Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Київ "Каравела" 2005 '276. 11(075. 8) Гриф надано



Сторінка6/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір5.37 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
§ 1. Основні норми усного професійного мовлення

Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною фор­мою існування мови.

Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких діло­вих контактів - у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конферен­ціях, з'їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат. Відомий економіст Г. Карпухін стверджує, що держава на міжна­родних переговорах мала значні, мільйонні втрати через неправильно або неточно складені заявки, неточності в патентній формулі, мовне безкультур'я ділових людей. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну харак­теристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки.

Живе усне переконливе мовлення - важливий засіб багатоманітно­го та різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учас­никами комунікативного акту.

У сучасному світі є багато шкіл, центрів, факультетів і кафедр, які займаються проблемами риторики, ораторського мистецтва, ділової комунікації, мистецтва вести полеміку, дискусію тощо. Всесвітньо ві­домі імена Поля Сопера, Дейла Карнегі та їх послідовників, які фор­мують риторичну культуру політиків, бізнесменів, юристів, реклам­них агентів, учителів, акторів. Українську школу мистецтва публічного мовлення представляють сьогодні вчені Г. Сагач, Л. Мацько, Н. Бабич, Н. Чибісова та інші. Видатними українськими риторами минулого були Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода. Професор риторики Киє-во-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав риторику „царицею душ", „княгинею мистецтв" і вказував на такі її функції, як соціально­організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки та ін.

Прагматично-інформаційне XXI ст. зараховує риторику до соціаль­но активних наук, що мають забезпечити ефективну передачу інфор­мації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві1. Одного нето­чного, невдало сказаного слова або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження. „Головна складність в ово­лодінні усним мовленням, - наголошують автори сучасних посібників з ділової мови, - полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку"2.

Відомий вислів, який приписують Сократові, „Заговори, щоб я тебе побачив" свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної куль­тури людини. Видатний український педагог В. Сухомлинський вважав мовну культуру „життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності". Боротьба за чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови - основне завдання, яке ставить сьогодні вища школа перед студентом - майбутнім фахів­цем у галузі економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які ви­значають рівень культури усного ділового мовлення:


  1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

  2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

  3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

  4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.




  1. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

  2. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставлен­нях, у побудові висловлювань.

1 Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібн. - К., 2003. - С. 4. : Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посібн. для вищ. та серед, спец. навч. закл. - 4-те вид., переробл. і доповн. - К., 2003. - С. 201.


7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоган­ному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належ­ність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вжи­вання в певній ситуації. Вони пов'язані з: а) ерудицією і світоглядом людини; б) культурою мислення; в) ступенем оволодіння технікою мовлення; г) психологічною та комунікативною культурою мовця.

Отже, можна стверджувати, що вміє говорити та людина, яка ви­словлює свої думки ясно, вибирає аргументи та мовні засоби, які най­більш доцільні, надає їм найбільш переконливого оцінного характеру.

Усне літературне професійне мовлення - це різновид розмовно-літе­ратурного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфіч­ні елементи та правила, що виявляються лише в ньому і дотримання яких зробить усне мовлення правильним, виразним, доступним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовлення є інтонація. За допомогою інтонації у текст вносять різні смислові та емоційні відтінки. Фраза, проказана „перехідною інтонацією", здається непереконливою та ма-лозначущою. Правдивість, природність інтонації забезпечить можли­вість мовцеві не тільки сказати, але й бути почутим.



Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння вико­ристовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.

Наголос - це основний елемент інтонації, який пов'язаний з виді­ленням складу у слові або слова у реченні, фразі.

Є такі основні види наголосу - словесний, логічний, синтагма­тичний, фразовий.




3 Жирним шрифтом у слові виділяємо наголошений склад.

Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова. Виділення одного із складів відбувається трьома способами: підви­щенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос — тонічний, динамічний, кількісний. В українській мові основним фонетичним засобом є поси­лення м'язової напруженості, а кількісний елемент і довгота відігра­ють допоміжну роль. Наприклад, у слові корисний наголошеним є дру­гий склад, порівняно з першим і останнім складами він промовляєть­ся з відчутними змінами в голосі - корисний1, а також одинадцять, тридцятеро, черговий, новий, завжди, український та ін.

На думку мовознавців, „правильне наголошування важливе для збе­реження не тільки внормованості, а й характерного для українця ме­лодійного, пісенно-плинного ладу мовлення"4. Наголос у слові засво­юється природно, в поєднанні зі значенням та звучанням. Попри те, що наголос в українській мові не є фіксованим, тобто не закріплений за якимось складом у слові, як, наприклад, у чеській - на першому, у польській - на передостанньому чи у французькій - на останньому, особливих труднощів для носіїв мови він не викликає. Кожен украї­нець підсвідомо розрізняє за допомогою наголосу значення слів за­мок і замок, мука і мука чи форми слів слова і слова, сестри і сест­ри, дорога і дорога. Однак, на жаль, помилки все ж таки трапляють­ся і причиною цих порушень вважають значний вплив діалектного наголосу, напр.: кажу, беру, перу, або інтерференцію російського на­голосу. Наприклад, в українських словах загадка, літопис, рукопис, подруга, приятель, уродженець, старий, стійкий, низький, заводи­ти, полежати, посидіти наголошено інший склад, ніж у відповід­них російських.

У творах художньої літератури наголос виконує додаткову функ­цію, напр.: Слова - полова, але вогонь в одежі слова - безсмертна чудотворна фея, правдива іскра Прометея (І. Франко) або У вас пра­ва, ми ж охоронці права (Л. Костенко).

Системність у наголошуванні українських слів існує і виявляється в об'єднанні певних груп слів одним правилом, а саме:



  1. Іменники із суфіксом -к- у формі множині мають, як правило, наголос на кінцевому складі, напр.: книжки, голки, дошки, папки.

  2. Віддієслівні трискладові іменники на -нн(я) здебільшого збері­гають місце наголосу дієслова, від якого утворилися, напр.: читати -читання, писати — писання, пізнати — пізнання.

Пам'ятаючи про смислерозрізнювальну функцію наголосу, не слід плутати слова видання і видання, засідання і засідання, об'єднання і об 'єднання, що відрізняються значенням.


4 Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв'ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. - Львів, 2001. - С. 58.

3. У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на пре-
фікс, напр.: виняток, випадок, виклик, виробіток, загадка, приказка,
посвідка, позначка,
але: вимова.




  1. Іменники, що поєднуються з числівниками два, три, чотири у формі називного відмінка множини, мають наголос родового відмінка однини, напр.: два брати, три томи, чотири сини.

  2. Іменники з частинами -лог, -метр мають наголос на останньому складі, напр.: монолог, діалог, некролог, каталог, кілометр, санти­метр, міліметр.

  3. Числівники другого десятка мають наголос на складі на, напр.: одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять.

  4. Числівник один, одно (одне) у формах непрямих відмінків має наголос на останньому складі, напр.: одного, одному, одним. Місце наголосу змінюється у прийменниково-числівникових словосполучен­нях типу один до одного, один на одного.

  5. Вказівні, присвійні займенники виявляють подібну до числівни­ка один закономірність, пор.: цього, того, мого, твого, свого, але до цього, до того.

  6. Варто запам'ятати місце наголосу деяких часто вживаних прикметників, напр.: корисний, черговий, судовий, пересічний і пе­ресічний.




  1. Особові форми дієслів теперішнього часу (1 особи однини і мно­жини) часто мають наголос на кінцевому складі, напр.: пишу, беру, кажу, несу, йдемо, несемо, беремо. Наголос у дієслові прошу зале­жить від значення: прошу „будь ласка" і прошу „дія за значенням діє­слова просити".

  2. Чоловічі імена типу Андрійко, Василько, Семенко, Орест та­кож форма родового відмінка імені Тарас - Тараса мають наголос на другому складі.

У ряді випадків слова можуть мати подвійне наголошування, яке допускає літературна норма і фіксують лексикографічні праці, напр.: апостроф або апостроф, користування або користування, вітчизня­ний або вітчизняний, помилка або помилка. Існування таких груп слів вказує на те, що в галузі наголошення весь час відбуваються живі й активні процеси, що ведуть до витіснення одних наголосів іншими, до виділення одного основного наголосу і закріплення за іншим якихось семантичних, стилістичних або навіть словотвірних функцій. З погля­ду звичайного літературного усного мовлення паралельні наголоси можна не розглядати як негативне явище, однак у разі усного моноло­гічного мовлення чергування паралельних наголосів справляє враження неохайності мовлення і вибір одного основного наголосу є природним і абсолютно необхідним5.

Наголос, пов'язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особ­ливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних на­голосів (основних і побіжних) залежить логічна виразність висловлю­вання. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків, напр.: Сьогодні у нас лекція, або Сьогодні у нас лекція; або Сьогодні у нас лекція.

Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емо­ційно-експресивний, виражальний), який робить виділене слово емо­ційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголо­шеного голосного (деколи приголосного) звука і передається на пись­мі повторенням тих самих букв, напр.: Вона ду-уже симпатична! Розу-у-умний!

Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми, фрази. Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мов­лення, що складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Синтагма створюється мелодикою, темпом, паузами, наголосом. За до­помогою пауз фраза членується на синтагми. Поділ речення на син­тагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний на­голос здебільшого падає на останнє слово синтагми, напр.: Я добре знаю,/ що твої спортивні успіхи великі/ і ти скоро завоюєш титул чемпіона/.

Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основ­ній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню, напр.: Я прийду пізніше.


5 Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення / Редколе­гія IX Білодід, И.А. Багмут, B.C. Ващенко, М.А. Жовтобрюх, Г.П. їжакевич - К., 1965. -С. 87.



6 Бабич Н.Д. Основи риторики: Практикум. - Чернівці, 1999. - С. 32.

Існують певні правила логічного виділення слів у фразі6: 1. Підмет і присудок (у непоширеному реченні - один з головних членів), напр.: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє, радіють люди, що одпочинуть, і я радію... (Т. Шевченко).




  1. Протиставлення (явне або приховане), зіставлення, напр.: Не шу­кай правди в інших, коли в тебе її немає (Нар. творчість); Важливим є не процес виконання роботи чи обсяг затрачених зусиль, а вклад в успіх банку в цілому.

  2. Нове поняття (стрижень інформації), напр.: Запрошено відомих науковців. Побудували новий банк.

  3. Останнє слово у багатослівному понятті, напр.: Львівський на­ціональний університет імені Івана Франка.

  4. Слова у функції порівняння, напр.: Роботу в сучасному банку можна швидше за все порівняти з греблею, ніж зі спринтом.

  5. Повтори (частіше наголошується друге слово, рідше - перше), напр.: Але ж він це знав, він знав це!

  6. Іменник в родовому відмінку, якщо разом з іншим іменником він виражає одне поняття, напр.: єдність протилежностей, культу­ра поведінки.

  7. Звертання, що стоїть на початку фрази, напр.: Шановний коле­го, смію Вас запевнити...

  8. Постпозитивні означення, тобто ті, які стоять після іменника, напр.: Рішення ефективні, зміни швидкі — це умови успіху. Бажання досягти мети, здатність повірити у свої сили важливі риси для банківського працівника.

10.Прислівник, якщо він пояснює дієслово, напр.: Фірма самостій­но планує свою діяльність.

11.Пояснювальне слово (чи слова) при дієслові. Саме дієслово, як правило, не наголошується, напр.: Ми стежимо за змінами.

12.Слова, що передають перелік. З двох однорідних членів речення - іменників, дієслів, прислівників - сильніше наголошується другий, з двох прикметників у ролі означення - перший, напр.: Ми вітаємо і всіляко підтримуємо атмосферу довіри.

Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед по­лягає в тому, що перший керується законами граматичної логіки, а другий залежить від ситуації мовлення, тобто мовець вільно переміщає його в ме­жах фрази (речення) з одного слова на інше, надаючи йому смислової ваги.



Темп мовлення разом із наголошуваністю та мелодією організову­ють усне мовлення. Він виявляється в інтонуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені - дещо швидше.

Темп значною мірою залежить від раціональності пауз - зупинок у мовленні. Пауза виконує логіко-граматичні та інтонаційно-конструю­ючі функції. Вважають, що вона є виразником розуму і сигналом по­чуттів (психологічна пауза). На письмі паузи позначають різними роз­діловими знаками, кожен з яких передає різну тривалість „мовчання" (кома, тире, крапка, три крапки тощо).

Промовляння фрази супроводжує висота тону, яка допомагає пра­вильно інтонувати її і відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків. Наприклад, закінчення думки графічно позначаєть­ся крапкою, а в усному мовленні - пониженням тону; внутрішній (ін­телектуально-психологічний) процес піднесення передають на пись­мі знаком оклику, в усному мовленні - значним підвищенням тону тощо. Різною є тональність початку, середини та кінця речення (фрази), встав­них слів (словосполучень, речень), однорідних членів речення. З ува­гою на зміст та структуру українського речення розрізняють сім інто­наційних конструкцій, зокрема інтонація завершеності/незавершено­сті, питання, заперечення, зіставлення, перелічення та ін.7.

Запорукою успішного усного мовлення є добре поставлений голос. Голос - це сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату. Слід пам'ятати, що голос від природи є слабкий, тому його треба підсилювати за допомо­гою резонаторів - грудної клітки, піднебіння, зубів, ротової і носової порожнини, лобних пазух. Від здоров'я цих резонаторів, їх форми і розмірів, будови гортані залежить тембр голосу, якість його звучання.

Природними властивостями голосу є:

- повнозвучність - невимушена, вільна звучність голосу;

- милозвучність — чистота і свіжість тембру, вроджена краса зву­ків, яка є приємною для сприймання на слух;

- мелодійність - здатність голосу підвищуватися і понижуватися;


  • злетність - властивість зберігати звучність у великому примі­щенні;

  • гнучкість - здатність змінюватися за висотою, силою, триваліс­тю і тембром;

7 Докладніше про це див.: Навчальні мінімуми з української і російської мов для іноземців / Укл. Н.Ф. Зайченко, С.А. Воробйова. - К., 1995. - С. 12-13.


  • висота - використання мелодійного діапазону голосу;

  • об'єм, або діапазон - кількість доступних для відтворення нот;

  • сила - повноцінність звуків, що визначається простором, який треба заповнити;

  • тривалість - збереження властивостей голосу впродовж три­валого часу.

Досягти цих властивостей голосу допоможе правильне дихання. Професійне дихання - один з важливих чинників мовленнєвої діяль­ності та культури.

Умови правильного дихання.

  1. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, потрібного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від „позачергового" вдиху, який пору­шує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверхневість дихання.

  2. Витрачати повітря слід економно і рівномірно. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю. Поповнювати запас повітря треба не­помітно і своєчасно.

  3. Пам'ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже -сила звучання голосу.

4. Вдихати і видихати повітря слід непомітно для слухача, безшумно.
Умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть

бути реалізовані систематичним тренуванням, а також дотриманням деяких гігієнічних правил:

- надміру не напружувати голосових зв'язок;

- координувати роботу носової і ротової порожнини, дбати про їх здоров'я;

- враховувати можливості зміни голосу, особливо в підлітковому віці;


  • зміну голосових властивостей здійснювати невимушено, без на­пруження;

  • пам'ятати, що голос тісно пов'язаний з внутрішнім станом люди­ни, її настроєм, фізичним здоров'ям8.


Див.: Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. - С. 165.

Щоб добре говорити, треба не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію. Дикція - це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову зву­ків. Забезпечити якість і чистоту вимови, допомогти подолати скова­ність органів мовлення, поспішність чи сповільненість вимовляння можуть систематичні вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм, які діють у конкретний час, є еталоном дикції.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови зву­ків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та устали­лись такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвуч-


но, не зазнають редукції:

а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця


в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити];

б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] ви-


мовляється з наближенням до [у], напр.: [соуйуз], [соуб'і];

в) голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з


легким відтінком и], [ис], напр.: [деиржава], [книежки].

2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленни-


ми винятками):

а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи


не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м'іг], [важ], [в'із].
Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.:
[рат'], [грип], [ваш], [м'іх].

Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступ­ними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та коренево-споріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н'іхт'і], [к'іхт'і], [д'охт'у].

Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними глухими звук [з] допускає подвійну вимову - він може збері­гати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с], напр.: [розказати] або [росказати], [безперечно] або [бесперечно].

Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого відповідає їх написанню.

б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині


слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі,
а саме:

[Д]. 16], [г], [ґ], [ж], [дз], [ДЖ], [3]

І І І І І І II



[т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]

Отже, в словах боротьба, вокзал, хоч би, просьба підкреслені літе­ри на письмі позначають звуки [д'|, [ґ], [дж], [з'], напр.: [бород'ба], [воґзал], [ходжби], [проз'ба].

в) звуки [в] та [й] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні


властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід
вимовляти як короткі нескладові звуки [у] та [ї], якщо вони стоять:

  • на початку слова перед приголосним, напр.: [учител'], [іти].

  • у кінці слова після голосного, напр.: [знау], [краї].

- у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [прауда], [знаїти].

Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з на­ближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф].

г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній
мові тверді, напр.: [жал'], [чого], [шчос'], [чудо], [черга], [плач], [джаз].

Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графіч­ним закінченням ю, я) шиплячі пом'якшуються (напівпом'якшені), напр.: [ш'істка], [ч'ітко], [облич':а], [запор'іж':а].

д) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними
свистячими [з], [ц], [с], [дз], тобто вимовляються як відповідні їм свис-
тячі і навпаки, а саме:

шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]

І І І І свистячі: [з], [ц], [с], [дз]

Отже, у словах типу безжурно, смієшся, в книжні підкреслені літе­ри позначають звуки [ж], [с'], [з'], і слова треба вимовляти: [бе"ж:урно], [с'м'ійес':а], [укниз'ц'і].

е) приголосні [д], [т], [з], [с), [ц], [л], [н], [дз) перед наступними
м'якими з цього ряду вимовляються м'яко, однак їх м'якість, за ви-
нятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не по-
значається, пор.: сьогодні - [с'огод'н'і], літні - [л'іт'н'і], на місці -
[нам'іс'ц'і], пальці -[пал'ц'і].

На межі морфологічних частин слова - префікса і кореня асиміляція за м'якістю виявляється непослідовно, пор.:розділити - [роз'д'ілити] але роздягальня - [розд'агал'н'а].

є) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д], [т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч], а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц], напр.: підживити -

[п'іджиевити] і квітчати - [кв'іч:ати], відзвук - [в'ідзвук] і здається -[здайец'с'а] або [здайец':а].

ж) звуки [дз], [дж] слід вимовляти як природні для української мови
злиті, напр.: сиджу - [сисджу], піджак - [п'іджак], дзвін - [дзв'ін],
дзеркало - [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема
[ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до
розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками9.

з) правильно вживати звуки [г] і [Г], пам'ятаючи, що саме вони мо-


жуть розрізняти значення слова, пор.: гніт - ґніт, гулі - ґулі, грати -
ґрати.
У реченні Пішов на перші гулі і набив собі ґулі ця відмінність
добре відчувається. Слів зі звуком [г] в українській мові чимало, його
вважають „ознакою української мови". Значно менше слів з прорив-
ним задньоязиковим звуком [ґ]. Він, як правило, є в українських та
іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), напр.:
Ґрещук, Ґузь, Мамалиґа, Ґете, Ґданськ; деяких загальновживаних сло-
вах, напр.: ґрунт, ґудзик, аґрус, дзиґа, та діалектних, напр.: ґанок, ґрин-
джоли, ґердан, леґінь.
Звук [г] відповідно зберігається і в похідних від
них словах, напр.: обґрунтувати, ґратка, аґрусовий. Важливо також
пам'ятати, що звук [ґ] при словозміні чергується зі звуком [дз], напр.:
дзиґа - дзидзі, Мамалиґа - Мамалидзі, а в прикметниках, утворених
від таких прізвищ, має бути [дж], напр.: Мамалиґа - Мамалиджин,
Салиґа — Салиджин
]0.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні го­лосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спира­ється на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість україн­ської мови дзвінкими приголосними.

До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фоне­тичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:


Що мусимо знати про українські звуки ДЖ і ДЗ? // Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. - Львів, 1994. -С. 113-114.

Докладніше про походження та вживання звука[ґ] див.: Сербенська О., Волощак М. Зазнач, праця. - С. 46- 49.


1. Чергування прийменників у - в — уві та сполучників і — й:

  • на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в, напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється сфера банківських послуг;

  • між приголосними, що закінчують і починають слово, використо­вують у (уві) та і, напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні;

  • після голосного перед приголосним звуком (сполученням при­голосних звуків) виступають в та й, напр.: була в брата (школі), при­йшла и побачила (спитала). Прийменник у вживають лише тоді, коли наступне слово починається звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах.

Аналогічні правила діють щодо початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа —управа, вроки —уроки), напр.: прийшов учитель але прийшла вчителька, хотів іти але хотіла йти, знав увесь твір але зібралася вся родина. Сполучник і поєднує слова з протилежним значенням, напр.: любов і. ненависть, війна_імир, теорія і практика.

- після приголосного перед голосним вживають прийменник в, напр.: зустріч в ефірі. Сполучник і у такій позиції заміняє його фонетичний варіант та, напр.: політолог та економіст (політологи та економісти).



  1. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випад­ку збігу наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але надійшов, збити але зібрати.

  2. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь - ся, напр.: він же знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, зда­вався смішним але здавалась нав 'язливою.

  3. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального відмінка (ректорові -ректору), дієслів (читати - читать, ходімо - ходім), прислівників (знов - знову, по-українськи - по-україн­ському, більш - більше), займенників (тому - тім), числівників (одно­му - однім), прикметників (зеленому - зеленім).

  4. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов'яза­не із втратою одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучас­ний український правопис:

стн — сн: пристрасть — пристрасний стл — сл: щастя — щасливий здн - зн: проїзд - проїзний жди — жн: тиждень — тижневий

Українській мові властиве також спрощення, яке відбувається в гру-


пах приголосних лише в усному мовленні та не засвідчене на письмі:
[стч]-[шч]: невістчин

[нтс'к] - [н'с'к]: студентський
[стс'к] - [с'к]: туристський
[стс]-[с:]: шістсот

[стн] - [сн]: шістнадцять

  1. Вставляння голосних [о], [е] між приголосними, напр.: сосон або сосен, вікон, весен чи приголосних [в], [й] між голосними, напр.: па­вук, геро[йі]ка.

  2. Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова, напр.: іржа, імла, ігор, вузол, вулиця - пор. рос. ржа, мла, узел, улица.

8. Добір і розташування слів у реченні, тексті.

Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів, напр.: ці цікаві розповіді — ці розповіді цікаві.

Не слід допускати римування слів у прозі, напр.: любов людини до батьківщини — любов людини до рідної землі.

Уникати набридливого повторення однакових чи близьких за ви­мовою звуків, звукосполучень та слів. Наприклад, у реченні Треба стимулювати самостійність, скромність, людяність, принциповість нагнітається звук [с]. У художній літературі звукові повтори служать певним стилістичним прийомом (алітерація, асонанс, анафора, епіфо­ра тощо), напр.:



Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, О! — та сама (Л. Костенко).

У діловій мові такі звукові ефекти не прийнятні.

Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст, призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для цього застосовують систему спеціаль­них знаків, наприклад:

- ' - знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну форми чи значення слова);

- - знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно поси-
лений, то підкреслювати слово слід подвійною лінією);


  • / - коротка пауза;

  • // - середня пауза;

  • /// - довга пауза;

  • /\ \ - знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована вниз - зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або над голосним звуком інтонаційно ви­діленого слова.

Наведемо приклад партитури поетичного тексту:

Мов водопаду рев /мов битви гук кривавий /

так наші молоти гриміли раз у раз //

І п 'ядь за п 'ядею ми місия здобували /

Хоч не одного там калічили ті скали ///

Ми далі йшли / нішо не спинювало нас /// (І. Франко).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка