаний ерудит, знавець сучасного мистецтва, за його порадою інші студенти читають ті чи інші книжки. Іноді це заважає навчанню, але такий студент добре навчається і сумлі­нно ставиться до майбутньої професії.

Тип 6. Студент погано навчається, має низьку успішність. На­уково-дослідницькою роботою не займається. Пасивний стосовно участі в громадській діяльності. Відпочинок і розваги розглядає як головну сферу своєї діяльності. З колективом пов'язаний го­ловним чином інтересами відпочинку. Це посередній студент, який вважає себе «оригіналом», іноді морально нестійкий. До вищого навчального закладу він вступив тому, що це « модно », « всі йдуть ». Свою професію не любить і цінує її лише як джерело існування. Навчається з мінімальним зусиллям; де є можливість, використо­вує шпаргалку.

В науково-методичній літературі можна зустріти поділ сту­дентів за рівнем відповідального ставлення до навчальної діяль­ності. Критерієм відповідальності найчастіше вважають: повноту виконання завдань, термін їх здачі, зацікавленість роботою. Ви­ходячи з цих критеріїв, студенти поділяються на дійсно відпові­дальних, виконавців і безвідповідальних.



Дійсно відповідальних характеризує творчий підхід до вико­нання роботи. Завдання вони виконують вчасно, у великих обся­гах, мають бажання проводити наукову роботу.

Виконавці виконують «від і до» усі вимоги, їх ставлення до ро­боти - формальне, немає бажання працювати, завдання дуже час­то виконуються в останній момент.

Безвідповідальні виконують завдання епізодично.

Слід зауважити, що більшість студентів є представниками дру­гого рівня.

Г.О.Нагорна поділяє студентів педвузів залежно від типу мис­лення на чотири групи: високий рівень - творчий тип мислення; достатній рівень - репродуктивно-творче мислення; середній -репродуктивне мислення; низький - інтуїтивне мислення.

Студенти з високим рівнем професійного мислення виділяють істотні ознаки педагогічних фактів, явищ, ситуацій, аргументують їх, можуть прогнозувати результат, приймати власне рішення.

Студенти з достатнім рівнем професійного мислення виділя­ють істотні ознаки педагогічних фактів, явищ, обставин, ситуацій, встановлюють між ними причинно-наслідкові зв'язки і залеж­ності, але недостатньо аргументують свої рішення, прогнозують можливі результати взаємодії з учнями, колегами.

Студенти з середнім рівнем розвитку професійного мислення виділяють суттєві, істотні ознаки педагогічних явищ, фактів, об­ставин, ситуацій, але не завжди можуть прогнозувати, не вихо­дять за межі відомих правил, вважають за краще діяти за зраз­ком.



Низький рівень професійного мислення характеризує сту­дентів, яким важко визначити істотні ознаки педагогічних фактів, ситуацій, обставин, їх діяльність підпорядкована інтуїції.

Отже, існують різні види типізації студентів, які певною мірою можуть допомогти молодому викладачеві в організації навчаль­но виховної роботи, процесу адаптації молодої особи у вищому навчальному закладі.

Найважливішою умовою для успішного всебічного розвитку коленого студента є розуміння ним своєї неповторності, індивіду­альності. Відомий психолог Анан'єв Б.Г. відзначає: «Індивіду­альність - це і предмет виховання і його умова, а найбільше його продукт. Як в клінічному, так і в педагогічному досвіді одиничне в смислі індивідуальності с унікальним явищем, оскільки воно має власний внутрішній світ, самосвідомість і саморегуляцією, що є діючим організатором поведінки - «я».

Індивідуальність — це своєрідність психіки особистості індиві­да, її неповторність. Вона проявляється в рисах темпераменту і характеру, в емоційній і вольовій сферах, в інтересах, потребах і здібностях людини.

Зі вступом до освітнього закладу студент проходить соціальну адаптацію до процесу в освітньому закладі.

Соціально - педагогічна адаптація — це засвоєння молодою людиною норм студентського життя, включення в систему міжо­собових стосунків групи.

Адаптацію студентів вузу слід розглядати як комплексну про­блему, виділяючи в ній різні окремі рівні і ланки, кожна з яких має специфічні механізми, зумовлені рівнем розвитку студента, групи і колективу. Процес адаптації студентів проходить на дек­ількох рівнях «пристосування»: до нової системи навчання; до зміни режиму праці і відпочинку; до входження в новий колек­тив.

Протягом перших курсів складається студентський колектив, формуються навички й уміння раціональної розумової праці, усв­ідомлюється покликання до обраної праці, дозвілля, побуту, вста­новлюється система роботи щодо самоосвіти і самовиховання про­фесійно-значущих якостей.

Різке руйнування багатолітнього звичного робочого стереоти­пу, основу якого складає відкрите І.П.Павловим психофізіологіч­не явище - динамічний стереотип, іноді призводить до нервових зривів і стресових реакцій.

З цієї причини період адаптації, пов'язаний із руйнуванням попередніх стереотипів, може на перших порах зумовлювати по­рівняно низьку успішність та труднощі у спілкуванні.

В одних студентів вироблення стереотипу відбувається стриб­коподібно, у інших - рівно. Безперечно, особливості перебудови пов'язані з типом нервової системи, проте соціальні чинники теж мають позитивне значення. Знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будується система його включення в нові види діяльності і нове коло спілкування, дає можливість запобіг­ти дезадаптичному синдрому, зробити процес адаптації рівним і психологічно комфортним.

На основі досліджень процесу адаптації першокурсників мож­на виділити такі труднощі:



  • негативні переживання, пов'язані з виходом учорашніх учнів з шкільних колективів з їх моральною допомогою і мо­ральною підтримкою;

  • невизначеність мотивації вибору професії;

  • недостатня психологічна підготовка до неї;

  • невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведі­нки і діяльності;

  • відсутність повсякденного контролю педагогів;

  • пошук оптимального режиму праці і відпочинку в нових умовах;

  • налагодження побуту і самообслуговування, особливо при переході з домашніх умов до умов гуртожитку;

  • відсутність навичок самостійної роботи;

  • •невміння конспектувати, працювати з першоджерелами, словниками, каталогами, довідниками, показниками.

Всі ці труднощі - різні за своїм походженням, Одні з них -об'єктивні, інші - носять суб'єктивний характер і пов'язані з слаб­кою підготовкою, дефектами виховання в сім'ї та школі.

На жаль, при нарахуванні абітурієнта у вищий заклад освіти в основному враховується лише його успішність - рівень знань. Відсутність іншої інформації у викладача приводить до того, що процес пристосування студентів до вузівського життя затягується.

Для вироблення тактики і стратегії, що забезпечує оптималь­ну адаптацію студентів до вищого навчального закладу, важливо знати життєві плани, інтереси першокурсника, систему доміную­чих мотивів, рівень домагань, самооцінку, здатність до свідомої регуляції поведінки і т. ін. Успішне розв'язання цієї проблеми повязано з розвитком психологічної служби у вищому освітньо­му закладу. Дані психодіагностики потрібні, насамперед, самому студентові, кураторові, викладачеві.

Специфіка навчання у вищих закладах освіти така, що викла­дач, котрий читає лекцію, майже не має можливості враховувати індивідуальний темп засвоєння, рівень розвитку мислення кож­ного студента. У куратора теж мало часу на спілкування зі студен­тами. Тому першокурсники дуже часто відчувають дискомфорт.

Нові умови діяльності у вузі - це якісно нова, інша система взає­мин відповідальної залежності, де на перший план виходить не­обхідність самостійної регуляції своєї поведінки, наявність того ступеня свободи в організації своїх занять і побуту, які нещодавно були їм недоступні.

За нашими дослідженнями, третина студентів не можуть по­вністю включитися у навчальний процес до кінця першого семест­ру. Це має свою психологічну основу. Школяру, що виробив сте­реотип режиму навчальної діяльності на уроках, доводиться долати його з перших днів перебування у вищому навальному закладі. Не­достатня увага до формування продуктивного стиля мислення у школярів приводить до того, що навчальний процес у вищому на­вчальному закладі вимушений значною мірою спиратися на репро­дуктивне мислення першокурсників; до того ж, такий тип мислен­ня не дає можливості студенту приймати оптимальні рішення в нестандартних ситуаціях і легко адаптуватися у змінних умовах діяльності.

Процес адаптації кожного студента проходить по-різному. Юнаки і дівчата, що мають трудовий стаж, легше адаптуються, ніж вчорашні школярі.

Адаптації першокурсників вищого навчального закладу сприяє така система заходів: робота щодо комплектування академічних груп з урахуванням психологічних особливостей студентів і їх пси­хологічною сумісності; ритуал «Посвята у студенти»; виступи вик­ладачів; курс «Вступ до спеціальності»; знайомство з історією ви­щого навчального закладу і його випускниками; організація консультпунктів у гуртожитку; ведення щомісячної атестації, що дозволяє контролювати самостійну роботу і допомагати першокур­сникам.

Особливе значення для адаптації студента має колектив. А.С.Макаренко визначає колектив як «цілеспрямований комп­лекс особистостей», організованих, наділених органами колекти­ву. А там, де є організація колективу і питання ставлення товари­ша до товариша - це не питания дружби, не питання сусідства, а питання відповідальної залежності.

Формуванню колективу сприяє створення соціально-ціннісної єдності шляхом роз'яснення значущості навчання, його мети і за­дач, стимулювання активу стосовно згуртування колективу; роз­виток свідомості, творчості, дружби, розуміння взаємостосунків; закріплення авторитету активу; забезпечення дружньої спільної діяльності; проявлення турботи про студентів, врахування їх за­питів.

Студентський колектив проходить кілька стадій у своєму роз­витку за рівнем згрупованості, наявністю громадської думки, ав­торитетністю активу, а також рівнем вимогливості особистості до себе.

За словами Л.С.Виготського, роль педагога зводиться до того, щоб бути організатором соціального виховного середовища, регу­лятором і контролером його взаємодії з кожним студентом.

• Прямий обов'язок професорсько-викладацького складу всьо­го вищого навчального закладу полягає у тому, щоб допомогти студентові в процесі становлення його не тільки як майбутнього спеціаліста, але й як особистості, сприяти створенню атмосфери свободи, самоповаги та творчості.

У студентському житті схрещуються лінії формальних і нефор­мальних зв'язків. Але, на жаль, групи формуються за рішенням адміністрації, не враховуючи бажання студентів, та інших фак­торі» сумісності і рівня соціальної зрілості.

Думаючи про покращення умов навчання і виховання, потрібно цікавитись не тільки навчальними програмами і методами викла­дання, але й життям студента (ступенем його самостійності, спо­собом проведення вільного часу).

Відомо, що люди відрізняються характером, інтелектом, здат­ністю до самооцінки, емоційністю. Ці індивідуальні здібності по­трібно враховувати у процесі особистісно-середовищної взаємодії. Без цього неможливо ефективно впливати на студента.

Безумовно, якість набутих знань залежить від самого студен­та. Але не можна, щоб вузівська молодь проявляли себе як соц­іальна група тільки через цю провідну діяльність.

Дослідження доводять, що в останні роки постійні контакти в межах навчального мікросоціуму послаблюються. Можливо, що стійкий інтерес до обміну знаннями послабився; якщо студент не зміг самоствердитися у межах основного соціуму, він потрапляє до системи морально-психічного дискомфорту.

Важливе місце в системі особистісно-середовищних стосунків студента займають комунікативні зв'язки з професорсько-викла­дацьким складом. Зараз переважає суб'єктно-об'єктна парадигма, авторитарний стиль, компанійська поведінка з боку студентів, формалізм педагогічних заходів. Більш доцільною була б суб'єктно-суб'єктна взаємодія, яка має на меті:


  • розвиток творчого потенціалу студентів на базі співробітниц­тва;

  • прагнення до самореалізації і самовираження обох суб'єктів у навчальному процесі;

  • удосконалення техніки спілкування.

Виникає необхідність пожвавлення роботи органів студентсь­кого самоврядування. Студентське самоврядування у вищому зак­ладі освіти функціонує з метою забезпечення виконання студен­тами своїх обов'язків та захисту їх прав і сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок май­бутнього організатора, керівника.

Основними завданнями органів студентського самоврядуван­ня є:



  • забезпечення і захист прав та інтересів студентів;

  • забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

  • сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності сту­дентів;

  • сприяння у створенні необхідних умов для проживання і відпочинку студентів;

  • створення різноманітних студентських гуртків, товариств, об'єднань, клубів за інтересами;

  • організація співробітництва із студентами інших вищих зак­ладів освіти і молодіжними організаціями;

  • сприяння проведенню серед студентів соціологічних дослід сприяння працевлаштуванню випускники»;

  • участь у вирішенні питань міжнародного обміну студента­ми.

Отже, студентство - це особлива соціально група, яка має своє психологічні особливості, етапи розвитку соціальної адаптації у вищому навчальному закладі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка