Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка3/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
поєднується тео­ретична складова, пов'язана з розкриттям нових закономірнос­тей, сутності науки, а також практична, спрямована на перетво­рення конкретних ситуацій, на розв'язання системи педагогічних задач. Викладач визначає мету та задачі навчання з конкретного предмету у взаємозв'язку з іншими навчальними предметами; об­мірковує зміст навчання, сучасні форми і методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності студента, форми контролю; формує творчі колективи навчальних груп; здійснює виховання студента і виховує потребу в самовихованні. Основни­ми видами цієї діяльності є читання лекцій, проведення лабора­торних, практичних, семінарських, розрахунково-графічних робіт, консультацій, заліків, екзаменів, рецензування і прийом захисту курсових робіт і проектів, керівництво практикою та на­вчально-дослідною роботою студентів, керівництво дипломними роботами та інше.

З навчальною роботою тісно пов'язана навчально-методична діяльність щодо підготовки навчального процесу, йдго забезпечен­ня та удосконалення. У педагогічному університеті передбачаєть­ся 29 конкретних видів навчально-методичної діяльності. В їх числі: підготовка до лекційних, практичних, семінарських занять, навчальної практики; розробка, переробка і підготовка до видан­ня конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних прак­тикумів та інших навчально-методичних матеріалів, методичних матеріалів з курсових і дипломних робіт; поточна робота стосовно підвищення педагогічної кваліфікації (читання методичної і на­вчальної, науково-методичної літератури); вивчення передового досвіду з представленням звітності і рецензування конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів; складання методичних розробок, завдань, екзаменаційних білетів, тематики курсових робіт; розробка графіків самостійної роботи студентів; взаємовідвідування тощо. Робочий день викладача поділяється на дві частини: проведен­ня усіх вищеназваних видів робіт і підготовка до їх проведення. •Таким чином, зміст навчально-методичної роботи знаходиться у безпосередньому зв'язку з навчальною роботою, її об'ємом і струк­турою. Введення комп'ютерів допомагає у розробці методики ви­користання програмованого навчання, створення карток для про­грамованого контролю, розробки методики використання ТЗН та інше.

Праця викладача вищого навчального закладу обов'язково пе­редбачає організаційно-методичну роботу, основними видами якої є робота у підготовчому відділенні, робота стосовно профорієнтації, організація педагогічних практик, робота у приймальній комісії, підготовка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, ради вузу, методична робота на допомогу вчителям, робота по підготовці науково методичних семінарів і т.д.

Органічною частиною викладацької діяльності є робота щодо виховання студентів. Вона вміщує такі види робіт: контроль за самостійною роботою студентів щодо вивчення першоджерел, пе­ревірку конспектів, колоквіуми, співбесіди, роботу куратора, ке­рівника клубів, виховну роботу в гуртожитках, проведення ве­чорів, екскурсій тощо. За всі види роботи викладач звітується на засіданні кафедри, ректораті.

Обов'язковим елементом у роботі викладача вузу є науково-дослідна робота. Зрозуміло, що елементи такої роботи є і в школі. У вузі викладають не основи наук, як у школі, а власне науку. Тому це органічний компонент навчально-виховного процесу, фактор, що визначає ефективність праці викладача. Наукова робота вклю­чає такі види: виконання планових держбюджетних науково-дос­лідних робіт, колективних договорів; написання і видання підруч­ників, посібників, монографій, наукових статей і тез, доповідей на конференціях; редагування підручників, їх рецензування, на­писання відзивів на дисертації; робота в редколегіях наукових журналів; керівництво науково-дослідною роботою студентів; участь у наукових радах тощо.

Сучасна тенденція у розвитку вищої школи полягає в розши­ренні науково-дослідницької діяльності, наукового співробітниц­тва.

Близько 78 вищих навчальних закладів України співробітни­чають з 415 іноземними університетами та 19 фірмами 43 країн світу на основі двобічних міжнародних угод. Вони працюють над новими технологіями і вносять свою частку у розвиток світової науки.

Одночасно посилюється вплив вузівської науки і на процес підготовки спеціалістів, його зміст і характер, оскільки розвиток науково-дослідної роботи спрямований на вдосконалення навчаль­но-виховного процесу та залучення студентів до дослідницької діяльності, що сприяє залученню талановитої молоді у науку.

Розробляючи певну наукову проблему, вчений оволодіває ме­тодологією, методикою наукового дослідження, розкриває нові зв'язки та закономірності. Дослідницька робота розкриває певні якості теоретичного мислення і системи умінь: уміння спостеріга­ти явища і збирати факти, проникати в сутність процесу, що вив­чається, будувати наукові гіпотези; проводити експерименти, ро­бити висновки і узагальнення, встановлювати міжпредметні зв'язки; здійснювати системно-комплексний підхід до проблем досліджень.

Захопленість вченого науковою ідеєю в обраній галузі завжди приваблює студентів, викликає бажання брати участь у наукових дослідженнях. У науковій діяльності переважає теоретичний ас­пект. Дослідження З.Ф.Есарової показали, що взаємодія науко­вої і педагогічної діяльності у різних викладачів різна.

Взаємодія наукової та педагогічної роботи характеризується такими типами: Сприятливий вплив наукової роботи на педагогічну.



  1. Сприятливий вплив педагогічної роботи на наукову.

  2. Несприятливий вплив педагогічної роботи на наукову.

  3. Несприятливий вплив наукової роботи на педагогічну. Науковий багаж дозволяє педагогу оволодіти педагогічною

майстерністю. Взаємодія може бути ефективною тільки тоді, коли викладач має рівні здібності як до педагогічної, так і до наукової роботи. Вчений відкриває наукову істину, а педагог з допомогою інших засобів педагогічного впливу, прилучає до неї студентів. Викладач вищого закладу освіти зобов'язаний вести дослідниць­ку роботу, поєднуючи її з педагогічною.

Взаємодія наукової і педагогічної роботи суттєво підвищує рівень тієї чи іншої лише в тому випадку, коли основою виступає наукова творчість викладача та інтерес до методологічних проблем науки і мистецтва навчання. На початковому етапі педагогічної діяльності на перший план виступає завдання оволодіти педагогіч­ною майстерністю; пізніше, якщо у фахівця є необхідні здібності -до наукової діяльності.

Професійна діяльність викладача вищого навчального зак­ладу - це особливий різновид творчої інтелектуальної праці. Творчість викладача полягає, насамперед, у доборі методів і роз­робці технологій реалізації мети і завдань, поставлених державою перед вищою школою: забезпечення ефективності навчально-ви­ховного процесу; озброєння майбутніх спеціалістів фундаменталь­ними знаннями; привчання студентів до самостійного отримання максимальної інформації за короткий час і розвитку творчого мис­лення; озброєння уміннями наукового дослідження; виховання різнобічної, досвідченої і культурної людини.

Сутність і структура педагогічної діяльності, а також пов'яза­на з ними продуктивність - одне з найактуальніших питань педа­гогічної науки і практики. Особливо перспективним прийнято вва­жати напрям, пов'язаний з застосуванням системного підходу до аналізу і побудови моделей педагогічної діяльності. У психолого-педагогічних дослідженнях цей метод застосовується не так дав­но. Розробка П.К.Анохіним теорії функціональних систем дозво­лила використовувати системний підхід і в педагогіці. Система - це сукупність багатьох взаємопов'язаних елементів, що утворюють одне ціле, котре передбачає обов'язкову взаємодію цих елементів. Розробляючи проблему педагогічної діяльності, Н.В.Кузьміна визначила психологічну структуру діяльності педагога.

Психологічна структура діяльності педагога є своєрідним відоб­раженням діяльності педагогічних систем. Психологічна струк­тура діяльності - це взаємозв'язок, система і послідовність дій пе­дагога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних задач. У ній Н.В.Кузьміна виділяє кон­структивний, організаторський, комунікативний і гностичний функціональні компоненти.

Гностичний компонент є своєрідним стрижнем усіх вищеназ­ваних компонентів. Він включає в себе вивчення: 1) змісту і спо­собів впливу на студентів; 2) вікових та індивідуальних особливо­стей студентів; 3)особливостей навчально-виховного процесу і результатів власної діяльності, її переваг і недоліків.

Конструктивний компонент включає в себе: 1) добір і компози­цію змісту інформації, яка стає надбанням студентів; 2) проекту­вання діяльності студентів, в якій необхідна інформація може бути засвоєна; 3) проектування власної майбутньої діяльності поведі­нки, якими вони мають бути в процесі взаємодії зі студентами. У навчальній діяльності конструктивні уміння виявляються у до­борі і композиції навчальної інформації, проектуванні власної діяльності і діяльності студентів щодо засвоєння інформації. За нашими спостереженнями, у досвідчених викладачів, докторів наук найбільш розвинене вміння виділяти вузлові моменти, зако­номірності, тенденції, напрями, а також на високому рівні доби­рати і структурувати матеріал, але вони менш уваги звертають на методику викладання. Для конструктивної діяльності молодих педагогів характерним є планування власної діяльності, а не спо­собів організації діяльності студентів. У них відсутні відчуття особ­ливості сприймання інформації аудиторією. Молоді викладачі відчувають труднощі у конструюванні матеріалу, у виділенні го­ловного, та в розподілі його за часом. Доценти звертають увагу на конструювання контактів з аудиторією. Під час викладання вони легко знаходять співвідношення між теоретичним і фактичним матеріалом. Педагоги-майстри відчувають аудиторію і творчо пе­ребудовують інформацію. Проективні — це інтелектуальні уміння, необхідні для мислен­ного моделювання наукового пошуку або навчально-виховного процесу.

У науковому пошуку - це вміння чітко сформулювати мету, проблему, гіпотезу, задачі дослідження, знаходити найбільш ефек­тивні методи вивчення явищ та аналізу даних, добирати інформа­ційний матеріал для наукового пошуку, передбачати і попередньо оцінювати результати дослідження тощо.

Організаційний компонент вміщує організацію: 1) інформації в процесі її повідомлення студентам; 2) різних видів діяльності студентів таким чином, щоб результати відповідали цілям систе­ми; 3) власної діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взає­модії з студентами.

Л.І.Уманський встановив, що організація людей, збільшення їх сили і можливостей відбувається в результаті подвійного психо­логічного ефекту: 1) об'єднання, інтеграції членів групи взаємодії; 2) впливу на групу організатора, що забезпечує цю інтеграцію. Та­ким чином, інтеграція є основною функцією організаторської діяль­ності, яка включає: облік, контроль, перевірку виконання, установ­лення індивідуальної відповідальності.

Комунікативний компонент вміщує: 1) встановлення педагог­ічно доцільних стосунків з тими, на кого спрямований вплив (на основі визнання моральної, інтелектуальної і політичної зверх­ності в ролі керівника і організатора - «взаємини по горизонталі»);


  1. установка правильних взаємин з тими, хто виступає в ролі керівників даної системи (дисциплінованість, принциповість, творчість - «взаємини по вертикалі») і партнерів по діяльності;

  2. співвіднесення своєї діяльності з державним завданням, що ставиться до керівника як громадянина своєї держави.

Психологічна структура компонентів діяльності викладача є динамічною і поступово змінюється з оволодінням майстерністю. Майстри продумують стратегію завоювання аудиторії, особливо піклуються про перші лекції, бо потім дуже важко щось змінити у стосунках зі студентським колективом, чого не роблять молоді викладачі.

За визначенням І.А.Зязюна, педагогічна майстерність — це комплекс якостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності педагога. Її складовими є гуманістичне спрямування, теоретичні знання, педагогічні здібності, педагогічна техніка.

У державній національній програмі «Освіта» в галузі вищої освіти передбачається — як стратегічне завдання — підготовка фахівців високого культурного і професійного рівня.

Нова концепція освіти і виховання у вищій школі вимагає удос­коналення педагогічної діяльності викладачів вищого навчально­го закладу і досягнення ними професіоналізму. Поняття професі­оналізму в психолого-педагогічній літературі розглядається, як майстерність (Іванова С.І.), попиті рівень майстерності (Ю.К. Ба­банський), ототожнюється з поняттям «самоосвіта» та самовихо­вання (К.Лівітан).

Питання про продуктивність педагогічної діяльності в ряді дос­ліджень розглядається в контексті акмеологічного підходу. У ро­ботах Б.Г.Ананьева закладені основи нового розділу вікової пси­хології -акмеології- науки про найбільш и продуктивний, творчий період життя людини. Розвиваючи ці ідеї стосовно педагогіки, Н.В.Кузьміна експериментально і теоретично обґрунтувала акме-ологічний підхід до педагогічної діяльності. Оскільки в даному випадку йдеться про дослідження особливостей продуктивної діяльності педагога, то основним критерієм стає не вік, а професі­оналізм педагога.

Ретроспективний теоретичний аналіз вітчизняної та зарубі­жної літератури, результатів досліджень педагогічної практики дає можливість визначити професіоналізм як інтегровану якість, вважаючи, що це результат інтенсивної довготривалої педагогі­чної діяльності, і вона, як результат, передбачає високий рівень продуктивності праці. В структурі професійної педагогічної діяльності можна виділити три складових компонента: професі­оналізм знань, професіоналізм спілкування, професіоналізм са­мовдосконалення. Професіоналізм знань є основою, підґрунтям формування про­фесіоналізму загалом. Важливими особливостями професіоналіз­му знань є:



  • комплексність, тобто здатність викладача синтезувати інформацію з різних галузей науки у процесі викладання певного закону, тенденції;

  • особистісна забарвленість, тобто знання, «пропущені» через власну позицію;

  • формування знань одночасно на різних рівнях (теоретичному, методичному, технологічному).

Професіоналізм спілкування - це готовність і уміння викорис­товувати системні знання у взаємодії зі студентами. Йдеться про те, що виховують студентів не тільки знання, але й сама особистість викладача. Викладач повинен розуміти, пам'ятати, що ефек­тивність спільної діяльності педагога і студента в будь-яких фор­мах залежить від взаєморозуміння між ними. А «зрозуміти внутрішній світ іншої людини, - як справедливо зауважує Ку­ліоткін Ю.М., - це значить зуміти поставити себе на місце іншої людини і бачити оточення немовби очима іншого. Проте взаємо­розуміння це не просто моє розуміння іншого, але й знання того, що інший розуміє мене... І ось що важливо: коли ми говоримо про

взаєморозуміння, то передбачаємо, що партнери по спільній діяль­ності не просто відображають один одного, але й взаємно поділя­ють точку зору. Іншими словами, взаєморозуміння передбачає єдність вихідних цілей учасників спільної діяльності. Обов'язко­вою нормою професійної поведінки викладача є дотримання педа­гогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі студен­тами і між ними. В основі моральної норми професійної поведінки викладача має бути повага до особистості студента і, водночас, максимальна вимогливість до нього. Професіоналізм спілкуван­ня передбачає його позитивну позицію стосовно студента. Відомо, що підвищення ефективності якості праці у всіх сферах виробниц­тва залежить від мікроклімату в колективах, від настрою кожної людини. У сфері спілкування викладача зі студентами важливу роль відіграє психологічно активний стан або педагогічний оп­тимізм. Мажор викладача залежить від індивідуальних особливо­стей особистості, отже, набуває у кожному випадку своїх особист­існих форм вираження. Ідея, однак, залишається незмінною: постійна бадьорість, готовність до дії, веселий добрий настрій.

Безумовно, нормою професійної поведінки викладача є педа­гогічний такт. Це форма реалізації педагогічної моралі в діяльності педагога, в якій співпадають думка і дія. Такт - завжди творчість, завжди пошук і в чомусь неповторний вчинок; такт - це уміння орієнтуватися у будь-яких непередбачених ситуаціях. Водночас суттєву роль в організації педагогічного спілкування відіграє пе­дагогічна техніка, її засобами с здатність до перевтілення (артис­тизм, голос, міміка, пантоміміка, культура мовлення). У струк­турі професіоналізму педагогічного спілкування важливе місце займає також зовнішня естетична виразність.

Щодо професіоналізму самовдосконалення, то слід згадати сло­ва К.Д.Ушинського про «дитячість душі» як основу продуктивної діяльності. «Вічно нестаріюча дитячість душі, - пише він, -є гли­бинною основою дійсного самовиховання людини». Цей компо­нент професіоналізму передбачає:



  • по-перше, професійне самовдосконалення через самоосвіту (самостійне оволодіння найновішими досягненнями психолого-педагогічної науки, накопичення передового педагогічного досвіду, аналіз власної діяльності та діяльності колег і на цій основі реконструювання навчально-виховної інформації і організації власних пошуків);

  • по-друге, через самовиховання — особистісне самовдосконалення (перебудова особистісних якостей, установок, цінностей, моральних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів поведінки).

Самоосвіта — фундамент професіонального зростання виклада­ча як спеціаліста, формування у нього соціально цінних і професій­но-значущих якостей.

Отже, професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, про­фесіоналізм самовдосконалення забезпечують розвиток цілісної системи - професіоналізму діяльності педагога. В педагогічній діяльності ці структурні елементи взаємопов'язані і взаємозумов­лені. Відсутність одного з них у діяльності викладача вищого на­вчального закладу свідчить про несформованість педагогічного професіоналізму.

Запитання для самоконтролю:


  1. Визначити сутність професійної педагогічної діяльності.

  2. Пояснити, у чому полягає специфіка професійної педагогічної діяльності.

  3. Дати характеристику основним напрямам діяльності викладачів вищого навчального закладу.

4. Розкрити сутність поняття педагогічного професіоналізму. 5. Охарактеризувати основні компоненти педагогічного про­фесіоналізму.

1.4. Педагогічна культура викладача вищого навчального закладу



Сила народу - в силі його культури.

(Іван Огієнко)

Проблема культури с вічною і завжди актуальною. Проте ос­таннім часом до цієї проблеми прикута увага філософів, політо­логів, соціологів, культурологів, психологів і педагогів. Причиною цього є побудова в Україні нового демократичного суспільства. Демократизація суспільства можлива і обов'язково передбачає високий рівень культури усього населення.

На жаль, за останні сто років людство, яке збагатилося в науці, техніці, в усіх галузях просунулося набагато далі, ніж за всю ти­сячолітню історію, дуже мало змінило себе. Останні сто років — це вік полімерів, вік електроніки, генетики. Натомість тепер прий­шов час педагогіки — час удосконалення самої людини.

Глибокі соціальні й економічні зрушення, що відбуваються на межі третього тисячоліття в Україні, спонукають до реформу­вання системи освіти, яка мас сприяти утвердженню людини як найвищої соціальної цінності. Лише компетентна, самостійна і відповідальна, з чіткими громадянськими позиціями індивіду­альність, тобто вихована людина здатна до оновлення суспільства, забезпечення державності України, розвитку її економіки та куль­тури. Виховання такої людини доручено армії освітян.

У цільовій комплексній програмі «Вчитель» зазначається, що «завдяки діяльності педагога має реалізуватися державна політи­ка у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, роз­витку, збереженні і примноженні культурної спадщини й форму­ванні людини майбутнього». Це завдання може бути виконане тільки щоденною, сумлінною, чесною працею багатьох педагогів, які підтвердять слова Я.А.Коменського, що справа вчителя, скром­на ззовні, с однією з величезних справ історії.

Нині, коли школа переорієнтовується на вимоги ринкової по­будови всіх сфер соціального життя держави, найперше змінила­ся роль вчителя як центральної фігури в організації навчально-виховного процесу. Школі потрібен учитель, який би інтонував свою роботу професійно. Є підстави говорити про тенденцію до роз­шарування вчителів середніх шкіл за рівнем майстерності. З'яв­ляється так званий елітний вчитель. Його характерні риси - про­фесіоналізм, впевненість в собі, оптимістичне сприймання світу, заповзятість, творчість. За аналогією з економічним чуттям, та­кому вчителю притаманне чуття сучасності у педагогічній реаль­ності. Такий учитель поєднує в собі вузьку спеціалізацію з широ­ким світобаченням. Він готовий завжди оволодівати новими формами, методами, технологіями навчання і виховання, що дає йому впевненість у завтрашньому дні. Такий вчитель утверджує оптимістичний підхід до дійсності, с стійким у стресових ситуаці­ях, соціалізується в умовах кризи, залишається для учня важли­вим суб'єктом його соціалізації. Для нього характерною є висока загальна і професійна культура, але поряд з ним існує вчитель-ре­місник, вчитель-заробітчанин. Проведені, за нашим проханням, студентами дослідження в школі, свідчать про те, що вчителі не завжди відповідають вимогам сучасності. Навчально-виховний процес у школі зберігає офіційно-автори­тарний характер (68% вчителів здійснюють взаємодію зі школя­рами на основі формальних, дистанційних, авторитарних сто­сунків). Близько половини учнів не задоволені рівнем отриманих знань, кожний п'ятий не бажає відвідувати школу. В результаті обстеження випускників шкіл виявлено таке: 15% випускників ставляться до школи негативно, 48% -байдуже, 6% -ненавидять школу; позитивно характеризують школу лише 31 %, а з любов'ю ставляться до неї лише 4%. Отримані дані свідчать про те, що вчи­тель не завжди є взірцем, прикладом для учнів. Складна фінансо­во-економічна ситуація наклала свій відбиток на взаємини педа­гога з учнем. Близько 80% учителів школи несуть у класи смуток, роздратування, крик і повчання, поганий настрій і авторитаризм. Тому 90% учнів хочуть бачити вчителя життєрадісним, веселим, добрим, а гарним настроєм. В умовах нинішнього кризового соц­іуму учень особливо гостро реагує на дисгармонію у стосунках з вчителем та потребує з його боку особливого педагогічного умін­ня: тонко реагувати, обережно торкатись, ненав'язливо любити, бути чуйним і людяним, оптимально вибирати метод впливу.

Результати анкетування серед старшокласників, проведені пінними студентами, примушують замислитися над міркування­ми дітей, висловленими у анкетах, як, наприклад: «Як часто не вистачає підтримки і взаєморозуміння і як часто вчителі цього не бачать»; «Я хочу, щоб вчитель не принижував, а допомагав, як більш досвідчений, менш досвідченому».

Зараз порушені взаємини у багатьох сім'ях. В Україні на­лічується 2 мільйони сімей, де діти виховуються однією матір„ю. Скрутні матеріальні умови дуже часто призводять до негуманних стосунків у таких сім'ях. За дослідженнями А.Бойко, 73% дітей підлягають фізичним покаранням, що породжує жорстокість у дітей. Відомий український хірург С.Я.Долецький запровадив спеціальний термін - «синдром небезпечного поводження з дітьми ». Останній дістав право на життя тому, що за словами ліка­ря, численні батьки і педагоги втратили «канони» совісті, толе­рантності, відповідальності, культури. І це в той час, коли на За­ході створений «Міжнародний союз оновлення виховання», в основу якого покладено «Конвенцію прав дитини». Наведені приклади свідчать про нагальну потребу учнів мати вчителя, який би завжди виступав сучасним і надійним посе­редником між особистістю учня та позитивним соціальним дос­відом.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI сто­ліття» одним із напрямів реформування освіти визначає підго­товку нової генерації вчителів з високим загальним рівнем пе­дагогічної культури, які б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гуманізації, гуманітаризації, демокра­тизації, етнізації, диференціації, індивідуалізації.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка